2.2. РІЗНОМАНІТТЯ ОЗНАК ЕТНОСУ. ЕТНОС І РАСА : Історія Української культури : B-ko.com : Книги для студентів

2.2. РІЗНОМАНІТТЯ ОЗНАК ЕТНОСУ. ЕТНОС І РАСА

Поняття «етнос» не можна визначати індуктивно через знаходження суттєвих ознак, які характеризують будь-який етнос. Більшість дослідників сходиться на тому, що найбільш істотними ознаками, за якими можна розпізнати етнічну спільність, є: спільна мова, спільна територія, строго окреслений ландшафт і відповідне йому природне середовище, походження від загального предка, тобто кревне споріднення й загальні релігійні або міфологічні вірування.

Спільна мова. Безумовно, спільна мова є найважливішим об'єднуючим початком для членів того або іншого етносу, одним з етнічних визначників, але чи можна вважати його головною ознакою? Як правило, люди, що належать до одного народу, говорять на власній, рідній мові, але існує й чимало самостійних, різних народів, що говорять на тій самій мові, причому, для деяких з них вона є рідною, а для інших — запозиченою. Так, наприклад, по- англійськи розмовляють не тільки самі англійці, але й 180 млн. американців, 11,25 млн. англо-канадців, 5,8 млн. шотландців, понад мільйон ольстерців, а також англо-австралійці, англо-новозеландці та ін. Усього англійську мову вважають рідною понад 380 млн. осіб, з яких на Європу, де вона, властиво, і склалася, припадає не більше 17 %. Подібно до цього, іспанська мова — рідна не тільки для самих іспанців, але й для колумбийцев, мексиканців, венесуельців, чилійців, перуанців і ін. По-французьки говорять не тільки французи, але й франко-канадці, франко-швейцарці, валлони Бельгії. Безліч різних етносів уважають арабську мову й гінді своїми власними.

Корені такої ситуації — завжди історичні, хоча причини досить різноманітні: це й міграції народів, і колонізаторство, і місіонерство, і особливості географічного розташування, а також культурний та економічний тиск сильних народів на слабкі.

Нерідко зустрічається зворотна картина: існує чимало народів, окремі групи яких говорять різними мовами. Приміром, шотландці в загальній масі говорять англійською мовою. Але в горах Шотландії збереглася невелика група населення, яка в побуті поряд з англійською користується особливою мовою кельтської групи (так званою гельскою). У Великобританії живе й інший народ кельтської мовної групи — валлійці, який теж є двомовним (розмовляє й по-англійськи, і по-валлійски). Або, наприклад, мордва: половина цього народу, який має свою автономію в Російській Федерації, використовує мову ерзя, не набагато більше третини говорить на мокшанській, а інші групи перейшли на російську мову.

Отже, мова, будучи найважливішою ознакою етносу, все-таки не визначає етносу цілком.

Спільна територія. Багато етнографів уважають, що етнос — це група людей, що живе на одній території. Звичайно, для виникнення спільноти, що говорить на одній мові, її члени повинні були тривалий час перебувати між собою в певних зв'язках, які могли виникнути лише в тому випадку, якщо група людей, що дала початок народу, жила на певній території, так званій «території формування». Але з того давнього часу ситуація змінилася, і територія формування етносу зовсім не обов'язково є територією його проживання в цей момент. Можна згадати й племена, що кочували між Уралом і Дунаєм, а згодом добралися на острів Крит, тих самих ахейцев, які й дали початок дивовижному народу й дивовижній культурі, яку ми називаємо давньогрецькою. Якщо при розселенні якого-небудь народу відбувається географічний розрив між окремими його групами, що часто трапляється при переселенні морським шляхом, то від основного «материнського» народу відділяються нові самостійні етноси. Саме так трапилося з англійцями, французами, іспанцями, португальцями при їхньому розселенні в колоніальний період на захоплених землях Північної й Південної Америки, Африки, Австралії й Океанії.

Нерідко етнічні території скорочувалися через винищувальні війни, епідемії, тяжкі умови праці й побуту. Однак, головну роль у цьому відіграли процеси асиміляції.

Буває й так: який-небудь народ, склавшись на певній території, надалі частково (а то й повністю) залишає її, розселяючись по різних країнах. Мабуть, найбільш яскравий і сумний приклад такого народу-вигнанця — євреї. У результаті воєн з Єгиптом, Ассирією, Вавилоном і Персією, а потім і повстань євреїв проти римської влади євреї були повністю витиснуті зі своєї батьківщини. Не менш яскравим прикладом втрати первісної етнічної території можуть служити цигани — нащадки вихідців з Північної Індії, які почали виселятися звідти в західному напрямку наприкінці I тис. н.е. і в 14 в. досягли Європи.

Отже, і територія проживання народу — аж ніяк не основна його ознака.

Географічне розташування й природні умови. Протягом сторіч уважалося, що головний поштовх до формування народу, його характеру й культури дають природні умови, у яких цей народ історично живе. «Народи жарких кліматів боязкі, як старі; народи холодних климатов відважні, як юнаки», — писав французький мислитель 18 століття Ш.Монтеск'є. А Г.-В. Гегель: «Незмінність клімату, уся сукупність властивостей і особливостей країни, у якій та або інша нації має своє постійне місцеперебування, сприяє незмінності її характеру... Особливо важливий при цьому зв'язок з морем. Усередині корінної Африки, оточеної високими горами, що впритул підходять до узбережжя, і тим самим наглухо відгородженої від моря — цієї вільної стихії, дух тубільців залишається нероз- критим, не почуває ніякого прагнення до волі, не противити, переносить загальне рабство». Згодом у соціології й етнографії склався цілий напрямок, який так і називався — «географічним». Історичний і соціокультурний аспекти в працях його представників практично ігнорувалися; людей і людське співтовариство вважалися повністю детермінованими зовнішнім середовищем.

Звичайно, клімат, характер ґрунту, рельєфу суттєво вплинули на рід занять ранніх людських суспільств, їхню культуру. Ранній поділ жителів Єгипту на стани — хліборобів і воїнів — учені пояснюють періодичними розливами Нілу: усі чоловіки не могли одночасно залишити поселення, пішовши на війну. Система гребель потребувала постійної уваги, інакше країна могла загинути.

Російський теоретик Бердяєв пише про те, що невелика компактна територія Німеччини породила в німцях бажання все впорядкувати, розставити по місцях на відміну від росіян, у кого неозорі простори Батьківщини виховали відсутність почуття міри й невміння впоратися із власною долею.

Відомо, що в деяких французьких селах діти, сварячись, дражнять один одного «вапняком» або «іржавою землею»: навіть сам ґрунт несе в собі емоційну цінність. Таке ставлення до землі зародилося в далекій давнині. Прадавні білоруси клали немовлят на землю — щоб набралося сили. Австралійці вірили, що в землі перебувають ембріони людей. За Біблією, людина створена ьіз землі, що народжує. «Мати — сира земля» — у давньоруських язичних виставах. Ставитися до землі, до території слід із превеликою повагою. Територія — мати, захист, і для того, щоб вона виконувала свої функції належним чином, нею необхідно опікуватися.

«Поверхня землі, — пише соціальний географ Н. Джонстон, — бачиться кожною особистістю винятково через призму своєї культури. Кожний з нас — художник і архітектор свого ландшафту, що творить порядок і організуючий простір, час, причинність згідно з нашим сприйняттям і схильностями». У кожній культурі є свої загальноприйняті стереотипи, і будь-яка культура намагається відтворити середовище відповідне своєму стереотипу. Деякі елементи ландшафту стають національним символом народу: береза в Росії, сакура в японців, кедр в Лівані, а також згадаймо нашу приказку: «Без верби і калини нема України».

Усі ці приклади доводять, що природа відіграла й продовжує відігравати величезну роль для психологічного складу етносу. Але чи визначальну? На ранніх стадіях існування етнічних спільнот так воно багато в чому й було.

Однак, протягом усієї своєї історії людина займалася тим, що в міру сил і можливостей пристосовувала до себе природу, облашто- вувала її відповідно до своїх безупинно зростаючих потреб. У цей час життя людей навіть у найменш економічно розвинених країнах набагато більше залежить від рівня техніки, від створених людиною матеріальних і духовних надбань і цінностей, ніж від природи. Можна сказати, що історія людства і є процесом усе меншої залежності від первинного природного середовища й усе більшої залежності від природи «вторинної», тобто культури (і. Кант), створеної протягом століть самими людьми. У цьому сенсі ми живемо не стільки в природі, скільки в цивілізації. І навіть сама природа, як це не парадоксально звучить, сьогодні усе більш стає витвором людини, породженням культури (у широкому розумінні слова), тобто всього, що створене людиною, на відміну від первісних природних умов її проживання.

Сама психіка людини й психологія народів змінюється, головним чином, під впливом історії, яка за своєю людською суттю процесом соціокультурної творчості. Тому навіть стосовно народів античної Греції й Риму або європейського Середньовіччя, не кажучи вже про нації Нового часу, ми не можемо вважати природний фактор головним або навіть одним з головних системотворчих ознак етносу.

Спільне господарювання. Глобальною ознакою визначення етносу не є й спільне господарювання й рід занять даного народу. Етнос при своєму формуванні складається із племен, що перебували в реальному економічному спілкуванні. Взяти хоча б давньо- слов'янські племінні об'єднання кривичів, дриговичів і родимичів, що торгували й полювали разом. Або австралійські племена, які влаштовували спільні облави на кенгуру, обмінювалися певними видами сировини або готових виробів, відвідували один одного для проведення свят і обрядів ініціації (освяти). Згодом багато з таких племен об'єдналися в етноси. Але в наші дні цей процес зайшов набагато далі: тепер уже самі різні народи по типу економіки й рівню життя різняться незалежно від етнічної й національної приналежності. Зараз не існує, мабуть, жодного народу й жодної локальної групи, які були б економічно й господарчого ізольовані від сусідів. Крім того, якби рід занять був характерною ознакою етносу (що, повторюся, почасти й було при його виникненні й формуванні), то ми змушені були б уважати, що українські хлібороби з Полтавщини, волиняти на скотарі Карпат — різні етноси, росіяни селяни Підмосков'я, помори й сибірські мисливці — різні етноси, а японці американці й народи Західної Європи — один етнос.

Релігія й міфологія. Що ж стосується тієї точки зору, що основна ознака, що конституює етнос — релігійні або міфологічні вірування, то це теж не цілком так. Вони необхідні для формування й функціонування етносу, але не є його фундаментом, особливо в наш не занадто релігійний час. Крім того, існувало й існує чимала кількість різноконфесійних етносів: китайці, серед яких є й досі, і конфуціанці, і дзендбуддисти; українці, білоруси, що сповідують і католицтво, і уніатство, і православ'я; японці, які, крім споконвічного синто, сприйняли й ідею «сяо» (з навчання Конфуція), і буддизм, і даосизм, а з недавнього часу — і християнство.

Походження від спільного предка. Етнос і раса. У прадавні часи вважалося, що кожний етнос виник від одного реального або фантастичного предка. Для тюрків і римлян це була вовчиця- годувальниця, для уйгурів — вовк, що запліднив царівну, для тибетців — мавпа й самка лісового демона (ракшаса), для вавилонян — спільна прародителька, вона ж дракон — Тиамат. Але частіше це була людина, вигляд якої легенда спотворювала до невпізнанності — праотець євреїв Авраам, його син — предок арабів Ісмаїл. Ці архаїчні погляди дотепер впливові, тільки на місце людини або звіра як предка ставиться яке-небудь плем'я. Поняття етносу при цьому підмінюється поняттям раси або ж кревного споріднення.

Раса — це значна група людей, що має деякі спільні фізичними властивості, переданими в спадщину й підтримувані в певній групі в ході відбору. Засіб передачі таких ознак — ген. Механізм існування рас криється в передачі генетичної інформації. На відміну від рас, механізм існування етносів заснований на передачі зовсім іншого типу інформації — комунікативної. Адже все життя людини прямо пов'язане зі спілкуванням, а спілкування — у свою чергу, з передачею якої-небудь інформації. Ця інформація завжди має етнічний характер, тому що немає людини, яка не відчувала себе представником якого-небудь народу. І якщо люди певної раси зв'язані тим, що називається «спорідненням по крові», то члени етносу — тим, що можна було б назвати «спорідненням по культурі». Крім того, не можна упускати й того факту, що в процесі свого розвитку раси постійно змішувалися.

Колись расові терміни були зручні, тому що в багатьох випадках поняття раси й кровно-родинної спільності з достатнім ступенем імовірності вказували не тільки на фізичний тип, але й на географічне походження, мову й культуру. Але на всьому протязі історії відбувався зсув рас: досить згадати епоху великого переселення народів. Можна стверджувати, що жоден народ Європи вже до середини Середніх віків не складався із представників однієї кровно-родинної спільності. Так, англійці вже до 12—13 століть являли собою народ, що склався з колишніх племінних спільностей бриттів, англів, саксів, норманів, які навіть у расовому відношенні не були однорідні (арійська й кельтська раси). Так що завдяки метисації (змішуванню представників різних рас), постійним рухам населення (міграціям) і соціальним змінам, використання терміна «раса» стосовно до етносів призводить до неправильних і небезпечних умовиводів.

Расові й національні забобони завжди пов'язані з пошуком винних. Коли безпека якоїсь людської спільноти перебуває під загрозою, завжди шукають (і часто знаходять) «козлів-відбувайлів». Люди, що виглядають інакше — простий об'єкт для агресії. А коли під рукою є яка-небудь псевдонаукова теорія, що доводить неповноцінність або шкідливість групи, що відрізняється в расовому відношенні, можна одержати масу задоволення, зриваючи на «нижчій расі» зло й не почуваючи при цьому провини.

Що стосується етносу, то нерідко його представники — результат змішання декількох рас (близько 40 % населення світу), а крім того, значна частина народів складається з людей, що належать до різних рас (наприклад, більшість латиноамериканських етносів). Із усього цього можна зробити висновок про розбіжність расового й етнічного розподілу людства.

Але як же тоді розуміти часто застосований до поняття «етнос» словосполучення «кровне споріднення»?

Основне значення, пов'язане з поняттям «крові» — початок життя. Саме цю роль вона відіграє в прадавніх обрядах ініціації, у магії родючості, у жертвопринесенні. Саме тому символ крові асоціюється з «початком» етносу. Але символ залишається символом. Етнічна спільність не припускає обов'язкового «споріднення по крові», тобто генетичного. Скоріше образ «крові» у цьому контексті означає близькість поведінкових характеристик членів етносу, спільність мови, культурне споріднення й етнічну самосвідомість.

У сучасному розумінні ця метафора означає не походження від єдиного предка, а те, що можна назвати «характером» або «вдачею» народу.

Із усього, викладеного вище, випливає неминучий висновок: етноси — різні, і формуються вони по-різному. Усі названі ознаки необхідні, але не достатні. Етнос змінюємо, тому що етногенез — не одномоментний факт, але процес, який у кожному окремому випадку протікає інакше, ніж в іншому. Тому фундамент, який конституює певний етнос завжди відрізняється від фундаменту, що конституює інший етнос.

Прикладом може слугувати хоча б Китай, де іноземець, що опанував каліграфією, церемоніалом, знанням заповідей «сяо», цілком може стати своїм, а китаєць, що живе серед «варварів», буде вважатися родичами чужинцем. Однак, чужоземець, що захотів зробитися індусом, вивчивши Веди й обряди, практично не міг увійти в індійське суспільство (у всякому разі, так було безперечно до 60-80 pp. минулого століття). Справа в тому, що для китайця більш фундаментальною ознакою спільності є спосіб життя, у той час як для індійця — дані богами варни й касти.

Але чи існують в такому разі якісь загальні чинники, що формують етнос і нації?