2.3. ЧИННИКИ ФОРМУВАННЯ ТА БУТТЯ ЕТНОСУ

У першу чергу, особливості національного характеру й народної культури визначаються історично. Можна навести такий приклад. В 15-16 ст. молдавани виявили чудеса хоробрості й відваги в оборонній боротьбі. А в літописах 17 ст. відзначається їхнє боягузтво, схильність до зради, до втечі. Невже за одне лише століття психологія народу так непоправно змінилася? Зовсім ні! Літописи наступного століття знову вихваляють відвагу і мужність молдаванів. Причина цього — суто історична. Відсутність хоробрості в 17 ст. була закономірною, тому що в цей час Молдавія перебувала під владою Отто- манської Порти, і молдавським солдатам доводилося воювати за далекі їм інтереси. А в 18 ст. молдавани воюють уже проти турків за власну незалежність, тому міняється сам настрій народу.

Не можна замовчати ще про один аспект — про вплив на формування національного характеру соціокультурного чинника. За визначенням П.Сорокіна, «сутність соціального явища — це взаємодія людей, що встановлюється не у випадковій, а в більш-менш постійній групі». При цьому на відміну від інстинктивної взаємодії тварин, мається на увазі взаємодія свідома, тобто колективний досвід (обмін відчуттів, уявлень, почуттів, емоцій тощо). Цей колективний соціальний досвід передається з покоління в покоління, причому кожне наступне покоління додає до нього власні, увібрані ним нові історичні й культурні поняття, і в такий спосіб сума колективного досвіду постійно зростає.

Сутність культури (а також цивілізації, людства) є «світ понять» (П.Сорокін). Але оскільки людство — це народи, і культура існує у вигляді безлічі різних культур, то самі «світи понять» для різних етносів не тотожні. Сутність кожного етносу визначається його власним досвідом, а отже, набір фундаментальних понять цього етносу відрізняється від «світу понять» іншого етносу. Саме тому форми мистецтва й культури в цілому, а отже, образ і форми життя кожного народу й кожної епохи різні. Більше того, навіть у той самий час (приміром, в епоху Ренесансу) голландський живопис абсолютно відрізнявся від італійського — внаслідок відмінностей у колективному досвіді цих народів.

Такі відмінності легко помітні навіть у побутових дріб'язках. Для англійця донедавна було немислиме миття під проточною водою — йому був необхідний умивальник із пробкою, адже багато поколінь його предків умивалися, занурюючи тіло в тазик — спартанський спосіб життя, що припускає, однак, таку прикмету міської цивілізації колишніх століть, як глечик з водою й тазик. Слов'янин же звик обмиватися проточною водою, так щоб дружина підливала воду із цебра — це вказує на сільську, патріархальну в минулому культуру.

Звички, звичаї, спосіб життя етносів виникають у просторі культури як сукупного історичного досвіду людства, втіленого в добутках і вміннях.

Але культурну специфіку народів не слід розуміти тільки в «етнографічному» сенсі — як сукупність традиційно-побутових особливостей матеріальної й духовної культури, які склалися в минулому. Мова йде про культурні досягнення того або іншого народу в цілому, про його особливий внесок у світову культуру.

Культура народжується з потреби передати наступним поколінням досвід, нажитий попередніми. А це означає, що вона існує тільки усередині комунікації. І оскільки всі ми споконвічно члени якої-небудь етнічної спільності, культура споконвічно етнічна. Можуть існувати народи, що живуть на одній території, мають спільну економічну базу й говорять однією мовою, але немає й не може бути двох народів із зовсім однаковою культурою. Якщо народ втрачає свою культурну специфіку, він перестає існувати як окремий самостійний етнос. Саме це відбулося з багатьма народами, які хоча й не вимерли біологічно, але зникли з історичної арени, тому що в культурних відносинах повністю злилися із сусідніми, більш сильними етносами. Так трапилося, наприклад, із самодійскими народами Сибіру (моторами, камасинцями й почасти карагасами), що ввійшли до складу хакасів. Те ж відбулося й з деякими західнослов'янськими племенами в басейнах Ельби (Лаби) і Одеру (Одри), які в середні віки були асимільовані німцями.

Отже, культурна специфіка повинна розглядатися як основна ознака будь-якого етносу, що дозволяє в усіх без винятку випадках відмежовувати його від інших етносів. Більше того, усі ті ознаки, про яких говорилося вище (як-от: мова, вірування, суспільний устрій, спосіб життя тощо), входять у поняття культури в цілому й, отже, у культуру етносів. Кожний етнос треба розглядати як історично сформований колектив людей разом зі створеною ним культурою й мовою, яка цю культуру виражає.

Але чи вичерпується цим усе буття етносу? чи немає ще яких- небудь чинників, необхідних для його повноцінного існування? Чинників, які б лежали біля витоків його виникнення? Адже для того, щоб народ народився, потрібно, щоб його члени, принаймні, відчули себе спільнотою. А для того, щоб він продовжував жити, потрібно, щоб це почуття зберігалося. Отже, етнос — це усвідомлена соціокультурна спільнота, що споконвічно виділяє себе з усіх інших спільнот.