3.2. СКІФСЬКІ КУЛЬТУРНІ ДЖЕРЕЛА : Історія Української культури : B-ko.com : Книги для студентів

3.2. СКІФСЬКІ КУЛЬТУРНІ ДЖЕРЕЛА

Початок залізної доби (з І тис. до Н. X.) иа території України пов'язаний з кіммерійською культурою (Північне Причорномор'я), а трохи пізніше — зі скіфською культурою та ранніми слов'янськими культурами. У І тис. до Н. X. територія України потрапила у сферу античних впливів, і це започатковує нову епоху в розвитку культурних традицій українців.

Культура скіфів — своєрідний сплав місцевої культурної традиції, що корінням своїм сягає мідного віку, та складників античної цивілізації, значний вплив якої відбувся внаслідок колонізації еллінами північного узбережжя Чорного моря (з VIII ст. до Н. X.), коли були засновані міста-поліси (Ольвія — на березі Буго-Дніпров- ського лиману; Тірас — у гирлі Дністра; Пантікапей — на місці сучасної Керчі; Херсонес — біля сучасного Севастополя тощо.)

Від скіфів українці успадкували керамічне і декоративне мистецтво, низку слів (собака, топір та ін.), елементи одягу (біла сорочка, чоботи, шпичаста шапка), деталі озброєння (сагайдак, пернач).

В якому зв'язку стоїть скіфська епоха з попередніми епохами, трипільською і після-трипільською? З цього погляду усатівсько- городська культура II тисячоліття до н.е. може розглядатися як посередня ланка, переходова культура, що опосереднює зв'язки між трипільською культурою III тисячоліття й культурою скіфів першої половини І тисячоліття. На прикладі усатівсько-городської культури ми простежуємо, як поступово згасає тип культури, який був властивий трипіллю, і зароджуються, розвиваються явища, що визначать згодом тип і специфічну відмінність скіфської культури. З цього погляду і в суспільно-господарчому відношенні, і хронологічно усатівсько-городська культура становить якнайяскравіший приклад перехідного зв'язку. Усатівсько-городська культура, супроти трипілля, — культура вершників. Скіфи — теж вершники. Культура вершників II тисячоліття було новим явищем в суспільно- господарчому житті країни, оскільки трипілля III тисячоліття було суцільно хліборобським, що ж до культури вершників скіфів з І тисячоліття до н.е., то воно, у свою чергу, вже не було таким новим явищем у життєвому укладі України. Воно було логічним продовженням у розвитку тих явищ і чинників, які зародилися на попередньому етапі. Суспільно-господарчий розвиток за скіфської доби йшов тією ж лінією, яка виразно намітилася вже за попередньої — передскіфської епохи. З цього погляду поява скіфів на Україні не є нічим випадковим або несподіваним, історично не виправданим. І тим самим у назві скіф не доводиться надавати жодного, так би мовити, сакрального значення — це умовна назва. Дефінітивна функція цієї назви, як про це говоритимемо далі, дуже відносна. Ясно одне: культура вершників є приналежністю двох епох, що в історичній послідовності заступають одна одну, післятрипільської і скіфської. Отже, ми могли б сказати так: вершницько-скотарська структура післятрипільської епохи знаходить своє завершення у скіфській. Культура вершників післятрипільської доби ще тісно пов'язана з «трипільством». У цей період воно перебуває лише на перших етапах свого розвитку. Воно робить лише перші кроки і перші спроби. Культура вершників опановує ситуацію вже за наступної, скіфської доби. У цьому відношенні цілком правдиво після трипільська епоха є передскіфська. Усатівсько-городський вершник — це є передскіф; скіфом він стане на наступному етапі. У скіфську добу усатівсько-городський уклад господарства знаходить своє повне розкриття. Заступивши трипільську «культуру на волах», передскіфська «культура на коні» протягом кількох століть досягає цілковитої зрілості. Якщо ми скажемо, що на протязі цих двох епох вершник стає провідною постаттю часу, що саме в цей час він витискає хлібороба, відсовує його на другий план, то ми маємо на увазі як економіку, так і соціальну структуру країни. Це однаково стосується господарчого, суспільного й політично- державного життя країни. Вершництво-скотарство в соціальному аспекті означає завжди виділення економічно заможного прошарку, створення окремої верстви багатих власників стад, що соціально, а не лише господарче протистоять залежним від них хліборобам. Виділення прошарку скотарів-багатіїв — це одночасно формування панівної верхівки, — якнайвиразніше між собою пов'язані. Процес соціальної диференціації, розподілу суспільства на багатіїв- скотарів і бідняків-хліборобів, збагачення вершників почався ще в передскіфський період. В. Щербаківський відзначає, що вони [носії шнурової кераміки і шліфованих топірців], завоювавши хліборобів, дуже розбагатіли, це засвідчується розкопками могил біля міста Майкоп... «При покійнику лежали предмети зі срібла й золота та міді, є срібні вази, оздоблені образами звірів і навіть ландшафтом Кавказьких гір». Процес збагачення і виділення верхівки почався вже у культурі шнурової кераміки, але в своєму послідовному розвиткові найвищої своєї точки цей процес досягнув, як сказано, за скіфів (перша половина останнього тисячоліття до н.е.). Геродот, грецький письменник, якому ми зобов'язані як найдокладнішими відомостями про скіфів, відрізняє скіфів-кочівників і скіфів- хліборобів. У літературі звичайно це повідомлення тлумачать, як згадку про різні племена. Ми тримаємося іншої думки: справа йде про два соціально-господарчі прошарки у межах одного народу.

Скіфи були поділені на два шари: скотарів-вершників і хліборобів, на власників великих стад і безхудобних або з невеликою кількістю худоби хліборобів. Власники великих стад кочують зі своїми стадами, переганяючи стада з випасеного лугу на місце іншого випасу. Безхудобні, оброблюючи земельні ділянки, лишаються на місці. Так скотарі-вершники є кочівники; хлібороби — осілі. Скотарі- вершники, кочуючи зі своїми стадами, потребують для охорони стад озброєних людей; при кожному стаді у кожного багатого ско- таря-вершника є збройний загін.

Українська жива мова виразно зберегла сліди цієї первісної, архаїчної тотожності багатства і худоби в подвійному значенні слова товар. Товар — це одночасно худоба і крам. Кожен багатий власник має при собі озброєну ватагу, молодь, що охороняє його стадо і при нагоді, нападає на інші стада. Вони, власник худоби і його військові, що з війни і грабіжництва зробили собі професію, якщо багатший скотар, то більша і дружина (ватага), яку він тримає при собі. Власник худоби (скотар) захищає не територію, а стада; не народ, а свою власність. Він воює, але для грабіжництва. Хліборобська культура трипілля III тисячоліття до н.е., пов'язана з передньоазійським культурним світом, територіально консолідується у межах Наддніпров'я — Наддунав'я. Це культура замкнених теренів. Територіально, просторово вона не агресивна. Навпаки, культура вершників обох наступних епох територіально агресивна. За скіфської епохи ми знаємо про скіфів одночасно на Обі у Заураллі і в Семигороді на Дунаї. Як і кожна хліборобська формація, трипілля самодостатнє й осіле. Свої суспільно- політичні форми воно творить у прямому й безпосередньому зв'язку з тереном, як об'єктом хліборобської праці. Кількість людей і обсяг праці визначають обсяг просторової експансії. Зовсім інакше стоїть справа зі скіфами. Культура вершників стимулює поширення територіальних меж. Вона розв'язує проблему простору в інший спосіб, ніж хліборобство. Справа сходить не лише до різниці комунікаційних засобів («на волах» і «на коні») і навіть не до відміни господарчих форм (кочове скотарство в його протиставленні хліборобству), а саме до того, що скотар, як кіннотник, є в першу чергу грабіжник. Отож, з'явившись на Україні за перед- скіфської епохи й розвинувшись за скіфської, кінноцтво призвело до іншого розв'язання проблеми терену, як трипілля. Для скіфів скотарів-кіннотників, вершників-грабіжників, рабовласників і работорговців, терен не є об'єктом для праці. Він є простором сезонно змінюваним для випасу худоби або для їх грабіжницьких наїздів на чужі стада. Що більший простір опановують то вони своїми наїздами, все більше мають з того зиск у збройному захопленні здобичі. Територіальна протяжність є сталою ознакою кожного політично-державного формування вершників.

Саме у цьому факті ми шукатимемо пояснення євразійства скіфів, того, що ми їх знаходимо не лише на Дніпрі, але і на Обі. Дер- жавництво скіфів — це імперія вершників з центром, що знаходиться на Україні, і з безмежно розтяглою територією. Вершницька імперія скіфів — могутня, специфічно «варварська». Скарби Чор- томлика, золото Куль-Оби кажуть про накопичувані багатства. Відстань від Дунаю до Обі, від Альп до Алтаю вказує на її теренові простори. Вали, обсяг і висота скіфських городищ свідчать про міцність. Науковці знаходять на Обі — могили; на Полтавщині, Київщині й Поділлі — городища. Як зазначалося, городища з'являються на Україні в передскіфський період, заступаючи відкриті поселення, що були властиві для трипілля. Поселення усатів- сько-городської культури були селищами городищанського типу. Щодо поселень скіфів, то вони теж, як сказано, були городищами. Шарпинське й розташоване поблизу нього Пастирське городища на Херсонщині біля Златополя, Мотронинське на Київщині, Більське городище на Полтавщині, Немирівське на Поділлі—ось ті поселення, що ми їх зв'язуємо зі скіфами у першій половині останнього тисячоліття. Як ми зазначали, вони становлять дальший етап у процесі розвитку типу поселень, виробленого й запровадженого на Україні в післятрипільський період носіями шнурової кераміки. Це могутні споруди. Вони далеко більші й багато величніші за городища князівських часів XI—XIII ст. по Різдві, ніж, скажімо, Виш- город під Києвом, Городське під Коростишевом, Райки на Бердичі- вщині, Данилів Холм і Данилів Крилос (давній Галич), Пліснесько під Бродами тощо. Якщо хтось колись напише історію городищ (бургів) на Україні, він ствердить, що городища 1) з'являються на Україні в II тисячолітті до н.е. в післятрипільську епоху, 2) свого найвищого розвитку досягають за скіфів 3) знов відновлюють своє існування, як властивий для епохи тип поселень, за слов'яно- князівських часів. І той історик, який розглядатиме історію культури України в найдавніші періоди як змінне чергування хліборобських і вершницьких епох, що послідовно заступали одна одну, відзначить, що городища були сталою ознакою й приналежністю саме вершницьких епох.

Культурні процеси на Україні за скіфської доби. Геродот, як вже згадувалося вище, відрізняв між скіфами окремі племена: скіфів- орачів, скіфів-еллінів та царських скіфів, згадував про будинів, називав неврів, гелонів, гіпербореїв і т. д. Цей перелік народів у Геродо- та — в основному— відповідає тезі про імперію скіфів. Кожна імперія — конгломерат народів. Етнічно вона множинна, як і кожна імперія, вона нівелійована. Це відповідає тому, що ми вже казали вище, на підставі культурологічних матеріалів, про війни скотарів- вершників. Кожен власник великих стад, має своє власне військо. Він воює в ім'я власних інтересів. Війна, яку веде, це його приватна війна. В імперії скотарів-вершників та завойовників-вершників, об'єднуючись між собою і тим самим утворюючі немов окремий стан, ведуть свою власну відокремлену групову політику, підказану не інтересами спільності, народу або держави, а своєї групи, свого стану, своєї верстви. Цілком зрозуміло, що ця групова, або станова, політика скотарсько-вершницької верхівки скіфів повинна була призвести до відповідних зрушень в етнічній природі скіфів-вершників. Що було провідною ознакою, властивою рисою скіфської епохи? Виділення заможної скотарсько-вершницької верхівки, протиставлення воладаря, заможного скотаря-вершника, що кочує, випасаючи свої стада, і бідного безхудобного, прив'язаного до свого клаптя землі. Геродот знає скіфа-орача і царського (королівського) скіфа. Орач — скіф, як скіф та царський скіф- вершник. В усіх народів ве- ршництво становить окремий становий прошарок, шляхту. Так було в давньому Римі, так було в середньовічній Європі, однаково що у Німеччині, Франції, Іспанії і т. д.; німецький лицар — той, що їде на коні, кіннотник, вершник; іспанський кабальєро-кінник, як і французький шевальє. Вершник не працює, він не оре;^він зневажає працю,— це нотує і Геродот у відношенні до скіфів. Його справа — війна. Сезонне кочове життя зі стадами й войовничі акції привели скіфа-вершника аж до Туркестану, з Дніпра на Об. Жадоба золота, килимів, краму, розкішного й вигідного життя вела його, скіфа, грабіжника й руйнівника, у давні культурні країни Закавказзя, в Персію, у Іран, Месопотамію. Грабіжницько-войовнича експансія скіфів була скерована як на Схід, так і на Південний Схід. Щоб мати виразне уявлення про теренові простори, охоплені діяльністю скіфів і про те, якого обсягу досягали наїзди скіфів і як далеко вони сягали, досить згадати, що у 612 p., скіфи зруйнували Ніневію і що через 100 років, у 512 р. Дарій Гістасп, цей могутній воладар Персії, мусив був вступити у змагання зі скіфами. Перси воюють «на два фронти»: з греками на заході і зі скіфами на півночі. Скіфи так само небезпечні для персів, як і греки, хоч скіфів від персів відокремлює велика відстань, Чорне море й важкі переходи через гори Кавказу. Погроза скіфських нападів більша, ніж відстань. Туркестан і Ніневія — це периферія. Центр — Україна. На Обі в Заураллі ми знаходимо скіфські поховання, кургани, але скіфські городища ми знаходимо нетільки на Обі, а у Придніпров'ї.

Центром лишається Україна, скіфські городища Полтавщини, Київщини, Поділля. Зв'язок з периферією залишається, однак, як би тривкий і сталий не був цей зв'язок, віддрив периферійного скіфства од метрополії не міг не мати місця. Периферійне скіфство, з одного боку, легше втрачало свої етнічні риси, як скіфство метрополії, центру, а з другого боку, саме воно було каналом, яким шли етнічні чужі елементи у метрополію. Периферійне скіфство — скотарсько-вершницьке скіфство. У своїх кочівках з худобою, в своїх воєнних походах і грабіжницьких наїздах воно денаціоналізується. В певній своїй частині туранізується, в певній іранізується. Як швидко відбувається процес подібної денаціоналізації, втрата своїх етнічних рис периферійною верхівкою в її завойовницько- грабіжницьких походах, ми це знаємо з прикладу варягів, норманських князів і їх дружин IX—X ст. Протягом двох поколінь вони вже загубили у Києві свої етнічні, варязькі риси, а протягом трьох, цілковито урвався їх зв'язок з метрополією. «Варяжество» князів і дружинників розплилося без жодного сліду в іншоетнічному середовищі. Немає сумніву, скіф-орач краще зберіг свою давню етнічну індоєвропейську основу, ніж царський скіф, кочовий скотар і вершник. Осілий хлібороб менше піддавався діянню тих факторів, що позначилися на суспільній верхівці, не лише периферії, але й метрополії. Осілий хлібороб був більше етнічно й культурно опорний, ніж населення городищ, який мав куди безпосередній і прямий вплив периферії. Скіф-орач не туранізується і не іранізується. Він повільно еволюціонує протягом цих тисячі — півтори тисячі років. Він застійно і кволо зберігає ті риси, які тубільна маса населення України набула після катастрофи, що розмежувала трипілля від усатівсько-городського післятрипілля. були походи не народні, а приватно-станові. Скіф-орач не був зацікавлений у цих походах. Ні безпосередньо, ні опосередковано орач не був зачеплений імперською завойовницькою політикою скотарсько-вершницької верхівки скіфів. Вона нічого не змінювала в його долі. Вона його не збагачувала. Походи на Ніневію або Алтай були походами вершників. Він, [орач], не міг взяти в них участі, бо він був піший. У жилах його дітей не текла кров бранок, захоплених в горах і долинах Алтаю або у містах Ірану. Він не брав участі в грабунках вершників. Про це надзвичайно яскраво розповів Геродот, коли перед скіфами повстала погроза нападу на Україну персів і Дарій, прагнучи помсти, почав загрожувати скіфам походом на них, хліборобська культура воліла лишитися осторонь від цих змагань. Ця боротьба не обходила їх. Перси мстили за напади на Іран, що це обходило їх, орачів, коли вони ніколи на них не нападали. Коли вершники-войовники почали апелювати до мас, закликаючи їх до оборони, народи Скіфії виразно вказали на чужі, ненародницькі цілі тих воєн, які спонукали Да- рія рушити зі своїми військами через Бакани й Дунай у Наддніп- ров'я. Вони, орачі, відповіли так, як відповідає кожен орач: його обходить лише те, що торкається його ближчої громади й його близьких царинних односільчанських інтересів. Якщо б Дарій, прийшовши на Україну, почав палити й руйнувати їхні селища, то лише в такому разі вони повстали. Перед скіфством лежало три шляхи, один на Схід, другий на Південний Схід і третій на Південний Захід, на Алтай, на Іран і на Балкани, через посередництво грецьких колоній, що густою мережею у гирлах великих рік вкрили північне узбережжя Чорного моря. Взаємини з Туркестаном або з Іраном було безпосередніми взаєминами, з Туреччиною опосередненими, через посередницьке, як сказано, цих грецьких колоній. Скіфство — скотарсько-вершництво України випробувало всі три тут означені шляхи, шлях в Азію на Алтай, в його зв'язках з монго- ло-турецьким світом; шлях в Закавказзя на Іран, в зв'язках з Іранський світом і, нарешті, третій з цих згаданих шляхів— шлях зв'язків з Греками і Середземноморським культурним світом.

Невідомо, коли і внаслідок яких причин скіфи України примушені були залишити Алтай і Об. Певне, за надто багато конкурентів серед скотарів-вершників монголів і турків було у них, щоб утримати за собою ці, такі віддалені від України, простори пасовищ. Біля середини тисячоліття периферія відпадає, скіфство концентрується у межах метрополії на Наддніпров'ї. Україна перестає бути імперією скотарів-вершників. Геродот говорить про скіфів- еллінів. Звичайно, говорять про окреме плем'я; ми гадаємо, що справа йде, з одного боку, про географічну територію, де вплив ел- лінізації був найпомітніший (нижнє Наддніпров'я), а з другого, про тих скіфів, які найбільше піддалися впливу елліністичного світу. Розкопки у Шарпині, Пастирському та інших городищах України дали велику кількість античного посуду, зокрема чорнолакового. Такий же автентичний грецький посуд ми знаходимо і в курганних похованнях багатих скіфів. Виразне свідчення, що побут заможних скіфів та населення городищ не лишився поза впливом античного світу. Спільна боротьба проти персів зблизила греків і скіфів. Вона зблизила їх політично й господарчо. Верхівка володіє речами грецького походження, а хліборобські маси? Як скіфи-орачі? Як стоїть справа з процесом еллінізації цих останніх на межі середини останнього тисячоліття? Чи торкнувся цей процес втягнення скіфів у орбіту античного світу лише як експортерів скіфського збіжжя, чи він позначився і на широких народних масах? Матеріли з наступної доби, яку ми означаємо як античну добу в передісторії України, відповідають на ці запитання.

Грецьким поселенням у Північному Причорномор'ї важко було боронитись від чисельних кочівників (сарматів, готів, гунів та ін.).

І хоча на якийсь час римське завоювання (IV ст. до Н. X.) забезпечувало їм стабільність, з часом вони припиняють своє існування.

Проте культура міст-держав як чорноморський варіант античної культури значною мірою вплинула на культурний розвиток сусідніх культур.

Значний вплив на розвиток української культури мали античні традиції Риму. Ці впливи, зокрема, помітні в І — II ст., коли кордони Римської імперії наблизились до українських територій. У той час між Україною і Римом встановилися тісні торговельні й культурні зв'язки. В скарбах, знайдених на Україні, крім монет і металевих прикрас зустрічається також скляний посуд римського походження і римські емалі. Наближення римлян до українських територій стало причиною популяризації тут християнства.

На початку III ст. Південну Україну захопили германські племена готів (ост-готів), підкоривши собі сарматсько-скіфське населення. Готи засвоїли скіфсько-сарматську і грецьку культури, прийняли християнство. Вони мали, вплив на слов'ян, особливо військової організації. З IV ст. починається велика міграція народів зі сходу. Через Україну проходять тюркські племена гуннів, які розгромили Готську державу у 375 р.

Спадкоємнецею всіх цих складних культурних утворень певною мірою можна вважати і Київську Русь.