5.2. УТВЕРДЖЕННЯ БАРОКО В УКРАЇНСЬКІЙ АРХІТЕКТУРІ ТА МИСТЕЦТВІ : Історія Української культури : B-ko.com : Книги для студентів

5.2. УТВЕРДЖЕННЯ БАРОКО В УКРАЇНСЬКІЙ АРХІТЕКТУРІ ТА МИСТЕЦТВІ

Фактором взаємодії культур у європейському просторі було мистецтво. Кардинальні зрушення відбулися в архітектурі. Протягом XIV ст. у Великому князівстві Литовському невпинно зростала кількість міст і фортець. Використання артилерії спричинило інтенсивність перебудови старих, і створення нових фортифікаційних укріплень. В міру розвитку міст збільшувалась вулична мережа, з'являлися нові пояси укріплень та монументальні споруди. Вирішальний вплив на розвиток фортифікаційної архітектури мали зміни в стратегії і тактиці ведення війн та розвиток військової техніки. У попередні часи важливу роль у війнах відігравали тривалі облоги міст чи фортець, а після монголо-татарського нашестя переважало захоплення їх шляхом навальної атаки й штурму з допомогою різноманітних пристроїв для руйнування стін. Тому в системі укріплень збільшується кількість башт, що істотно позначається на зовнішньому архітектурно-художньому стилі будівель і споруд.

З метою ефективної протидії ворогам з середини XIII ст. виробляються відповідні типи фортифікації, головним опорним вузлом яких стає міцна башта — донжон.

Подібного типу споруд не було в архітектурі XI—XII ст. Згадані башти, як правило, будувалися всередині оборонних укріплень, близько до стін, з найбільш вразливої сторони. Зовнішні обвідні стіни укріплень споруджувалися з дерева, обмазувалися глиною і, побілені, на вигляд зовсім не відрізнялися від мурованих. Але, коли виявилися істотні недоліки таких укріплень, перед будівничими гостро постало завдання забезпечити таку розстановку башт і конфігурацію укріплень, яка б давали можливість оборони вогнем із флангів. Прикладом нового типу фортифікації є замки в Луцьку і Кремінці, будівництво яких розпочалося ще в 90-х pp. XIII ст.

Нові умови ведення війни вимагали спорудження укріплень не тільки підсилених мурованими баштами, а й цілком побудованих з каменю або цегли. Причому будівництво з каменю було значною мірою пов'язане з традиціями галицької архітектури XII ст., а цегли — волинської. До мурованих кам'яних оборонних споруд належать замки в Білавіні, Столп'ї, Чернієві, Угруську, Хотині, Кремінці, Невицькому, Кам'янці Олеську, Білгороді (Дністровському). Найголовніша їх прикмета — наявність міцних мурованих стін, а в замках у Кремінці, Невицькому, Білгороді (Дністровському) — ще й кількох башт. Замок у Кремінці (близько 1290—1340) збудований на високій горі; стіни його з трьома баштами оточують невелике подвір'я овальної форми з таким розрахунком, щоб забезпечувати фланговий обстріл нападника. На зламі мурів, де обстріл утруднювався, влаштовували спеціальні пристрої, виступи-ліхтарики (ма- шикулі) з бійницями для обстрілу підступів до стін. Такі виступи з бійницями є також у Білгороді (Дністровському), Олеську й Луцьку.

Суворий вигляд оборонних споруд, лаконічні монументальні об'єми й величавий силует найбільш повно втілювали художні смаки та естетичні погляди епохи. У культовій архітектурі також виявилися нові тенденції: поряд із старими спорудами, монументальними і величними, будувалися храми підкреслено урочисті.

Політичним завданням кінця XIV — першій половини XVI ст. в країні було зміцнення князівської влади, спроможної покласти край феодальній анархії й необмеженій сваволі боярства, що знайшло вияв і в архітектурі, де все голосніше лунала нота урочистості і піднесеності на її честь. Замки і фортеці, як опорні пункти панування феодалів, продовжують своє існування. Це було викликано необхідністю захисту від спустошливих набігів татарських орд, а згодом і турецьких військ. Незважаючи на те, що оборонне будівництво поглинало величезні матеріальні й людські ресурси, воно було про-відним видом архітектури. Головним будівельним матеріалом залишалося дерево, хоча зростала питома вага каменю і цегли. З дерева зводилася переважна більшість споруд — від простого житла чи ґанку до палаців і замків.

Стіни й башти старих замків надбудовувалися і укріплювалися потовщенням. Башти майже рівномірно розташовувалися за периметром подвір'я. Яскравим зразком подібної модернізації може служити Луцький замок. Його триярусні башти й стіни раніше завершувалися зубцями-мерлонами з вузькими щілиноподібними бійницями для стрільби з луків і арбалетів, а тепер вони замуровувалися й надбудовувалися. Бійницям у два, а подекуди у три яруси, надавали такої форми, щоб забезпечити можливість обстрілу із вогнепальної зброї. На баштах було зведено ще по одному ярусу. Перебудова торкнулася майже всіх давніших кам'яних укріплень XII—XIV ст., зокрема у Кам'янці, Білгороді (Дністровському), Му- качеві, Кремінці, Невицькому, Хотині.

В той же час старі укріплені боярські садиби поступово еволюціонують у магнатські замки. З цим пов'язана, наприклад, структура замків в Олеську, Клевані, Острозі. Так, замок в Острозі дуже схожий за своєю схемою з укріпленнями в Чорторийську або в Кам'янці (Волинському). У ньому в оточенні дерев'яних стін, ближче до східного боку, було збудовано так звану вежу й дім, мурований на взірець західноєвропейських донжонів з підйомним мостом, завдяки чому він міг витримати тривалу облогу.

Більшість монастирів, крім таких стародавніх укріплених комплексів, як Києво-Печерська лавра, Михайлівський монастир у Переяславі, Єлецький у Чернігові, обводилися міцними стінами. До нашого часу збереглася лише невелика частина цих укріплень, але й вони свідчать про появу в XIV—XVI ст. такого архітектурного типу, як монастир-фортеця. Архітектурою ці споруди мало різняться від інших видів укріплень, лише набір будівель, внутрішнє планування та розташування головного храму вносять певну відмінність від звичайної фортеці. Якщо храм за первісним задумом був не пристосований до оборони, його зводили посеред двору — Межиріч (XV ст.), Дермань (XV ст.), а інколи й укріплену церкву теж ставили посеред двору, як в Уневі, де вона виконувала роль донжо- на. Часто храм включалися в систему обвідних мурів так, що одна із стін храму становила їх продовження, як Успенська церква в Зимному (1495), Богоявленська в Острозькому замку (XV ст.).

У культовій архітектурі в останній чверті XIV ст. спостерігаються інтенсивні пошуки нових форм, здатних втілити нові смаки та мистецькі ідеї. Храми цього періоду несуть відбиток архітектури суворої перехідної епохи, але продовжують традиції тринефних храмів XIII ст. з опорними стовпами. В той же час, в урочистій архітектурі хрестовокупольних храмів, таких, як в Дермані, Межиріччі або Острозі, майстри зуміли втілити тонке уявлення людей XV ст. про піднесену і прекрасну, але перервану й забуту лінію давньоруських часів, почату в кінці XII — XIII ст. храмом Параскеви П'ятниці в Чернігові архітектора Петра Милоніга.

У XV — на початку XVI ст. в архітектурі невеликих храмів з'являються нові риси, безпосередньо пов'язані з народними ідеалами. Муроване будівництво на Подніпров'ї та Сіверщині обмежувалося Києвом і Черніговом. У Києві після монголо-татарської навали були відбудовані споруди XI—XII ст. — Софійський, Михайлівський та Успенський собори, Печерський монастир, а в Чернігові — храми Спаса, Єлецький та П'ятницький. Крім цього, біля прославлених храмів будували невеликі каплиці — усипальниці. Але найбільше тут будували з дерева. Дерев'яне народне будівництво зберігало віковічний досвід, творило безперервний ланцюг традицій і не тільки не дозволяло безслідно зникнути вдалим інженерно-конструктивним рішенням і мистецьки довершеним формам, а було невичерпним джерелом творчості наступних поколінь.

Образотворче мистецтво другої половини XIII — першої половини XIV ст. зберегло такі традиційні характерні риси попереднього періоду, як монументальність, величавість, витончений колорит, гармонійні пропорції, впевнений малюнок, високу професійну майстерність. Одночасно існував художній напрям, який характеризується поступовим розвитком реалістичних рис, вірою в людину, прагненням до барвистості й життєрадіс-ності. Релігійні образи втрачають колишню нерухомість і нерідко набувають людських рис. Володіння зворотною перспективою дозволяє митцям зобразити простір певної глибини, а образи наділити яскравими характеристиками, сповненими моральної величі та людської гідності.

З пам'яток київського живопису цієї епохи збереглася ікона «Богоматері Печерської (Свенської)», створена близько 1288 р. Прототипом для неї було зображення «Богоматері Кіпрської» на троні. Однак фігури ангелів іконописець замінив постатями Анто- нія і Феодосія — засновниками Києво-Печерської лаври, образи яких приваблюють щирістю й безпосередністю. До київської школи примикає також ікона кінця XIII — початку XIV ст. «Микола з житієм» із церкви в Києві, вона значною мірою позбавлена суворого аскетизму, властивого більшості творів попереднього періоду.

До київських пам'яток належать також визначні твори кінця XIII ст. — «Ігоріеська Богоматір» та «Максимівська Богоматір». Обличчя на іконах зображено м'яко, без умовності та геометризації форм. З великою майстерністю виконано одяг: докладно опрацьовано складки, багато уваги приділено тонким переходам барв. Названі твори живопису свідчать про високий рівень мистецької культури Києва в період після монголо-татарської навали.

У Галицько-Волинському князівстві мистецтво розвивалося під впливом Києва, звідки, як зазначає літописець, були «принесені» численні ікони. Ікона Покрови XIII ст. з Галичини роботи народного майстра, який не пройшов довгої професійної виучки, проте добре відчував декоративні можливості кольорів. Теплий зелений колір поєднано з багряним фоном, лазурові барви — з коричнево- чорними й вишнево-червоними, на яких зрідка полум'яніє кіновар. Однією з найвизначніших пам'яток живопису кінця XIII — початку XIV ст. є «Волинська Богоматір». Величний силует, докір в очах справляють глибоке враження на віруючих.

Образотворче мистецтво з кінця XIV ст. розвивалося при більш інтенсивному проникненні в нього народного струменю. Пригнобленому іноземними загарбниками народові була потрібна єдність, здатна зміцнити й згуртувати його для відсічі ворогові. Ця ідея знайшла яскраве втілення у фресках монастиря в селі Лаврі «Вселенські собори» та «Акафіст Богоматері».

Поряд з фресковим живописом з XV ст. дедалі більшого розповсюдження набува-ють ікони, що зберігають багато спільного з мистецтвом Пскова й Новгорода. Замість невисокої передвівтарної огорожі у церквах з'являється іконостас, де ікони розміщено у певному порядку.

Посилення впливів церкви, яка намагалася навіяти народним масам почуття жаху перед муками потойбічного життя, знайшло вияв у іконах «Страшного суду». На багатьох з них в типовому одязі зображені римські папи, королі, пани і блудниці з обстриженими головами й обрізаними подолами. Зображення святих наділяються особливою теплотою, а палітра кольорів просвітлюється. Відбиття народних смаків видно і в доборі святих, наприклад святий Георгій — воїн і охоронець, святий Миколай — покровитель теслярів та мандрівників, свята Параскева П'ятниця — покровителька торгівлі і Богоматір з дитиною — заступниця знедолених.

Митців хвилювала також і таємниця життя і смерті, ікона «Оплакування Христа» з Трушевич — це реквієм у фарбах: емоції горя і страждання передано різким, дзвінким колоритом, патетичними жестами й ритмом силуетів фігур. Нерідко на іконах, зокрема, «Воздвиження», «Покрови», поруч із святими зображуються різні історичні особи або замовники ікон. На початку XVI ст. пом'якшуються риси облич, більш вишуканими стають силуети фігур, ритміка складок і зображення одягу.

Загалом у XV — першій половині XVI ст. в українському живописі помітне прагнення більш життєво й правдиво зобразити людей, наділити їх образи виразністю. В мистецькій творчості цього часу український народ досяг великих успіхів, її розвиток відбувається під знаком все глибшого проникнення ідеалів свого часу, що зумовило чарівність і неминущу вартість створеного.