7.3. МУЗИКА XIX СТ. : Історія Української культури : B-ko.com : Книги для студентів

7.3. МУЗИКА XIX СТ.

У першій половині XIX століття музична культура України розвивалась у досить складних умовах. Основними концертними осередками були поміщицькі маєтки. Деякі великі власники земельних угідь, як М. Овсянико-Куликовський, В. Тарновський, Г. Галаган, Д. Ширай та інші, мали свої симфонічні оркестри, оперні та балетні трупи. Артистичний склад формувався переважно з кріпаків. Нерідко для керівництва музичною справою поміщики запрошували відомих музикантів, композиторів із-за кордону.

Музичні центри в панських маєтках відіграли певну історичну роль. Деякі оркестри продовжували своє існування і після скасування кріпацтва. Вони влилися в музичну культуру великих міст і збагатили її.

Найбільші міста України — Київ, Харків, Одеса, Полтава, Львів — мали свої музичні традиції. У першій половині XIX століття їх культура розвивалась не так інтенсивно, як у наступні 60— 70-ті роки. Проте саме тут зароджувались і дали перші паростки демократичне мистецтво, література, наука. З відкриттям театрів, появою оперних труп, організацією концертного життя (хоч і не періодичного) починається новий етап культурного розвитку.

У розвитку музики значну роль відіграло відкриття університетів у Харкові та Києві. При харківському вузі були музичні класи, де велась регулярна підготовка професіональних кадрів. У Львові була відкрита консерваторія, і цей факт яскраво позначився на розвитку музичного життя міста.

Велике значення для дальшого розвитку музичного мистецтва мала нова українська література, засновником якої став Іван Котляревський. Його «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник», як і твори Г. Квітки-Основ'яненка, Є. Гребінки та інших, зробили великі культурні зрушення. Ці п'єси були написані мовою, близькою й зрозумілою для народу. Вони розповідали про долю простих людей. Це були перші паростки нової демократичної культури. Дуже важливо відзначити, що ці твори включали у себе значну кількість пісень: п'єси ставились з музикою. Котляревський узагальнив багатовікову музично-театральну традицію і створив високохудожні, класичні твори. Композитори охоче обробляли музику до згаданих п'єс. Особливо цінною є обробка пісень з «Наталки Полтавки», зроблена композитором А. Барсидським. Пізніше «Наталка Полтавка» з музикою Лисенка, який у кінці століття — 1883 році — написав увертюру, антракти, створив супровід для пісень, стала класичним твором.

В українській музиці становлення музичної культури пов'язане, насамперед, з іменами С. Гулака-Артемовського, П.Ніщинського, М. Аркаса. В музиці цих композиторів б'є джерело народного життя, але в силу цілого ряду об'єктивних причин, професійні якості їх творчості ще не піднялися на рівень європейської культури. Більшість з композиторів того часу, не маючи відповідної професійної підготовки, залишалися на аматорському рівні. їх музична мова спиралася передовсім на мелодику побутового романсу, інтонації народної пісні, традиції побутової комічної опери. Як вірно відзначив відомий дослідник Зиновій Лисько, «усе, крім мелодики, для їх творчості було справою другорядною». Водночас, в українській музиці пробиваються паростки професійної творчості, виникають такі жанри, як опера.

Визначною постаттю цього періоду є Семен Гулак-Артемов- ський. Прекрасний голос і музичний талант визначили його майбутнє. Видатний російський композитор Михайло Глінка, набираючи в Україні співаків для Придворної капели, взяв його з собою до Петербурга. Пізніше Гулак-Артемовський за допомогою Глінки виїхав в Італію, де вже через два роки успішно дебютував у Флорентійській опері. Але не тільки слава співака й актора визначили його роль в українській культурі. Він започаткував один з провідних в українській музиці жанр побутової опери. Це була опера «Запорожець за Дунаєм», яка і в наш час залишається є популярною.

Вперше на великій оперній сцені прозвучали народні пісні й національні характери. Вперше оспівана патріотична тема і відтворений сюжет з історії України — побут Запорізької Січі, козаків, які перебували під владою турецького султану. Композитор змалював їх у романтичних традиціях, тому сюжет і образи нагадують красиву і, водночас, веселу мелодраму. Звичайно ж, перебуваючи в серці оперного мистецтва — у Флоренції, Гулак- Артемовський відчув на собі його помітні впливи, зокрема музичних комедій Моцарта, опери-серіа та опери з діалогами, де ліричні й буфонні образи є провідними. Це свідчило, що українська музика, яка спиралася на певні професійні досягнення європейської культури, ставала на шлях формування національної композиторської школи.

У галузі оперної музики та музики до драматичних п'єс відомим сучасником Гулака-Артемовського був Петро Ніщинський. Насамперед, він — автор музики до Шевченкового «Назара Стодоля», а також найвідомішого свого твору — «Вечорниці», який є дивертисментом (частиною) «Назара Стодолі». «Вечорниці» складається з низки вокальних номерів у супроводі невеликого оркестру. Майже вся музика побудована на матеріалі народних пісень і танців.

Центральним номером «Вечорниць» є хор «Закувала та сива зозуля» — один з найкращих чоловічих хорів в українській музиці.

Як і більшість композиторів того часу, П. Ніщинський не займався композиторською діяльністю як професіонал. Переважно його творчість не виходила за межі домашнього музикування. Основною ж діяльністю П.Ніщинського було викладання грецької, мови в гімназіях та перекладницька робота. Як знавцю класичної літератури йому належать перші українські переклади «Одісеї», «Іліади» Гомера та «Антігони» Софокла.

В історії української музики другої половини XIX ст. певну роль відіграв ще один композитор-аматор (аматор — у перекладі з французької «любитель») Микола Аркас (1853—1909). Як і П. Ніщинський, М. Аркас не отримав спеціальної фахової композиторської підготовки. Коло його діяльності було надзвичайно різноманітним. Досить сказати, що він є автором популярної «Історії України». Але вроджена музикальність і творчий талант зумовили появу його музичних опусів (опус у перекладі з латинської — «твір»). В історії музики М. Аркас відомий як автор опери «Катерина», написаної за однойменною поемою Т. Шевченка. Це — перша в українській музиці опера на шевченківський текст. Рівень музичної підготовки не міг забезпечити створення повноцінного музично-сценічного твору. М. Аркасу допомагали професійні музиканти, які оркестрували оперу для малого складу оркестру. Але виразність пісенної мелодики, теплота й ліричність почуттів, щирість вислову зробили твір дуже популярним. «Катерина» була поставлена в Москві (1899) українською трупою Кропивницького і мала певний розголос.

Як оперний та музично театральний доробок, українська інструментальна музика XIX ст. теж несе риси аматорської творчості. Яскравими зразками щодо цього можуть бути фортепіанні п'єси і романси композитора, піаніста і педагога М. Завадсько- го — вчителя музики В. Заремби та збирача народної пісні А. Коципінського. Фортепіанні п'єси М. Завадського та В. Заремби — це невеликі обробки українських пісень і танців, аранжованих для домашнього музикування. Вони розраховані на коло музикантів-аматорів. Найбільш приваблива їх сторона — пісенний мелодизм, опора на фольклорні інтонації та жанрові основи народної музики. У більшості своїй це були козаки, гопаки, ча- барашки, шумки або ліричні романси та пісні. Ця музика, яка пропахувала народну музику, була вельми популярною серед широких кіл. Із пісенної спадщини В. Заремби і досі широко побутують його пісні «Дивлюсь я на небо» (на вірші М. Петренка) і «Така її доля» (на вірші Т. Шевченка).

Отже, для розвитку української музичної культури XIX сторіччя виняткового значення має Ті опора на народну музику і демократичне спрямування. Як бачимо, фольклорні засади слугували формуванню навіть таких професійних жанрів, як опера, інструментальна п'єса.

Розвиток музичної культури України продовжувався в тому ж напрямку, але вже на засадах професійної творчості. У першу чергу ці; було пов'язано з діяльністю Миколи Віталійовича Лисенка (1842—1912). Його творчість відкривала новий етап — створення української національної музичної школи та прагнення піднести її на рівень європейської культури. М. Лисенко був одним із тих небагатьох українських композиторів, хто отримав професійну музичну освіту. Коло його інтересів було щонайширше. Діяльність М. Лисенка охоплювала всі галузі професійної музичної культури. У своїй особі він поєднував творчість композитора, піаніста, педагога, фольклориста, музичного теоретика, громадського діяча.

Закінчивши Київський університет з дипломом кандидата фізи- ко-математичного факультету, М.Лисенко їде в Німеччину, до Лейпцигу, який був одним із визначних музичних та навчальних центрів Європи. Тут він навчається в консерваторії у провідних німецьких музикантів. Успішно закінчивши чотирирічний курс Лейпцигської консерваторії, М. Лисенко в 1869 р. повертається до Києва, з яким пов'язана майже вся його творча діяльність.

Інтерес до народної музики виникає у М. Лисенка ще з раннього дитинства. Вона оточувала малого хлопця, вливалася в його багату мистецьку душу. Потім, в гімназії та університеті, його інтерес до народної пісні поглиблюється. Лисенко записує фольклор, вивчає його. Він науково підходить до народної мелодії і слів — прагне точно зафіксувати ладо-інтонаційну будову, метроритм і музичну форму.

Микола Віталійович збиранням народних пісень займався все- своє життя. У його фондах є понад шістсот зразків. Він по праву вважається одним з найвизначніших музичних науковців-фолькло- ристів дожовтневого часу.

Було надруковано п'ять випусків обрядових пісень (два збірники «Веснянок», «Купальська справа», «Колядки та щедрівки», «Весілля» (1896—1903 pp.), збірку танків і веснянок «Молодощі» (1876 р.) та «Збірник народних українських пісень в хоровому розкладі, пристосованих для учнів молодшого і підстаршого середнього віку в школах народних» (1908 p.). В цілому Лисенкові фольклорні збірники (всього понад 600 зразків) охоплюють майже всі пісенні жанри: обрядові,, побутові, історичні та думи. Значне місце займають пісні з соціальною тематикою.

Усі народні пісні Лнсенко залишав недоторканими як з боку мелодій, так і тексту. У фортепіанному супроводі до сольних зразків він прагне повніше виявити ладо-гармонічну природу, закладену в самій мелодії. У більш ранніх обробках (перший і другий випуски) помітне прагнення до концертності акомпанементу з досить великими фортепіанними вступами й заключениями. В піснях пізнішого. часу супровід стає значно простішим, в ньому переважає мелодичне начало. Саме ця простота підкреслює виразовість народної мелодії.

У доробку класика української музики Миколи Віталійовича Лисенка — понад 100 романсів. Показовим є те, що творчий шлях митця починався з сольної вокальної музики і до неї він звертався протягом майже всього життя. Проте найбільше солоспівів композитор написав у 60—80-ті роки, а потім у другій половині 90-х і у 1900-ті роки. Два періоди в романсовій творчості Миколи Віталійовича — це два етапи його мистецьких пошуків. У 60—80-ті роки Лисенко звертається до поезій Тараса Шевченка. З-під пера молодого музиканта з'являються романс за романсом. Вже перші двадцять творів у цьому жанрі, що були написані в консерваторський період (за два роки), засвідчили появу нової, оригінальної мистецької постаті.

Чим приваблює Лисенка поезія великого Кобзаря? Передусім — своєю глибокою народністю, правдивістю зображення подій, палким революційним пафосом. Для ранніх романсів Лисенко відібрав тексти, в яких йдеться про важку жіночу долю, пригноблення бідних багатими.

У романсі «Ой, одна я, одна» передана скарга дівчини-сироти, яка не зазнала щастя, не відчула тепла батьківської хати і не має майбутнього. Мелодія романсу, хоч не парадокс, а Лисенка, прони- кнута духом народної музики. Поштовхом для такого музичного прочитання була сама поезія Шевченка. Як приклад романсу на слова Шевченка можна назвати ще романс «Садок вишневий».

На вірші Г. Гейне було в 90-х pp. написано багато романів таких як «Чого так поблідли троянди ясні», «У мене був коханий, рідний край», «Не жаль мені».

Романс «Безмежне поле» на вірші І. Франка — сповнений драматизму й героїки став ключовим твором багатьох виконавців. Романси були творчою лабораторією композитора, у якій викристалізувалася музична мова митця, його мелодика, гормонія, фактура та остаточно сформувались музичні форми, композиційні та жанрові особливості, Від солоспівів Лисенко бере початок українська класична камерно-вокальна музика. Вони становлять одну з найкращих сторінок культури нашого народу.

Великий внесок М. Лисенко зробив, насамперед, у галузь оперного мистецтва України. Його опера «Тарас Бульба» і нині є зразком національної історико-героїчної музичної драми. Написана за однойменним твором М. Гоголя, one за присвячена сторінкам героїчної історії України. її головним персонажем є народ та його кращі представники. Яскраві національні персонажі, картини Запорізької Січі, героїчні мотиви «Тараса Бульби» переплетені з ліричними почуттями Андрія до доньки польського воєводи Марильці. Одним з кращих персонажів опери є глибокий образ матері Остапа та Андрія. Твір М. Лисенка став явищем для всієї української музики XIX ст. Але за життя композитора опера не була поставлена. Автор, який працював над нею десять років (1880—1890) не вважав свій твір закінченим, розуміючи, що грандіозний задум потребує вдосконалення та високої професійної майстерності. У 1940 р. оперу М. Лисенка відредагували і переробили видатні українські композитори Л. Ревуцький та Б. Лятошинський. В їх редакції «Тарас Бульба» сьогодні живе повнокровним життям на провідних музичних сценах України.

Серед оперної спадщини М. Лисенка надзвичайно яскравими є лірико-комічна опера «Різдвяна ніч» та лірико-фантастична «Утоплена», написані за творами М. Гоголя. Популярною залишається народно-побутова драма «Наталка-Полтавка» з її комічними образами Возного, ліричними — Наталки та Петра (особливо відомий їх дует «Сонце низенько»). Класичними вважаються також дитячі опери М.Лисенка «Коза-дереза», «Пан Коцький», «Зима і весна». В оперному жанрі композитор продовжував традицію своїх попередників розвивати європейський професійний оперний жанр на національних засадах. Мова М. Лисенка ґрунтується на фольклорних джерелах. Усі оперні форми — арії, ансамблі, увертюра перейняті народно-пісенною інтонацією, гармонічними барвами національної музичної культури.

Те ж саме притаманне й іншим жанрам творчості композитора - фортепіанним і вокальним творам. Як фольклорист він зібрав та обробив величезну кількість українських пісень і дум. Як теоретик М. Лисенко стверджував вагомість народної творчості і надавав її вивченню наукового рівня. Талановитими послідовниками М. Лисенка стали його молодші сучасники — К. Стеценко. Я. Степовий, О. Кошиць, М. Леонтович.

Докорінно змінилося музично-концертне і театральне життя. Створюються оперні театри у Києві, Харкові, Львові. У великих і малих містах України організовуються симфонічні концерти, музичні товариства, відкриваються філіали Російського музичного товариства (РМТ), а також товариства «Бонн» (спочатку у Львові й інших містах Західної України, потім у Києві). Українське мистецтво в умовах самодержавства не мало широких можливостей для свого розвитку. Але прогресивні російські діячі всіляко підтримували розвиток української демократичної культури. Дуже важливими були творчі взаємини між С. Гулаком-Артемовським і М. Глінкою, П. Сокальським і О. Даргомижським, М. Лисенком і М. Римським- Корсаковим, П. Чайковським. Вплив російської класичної музики на формування українського національного мистецтва величезний.

Безпосередній поштовх для широкого розвитку цілого ряду музичних жанрів, зокрема музично-сценічного, зробила українська театральна культура. У 70—80-ті роки минулого століття вона досягає високого професіоналізму. Діяльність українських музично- театральних труп з найвидатнішими її представниками М. Кропив- ницьким, М. Садовським, М. Старицьким, П. Саксаганським, М. Карпен-ком-Карим, М. Заньковецькою замінила певною мірою відсутній у той час український оперний театр. Для їх вистав почали писати музику багато українських композиторів. Передусім ці трупи сприяли творчій праці М. Лисенка на ниві театрального мистецтва.

Відомими сучасниками М.Лисенка були М.Калачевський та Петро Сокольський (1832—1887), який продовжив розвиток української опери на основі національних традицій. П.Сокальський належав до різнобічних культурних діячів. Вчений (магістр-хімік), публіцист з широкого кола питань, він водночас був композитором і дослідником народної музики. В його композиторському доробку історичні опери «Мазепа» (за О.Пушкіним), «Облога Дубна» (за «Тарасом Бульбою» М. Гоголя), лірико-побутова опера «Майська ніч» (за М. Гоголем), оркестрові та фортепіанні п'єси салонного типу, а також ґрунтовна праця «Русская народная музика».

Михайло Калачевський (1851—1897) відомий в історії української музики як один з перших авторів симфонії, які грунтуються на українських народних піснях. Як і його колеги-композитори, музика не стала для М. Калачевського сферою професійної діяльності. Він займався адвокатурою, хоча теж, як і М. Лисенко, закінчив Лейпцигську консерваторію. Його симфонія, яка має назву «Українська симфонія», написана як екзаменаційна робота до закінчення консерваторії. Вперше вона була виконана в 1876 р. під керуванням автора в Лейпцигу і мала великий успіх. її основні теми основані на мелодіях українських ліричних та жартівливих пісень: «Йшли корови із діброви», «Дівка в сінях стояла» та ін.

«Українська симфонія» М. Капачевського — яскраво національний, глибоко народний твір. Композитор, використавши для тем симфонії народні мелодії, зумів зберегти їх жанрові особливості й створити своєрідні народні образи. М'яка лірика, дотепний жарт, герої-ко-епічна пісня і сцена народних веселощів — ось стислі характеристики образів твору. Лірико-жанрова симфонія Калачевсь- кого — помітне явище в українському музичному мистецтві XIX ст.

Західно-українські композитори XIX ст. теж сприяли своєю творчістю та діяльністю ствердити народні основи в царині професійної музичної культури. Із найбільш відомих слід назвати Михайла Вербицького та Івана Лаврівського. У симфонічній музиці вони теж прагнули поєднаній досягнення європейської класичної симфонії і традиції національної музичної культури. Велике значення мала також діяльність на терені музичного мистецтва Західної України композитора, диригента Остапа Нижанківського та Анатоля Вахнянина, які особливо прославилися як майстри хорової музики.

Музика, як і есе мистецтво та література XIX ст., розвивалася під знаком романтизму. Його найкрупніші західноєвропейські представники — Р. Шуман, Ф. Шуберт, И. Брамс, Р. Вагнер, Д. Верді, Г. Берліоз — підняли музичну культуру на високий художній та професійний щабель. У цей період бурхливо розвиваються опера, симфонія, інструментальні жанри. Новим явищем стає програмна музика, яку започаткував видатний російський композитор М. Мусоргський.

У свою чергу європейська музика збагачувалася, завдяки появі нових національних шкіл. Зокрема, великим досягненням і принципово важливим було виникнення польської музичної культури (Ф. Шопен), чеської (Б. Сметана, А. Дворжак), угорської (Ф. Ліст), норвезької (Е. Гріг), іспанської (І. Альбеніс, П. Сарасате).

Особливо яскраво в епоху романтизму заявила про себе російська музична культура, видатні представники якої — М. Глінка, П. Чайковський, М. Мусоргський, М. Римський-Корсаков, С. Рах- манінов.

Українська музика XIX cm. теж прямувала шляхом розвитку професіонального мистецтва. Як і у світовій музиці, розвивалися оперні, симфонічні, інструментальні жанри. Найбільш яскраві постаті української музики — М. Лисенко і С. Гулак-Артемовський. Виникає також школа західноукраїнських композиторів, серед яких вирізнялися О. Нижанківський, М. Вербицький. Міцно спираючись на народні джерела, українська музика виходила в європейський простір як самобутня національна культура.

П. Чайковський був тісно пов'язаний з Україною. Історики дослідили рід композитора і встановили, що давній предок композитора, на прізвище Чайка, походить від запорізького козацтва. Його опери «Черевички» та «Мазепа» не тільки ґрунтуються на літературних сюжетах про історію та побут України, а й використовують багатство її фольклору. Серед романсів композитора є твори на вірші Т. Шевченка. Музичний матеріал знаменитого Фортепіанного концерту № 1 побудований на інтонаціях лірників, українських мелодіях, зокрема народної пісні «Вийди, вийди, ой Іванку». На честь композитора в Москві кожні 4 роки влаштовується найпрестижні- ший міжнародний конкурс виконавців імені Петра Чайковського.

Список рекомендованої літератури до 7 розділу

. Історія української літератури XIX ст: У 3 книгах. — Кн. 1: Навч. посібник / За ред. М. Т. Яценка. — К., 1995.

. Історія української культури: у 5 томах. — К.: Наукова думка, 2001. — Т. 1. — 1134 с., Т. 2. — 847 с., Т. 3. — 2003 — 1245 с., Т. 4. Кн. 1. — 2008. — 1006 с., Т. 4. Кн. 2. — 2005.

. Культурологія: теорія та історія культури. Навч. посіб. / За ред. І. І. Тюрменко, О. Д. Горбули. — К, 2004.

. Попович М. Національна культураі культура нації. — К, 1991.

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА XX СТОЛІТТЯ