8.4. УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА ПОВОЄННОГО ПЕРІОДУ ТА 50—90-х pp.

Тривало адміністративне втручання у сферу художньої творчості. У 1946—1948 pp. приймаються постанови ЦК ВКП (б) «Про журнали «Звезда» і «Ленинград», «Про кінофільм «Велике життя», «Про оперу «Велика дружба» В.Мураделі» та інші, що грубо і некомпетентно втручалися в творчий процес, не залишали місця свободі творчості митця. У перші повоєнні роки було безпідставно розкритиковано і звинувачено в буржуазному націоналізмові наукові праці «Короткий курс історії України», «Нарис історії України», твори М.Рильського, В.Сосюри, М.Бажана, Ю.Смолича, К.Данькевича.

У 60-х pp. відбувається певна нормалізація суспільно- політичної ситуації в країні, що дало можливість з'явитися молодій генерації обдарованих митців, так званих «шістдесятників» насамперед письменників, які своєю творчістю боролися за справжні українські культурні цінності, національну свободу і людську гідність (Л.Костенко, В.Симоненко, В.Стус, І.Драч, Д.Павличко, Б.Олійник, Є.Гуцало, М.Вінграновський, І.Світличний, І.Дзюба, Є.Сверстюк, В.Чорновіл, В.Зарецький, А.Горська та інші). З самого початку твори їх критикувалися, заборонялася їх публікація, деяких митців було безпідставно ув'язнено.

У 70—80-х pp. українська мова продовжувала витіснятися з різних сфер суспільного життя, поглиблювася русифікація та денаціоналізація, набували широкого вжитку поняття «радянський народ», «єдина загальнорадянська культура», «злиття націй і народностей».

Тривало адміністративно-командне керівництво культурою, штучно обмежувалася свобода творчості митця вузькими рамками принципу партійності та методу соціалістичного реалізму. Все, що не вкладалося в соціалістичні канони, не публікувалося, переслідувалося.

У середовищі передової інтелігенції поширюється національно- демократичний рух, що намагався відстоювати права людини, у тому числі і на рідну мову. У 70-х pp. українські правозахисники створили Українську Гельсінську спілку (В.Чорновіл, А.Пашко, І.Дзюба, В.Мороз), що активно виступала проти русифікації, репресій, нищення пам'яток української культури. Сміливим виступом проти існуючої системи була книга І.Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація».

Попри всі труднощі, українська культура у другій половині XX століття продовжувала розвиватися, засвідчуючи значний творчий потенціал нашого народу.

Важливим кроком у сфері освіти стало запровадження обов'язкової середньої освіти (з 1966).

Широко зростаючий технічний рівень виробництва висував високі вимоги до підготовки кваліфікованих кадрів для всіх галузей господарства, тому розширюється мережа закладів професійно- технічної освіти, заочного та вечірнього навчання, відкриваються нові вузи, в тому числі університети.

Наукову діяльність в Україні продовжувала координувати АН УРСР, яку з 1962 р. очолює академік Б.Є.Патон.

Успішно велися дослідження в галузі сільськогосподарських наук, біохімії (академік О.В.Палладій), кібернетики (В.М.Глушков).

Значним досягненням учених України була розробка і виготовлення першої в Європі малої електронно—обчислювальної машини.

Нові зразки електрозварювальної апаратури розробляв Інститут електрозварювання, якому в 1945 р. присвоєно ім'я Є.О. Патона. Значним науковим досягненням Інституту стало спорудження в Києві суцільнозварного автодорожного моста через Дніпро.

У складних умовах партійного диктату та адміністративного втручання розвивається література. Творчим методом літератури, згідно зі статутом Спілки письменників, був проголошений соціалістичний реалізм. У багатьох художніх творах з надмірним пафосом прославлялися Ленін, Сталін, інші партійні діячі, була відсутня будь-яка критична оцінка подій сучасної історії, акцентувалася увага лише на позитивних реаліях життя.

Незважаючи на труднощі, українські письменники плідно працювали в різних жанрах літератури, досягши певних здобутків.

З «хрущовською відлигою» пов'язане пожвавлення літературно- мистецького життя в Україні. У 50—60-х pp. до читача повертається творчість репресованих письменників, що раніше була вилучена з ужитку (твори М.Куліша, Є.Плужника, М.Зерова, В.Бобинського, М.Драй-Хмари, Г.Косинки, О.Слісаренка, В.Чумака, С.Тудора та ін.). На початку 60-х pp. було розпочато видання «Української радянської енциклопедії», з'явилися нові літературно-художні і наукові періодичні видання, почала присуджуватися Державна премія України ім. Т.Шевченка.

У цей час плідно працюють письменники старшого покоління: М.Рильський («Троянди й виноград», «Далекі небосхили»), В.Сосюра (роман «Третя рота», збірки «Ластівки на сонці», «Щастя сім'ї трудової», «Осінні мелодії»), А.Малишко (««Серце моєї матері», «Дорога під яворами», «Синій літопис»); М.Стельмах («Велика рідня», «Хліб і сіль», «Кров людська — не водиця»), О.Гончар («Людина і зброя», «Тронка»); Г.Тютюнник («Вир»); З.Тулуб («В степу безкраїм за Уралом»).

Ліро-епічною, поетичною формою письма позначені твори Олеся Гончара (1918—1995). Для письменника-фронтовика тема війни стала однією з провідних, до якої він неодноразово звертався на різних етапах життя: трилогія «Прапороносці» (1946 — 1948), роман «Людина і зброя» (1960). У романі «Тронка» (1963) автор звертається до теми спадкоємності поколінь, співвідношення раціоналізму сучасної науково-технічної доби з загальнолюдськими цінностями. Гостропроблемний роман «Собор» (1968) було піддано нищівній критиці і вилучено з літературного процесу на 20 років (вдруге роман опубліковано у 1987 p.). У цьому творі автор порушує філософські, моральні, екологічні проблеми збереження національних культурних цінностей. Гуманізм, життя за найвищими моральними законами — риси героїв інших творів О.Гончара («Циклон», «Твоя зоря», «Чорний яр»).

Ідеї і настрої цілого покоління виразили молоді талановиті письменники-шістдесятники — В.Симоненко, І.Драч, Б.Олійник, Д.Павличко, Ліна Костенко, В.Коротич, Є.Гуцало, Ю.Щербак, Р.Іваничук, Р.Федорів та ін. Для творчості молодих поетів і прозаїків характерна проблема історичної пам'яті, наступності поколінь, відображення правди життя, інтерес до людської особистості.

Глибоко патріотична, соціально загострена, публіцистично наснажена творчість поета В.Симоненка (1935 — 1963), збірки «Тиша і грім», «Земне тяжіння», «Поезії». Твори В.Симоненка чітко засвідчували його ідейно-естетичну позицію справжнього патріота, що вболіває долю своєї землі («Ти знаєш, що ти — людина...», «Задивляюсь у твої зіниці», «Де зараз ви, кати мого народу ?..». Як гостра сатира на радянську дійсність сприймається один з кращих творів поета — «Казка про Дурила». Молодий поет, життя якого обірвалося так рано, залишив зразки пейзажної лірики («Зимовий вечір», «Степ», «Вже день здається сивим і безсилим»).

У 60-і pp. у літературний процес влився І.Драч (1936 р. н.) — поет, перекладач, кіносценарист, громадський діяч, лауреат Державної премії УРСР ім.. Т.Шевченка та Державної премії СРСР. Збіркам І.Драча «Соняшник», «Протуберанці серця», «Балади буднів», «Поезії», «До джерел», «Корінь і крона», «Київське небо», «Шабля і хустина», «Теліженці», «Храм сонця», «Духовний меч» властиві метафоричність, максималізм, символізація, тема відповідальності митця, призначення поета і поезії. У поемі «Чорнобильська мадонна» (1987) І.Драч розмірковує над проблемами загальнонародної трагедії, що постала після катастрофи на ЧАЕС.

Одним з визнаних майстрів поетичного слова України другої половини XX ст. є Б.Олійник (1935 р. н.), що розмірковує у своїх творах про проблеми поколінь, історичну пам'ять та місце людини в житті («Урок»), поетизує простих трудівників («Дядько Яків», «Формула», «Про хоробрість»). Творчість Б.Олійника не оминула типова для радянського часу політизація та пропагандистський стиль («Кредо», «Мавзолей Володимира Леніна»). До образу матері звертається поет у циклі «Сиве сонце моє», що складається з дев'яти поезій. Ніжний та трепетний образ матері, простої сільської трудівниці, сприймається як символ життя, ніжності і добра. Поема «Сім» звертається до подій чорнобильської катастрофи.

Трагічно склалася доля Василя Стуса (1938—1985), який відверто і послідовно виступав проти радянської