1.2. ІСТОРІЯ КУЛЬТУРИ У СТРУКТУРІ СУМІЖНИХ ДИСЦИПЛІН : Історія Української культури : B-ko.com : Книги для студентів

1.2. ІСТОРІЯ КУЛЬТУРИ У СТРУКТУРІ СУМІЖНИХ ДИСЦИПЛІН

Історія культури України і філософія культури. Який би обсяг знань про культуру не отримували всі науки, що вивчають її конкретні історичні, етнічні, соціальні й професійні форми (наприклад, античну й середньовічну, полінезійську й українську, народну й лицарську, наукову й художню), що розкривають ті чи інші механізми функціонування культури (економічні й техніко-техноло- гічні, соціологічні й соціально-психологічні, семіотичні й педагогічні), він не дає відповіді на низку важливих питань: що є культура? чому й для чого виник такий невідомий природі спосіб існування? як «влаштована» культура, які її архітектоніка й механізми функціонування? які закони правлять її історичним розвитком? як пов'язані в цьому процесі долі культури й життя природи, і зміни суспільних відносин, і метаморфози людської свідомості? Жодна з конкретних наук не може знайти відповіді на ці питання — масштаб змісту, універсальність виводять їх за межі компетенції всіх окремих наук; тим часом без знання цього загального не можна зрозуміти конкретне — адже воно є модифікацією загального, варіацією інваріантного. Тому, відхрещуючись від філософського рівня пізнання культури, усі окремі культурологічні дисципліни, зокрема історія культури України, приречені на чисто емпіричну, фактологічну, поверхневу описовість, і тому, наскільки б вони не були розвинені, зберігається потреба у філософському осмисленні культури, оскільки жодна інша наука не вирішить за неї теоретичних проблем, що є предметом її дослідження.

Філософський характер цих питань і відповідей на них полягає у тому, що вони об'єднують вимогу об'єктивного пізнання реальності, її ціннісного осмислення й проектування якогось ідеального стану культури. Наука як така або взагалі не містить подібної три- аспектності вирішуваних завдань (у сфері природознавства, математики, техніко-технологічних дисциплін), або факультативно вносить аксіологічні й прогностичні міркування до соціально- гуманітарно-культурологічних наук, у вирішенні деяких проблем, що дозволяють це зробити, не обмежуючись об'єктивним описом і вивченням існуючого. Що ж до філософського осмислення культури (як, по суті, і всіх інших предметів, що розглядає філософія), то поєднання пізнання, ціннісного тлумачення й передбачення перспективи розвитку специфічно для нього, іманентно йому й необхідно, в яких би пропорціях ці три аспекти розгляду культури не перебували. Це необхідно тому, що відповідь на гносеологічне питання «Що є культура?» припускає аксіологічне розрізнення «справжньої культури» і «культури хибної», тобто мислення опозицією «культура — некультура» і «культура — анти-культура».

При цьому слід пам'ятати, що не може бути єдиного, науково доведеного визначення критеріїв змісту цих пар понять, тому що вони самі перебувають усередині культури, а не на божественно- абсолютній висоті, що піднімається над нею. А ціннісне осмислення культури викликає проективна уявлення про те, «якою повинна бути культура і якою вона буде», якщо людство поділить думку про неї того або іншого філософа. Починаючи із Платона, авторів Біблії, Конфуція й закінчуючи Марксом, Толстим, Бубером, Швей- цером, Маркузе, Тоффлером, усіма ідеологами, що обговорюють сучасний стан суспільства й культури на рубежі століть, що шукають причини краху тоталітаризму у всіх його формах, що розмірковують про перспективи постіндустріальної цивілізації й долю «відкритого суспільства», вивчення того, що є, пов'язувалося й пов'язується з міркуваннями про те, що буде, опосередкованими оцінками існуючого й бажаного. Якщо романісти, драматурги, кінематографісти можуть — у зв'язку з особливостями художнього способу моделювання реальності — образно представляти й сучасний стан культури, і її можливе майбутнє як певну дійсність, яку художник демонструє людям — як це робили у романах, п'єсах, фільмах, наприклад, Фолкнер, Фріш, Бредбері або Стругацькі, Іо- неско або Тарковський, — то теоретично мислячий філософ- культуролог повинен шукати обґрунтування й своїм оцінкам існуючого, і своїм уявлення про перетворення існуючого в майбутнє.

Тому для такого дискурсу, особливо у нашу раціоналістично- сцієнтичну епоху, головною методологічною проблемою стає можливість наукового обґрунтування філософського прозріння майбутнього й межі цих можливостей.

Історія культурологічної думки показує, що «у чистому вигляді» філософія культури виступає набагато рідше, ніж в поєднанні з тією або іншою конкретною галуззю культурологічного знання — етнографічною, соціологічною, історичною тощо. Воно й зрозуміло: у вирішенні конкретних завдань вивчення культури науковцеві необхідно визначити, як він розуміє сутність культури, її межі й будову; тому праці багатьох дослідників культури — від Тейлора до Сорокіна — можуть розглядатися й у контексті історії філософії культури, і поза її межами.

Але є й інший аспект взаємозв'язку філософії культури з усім комплексом культурологічних дисциплін, зокрема із історією культури України, — методологічний. Справа в тому, що повнота знання про будову, функціонування й розвиток культури у сукупності її конкретних проявів потребує погоджених зусиль усіх наук, що її вивчають; але поєднати способи й результати пізнання, знайти спільну мову й, тим паче, узгодити свої дії ці науки самі не в змозі — для цього потрібен методологічний посередник, координатор їх зусиль й інтегратор інформації. Досягнути цю мету лише філософський погляд на культуру, оскільки він розглядає її як ціле й тим самим виявляє місце у ньому кожної його частини й грані, так само як і закономірності його модифікування в етносоціальному просторі й в історичному часі. Справді, досі філософія культури не могла ефективно виконувати свою методологічну функцію — і тому, що протягом останніх століть у науці панували аналітично- диференціювальні, а не системно-інтегративні спрямування, і тому, що сама філософія культури не сформувала адекватної історико- теоретичної моделі свого предмета; сьогодні, коли на наших очах формується нова парадигма пізнавальної діяльності, що ґрунтується на системному мисленні, коли, завдяки цьому, створюються передумови для реалізації комплексних міждисциплінарних досліджень найбільш складних — соціокультурних — систем і коли системний підхід дає змогу філософії вибудувати відповідну модель цілісного буття культури, стає можливим установлення продуктивних зв'язків між усіма галузями знання, що вивчають ті або інші фрагменти культури як у синхронічному, так і в діахронічному аспектах. Це необхідно зробити для подолання роз'єднаності, взаємного нерозуміння, а нерідко й антагонізму сукупності наук, що вивчають культуру. Безсумнівно, вирішення цього завдання доступне тільки для філософського погляду й стає можливим лише на рубежі XIX—XX ст.

Культурологія та історія культури України. Культурологія вивчає відношення культури до природи, суспільства й людини; дослідження багатомірної будови культури, обумовленої її функціями у житті й розвитку людства, взаємини культури й цивілізації тощо.

До проблем, які потрібно вирішити у межах історії культури, можна віднести такі: визначення місця конкретного культурного феномена у структурі загального історичного процесу; прояв сутності культури в її існуванні, тобто в історичному різноманітті конкретних культур, які є у соціальному просторі й соціальному часі, філогенезі (розвиток миру в цілому) та онтогенезі (індивідуальний розвиток організму); опис культурних феноменів; утвердження неповторності й унікальності культурних світів. Неповторність шляхів розвитку культурного процесу обумовлює проблематизацію теоретичного поля історії культури певної нації.

Особливий інтерес представляє історичний процес формування філософського осмислення культури в України. Він почався пізніше, ніж на Заході — на початку XIX ст., з полеміки західників і слов'янофілів про шляхи розвитку вітчизняної культури, необхідність теоретичного осмислення даної проблеми проявляється у гаслі М. Драгоманова: «в культурі — раціоналізм, у політиці — федералізм, у соціальних справах — демократизм» лише в середині століття. Однак це гасло не було оцінене сучасниками — не прийшов ще в історії країни час культурологічного погляду на життя й розвиток суспільства, адже поняття «культура» відрізняється незвичайною складністю, тому що позначає цілісність, органічну єдність багатьох аспектів людської діяльності; проблеми культури у власному змісті виникають уже тоді, коли організовані: побут, мистецтво, наука, особистість і суспільство.

Розвиток численних культурних зв'язків і вихід національних культур за свої межі, потужний наступ досить уніфікованої масової культури довели необхідність вироблення єдиних підходів до вивчення культури, зокрема й для того, щоб допомогти національним культурам зберегти свою неповторну індивідуальність.

У цьому контексті обґрунтовується необхідність існування національно орієнтованої історії культури. Історія культури України покликана виявити закономірності розвитку даного варіанту національної культури, виявити її місце у системі розвитку всесвітнього культурного процесу, обґрунтувати її національну самобутність та визначити шляхи її подальшого збереження.

У межах навчальної дисципліни досить складно всебічно проаналізувати світову культуру. Проте ми не обмежилися лише описом культурно-історичних явищ, а спробували осмислити всесвітню історію культури як закономірний процес, що має власну логіку розвитку.

Історія та історія культури. Поряд з дією на природу, культура впливає на хід історії людства, де вона взаємодіє із суспільством, із соціумом. Історія людства — більш широка реальність, ніж культура. Культура є продуктом творчої діяльності людини. Але в історію людства входить і руйнівна діяльність людини, наприклад, війни, які завжди супроводжуються руйнуванням культури. Історія містить всі види життєдіяльності людини — конструктивні й деструктивні, прогресивні й регресивні. Тому не може бути повної тотожності між розвитком культури й історією суспільства. Однак правильним є й те, що культура виявляється в історії суспільства й поза ним вона незбагненна й неможлива. Значення і зміст культури не можна зрозуміти, якщо розглядати її явища поза конкретними історичними межами, тобто абстрактно. Сутність історичного процесу, конкретної стадії у розвитку суспільства є контекстом, стосовно якого виявляється конкретний зміст і значення артефактів культури.

Оскільки відрізняється зміст історії і культури як соціальних феноменів, остільки можна диференціювати проблемні поля історії та історії культури як наукових дисциплін.

Багато дослідників вважають, що культура виникла насамперед під впливом суспільних запитів і потреб. Насамперед суспільство потребувало закріплення й передавання духовних цінностей, які поза суспільними формами життєдіяльності людини могли б зникнути разом з автором цих цінностей. Суспільство у такий спосіб надало процесу творення цінностей стійкий і спадкоємний характер. У суспільстві стало можливим нагромадження цінностей, культура стала набувати кумулятивного характеру розвитку. Крім того, суспільство надало можливість для публічного створення й використання цінностей, що обумовило їх більш швидке розуміння й апробування іншими членами суспільства.

Отже, суспільство створює умови для соціального розвитку людини, тобто людини як особистості. Особистість відображає конкретну культуру й конкретне суспільство. Крім того, суспільство створює умови для масового використання цінностей культури, а отже, породжує потреби у тиражуванні й репродукуванні артефактів, що, у свою чергу, перетворюється в процеси відтворення культури. Зрозуміло, що поза суспільними формами життя ці особливості розвитку культури були б неможливі. Культура своїми нормами й цінностями взаємодіє з іншими системами саморегуляції у суспільстві, зокрема такими, як політика, право тощо, але на відміну від них регулятиви культури амбівалентні й можуть використовуватися на принципах вільного вибору.

Розвиток інтересів і потреб особистості може стимулювати зміну цінностей культури, і тоді вони реформуються або навіть замінюються. Суспільство у цій ситуації може відігравати роль як заохочувального, так і гальмівного фактора. У цілому тут можливі три типові ситуації: перша, коли суспільство менш динамічне й менш відкрите, ніж культура. Культура буде пропонувати цінності, опозиційні за змістом, а суспільство буде прагнути відмовлятися від них. Стримується прогресивний розвиток культури, суспільство догматизує наявні цінності й загалом створюються несприятливі умови для розвитку особистості. Можлива й інша ситуація, коли суспільство через політичні або соціальні потрясіння змінюється, а культура не встигає відновлювати норми і цінності. Для особистіс- ного розвитку знову немає оптимальних умов. І, нарешті, можлива гармонічна, збалансована зміна суспільства й культури. У цих умовах можливий конструктивний, несуперечливий і гармонічний розвиток особистості.

У розвиненому суспільстві людина прагне діяти на основі єдності, цілісності й тотожності свого «Я». Європейська культура і в її контексті українська культура завжди надавали перевагу особисті- сному началу якості безумовності, незалежності від інших регуля- тивів суспільства, стійкості й цілісності особистого світу людину. Лише за таких умов особистість здатна знаходити в самій собі регулятиви й цінності, які дають змогу вистояти перед викликом обставин, і надати цьому виклику зміст, спираючись на власне «Я», тільки за таких умов можливе почуття відповідальності щодо реалізації своїх цілей, індивідуалізм як установка на самостійне значення людини. Ці ідеали й цінності особистісної поведінки у суспільстві культивуються вже з античності в перших ідеях раціонального й мудрого способу життя. Потім у християнстві, в ідеях й ідеалах індивідуального порятунку. Далі, в епоху Відродження — ідеали цивільного й природного права, освіти й науковості, раціоналізму у моральних і правових ідеалах, і, нарешті, в ідеалах демократії, відкритого суспільства й відкритої культури, характерних для XX століття.

Культурне багатство особистості залежить від залучення цінностей до особистої діяльності і від того, наскільки суспільство стимулює цей процес, наскільки воно йому сприяє. Цінності культури перетворюються в особистості у поведінку, культура живе в особи- стісній поведінці людини. Суспільство створює умови для цього, а вони можуть по-різному як відповідати, так і не відповідати перетворенню цінностей культури в акти поведінки особистості. Суспільство розвивається у режимі пошуку все більш сприятливих умов для формування особистості як активного суб'єкта культури, як творця й носія цінностей культури.

Історія культури та історія культури України. Історія культури жодної країни не вичерпує і не може вмістити у собі всезага- льної логіки становлення культури. Якщо рівень світової культури дозволяє відслідити принцип єдності історичного і логічного, який дозволяє зрозуміти особливість і неповторність національної культури лише на тлі всезагальної логіки становлення людського буття. Тому історія будь-якої національної культури, стає зрозумілою лише у системі гуманітарного знання та освіти. Це передбачає розуміння не лише культурології, а й вивчення філософії, соціології та ін. Поза системою гуманітарного знання історія окремої культури перетворюється на механічну сукупність окремих емпіричних фактів. Перетворення такого знання на фактор формування культури особистості, спосіб її конституювання стає окремим завданням системи культурологічного знання.