1.6. РІЗНОВИДИ КЛАСИФІКАЦІЇ КУЛЬТУР

Форми культури відносяться до таких сукупностей правил, норм і моделей поведінки людей, які не можна вважати повністю автономними утвореннями; вони не є також складовими частинами якогось цілого. Термін «символічна форма» увів представник мар- бургської школи неокантіанства Е. Кассірер для позначення «світу культури», коло якого становлять мова, наука, мистецтво, релігія, міфи. Він вважав, що культурні форми — «це не різні способи, якими одне суще у собі дійсне відкривається духу, а шляхи, якими дух випливає в своїй об'єктивації, тобто у своєму самовираженні». У більшості сучасних суспільств культура існує у наступних основних формах:

висока, або елітарна культура — дистанційовані від масових форм арт-факти (зразки образотворчого мистецтва, класичної музики й літератури, моральні образи й наукові стандарти), створювані для еліти й споживані нею;

народна культура — фольклор, що являє собою іноформу синкретизму утилітарно-магічно-морально-естетичної діяльності (казки, пісні, звичаї);

масова культура — культура, що склалася у процесі розвитку засобів масової інформації, тиражована для маси й споживана масою.

Видами культури ми будемо називати такі сукупності правил, норм і моделей поведінки, які є різновидами більш загальної культури. Приміром, субкультура являє собою такий різновид пануючої (загальнонаціональної) культури, яка належить великій соціальній групі й відрізняється деякою своєрідністю. Приміром, молодіжна субкультура створена віковою групою людей від 13 до 19 років.

їх ще називають тинейджерами. Молодіжна субкультура не існує у відриві від загальнонаціональної, постійно взаємодіє й підживлюється нею. Те ж саме можна сказати про контркультуру. Таке ім'я надають особливій субкультурі, що антагоністично налаштована стосовно пануючої культури. До основних видів культури ми будемо відносити: домінуючу (загальнонаціональну) культуру, суб- культуру й контркультуру.

Типами культури слід іменувати такі сукупності норм, правил і моделей поведінки людей, які становлять відносно замкнені області, але не є частинами одного цілого. Наприклад, китайська або російська культура — такі самобутні й самодостатні явища, які не належать до реально існуючого цілого. Стосовно них роль цілого може відіграти тільки культура всього людства, але вона як всеза- гальне утворення є скоріше метафорою, ніж реальним явищем. Будь-яку національну або етнічну культуру ми зобов'язані віднести до культурних типів. Термін «тип» припускає, що національні культури — українську, французьку або китайську — ми можемо порівнювати й знаходити в них типові риси. До типів культури треба відносити не тільки регіонально-етнічні утворення, але також історичні й господарські. У такому випадку латиноамериканська культура, культура постіндустріального суспільства або культура мисливців і збирачів повинні іменуватися культурними типами. Типологія культур будується на підставі декількох критеріїв: зв'язок з релігією (культури релігійні й світські); регіональна приналежність культури (культури Сходу й Заходу, середземноморська, латиноамериканська);

регіонально-етнічна особливість (російська, французька); приналежність до історичного типу суспільства (культура традиційного, індустріального, постіндустріального суспільства);

господарський лад (культура мисливців і збирачів, городників, хліборобів, скотарів, індустріальна культура);

сфера суспільства або вид діяльності (культура виробнича, політична, економічна, педагогічна, екологічна, художня тощо); зв'язок з територією (сільська й міська культура); спеціалізація (повсякденна й спеціалізована культура); етнічна приналежність (народна, національна, етнічна культура);

рівень майстерності й тип аудиторії (висока, або елітарна, народна, масова культура) ін.

Під час обговорення типів культури ми будемо використовувати терміни «просте» і «дописемне», а також «складне» і «писемне» суспільства. Дописемне означає відсутність писемної мови й відповідно описує більшість доземлеробських суспільства. Землеробське суспільство відноситься до історичних, тому що писемність уже існувала.

За господарськом ладом виділяють наступні головні типи культури: культура мисливців і збирачів, культура городників; культура скотарів; культура хліборобів; промислова (індустріальна) культура. У підставі такої класифікації лежить спосіб добування засобів існування. Подібні типи культури, у основі яких лежить господарський уклад, одержали в літературі назву господарсько- культурного типу.

Господарсько-культурний тип — це історично сформований комплекс особливостей господарства й культури, характерних для народів, що живуть у певних природно-географічних умовах, при певному рівні їх соціально-економічного розвитку.

Один з господарсько-культурних типів, наприклад первісних мисливців і збирачів, може поділятися на низку підтипів: культура мисливців прильодовикової смуги, тропічних мисливців і збирачів, збирачів приморських узбереж. Крім підтипів, виділяють напрямки господарсько-культурного ладу: мотичні хлібороби й лісові мисливці, поливні хлібороби й скотарі-напівкочівники, поливні хлібороби тропічних долин і суходільні хлібороби сусідніх нагір'їв тощо.

Завдяки тому, що технічний прогрес постійно рухався вперед і відповідно до нього розвивалися засоби виробництва, класифікація типів господарської культури носить еволюційний характер.

Найдавніший тип господарської культури — полювання й збирання. Первісне суспільство складалося з локальних родинних груп (триб). За часом воно було найтривалішим — існувало сотні тисяч років.

Ранній період називають періодом людського стада. Йому на зміну прийшли скотарство (пастухування) і городництво (найпростіше). Скотарство засноване на прирученні (одомашнюванні) диких тварин. Скотарі вели кочовий спосіб життя, а мисливці й збирачі — бродячий. З полювання поступово виросло скотарство, коли люди переконалися, що приручати тварин економічно ефективніше, ніж убивати. Зі збирання виросло городництво, а з нього — землеробство. Таким чином, городництво — перехідна форма від видобування готових продуктів (диких рослин) до систематичного й інтенсивного зрощування окультурених злаків. Невеликі городи згодом поступилися місцем великим полям, примітивні дерев'яні мотики — дерев'яному, а пізніше залізному плугу.

Із землеробством зв'язують зародження держави, міст, класів, писемності — необхідних ознак цивілізації. Вони стали можливими завдяки переходу від кочового до осілого способу життя.

Уже раннє землеробство дозволяло робити продуктів більше, чим було потрібно для підтримки життя в Шумері 3000 рік до н.е.

чоловікові на місяць видавали 36 кг зерна, а жінці — 18. Виходячи із цих норм, російський археолог В.М. Масою розрахував, що для прогодування середнього по чисельності (150—180 людей) шумерського селища треба 44 т зерна. Щоб його виростити, двоє дорослих від кожної сім'ї навіть із примітивними кам'яними знаряддями повинні трудитися всього один місяць у році. Необхідне на рік усьому селищу зерно можна було зібрати всього за 10 днів.

Продуктивність праці при зрошуванім землеробстві у Месопотамії в 3000 році до н.е. була вдвічі вищою, ніж у Шумері. Якщо хліборобові досить було 30 днів для забезпечення себе продуктами харчування на рік, то решту часу можна було витрачати на будівництво храмів і палаців.

У первісну епоху існувало так зване просте суспільство (термін антропологів, що позначає один рівень керування, відсутність економічної нерівності й соціальної диференціації), у якім жили мисливці й збирачі, а потім ранні хлібороби й скотарі. Дотепер у різних регіонах неосяжної планети дослідники виявляють живі осколки старовини — примітивні племена бродячих мисливців і збирачів.

У науці прийнято виділяти два типи (два етапи розвитку) простих суспільств: локальні групи й первісні громади.

Другий етап — громада — у свою чергу поділяється на два періоди: а) родова громада, б) сусідська громада.