1. Екзистенціалізм як напрям філософії та літератури. Його особливості

Екзистенціалізм — (лат. існування) напрям у філософії та одна із течій модернізму, де джерелом художнього твору став сам митець, який висловив життя особистості, відтворивши художню дійсність, яка розкрила сенс життя взагалі.

Дана течія у літературі виникла після Першої світової війни, сформувалася у 30—40-ві роки, найбільшого розквіту досягла у 50—60-х роках XX століття.

Серед письменників, які водночас виступили і як філософи-екзистенціалісти, існувало декілька течій:

—релігійна (Г. Марсель);

—атеїстична (Ж. П. Сартр, С. де Бовуар, А. Камю);

—онтологічна (М. Мерло-Понті).

Окрім французької літератури, екзистенціалізм був поширений у німецькій (Е. Носсак, пізній А. Деблін), англійській (А. Мердок, В. Голдінг), іспанській (М. де Унамуно), американській (Н. Мейлер, Дж. Болдуїн), японській (Кобо Абе) літературах.

В Україні проявився у творчості В. Підмогильного (повість «Остап Шаптала» та збірка новел «Проблема хліба»). Пізніше він постав у прозі І. Багряного, Т. Осьмач- ки, В. Барки, В. Шевчука, в поезії представників «нью-йоркської групи», в ліриці В. Стуса.

Витоки екзистенціалізму були яскраво відчути у роботах німецького мислителя XIX століття Е. С. К'єркегора. Саму теорію сформовано у працях німецьких та французьких філософів і мислителів.

Основні категорії екзистенціалізму:

Екзистенція — внутрішнє буття, те центральне ядро людського «я», котре зробило індивіда неповторною особистістю;

«Прикордонна» ситуація — період у житті людини, коли вона в добу великих потрясінь відкрила свою екзистенцію і почала розуміти, що жити слід лише заради неї;

«Екзистенційний вибір і воля»;

Дві моделі екзистенційної поведінки: 1) «Людина бунтівна» — це дисиденти, які не змогли примиритися з владою, оточенням, жахливими умовами; 2) «свідома покора долі та історії, жити разом з іншими під керівництвом влади, але не даючи їй поглинути себе» (К. Ясперс).

У центрі уваги екзистенціалістів — внутрішній світ вільної особистості, яку оточували страх, самотність, страждання і смерть, що стали складовими абсурдності буття. Відтак відбулося суб'єктивне зображення письменниками реальної

дійсності. У творах цього напрямку показано протистояння між буттям (Всесвітом, природою, соціумом) та існуванням (людиною, її внутрішнім життям). Людина стосовно Всесвіту перебувала у стані незбагненності, а той, у свою чергу, став байдужим до людини. У результаті цього відбув розкол: «чужий світ» — «стороння людина», а це і є абсурд — єдиний зв'язок між людиною і Всесвітом.

В основі екзистенціалізму лежало твердження абсурдності буття. У перекладі слово «абсурд» означало «недоречний, безглуздий». Абсурд — це розлад. Людина бачила у навколишньому світі лише те, що хотіла бачити, тим самим проектувала свої дії і погляди. А. Камю стверджував: «Абсурд є метафізичним станом людини у світі». Відповідальність за людину несе сама людина, її існування посіло чільне місце. Особливість виступила подвижником, тому їй довелося жертвувати собою, аби виправдати своє існування. Вона вже самим актом народження виявилася закинутою у світ без волі і бажання. З моменту появи у світі людина одержала від природи смертний вирок, термін виконання якого їй невідомий.

Поняття «екзистенціалізм» передбачало, що прибічники течії зосередили увагу на особистості та її самотворенні. Саме тому погляди на людину, з точки зору цієї філософії, відрізнялися від поглядів більш ранніх періодів розвитку літератури та художніх течій.

Погляди на людину в різні періоди розвитку літератури:

Істота, від народження таврована первородним гріхом, приречена — бароко;

«природна» істота, яка мала чисту, не зіпсовану цивілізацією душу — просвітництво;

«лялька» в руках буржуазної дійсності — критичний реалізм;

продукт біологічної спадковості та соціального середовища — натуралізм;

земне втілення вічної душі, що відчувало зв'язок із трансцендентним — символізм.

Представники екзистенціалізму, зокрема Ж. П. Сартр, стверджували, що людина це tabula rasa, тобто «чиста дошка», нічого собою не являло:

вона стала лише тим, що сама із себе зробила: «Існування передує сутності, оскільки вона формується самою людиною, її власним «я». Іншими словами, людина є лише тим, що сама із себе зробила. Людина мусила бути діяльнісною», — говорив Ж. П. Сартр;

відповідала за те, ким вона є, і за інших;

була спрямована у майбутнє, а відтак знаходилася у стані тривоги через проблему вибору: відповідальність — раціональність — свобода;

занедбана — адже в світі без Бога вона не мала опори ані в собі, ані поза собою;

відповідала за всіх людей: «Вибираючи себе, я вибираю людину взагалі» (Ж. П. Сартр);

знаходилася у стані тривоги — тобто у стані людини, яка обрала не лише власне буття, а й виступила у ролі «законодавця людства».

Головні риси літератури екзистенціалізму:

тема — існування людини в центрі абсурдного буття; критика дійсності, що придушувала людську особистість;

ідея — звільнення розуму і душі людини від абсурдної дійсності;

проблема вибору людини у надзвичайній ситуації;

герой — самотній індивідуаліст і песиміст, бунтар проти абсурдності світу;

етичні заперечення та протест проти будь-якого насильства;

створення «прикордонних ситуацій» (людина перед обличчям смерті);

— проведення історичних паралелей та алегорій (твори з підтекстом, символікою, ілюзіями, подвійним змістом).

Найвідомішими письменниками-екзистенціалістами у французькій літературі стали Ж. П. Сартр — теоретик напрямку та А. Камю.