ВІДОБРАЖЕННЯ КОНФЛІКТУ МІЖ ЛЮДИНОЮ І СИСТЕМОЮ У РОМАНІ Є. ЗАМЯТІНА «МИ» : Історія зарубіжної літератури 20 століття : B-ko.com : Книги для студентів

ВІДОБРАЖЕННЯ КОНФЛІКТУ МІЖ ЛЮДИНОЮ І СИСТЕМОЮ У РОМАНІ Є. ЗАМЯТІНА «МИ»

План

Антиутопія у світовій літературі.

Художній метод Є. Замятіна.

Ідейно-тематичний аналіз роману «Ми». Основні конфлікти твору.

Особливості композиції. Простір і час в романі.

Система образів.

Авторська позиція у творі.

Завдання для підготовчого періоду

Складіть порівняльну таблицю: «Утопія і антиутопія у світовій літературі».

Прослідкуйте зміни мови роману.

Література

Давьідова Т. Евгений Замятин. — М., 1991.

Зверев А. «Когда пробьет последний час природьі...» // Вопросьі литературм. — 1989. — № 1.

Николенко О. Евгеиий Замятин и его роман «Мм». — Харьков, 1995.

Інструктивно-методичні матеріали

Роман Євгена Замятіна «Ми» був написаний в останні роки Громадянської війни, коли вже було зрозуміло, що влада залишиться в руках більшовиків. У цей час суспільство схвилювало питання про те, яке майбутнє чекало на Росію, і більшість письменників та суспільних діячів того часу намагалися дати свою відповідь на це запитання.

Серед них був і Євген Замятін, що представив власний погляд на проблему у своєму романі-антиутопії «Ми».

Людині завжди було властиве прагнення до пізнання майбутнього, до того, на яких засадах воно будуватиметься, до перспектив, які воно втілюватиме. Зараз уже ні в кого не викликала сумніву теза, що саме через відчуття безвиході народжуються найбільш дивовижні мрії.

Автор на свій розсуд виклав проблему майбутнього людства. Дитина «страшних років Росії», він критично ставився до всього, що відбувалося навкруги. Ще у 1918 році митець за говорив про те, що «партия организованной ненависти» та «органи- зованного разрушения» не здатна «созидать».

У тих, хто фанатично вірив у таку партію, не було майбутнього.

Ця книга сприймалася багатьма як політичний памфлет на соціалістичне суспільство. Однак сам автор стверджував, що «зтот роман — сигнал об опасности, угрожающей человеку и человечеству от власти машин и государства». Поява тоталітарних режимів викликала у нього серйозні сумніви щодо можливості існування, нехай і в далекому майбутньому, ідеального суспільства, підірвала віру в розсудливі витоки людської природи загалом. Обдарований унікальною здатністю до передбачення, Є. Замятін зрозумів, яку небезпеку приховувало в собі нівелювання особистості, надмірна жорстокість, руйнування класичної культури та інших тисячолітніх традицій.

Це стало причиною народження роману-антиутопії, прогнозу на майбутнє, якщо теперішнє виявить бажання ним стати.

Свій роман Замятін назвав словом, що стало лозунгом, покликаним об'єднати принижених та ображених, зробити їх політичною силою, яка збудувала новий світ. Слово стало символом свідомості мас. На той час більшість літературних груп претендували говорити від імені мас. Письменник зробив дещо інше: він показав реальну суть утопії, що ніби здійснюється від імені більшості і заради її блага. У категоричності «ми» звучало заборона на «я». Якщо давній рід являв собою колективну особистість, то сучасна маса «ми» — колективну безликість, агресивну, ту, що пригнічувала. Такого висновку Замятін дійшов не тільки під впливом гіркого досвіду революції, але й споглядаючи досвід патріархальної, селянської Росії, про яку написані його ранні повісті. У романі «Ми» ніби перевірилася здатність справдитися мрії, що протягом віків супроводжувала людську цивілізацію і тепер набула рис реальності. Втілення в життя теорії, яка обіцяла світле майбутнє, випередило найпохмурішу фантастику. Замятін одним із перших у світовій літературі передбачив неминуче перетворення утопії — при спробі її здійснення — на антиутопію.

«Ми» — роман про майбутнє. Про далеке майбутнє — через тисячу років. Людина ще повністю не взяла гори над природою, проте відмежувалася від неї — стіною, за межі якої заборонено виходити. За іронією, вона називалася Зеленою Стіною. Це єдина зелень, що залишилась у місті. Пагінець конвалії можна дістати лише у Ботанічному Музеї. Навесні «из-за Зеленой стеньї, с диких невидимих рав- нин, ветер несет желтую медовую пьіль каких-то цветов. От зтой сладкой пьіли со- хнут губьі Зто несколько мешает логически мислить».

Що стосується природи у самій собі, людина доклала вже достатньо зусиль для її остаточного викорінення. Наприклад, перейшла на їжу, що отримували з нафти. При цьому, щоправда, вижило всього лише «0,2 населення земного шара», але ж це були найкращі, найсильніші, що пройшли природний відбір. Саме вони збудували Велику Єдину Державу. Життя у ній підкорене Годинній Скрижалі, що визначала, о котрій годині усім — одночасно — спати, вставати, працювати, кохати. Для того, щоб керувати Державою «єсть искусная, тяжкая рука Благодетеля» — таку назву мав верховний правитель. Для того, щоб слідкувати за виконанням щоденного регламенту, «єсть опьітньїй глаз Хранителей...». Бути щасливим — обов'язок кожного.

У 1921 році це все було лише здогадами та майже фантастичними передбаченнями. Хоча дещо вже почало здійснилося, і свої охоронці в образі Всеросійської Надзвичайної комісії (ВЧК) почали слідкувати за комуністичним порядком, починаючи із 1917 року.

Передуючи першому виданню роману в Росії — у 1988 році, Володимир Лак- шин, критик, відомий умінням читати у літературі таємно вимовлене слово політичної правди, відмітив більшість із того, що було передбачено Замятіним — виправдалось. Аж до подій трагічного голодомору на Україні — адже в романі перемога над голодом досягалося шляхом голодної смерті більшості. Аргументів щодо доведення своєї тези дослідник творчості Замятіна навів достатньо, що, безперечно, не дозволило сумніватися у майстерності автора як талановитого прогнозиста, передбачення якого не безпідставні.

Наївність наукової фантастики у даному разі, напевне, пояснювалося не тим, що уява Замятіна не простягалася за межі того, що йому, як інженеру, було досить добре відомо. Він не вигадував жодних вражаючих технічних вдосконалень, оскільки не ставив перед собою такої мети. Настільки схильний до пророцтва, здатний до передбачень у тому, що стосувалося побудови держави та характеру відносин у ній, Замятін ніби свідомо не дає волі своїй інженерній фантазії. Навіть зазначаючи, як буде виглядати місто майбутнього, він дозволяє собі наслідувати описи, наявні у так званих класичних утопіях: міста-комуни (за Томасом Мором), міста сонця (за Томазо Кампанеллою) або алюмінієвого раю із сну Н. Г. Чернишевського «Що робити?». Замятін, на нашу думку, навмисне звертається до повторів в деталях описаних в літературі, так схожих на комуністичні, утопій. Ніби підкреслюючи, що його завдання полягає у перевірці усієї сукупності утопічних ідей, що мали місце в історії європейської суспільної та політичної думки протягом багатьох століть.

Замятін зрозумів, що можна збудувати небачене космічне аеро (слово, типове для тієї епохи), проте неможливо на ньому прилетіти до щастя. Від себе не втечеш. Прогрес знання — це ще не прогрес людства, а майбутнє буде таким, яким ми його сьогодні підготуємо.

Побут ідеальний, вичищений, прибраний — необхідна умова існування в Єдиній Державі. Однак, разом з ідеальною чистотою та порядком до людських осель прийшов і нагляд за приватним життям громадян. Перед нами постали «стеклянньїе купола аудиториумов», «стеклянньїй, злектрический, огнедьішащий «Интеграл», «божественньїе параллелепипедьі прозрачньїх жилищ». Скляні оселі проглядали наскрізь. Штори на вікнах могли бути опущеними лише на певний час, тоді, коли мешканцям було дозволено займатися коханням. Людина, що прийшов із цією метою (байдуже, чи чоловік це чи жінка), мала право бути допущеною до приміщення лише за наявності так званого «рожевого квитка».

Не лише люди, але й кольори, барви у цій Державі позбавлені колишньої свободи. Так, рожевий — завжди був символом материнства й дитинства — і саме у рожевий колір пофарбовані квитки, що видавалися на період одноразового кохання. Блакитний — колір неба, і саме в блакитні комбінезони одягнені люди — номери Єдиної Держави, а їхні номерні бляхи стояли золотом. Підтверджень такого посиленого оперування кольоровою асоціативністю достатньо. Кольорова символіка роману, а точніше її майже цілковита відсутність, допомогли глибше відчути ідейний задум твору.

Письменника цікавили не стільки ознаки матеріального благополуччя та прогресу, скільки духовний стан майбутнього суспільства і, перш за все, взаємовідносини особистості та держави. У цьому розумінні роман «Ми» — не фантастична мрія художника епохи соціалізму, а швидше перевірка більшовистської мрії на її здатність реально втілитися, на її «людяність». Саме з цим пов'язана ідея твору, що мала своїм підґрунтям авторські спостереження за долею тих, хто складав народонаселення кришталево-алюмінієвого раю майбутнього.

На перший погляд, усі рівні і щасливі. І перш за все герой, від імені якого йшла оповідь, Д-503 — будівничий «Інтегралу». Це людина, позбавлена імені, один із математиків Єдиної Держави. Він обожнював «квадратну гармонію» суспільного устрою, яке турботливо забезпечував «математично безпомилкове щастя» для будь- кого, хто жив на цій землі. У суспільстві покірних «номерів» кожен отримав спокій, відповідне заняття та цілковите задоволення фізичних потреб. Натомість необхідно відмовитися від усього того, що відрізняло тебе від інших, позбутися своєї індивідуальності та стати безликим «нумером». Прийнявши ці умови, можна отримати «повноцінне» існування: це життя за законами Годинникової Скрижалі, відмежованість від світу Зеленою Стіною, постійний нагляд з боку Охоронців зі служби безпеки. У такому суспільстві все контролювалося і підкорялося надміру строгому управлінню: музика замінена Музичним заводом, література — Інститутом Державних Поетів, преса — Державною Газетою тощо. Найважливішою подією в житті Єдиної Держави став День Єдиної Згоди, коли щасливі від усвідомлення влади Благодійника люди підтверджували радість від свого рабського становища.

Д-503 вів щоденник (увесь текст роману — щоденникові записи героя) і писав його з тією метою, щоб за допомогою математичних методів довести мудрість тих принципів, на яких було засновано Єдину Державу. Почав свою оповідь піднесено, вдаючись до повторів істин, що вкарбовані в думки кожного номера — громадянина: «Ведь ясно: вся человеческая история, сколько мьі ее знаєм, — зто история пе- рехода от кочевьіх форм ко все более оседльїм. Разве не следует отсюда, что наиболее оседлая форма жизни (наша) єсть вместе с тем и наиболее совершенная (наша). Если люди метались по земле из конца в конец, так зто только во времена доисто- рические, когда бьіли нации, войньї, торговли, открьітия разньїх америк. Но зачем, кому зто теперь нужно?».

Д-503 вважав життя суспільства Єдиної Держави цілком нормальним, а себе — абсолютно щасливою людиною. Він працював над будівництвом гігантського космічного корабля «Інтеграл», покликаного підкорити «благодетельному игу разума» мешканців сусідніх планет, що знаходяться у «дикому стані свободи».

Герой звик не відокремлювати себе від інших: «Я пишу, что думаю, точнее, что мм думаєм», — говорив він, уявляючи себе гвинтиком державної машини. Мораль держави наступна: «Да здравствует Единое Государство, да здравствуют номера, да здравствует Благодетель!».

Діти — «нумери» виховувалися у жорстоких умовах. Щойно народжених немовлят забирали у матерів, і вони більше ніколи не бачили своїх батьків, а ті — своїх дітей: «Каждое утро с шестиколесной точностью в один и тот же час, в одну и ту же минуту миллионьї людей встают как один, и начинают работу. И, сливаясь в единое тело, в одну и ту же секунду подносят ложки ко рту, вьіходят на прогулку и идут в зал Тзйлоровскнх зкзерспсов, отходят ко сну». Наука і техніка використовувалася у Єдиній Державі для виховання в «нумерів» так званого «единомьіслия». «Я ульїбаюсь, — я не могу не ульїбаться: из голови вьітащили какую-то занозу, в голове легко и пусто», — записав у щоденнику Д-503.

Проте несподівано спалахнуло кохання, що призвело його до бунту. Саме кохання, а не просто захоплення, що регламентувалося законом сексуальних відносин («Les sexualis»), відповідно до якого «всякий из Нумеров имеет право — как на сексуальний продукт — на любой номер» [ ; ]. Відображаючи людські стосунки на рівні математичної фіксації та статистики, автор до граничної точки знизив поняття духовної близькості, що мало бути покладене беззастережно в основу подібних взаємин.

Замятін навмисне вжив слово «нумер» замість «номер», ніби підкресливши іноземні походження слова. Цим самим пояснювалася його надзвичайна увага до звучання слова, його фонової оболонки, до кожного окремо взятого звуку, впізнаючи у цьому натяк на можливі асоціації та смислові можливості. Ю. Анненков пригадав, що під час однієї з лекцій, прочитаної Замятіним, саме в час роботи над романом, письменник розмірковував на тему: про що говорять звуки?

«...Д и Т — о чем-то душном, тяжком, о тумане, о тьме, о затхлом... С А — свя- зьівается широта, даль, океан, марево, размах. С О — вьісокое, глубокое, море, лоно. С И — близкое, низкое, стискивающее и т. д.».

Чи можна прийняти точку зору, що це випадкове тлумачення? Припустити можна, проте ігнорувати подібні твердження не варто, тим паче, що більшість із цих звуків вибрані ним в якості імен для персонажів роману.

Перша супутниця героя — 0-90. У даному разі графічна закругленість, що повторювала і у літері, й у номері, створила відчуття жіночності. Принаймні, ця законослухняна героїня не надто розумна («скорость язьїка» у неї завжди перевищує «скорость мьісли»), теж порушить наказ «Les sexualis», втілили в життя омріяну думку про дитину.

У Єдиній Державі право на материнство та батьківство надавалося тільки «ну- мерам» із певними фізичними даними. 0-90 до числа них не відносилася, і її мрія — своєрідний бунт проти пригнічення в людині справжнього єства.

Ім'я іншої героїні — 1-330. Перше враження: «тонкая, резкая, упрямо-гибкая, как хльїст...». Як батіг, і графічне накреслення літери в її імені — латинське І, яке одночасно читалося і як цифра І, — знак особистості, індивідуальності у світі, де панувало «ми». Зустріч із нею розбудила у герої дещо дійсно недозволене і тому для нього страшне — у ньому прокинулася душа.

З одного боку, 1-330 виконала покладене на неї завдання, пов'язане із пробудженням у Д-503 так званого «важкого» кохання. Проте, чи закохана вона? Це питання суперечливе. Появу 1-330 Ю. Тинянов, дослідник творчості Є. Замятіна, прокоментував наступним чином: «В утопию влился «роман» — с ревностью, истерикой и геро- иней». Д-503 відчайдушно ревнував кохану і до Охоронця — S, і до поета — R. А ревнощі — почуття недозволене у Єдиній Державі. Та й сам герой раніше вважав його властивим тільки дикунам, які колись, дуже давно, проживали на цій території.

Тим відразливіше пролунало для математика правда, що він почув її на допиті з вуст Благодійника, який вимагав назвати імена бунтівників: «Им вьі нужньї бьіли только как строитель «Интеграла»...». Однак тоді Д-503 ще не виказав нікого, не зміг переступити через так нещодавно набуту душу. Все виявилося простим і зрозумілим незабаром — після виконаної над ним операції по видаленню Фантазії. Тоді він перелічив усіх, тоді ж побачив смерть тієї, яку кохав, тоді ж зміг знову отримати насолоду від неминучої перемоги та всезагального щастя: «Я уверен — мм победим. Потому что разум должен победить».

Трагічною іронією, на нашу думку, звучала у фіналі роману така обіцянка перемоги та щастя.

Дія в романі перенесена до далекого майбутнього. Після закінчення Великої двохсотрічної війни між містом та селом люди стали громадянами Єдиної Держави. Новий порядок, що розпочався з війни зі своїм народом, був націлений на знищення. Щоправда, вижила невелика частина населення, проте це були найкращі, найсильніші.

Герой роману постав перед читачем задоволений життям. Його не дивувало, не викликало жодних підозр, що місто-держава, у якому він жив, оточене скляною стіною. У цьому місті не було живої природи: не чути співу птахів, не вигравали сонячні промені у калюжах на асфальті. «Квадратна гармонія» вулиць та майданів, жахлива до абсурду, вражаюча однаковість життя «номерів», доведена до абсурду рівність людей викликали захоплення оповідача. Всі «нумери» однаково одягнені, мешкають в однакових кімнатах величезних багатоповерхових будинків. Ці кімнати у будинках із прозорими стінами нагадували клітки-камери, за мешканцями яких ведеться постійний нагляд.

Підстав для заздрощів один до одного у них немає. Можна припустити, що всі задоволені життям і щасливі. Проте деякі ситуації та аспекти дозволили нам у правдоподібності удаваного щастя засумніватися.

Відчувалося, що позиція автора різко відрізнялося від точки зору Д-503, і чим більше той захоплювався образом життя «нумерів», тим страшнішого вигляду набули змальовані ним картини.

Надзвичайно показовою у плані жорстокості «нумерів» у відношенні один до одного стала історія так званої Великої Операції. Це найвищий щабель насилля над людиною, до якого вдавалася Єдина Держава з метою вивільнення та повного знищення тієї частини мозку, у якій народжувалась фантазія.

Однак жахливе знищення людської плоті — це знищення людського духу, умертвіння душі. Цій операції були піддані примусово всі «нумери» після того, як було придушено повстання членів «Мефі», які виступали проти тоталітарного режиму. Таким чином, Держава надійно застрахувала себе від повторення революцій та інших небезпечних проявів вільної волі громадян.

Читач став свідком втручання держави у потаємний світ особистості, до її най- тонших душевних сфер.

У щоденнику Д-503 розповів про своє кохання до революціонерки 1-330 і про раптову хворобу — виникнення у нього душі. Під впливом 1-330 багато що змінилося у його світовідчутті. Розпочався процес пробудження душі. Це був для нього єдиний шанс стати людиною, тобто відчути всі муки і радощі людського буття.

Проте після операції Д-503 втратив свої благородні риси та особистісні уподобання. Він перетворився із людини мислячої на людину, якою легко керують, тобто таку, що відповідала усім вимогам «достойного» громадянина Єдиної Держави.

Такому пекельному світу протистояв у романі світ за Стіною. Там мешкали нащадки тих небагатьох, хто пішов після Великої Двохсотрічної війни у ліси, проте їхнє суспільство знаходилося на примітивній стадії розвитку.

Замятін вважав, що лише на первісносуспільній стадії, коли державної влади ще не було, можна було знайти суспільство, члени якого користувалися майже цілковитою свободою. Він звернувся до «давно минулої» історичної епохи, а не фантазував про те, якою вона буде у далекому майбутньому.

У романі письменник також стверджував, що не може бути щасливим суспільство, яке не врахувало запитів та схильності своїх громадян.

Однією з основних проблем, порушених у творі, стала пошуки людиною щастя. Саме вони призвели людство до тієї форми існування, яка зображена в романі. Однак і така форма всезагального щастя виявилася недосконалою, оскільки щастя це виражене інкубаторним шляхом, всупереч законам органічного розвитку. Світ, вигаданий автором, здавалось би, мав бути досконалим і абсолютно влаштовувати усіх людей, які в ньому проживають. Але це світ технократії, у якому людина — гвинтик величезного механізму. Все життя людини у цьому світі підкорене математичним законам і розкладу за годинами, про це вже зазначалося вище. Щастя втратило у такому житті свою основну значущість — на нього не чекали, його не шукали, воно навіть не сприймалося як щось дане — такої категорії як носія певної абстракції у житті «нумерів» не було і за таких умов життя необхідність у ній навряд чи виникне.

Наступну проблему роману «Ми» можна окреслити як проблему влади. Показовим у даному аспекті вважаємо епізод, пов'язаний зі специфікою проведення щорічного Дня Єдиної Згоди та із вибором Благодійника. Найцікавіше, і однак найстрашніше те, що люди навіть не намагалися поміркувати про те, щоб на посаду Благодійника обрати когось іншого, окрім самого Благодійника.

їм здавалося смішним те, що у давніх людей результати виборів не були відомими передчасно. Для них Благодійник — це не тільки втілення якоїсь божественної, вищої влади, це сам Бог, який зійшов на землю. Благодійник — єдина істота, якій дозволено мислити. Для нього поняття любові та жорстокості невіддільні. Він суворий, несправедливий і користувався безмежною довірою мешканців Єдиної Держави. Кульмінацією роману стала розмова головного героя Д-503 із Благодійником, котрий повідомив йому формулу щастя: «Истинная алге- браическая любовь к человеку — непременно бесчеловечна, и непременньїй признак истиньї — ее жестокость».

Щоб остаточно вирішити поставлене завдання, автор вів до сюжету роману революційну ситуацію. Знаходила частина робітників, яка не могла і не бажало миритися зі своїм рабським становищем. Ці люди в таких «машинних» умовах перетворилися на гвинтики, не втратили людської подоби та готові боротися із Благодійником, щоб вивільнити людей від влади технократії. Вони вирішили захопити космічний корабель, використав можливості Д-503, будівничого «Інтегралу». Саме з цією метою 1-330 спокусила його, Д-503 закохався і, дізнавшись про їхні наміри, спочатку злякався, а потім погодилися допомагати їм. Після відвідин Давнього Будинку та спілкування з живою природою у героя з'явилася душа, наявність якої прирівнювалася до важкої хвороби. В результаті вибухнула Зелена Стіна і звідти «все ринулось и захлестнуло наш очищенньїй от низшего мира город».

У розв'язці роману загинула кохана жінка головного героя у газовому Колоколі, а він після операції з видалення фантазії набув втраченої рівноваги та щастя.

Як результат торжествує ідея механізованого, позбавленого якої б то не було, поезії світу: «С закрьітьіми глазами, самозабвенно кружились шарм регуляторов; мотьіли, сверкая, сгибались вправо и влево; гордо покачивал плечами балансир; в такт неслмшной музьіке приседало долото долбежного станка. Я вдруг увидел всю красоту зтого грандиозного машинного балета...». Це спостереження за одноманітною, рівномірною роботою машини — своєрідний апофеоз несвободи, закладеної в основу Єдиної Держави, яка перетворила окреме «я» на безлике «ми».

Фінал роману повернув нас до його назви, що мала особливий, покладений в її основу смисл.

«Допускать, что у «я» могут бьіть какие-то «права» по отношению к Государст- ву, и допускать, что грамм может уравновесить тонну, — зто совершенно одно и то же. Отсюда — распределение: тонне — права, грамму — обязанности; и естествен- ньій путь от ничтожества к величию: забить, что ти — грамм, и почувствовать себя миллпонной долей тонни...». Ці роздуми героя майже повністю співвідносилися із висновками самого автора: тоталітарна держава спиралася не на суму окремих «я», а на мільйонні долі величезного й монолітного цілого, що називалося «ми». Ідея солідарності, рівності, братерства, виголошена свого часу більшовиками, у Замятіна набула характеру антиутопії, що визначила жанрову своєрідність твору. Це дійсно антиутопія, що відображала пагубні та непередбачені наслідки сліпого наслідування соціального ідеалу як догми, що претендувала на абсолютну істину.

Особливості жанру вимагали від письменника особливого методу зображення. Замятін виробив свій особливий метод, співзвучний стилю епохи, — «неореалізм», що можна розуміти як поєднання реальності й фантастики. У своїх критичних працях письменник розробив теорію неореалізму і визначив основні риси нового методу. Від реалізму він запозичив правдивий показ психології людини, її відносини із суспільством, соціально-історичний детермінізм. Від футуризму — погляд у майбутнє, створення своєрідної моделі прийдешнього, космічний, глобальний характер порушених проблем, динамічність фраз, неологізми. Від символізму — особлива знаковість роману, розмаїття символіки, заглиблення у внутрішній світ людини. Від імпресіонізму — контраст кольорів у романі, звукова стихія. Від експресіонізму — зображення процесів відчуженості особистості. Фантастичним було суспільство прозорих стін, гігантська, надпотужна космічна машина «Інтеграл», небачені дива техніки майбутнього. Реальними ж стали людські характери та долі, їхні почуття та думки, що не мали бути закресленими волею верховного правителя — Благодійника. Такий художній сплав створив «ефект присутності», зробив оповідь більш захоплюючою та яскравою.

У зв'язку з особливостями письменницького методу варто звернути увагу на стиль автора. Перш за все це іронічне, а подекуди й сатиричне забарвлення монологів головного героя, що дозволило простежити авторське ставлення до них. Наводимо розмірковування Д-503 про «відсталих» предків: «Не смешно ли: знать садоводство, куроводство, риболовство (у нас єсть точньїе данньїе, что они знали все зто) и не суметь дойти до последней ступени зтой логической лестницьі: де- товодства». До цього варто додати особливу динаміку оповіді: в романі багато суто кінематографічних прийомів зображення (достатньо згадати вже зазначену сцену «машинного балету»). Динамізм стилю відповідав прогресу модернізації, індустріалізації, яким була охоплена вся країна, що переживала соціальну революцію. Такий стиль дозволив увиразнити життя у його русі, розвитку, дав можливість зобразити картини майбутнього у напруженій динаміці буденностей Єдиної Держави.

Своєрідність «замятінської» стилістики наклала відбиток і на відбір мовленнєвих засобів оповіді. Привернула увагу надмірна кількість науково-технічних термінів: «касательная асимптота», фонолектор, нумератор, поршневий шток тощо. Все це дозволило глибше, змістовніше, а головне, переконливіше, передати атмосферу, що панувала у технократичному суспільстві, позбавленому істинних уявлень про прекрасне. Згадаємо роздуми Д-503 у 12-тому записі: «Я думал: как могло случить- ся, что древним не бросалась в глаза нелепость их литературьі и поззии. Огром- нейшая великолепная сила художественного слова тратилась совершенно зря. Просто смешно: всякий писал, о чем ему вздумается. Так же смешно и нелепо, как-то, что море у древних кругльїе сутки билось о берег, и заключенньїе в волнах миллио- ньі килограммометров уходили только на подогревание чувств у влюбленньїх». Ге- рой-оповідач постійно щось доводив, обґрунтовував, пояснював самому собі, будучи абсолютно впевненим у найвищій гармонії нового часу. Звідси — багатство риторичних емоціональних конструкцій, які зробили монологи живими та сповненими полемічності. Тому, незважаючи на хибність багатьох роздумів головного героя, весь час відчували його живою людиною, нещасливою у своїй сліпій вірі, в дива тоталітарного прогресу («Сердце во мне билось — огромное, и с каждьім ударом оно вьіхлестьівало такую буйную, горячую, такую радостную волну»). Поетичне начало, що прокинулось у безіменному «нумері», створило різкий контраст із непорушним світом техніки: «Я — один. Вечер. Легкий туман. Небо задернуто молоч- но-золотистой тканью, если бьі знать, что там — вьіше?». Таким чином, мова і стиль роману тісно пов'язані з його проблематикою та образною системою.

Спостереження над текстом роману-антиутопії привело до висновку і про високі художні переваги твору. Крім того, мова і власне проблематика роману сприймалися сьогодні не менш гостро, ніж у двадцяті роки. На жаль, більшість із здогадів та фантазій Замятіна стали в нашій історії суворою реальністю: це і культ особистості, і надокучливі «свободньїе вьіборьі», і всемогутній і водночас викликаючий страх Архіпелаг ГУЛАГ тощо. Суперечки, пов'язані із долею посткомуністичних, зокрема пострадянських, країн тривали і до сьогодні. Піддані сумніву різноманітні шляхи реформування, потрібність або непотрібність так званої «залізної руки» в управлінні державою. У цьому плані роман Замятіна був і залишається книгою- попередженням, слушним аргументом сучасної боротьби ідей. Ті, хто мав можливість ознайомитися із романом «Ми», зрозуміли, як важливо вміти розгледіти за голосними лозунгами та гарними посулами сутність того, що відбувалися у суспільстві. Важливо завжди і скрізь залишатися особистістю, не наслідувати сумнівних «віянь часу», залишати за собою право на сумнів.

Саме тому, на нашу думку, антиутопічна фантастика російського письменника для нас була і залишилася реальністю сьогочасного, багато в чому «пронумерованого світу».

Драматичною виглядала і доля мистецтва у тоталітарному суспільстві. Єдине його призначення — оспівування Благодійника та мудрого влаштування життя під беззастережним спостереженням Охоронців. Мистецтво, таким чином, — це частина бюрократичної машини, що керувала Державою (Державне Бюро поетів).

Авторська позиція в романі визначена досить чітко — письменник підкреслив антигуманність такого суспільства; на його думку, антигуманність — синонім анти- моральності. Замятін впевнений, що не було і не могло існувати ідеального суспільства. Все наше життя — це лише прагнення до ідеалу.

Автор передбачив поетапний розвиток тоталітаризму в світі. «Ми» — роман- попередження про страшні наслідки відмови від власного «я», навіть заради прекрасних теорій. Прозаїк відобразив, як трагічно та пагубно може обернутися життя людей в такій тоталітарній країні.

Отже, перед нами тоталітарна держава, на жаль, не така вже й віддалена від реальних прикладів, що мали місце у реальній практиці. Справа в тому, що Замятін у своїх прогнозах не помилився: щось подібне було дійсно збудоване у Радянському Союзі, для якого було характерним зверхнє ставлення держави до особистості, примусовий колективізм та придушення легальної діяльності опозиції. Ще один приклад — фашистська Німеччина, у якій добровільна свідома діяльність людини зводилася до задоволення лише тваринних інстинктів.

Роман Євгена Замятіна «Ми» став попередженням для його сучасників та їхніх нащадків, що застерігав від небезпеки втручання держави у всі сфери життя громадянського суспільства, що могло бути забезпеченим за рахунок жорсткої реґламен- тації «математично досконалого життя», всезагальним високим рівнем так званої системи доносу та досконалою технікою.

Не менш важливою проблемою було проблема співвідношення влади та релігії. Для громадян Єдиної Держави їхній правитель — Благодійник — і втілення божественної влади, Бого. Така точка зору притаманна для більшості тоталітарних держав. Теократія у видозміненій формі була наявна і в Радянському Союзі, і у фашистській Німеччині: мала місце заміна релігії офіційною ідеологією та догматикою. Злиття влади та релігії вважалося необхідною умовою міцності держави, проте воно ж виключало будь-яку можливість присутності свободи у суспільстві.

Таким чином, Євген Замятін у своєму романі відобразив майбутнє тоталітарної держави, що розпочала свій розвиток в Росії у двадцяті роки, таким, яким він його бачив крізь призму своїх власних думок щодо проблем, які хвилювали людство протягом тисячоліть. Це робило даний твір актуальним і на сьогодні. На жаль, подальші події, що відбулися в Росії та у світі, показали, що занепокоєння письменника були виправданими: радянські люди пережили і сталінські репресії, і епоху «холодної війни», і так званий «застій».... Залишається лише сподіватися, що жорстокий урок минулого буде сприйнятий правильно, відповідним чином, і ситуація, описана Є. Замятіним в романі «Ми», не буде мати аналогів у подальшому.

ЗАНЯТТЯ № 14

ВИКРИТТЯ «ЗАКОНІВ» КОНФОРМІСТСЬКОГО МИСЛЕННЯ, ПОКАЗ РОЗРИВУ МІЖ НАУКОВО- ТЕХНІЧНИМ ПРОГРЕСОМ ТА МОРАЛЬНИМ СТАНОМ ЛЮДСТВА У П'ЄСІ Ф. ДЮРРЕНМАТТА «ВІЗИТ СТАРОЇ ДАМИ»

План

Історія написання. Назва. Жанрова своєрідність твору.

Художній простір і художній час твору.

Проблематика твору. Способи вирішення проблем героями.

ціна життя окремої людини;

спокутування боргів минулого;

права сили і влади грошей;

добра і зла;

моральної відповідальності за свої вчинки.

Гюленці як частина художнього твору, їх загальна характеристика.

Складові естетичної системи Ф. Дюрренматта у розкритті авторського задуму.

Завдання для підготовчого періоду

Подумайте, чому Ф. Дюрренматт назвав свій твір трагікомедією?

За перебігом подій ми спостерігаємо очима автора. А чи проявляється у п'єсі авторське ставлення до зображеного?

Простежте, чому драматург з усіх можливих варіантів обрав найгірший? Спробуйте спрогнозувати подальший перебіг подій.

Література

Ж. Всесвітня література. 2003. — № 9. — С. 11—15.

Матюшкіна Т. П. Як врятувати світ? Матеріали до вивчення творчості Ф. Дюрренматта // Всесвітня література та культура в навчальних закладах України. — 2004. — № 5. — С. 37—41.

Попович МА. Ціна моралі та людяності. Урок-дослідження за п'єсою Ф. Дюрренматта «Гостина старої дами». 11 кл. // Зарубіжна література в навчальних закладах. — 2003. — № 11. — С. 42—44.

Просцевичус В. 3. История одной смерти. Трагикомедия Ф.Дюрренматта «Визит ста- рой дамьі» // Зарубіжна література в навчальних закладах. — 2006. — № 3. — С. 10—12.

Просцевичус В.З. Пьеса Ф. Дюрренматта «Визит старой дамьі» // Всесвітня література та культура в навчальних закладах України. — 2007. — № 1. — С. 35—37.

Інструктивно-методичні матеріали

П'єса «Візит старої дами» (1956) принесла авторові всесвітнє визнання. Вона з великим успіхом йшла на багатьох сценах світу і навіть була екранізована режисером Михайлом Козаковим на кіностудії «Мосфільм» у 1989 році. Ф. Дюрренматт говорив про свій твір так: «Візит старої дами» — зла п'єса, саме тому трактувати її слід якнайгуманніше. І персонажі повинні викликати не гнів, а сум. В основі — акція «покарання злочину», перетворена на фарс. Автор у своєму творі встановив міру морального занепаду людства і водночас змалював перспективу спасіння.

Як і в інших його творах, у ній поєдналося трагічне і комічне, це визначило жанр твору як трагікомедія. Трагікомічне світобачення, що лежало в основі творів цього жанру, пов'язане з відчуттям відносності існуючих критеріїв життя, абсурдності буття, відмовою від моральних абсолютів, непевності в духовних цінностях. Спостерігалися також неприродні перепади сюжету, що теж було властиве для творів літератури постмодернізму.

Назва твору підкреслила образ головної героїні, яка прибула до свого рідного міста через багато років, щоб реалізувати свій план помсти за «скалічене» життя. Візит поважної і багатої Клер Цаханасян вніс в атмосферу міста, що занепадало, свої корективи, і місто почав змінюватись. План Клер не обмежував лише вбивством Альфреда Ілла, який колись зрадив її, він (план) набагато масштабніший. «Світ зробив із мене повію, — зізнається мільярдерка у розмові з учителем, — тепер я зроблю з нього бордель».

Автор вказав місце дії — просто Гюлен. Це місто буде вигадане письменником (авторська модель світу), проте схоже на сотні європейських містечок, таке собі типове місто. Цим самим драматург невимушено наголосив на тому, що така подія може трапитися будь-де, а це надало твору актуальності. В авторській примітці сказано, що Гюлен розташоване десь у Середній Європі, а те, що поряд із ним розташовані невеликі міста — Кафіген, Лейтенав, Кальберштадт (теж не досить реальні) наводило на сумніви. Через Гюлен проходило залізниця, якою можна потрапити до Гамбурга, Неаполя, Венеції та інших міст. Раніше можна було їхати поїздом і далі, але зараз поїзди у Гюлені не зупинялися. Містечко нагадувало такі провінційні міста, як Ионвіль у Г. Флобера чи «повітове містечко N» у творах російських класиків.

Хоч мешканці Гюлена самі відрізали себе від навколишнього світу, автор залишив їм своєрідні «ворота» — залізничну станцію. Зовнішній вигляд містечка свідчить про його зубожіння, причинами якого місцеві мешканці вважали: «економічну загадку», «витівки масонів», «єврейську роботу» тощо.

Як засвідчить сам Дюрренматт, час — сучасність. Авторське розуміння поняття «сучасність» пов'язане із реальним часом окремими деталями. По-перше, п'єса написана у 1956 році. По-друге, час можна визначити і за текстом (суд над головною героїнею відбувався у 1920 році; лікар купує собі «Мерседес — 300» марка автомобіля кінця 50-х років). Проте автор не конкретизував час, подібно до того, як це він зробить із простором, створюючи своєрідну модель сучасності та історії.

Способи вирішення проблем героями.

ціна життя окремої людини;

спокутування боргів минулого;

права сили і влади грошей;

добра і зла;

моральної відповідальності за свої вчинки.

Художній простір твору населений звичайними людьми. Характеризуючи гюленців можна навести паралель із відомою характеристикою москвичів, яку давав Воланд, герой роману М. Булгакова «Майстер і Маргагита»: «Вони — люди як люди. Люблять гроші, але ж це завжди було. Ну, легковажні. ну, що ж. і милосердя інколи стукає в їхні серця. звичайні люди.» Саме таку характеристику можна дати і мешканцям Гюлена — звичайні люди. Письменник навіть більшості із них не дав власних імен. Імена, по суті, не були такими важливими, адже цих людей повно охарактеризували їх вчинки, особливо тоді, коли приїхала до містечка Клер.

Суспільство — жителі Гюлена — безініціативні, не здатні проявити себе як особистості. Заради грошей (саме бідність змусила їх так учинити) не гребували переступити через загальнолюдські моральні цінності. Однак автор ніскільки не засуджив їх, оскільки кожен із нас, потрапивши у таку ситацію, не відомо, чи зміг би повестися інакше.

Ф. Дюрренматт — майстер створення парадоксальних ситуацій. Ще у післямові до п'єси «Фізики» він писав: «Оповідь тоді додумана до кінця, коли обраний найгірший із можливих варіантів». Саме тому він подав фінал дещо трагічно. Парадокс у творі полягав у тому, що зовні місто буде процвітати, а морально деградуватиме все далі і далі.

За допомогою гротеску драматургові вдається сконцентрувати увагу на досить серйозних речах, поданих під маскою жанру. А ще, на його думку, «Гротеск — одна з найважливіших можливостей бути точним».

Важливого смислового значення в п'єсі набула художня мова. Над нею митець дуже ретельно працював, аби з максимальною точністю відтворити те, що «з мови постало», — думки, дію.

Драматург не зловживав моральними повчаннями, не давав життєвих порад. Він лише зображував реальне життя (подібно до Г. Флобера)

ЗАНЯТТЯ № 15