Музика : Історія світової культури : B-ko.com : Книги для студентів

Музика

Пам'ятки візантійського музичного мистецтва, що дійшли до нас, майже цілком обмежуються релігійними зразками. Про роль музики у візантійському світському побуті відомо небагато, збереглося кілька мелодій і музичних вітальних окликів — «акламацій», обов'язкових у двірському церемоніалі.

В стародавньому візантійському богослужінні інструментальний супровід, напевно, не був заведений, і музика звучала у вигляді співів. Існувало три способи церковного вокального виконання: урочисте читання євангельських текстів, що регулювалося певними музичними формами, виконання псалмів і гімнів пісенноподібного характеру й так звані алілуйні співи. Найстаріший запис візантійських літургійних співів, що дійшов до нас, належить до IV століття.

Доба розквіту візантійських церковних співів — раннє середньовіччя. У XIII-XIV століттях спостерігається розквіт мелодійної творчості у візантійському музичному мистецтві, пов'язаний з посиленням зовнішньої розкоші релігійного культу. Цьому часові належать «прості» співи і «багаті», де на один склад припадає ціла нотна група.

В історії візантійської музики XII століття відоме великою подією, значення якої важко переоцінити. Саме відтоді починається поширення нового типу нотного письма, названого у XX столітті «се- редньовізантійською нотацією». Вона відрізнялася від попередньої (палеовізантійської) незрівнянно багатшими можливостями. Якщо «палеовізантійська нотація» описувала найважливіші явища музичного процесу лише приблизно, то нова, «середньовізантійська», фіксувала їх досить точно. Її втілення в художню практику означало корінний злам у музичному житті. Тепер візантійські мелурги (музики, композитори) не відчували жодних ускладнень у записі музичного матеріалу.

В рукописі могли фіксуватися будь-які звуковисотні послідовності, їхні ритмічні форми — бути різноманітнішими (хоча не такою мірою, як звуковисотні). Все це сприяло вивільненню творчої фантазії. Творець музики міг тепер бути певний, що рукопис донесе до співців докладні деталі його задуму, починаючи від точного розміру інтервалу між звуками й закінчуючи характерними прийомами виконання.

До XII-XIII століть у Візантії сформувалася розвинена система співів, яка використовувалася в державній і культурній сфері. Її специфіка полягала в тому, що вона складалася з досить обмеженої кількості жанрів. Жанри зароджувалися ще на попередньому історичному етапі розвитку (псалом, канон, тропар, гімн, стихира) й були основним ядром музичної практики. Однак виконання того чи іншого жанру в кожному окремому випадку, час і місце його використання в музичному оформленні богослужінь, своєрідність і тематика змісту, особливості тексту й засобів виконання — все це сприяло закріпленню за співами певних назв. Наприклад, численні співи здобули назву за своїми першими словами: «славословні» — за першим словом відомої фрази «Слава Отцю і Сину і Святому Духу»; «всемилостиві» — псалми 134 і 135, де часто повторюється слово «милість»; «величальні» — за початковим дієсловом дев'ятої оди канону «Величить душа моя Господа»; «блаженні» — тропарі, що виконувалися за завітами блаженства — «Блаженні злиденні духом», «на хвалитех» — що приспівуються до рядків псалма 146 «Хваліте Господа»; стихири на «Господи воззвах», що приспівуються до псалмів 129, 140, 141, перший вірш котрих має слово «воззвах»; «нехибні» — псалом 118 з початковою фразою «Блаженні нехибні на шляху»; «херувимські» — спів, що починається зі слів «Іже херувими»; «аніксандарії» — за текстом із псалма 103 вірш 28 — «отверзаючи же руку твою» тощо.

Друга група співів сформувалася залежно від часу їх виконання: «ранкові», «відпускальні» (після вечірнього богослужіння), «екза- постеларії», що виконувалися після канону, тощо.

Співи іншої групи називалися за своєю основною темою. Окремі співи здобули свої назви за деякими ознаками: «катавасії» — під час цих співів віруючі мали підвестися, «катавасією» називалася частина канону, коли обидва напівхори сходилися на середині храму; «сідаль- ні», або «кафізми», що виконувалися, зазвичай, сидячи; «несідаль- ні» — під час їхнього виконання не дозволялося сідати.

Традиційні, освячені століттями форми візантійської вокальної музики, дотримувалися одного важливого принципу: кожному складу тексту відповідав найчастіше один звук. Це пов'язано з настановою, що музика повинна допомагати слухачеві краще зрозуміти й відчути сенс тексту богослужіння. Музика в жодному разі не мала домінувати над текстом. Але подібна музична система до XIII-XIV століть стала периферійною й не визначала загальний характер візантійської музики. На зміну цій системі приходить так званий калофо- нічний (прекраснозвучний) стиль. Його важлива риса — домінування музики над текстом.

Візантійські літургійні мелодії і гімни справили великий вплив на розвиток релігійних співів латинської церкви; вони ж лягли в основу східнослов'янської церковної музики, зокрема української, як православної, так і греко-католицької. Разом із прийняттям християнства на Русі з'явилися грецькі й болгарські співаки з Візантії. Таким чином, найдавніші східнослов'янські церковні співи були візантійського походження.