Архітектура

Середньовічні архітектурні форми суттєво відрізнялися від пізньоантичних.В античних храмах класичного типу велику увагу приділяли зовнішньому оздоблен-ню будівлі (екстер'єру) та зовсім незначну — внутрішньому (інтер'єру). У серединіхраму стояла статуя божества, а всі обряди та святкування відбувалися на площі,біля будівлі. Увійти в середину святилища дозволялось тільки жерцям. Віруючі невиступали учасниками релігійних церемоній, спостерігали за ними зовні. Христи-янський же храм мислився своєрідним житлом Бога, місцем, де збиралися віруючідля молитви та здійснення обряду таїнств. Тому організація внутрішнього просторубула головним завданням зодчих. Разом з тим зовнішній вигляд церкви був прос-тий, стіни гладенькі, без декору.

У культовому будівництві переважали дві архітектурні форми: базилікальна тахрестово-купольна. Базиліка — це прямокутна, витягнута в довжину будівля, роз-ділена колонами на три, п'ять і більше поздовжніх нефів. Середній неф, як правило,ширший та вищий від бокових. У східній частині базиліки, що закінчувалась апси-дою, розміщувався вівтар, а у західній — вхід. Поздовжні нефи пересікалися транс-ептом (поперечний неф), тому будівля в плані мала форму хреста — головного си-мвола християнства. У формі базиліки часто будували і християнські храми.

Другий тип храму — хрестово-купольний, будівля якого квадратна у плані, чо-тири внутрішніх стовпи ділять простір на дев'ять частин, увінчаних арками, і під-тримують купол, що знаходиться в центрі. Купол символізує небеса. Напівцилінд-ричні зводи, що приєднуються до купола, пересікаючись, також утворюютьрівносторонній хрест. Тип храму-базиліки пізніше утвердився у Західній Європі, ау Візантії та на Сході переважав тип хрестово-купольного храму, що став основоювізантійської архітектури пізнішого часу.

Шедевром архітектурного зодчества Візантії є храм Св. Софії у Константинопо-лі, збудований у 532—537 pp. за наказом імператора Юстиніана. Цей храм є поєд-нанням двох конструктивних принципів — базилікального плану з купольним пе-рекриттям. Його називають восьмим чудом світу, тому що він є найграндіознішимза замислом і технікою будівництва, рівного якому не було у середньовічному світі.Гігантський купол храму, що у діаметрі складає 32 метри, опирається на барабан ізсорока вікнами, у які проникає сонячне світло, створюючи неповторне видовище[12].Головна увага приділена внутрішньому убранству храму, яке мало виразити ідеюперемоги внутрішнього і духовного над тілесним і зовнішнім. Багате облицюваннястін і підлоги храму мармуровими плитами, різні капітелі колон, різнокольоровімозаїки підкреслюють його велич і створюють відчуття свята. Здійснили це гранді-озне будівництво два архітектори — Ісидор із Мілета та Анфімій із Тралл. СвятаСофія залишається пам'яткою величі Візантії та свідченням генія людини, що на-близилась до пізнання законів Божественної краси.

Внаслідок завоювань турків-османів Візантійська імперія розпадається і м. Кон-стантинополь перейменовують у м. Стамбул, а храм святої Софії, який майже тися-чу років був храмом християнського Сходу, перетворюють на мечеть. Під його ку-полом з'явилися великі щити з висловами із Корану. Іконостас з іконами прибрали(іслам забороняє зображувати людей), а поряд із храмом вибудували чотири вели-ких мінарети. У 30-ті pp. XX століття Айя Софія (так її назвали турки) перетвори-лася на музей.

Живопис. Головними видами візантійського живопису були монументальнийцерковний живопис (мозаїка та фреска), іконопис і книжкова мініатюра. Мозаїка —це сюжетні або орнаментальні композиції, виконані з природних каменів, смальти,керамічних плиток. Фреска — техніка живопису водяними фарбами по сухій абосвіжій штукатурці. Найдавніші візантійські мозаїки збереглися у храмах та гробни-цях м. Равенни, колись великого культурного центру.

У IV—VI ст. у візантійському живописі переважали античні традиції, про щосвідчать мозаїки підлоги Великого імператорського палацу у Константинополі. Во-ни зображали реалістичні жанрові сценки із життя народу. Пізніше, у IX — XII ст.,створюється ціла система декору храму, при якій дотримуються порядку розташу-вання біблійних сцен на його стінах та зводах, що мали ілюструвати основні догма-ти християнства. За цією системою в куполі або в апсиді (якщо не було купола)завжди розміщувалось велике поясне зображення Христа Пантократора (Вседержи-теля), в апсиді — фігура Божої Матері, частіше за все у вигляді Оранти, що мо-литься, піднявши до неба руки. По обидві сторони від неї, як стражі — фігури ар-хангелів. У нижньому ярусі — апостоли, на парусах (елементи купольноїконструкції у формі сферичного трикутника) — Євангелісти. На стовпах — Благо-віщення, на стінах трансепта — сцени із життя Христа та Марії, на західній стіні —страшний суд та ін. Така канонічна система була дуже продумана, гарно вписува-лась в архітектуру храму з системою архітектурних розчленувань.

При внутрішньому оздобденні храмів візантійські майстри використовували мо-заїку із золотим фоном. Золото є найбільш світлоносним матеріалом, воно створюємагію світла, що посилює божественність інтер'єру храму. Поряд із золотом особ-ливе місце займали неяскраві сірі і білі кольори із різнокольоровими тінями.

У XIV ст. візантійський живопис переживає останній період розквіту, що бувпов'язаний з поширенням гуманістичних тенденцій в культурі того часу. Живопис-ці намагаються вийти за рамки встановлених канонів церковного мистецтва, праг-нуть зобразити не надуману, а живу людину. Канонічна система слабшала, а мисте-цтво прагнуло більшої експресії та свободи. Чудовими пам'ятками цього часу ємозаїки та фрески монастиря Хори (тепер мечеть Кахрие-Джами) у Константино-полі. Але спроби звільнити людську особистість від полону догматичного мислен-ня у Візантії були слабкими та непослідовними. Візантійське мистецтво XIV—XV ст. не піднялося до рівня італійського Ренесансу, воно залишилося у формісуворо канонізованої іконографії.

Іконопис. Візантійському мистецтву характерні не тільки висока техніка, витон-чена і одноманітна майстерність, панування канону, абстрактна духовність образів, ай таємнича людяність. Це найбільше виявилося в іконописі. В композиції ікони голо-вне місце займає людина, її фігура, обличчя. Чудовими зразками іконопису є іконаГригорія Чудотворця (XII ст.), що зберігається в Ермітажі м. Санкт-Петербурга, таікона Володимирської Богоматері, яка ще у XII ст. була привезена в Київську Русь ізВізантії. Вона зберігається у Москві в Державній Третьяковській галереї. Незважаю-чи на ідеалістичний характер цього образу, Володимирська.

Богоматір справляє враження глибокої людяності та емоційності. Вона сталазразком для іконописців пізніших часів. Пам'яток живопису періоду раннього Се-редньовіччя збереглось надзвичайно мало. Це ікони VI ст., написані восковими фа-рбами, такі як «Христос Пантократор» (зберігається на Синаї), «Богоматір з немов-лям» (Музей імені В. і Б. Ханенків у Києві). Майстрам Константинопольської худож-ньої школи, окрім пафосу духовності, характерна вишукана старанність, ювелір-ність, відчувається дуже прихильне ставлення до «святого ремесла».

Слід відмітити, що на процес розвитку живопису, особливо іконопису, негатив-но вплинуло іконоборство та павлікіанство (VIII—IX ст.). Павлікіани виступалипроти соціальної нерівності, вимагали відміни церковної ієрархії та іконовшану-вання. Рух іконоборців був спрямований проти ікон, зображення Бога та святих улюдських образах як пережитку ідолопоклонства. Вважалося, що неможливо зобра-зити божество у матеріальній формі, що образ людини не міг передати духовнуприроду Христа і святих. У Візантії та її провінціях спеціальним едиктом були за-боронені ікони та будь-які антропоморфні зображення божества. Також забороненабула кругла скульптура, вона розглядалася як мистецтво, що слугувало прослав-ленню тілесної, а не духовної красн. Її замінило мистецтво плоского рельєфу[13]. Воснові мистецтва іконоборців лежали орнаментально-декоративні, або символічніформи (хрест). Така ситуація мала політичні причини, тому що імператорська вер-хівка боялася зміцнення монастирських феодалів, адже саме монастирі були місцемособливого іконовшанування. Боротьба іконоборців була спрямована на захист су-воро спіритуалістичного мистецтва. Період іконоборства тривав сто років. За цейчас було знищено багато ікон та пам'яток нерелігійного мистецтва.

У IX ст. іконовшанування було поновлено. Разом з тим утвердилась ідея від-творення в іконі «божественного прообразу», «архітипу». Стиль візантійськогомистецтва ставав більш строгим та канонічним. Саме у Візантії були виробленііконографічні схеми, від яких не дозволялося відступати при зображенні релігій-них, священних сюжетів. В іконі головна увага зверталась на образ (лик), щобвідтворити у ньому «безтілесне уявне споглядання». Художник повинен був зо-бразити не тільки тіло, а й душу, внаслідок чого обличчя набуло оригінальноїтрактовки. Очі пильні, великих розмірів, губи тонкі, ніби безтілесні, нечуттєві, нісу вигляді вертикальної або легко вигнутої лінії, лоб підкреслено високий. Ці схе-ми перейшли пізніше до давньоруського живопису та частково до західного сере-дньовічного мистецтва[14].

Художній образ повинен був підносити почуття віруючого до неба. Ікона слу-жила найсильнішим засобом піднесення людини від видимого до невидимого, відчуттєвого до надчуттєвого. Вона розрахована на довгий зосереджений огляд, її за-вдання — занурити людину у стан спокою і наблизити до відчуття небесного бла-женства. Візантійській іконі властивий глибокий психологізм, ствердження перева-ги духу над матерією, у ній найповніше втілена духовна символіка.

Духовне життя перебувало під суворим наглядом держави, будь-яка опози-ційна думка та ліберальна богословська течія заборонялася. А щось нове при-ймалося лише з дозволу двору та церкви. Особистість художника знаходиласяна другому плані, поряд із замовником, а на творах та в документах його ім'явзагалі не писалося.

У X—XII ст. у Візантії набуло особливого розквіту прикладне мистецтво — че-канка, техніка перегородчастої емалі, різьблення по слоновій кістці, обробка напів-дорогоцінного каміння, художня рельєфна кераміка, гравюра, художня обробкасрібла та золота. Вироби прикладного мистецтва були поширені не лише у Візантії,вони вивозились і за межі імперії. А в ряді країн, у тому числі і в Київській Русі, ві-зантійські майстри заснували майстерні з виготовлення та оздоблення прикрасскладною, навіть за мірками сьогодення, технікою перегородчастої емалі.

Оригінальним видом візантійського прикладного мистецтва XI ст. є книжковамініатюра (художнє оздоблення книги). Фігурні зображення виконувались прямо втекстах, на полях, а сам текст, ініціали та орнаментальні заставки вільно розміщу-валися на листку пергамента. Все разом мало вигляд єдиного художнього цілого.Цінними пам'ятками візантійської книжкової мініатюри є знаменитий ватикансь-кий Згорток Ісуса Навіна, виконаний для урочистого підношення візантійськомуімператору на честь його перемоги над варварами, Паризький Псалтир, Біблія ко-ролеви Христини Шведської (бібліотека Ватикана), книга пророка Ісаії (бібліотекаВатикана), книга Соломона (Королівська бібліотека в Копенгагені), Євангеліє у мо-настирі св. Катерини на Синаї, Євангеліє у Національній бібліотеці у Парижі3. Цееклектичне мистецтво було розраховане на вузьке коло освічених людей, що люби-ли і шанували античне мистецтво. Розміщення мініатюр на увесь лист, обрамленняїх широкими рамками створювали ефект картинності, що нагадував стиль еллініс-тичного картинного живопису.