1.3. Основні концепції культурології

магниевый скраб beletage

Знайомлячись з основними концепціями культурології, ми повинні мати на ува-зі, що до першої половини XIX ст. феномен культури розглядався лише на засадахїї раціонального осмислення. У другій половині XIX ст. його аналіз здійснювався врамках науково-концептуальних напрямів культури, які стали фундаментальною ос-новою культурології. Із зростанням духовної кризи людського суспільства, незва-жаючи на видимі успіхи сучасної цивілізації, між природним середовищем та лю-диною постала колосальна техногенна перепона, що призвела до дисгармоніїсвідомості та людського духу. Блага цивілізації й потреби духовного розвитку су-часної людини перебувають у постійній конфронтації. Нині культурознавство ужевідмовилося від раціональних цінностей європейської культури. Зневірившись успекулятивно-філософських композиціях, воно стало на шлях широких культуро-логічних узагальнень позаєвропейської конкретики й виявлення проблемного полясамозначущих і самобутніх культур.

У період від Ренесансу до Просвітництва сформувалася теорія про можливостілюдини, покликаної змінювати й удосконалювати світ за допомогою власного ро-зуму. Так виникло світське уявлення про культуру як реалізацію людського розуму.Але це твердження містило у собі протиріччя, оскільки нічого не говорилося пропрогрес розвитку самого людського розуму.

Філософія Гегеля як теорія культури. Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770—1831) — представник класичної німецької філософії, уперше поставив питання проспіввідношення культури й людського розуму. У філософській системі Гегелякультура продовжувала виступати як реалізація розуму, але не людського, а всесві-тнього. Він вважав, що розвиток світової культури виявляє таку цілісність і логіку,що не може виводитися зі складової індивідуальних зусиль людей. Не ігноруючирозмаїття культурних форм і якісної різниці національних культур, Гегель вважавїх лише ступенем у саморозвитку Всесвітнього Духу.

Філософія культури Шпенглера. Визначний німецький філософ, історикОсвальд Шпенглер (1880—1936) розвинув учення про культуру як безліч замкне-них «організмів» (єгипетського, китайського, індійського і т. ін.), що виражали«колективну душу народу», яка проходить певний цикл життя, який триває упро-довж тисячоліть. На його погляд, органічна культура, умираючи, перероджуєтьсяна свою супротилежність — цивілізацію, пануючим принципом якої є голий прак-тицизм і раціоналізм. Шпенглер став виразником больових проблем європейськоїкультури. Незважаючи на те, що він не пояснив процес зародження нових культур,він уперше поставив питання, які стали відправною точкою серйозного сучасногодослідження про людину, культуру й цивілізацію.

Людина, творчість та культура у філософії Бердяєва. Визначний російськийрелігійний філософ Микола Олександрович Бердяєв (1874—1948) був першим ви-разником духовного драматизму переломної епохи, коли старі культурні формистали тісними для подальшого розвитку людства, яке перейшло до створення новихформ і засобів утілення. Він вважав, що людина як вільний творець, стоїть вищекультури, тому його творчість обмежують сталі культурні форми. Говорячи про іс-торичну долю Росії, Бердяєв покладав надії на «чудо релігійного перетворенняжиття» як альтернативу сковуючому символізму культури й механічно-бездушномупорядку цивілізації.

Культура й несвідоме начало у концепції Фрейда. Австрійський мисли-тель, лікар-психіатр і невропатолог Зигмунд Фрейд (1856—1939), проаналізува-вши відомі концепції культури, вирішив зосередити свої дослідження на самійлюдині. Він створив новий напрям у психології та медицині, який назвав психо-аналізом, принципи його розповсюдив на різні галузі людської культури — мі-фологію, фольклор, художню творчість, релігію й т. ін. Відкривши в людині не-свідоме начало природного походження, яке направляють сексуальні бажання табажання смерті, Фрейд виявив рушійну силу її творчого потенціалу — субліма-цію, тобто використання сексуально-біологічної енергії не за прямим призна-ченням. Саме вона, на його погляд, і є рушійною силою потягу людини дознань, мистецтва та високого ідеалу.

Культура й колективне несвідоме у концепції Юнга. Швейцарський психо-лог і філософ Карл Густав Юнг (1875—1961), як і Фрейд, починав працювати ліка-рем-психіатром. Однак він не зупинився на сексуально-біологічному трактуваннінесвідомого, а віднайшов, що типові образи, які з'являлися його пацієнтам у сно-видіннях, збігаються із символами світової культури, про які вони не могли знати.Це явище Юнг пояснював як природну силу й назвав його колективне несвідоме,а його первинні форми — архетипами колективного несвідомого. Так, виходило,що колективне несвідоме має культурне походження, але передається у спадщинубіологічно. Отже, людині для забезпечення цілісності своєї душі треба не боротисяз несвідомим, а вести з ним конструктивний діалог. Причиною руйнації символів єраціоналізм, що зіпсував здатність людини відповідати божественним символам таідеям і віддав її «на милість» психічного пекла. «Демони» вириваються з-під конт-ролю ослаблої культури, тому XX ст. стає віком нечуваних психічних епідемій, щомаскуються під ідеологічні забарвлення. Отже, європейська культура, щоб відроди-ти втрачену єдність людської душі, повинна докорінно змінитися.

«Виклик та Відповідь» як рушійна сила у розвитку культури у концепціїА. Тойнбі. Англійський історик і соціолог Арнольд Джозеф Тойнбі (1889—1975)багато творів присвятив детальним описам різноманітних культур і створив загаль-ну концепцію розвитку культури. Як і Шпенглер, він виходив із того, що у великійкількості існуючих культур закладено певну істину, однак кожну з них Тойнбі роз-глядав не як замкнутий у собі організм, а як ступінь на шляху реалізації людиноюсвого божественного призначення. Вважаючи, що людський шлях не визначаєтьсябожеством, він розкрив альтернативи розвитку культури. Рушійною сплою культу-ри Тойнбі вважав боротьбу двох творчих начал, закладених у людині: «божествен-не» й «диявольське». На його думку, розвиток культури здійснюється шляхом«Відповідей» творчого людського духу на «Виклик», що закидає йому природа, акінцевий результат розвитку залежить від конкретних ситуацій, оскільки на один ітой же «Виклик» може бути декілька варіантів «Відповідей».

Цінність як головний принцип культури у концепції П. Сорокіна. Визна-чний російський соціолог і культуролог Питирим Олександрович Сорокін(1889—1968), розвиваючи концепції Шпенглера й Тойнбі, визнавав прогресив-ний розвиток сучасної західної культури, але, визначаючи її стан як кризовий,оцінював її не як остаточний занепад, а як необхідну фазу становлення новоїцивілізації, що врешті-решт об'єднає все людство. На його думку, культура єсукупністю усього створеного або визнаного даним суспільством на тій чи ін-шій стадії розвитку, у процесі якого суспільство формує різноманітні культурнісистеми: пізнавальні, релігійні, етичні, естетичні, правові т. ін., що формуютьсяу систему вищих рангів. Ця тенденція веде до створення культурних надсистем,кожна з яких має власну ментальність, філософію й світорозуміння, а об'єдную-чим фактором цих систем є цінність. Саме цінність за П. Сорокіним і складаєфундамент кожної культури.

Культура як сукупність знакових систем: структуралізм К. Леві-Стросса,М. Фуко та ін. Помітне місце в сучасній культурі посідає структуралізм. Це сучас-ний напрям розвитку гуманітарного знання, пов'язаний з використанням структур-ного методу моделювання, елементів семіотики, формалізації та математики у лінг-вістиці, літературознавстві, етнографії, історії та ін. Об'єктом дослідження структура-лізму є культура як сукупність знакових систем (мова, наука, мистецтво, міфологія,мода, реклама). Основа структурного методу полягає у виявленні структури як від-носно стійкої сукупності відношень; визнання методологічного примата відношеньнад елементами системи. Основні ідеї структуралізму були розроблені у роботахфранцузьких учених, серед яких виділялися етнограф і соціолог Клод Леві-Стросс(1908), філософ, історик культури й науки Мішель Фуко (1926—1984), філософЖак Дерріда (1930), психіатр Жак Лакан (1901—1981).

Концепція гри (И. Хейзинга, X. Ортега-і-Гассет, Е. Фінк). Найрозповсю-дженішою нині серед культурологічних концепцій є концепція ігрової культу-ри. Найяскравіший її представник — голландський культуролог, історик і філософ-ідеаліст Иоганн Хейзинга (1872—1945). Розвиток культури за його теорією відбу-вається у процесі гри. Уся культурна творчість — це гра: поезія, музика, художнятворчість, мораль і усі можливі форми культури. Різні версії такої концепції маютьмісце у концепціях інших культурологів. В основу цієї концепції покладено тлума-чення мистецтва як гри, тобто спонтанної, незаінтересованої діяльності, яка сама пособі приємна і не має певної мети. Культуротворча властивість гри полягає у тому,що у своїй діяльності з перетворення навколишнього середовища людина «про-грає» цей діяльний процес у власній уяві. Як вважав Хейзинга, елементи гри прису-тні в усіх сферах матеріальної культури й визначають зміст її форми — цілі епохи«грають» у пошуки ідеалу та шляхів його здійснення, не створюючи принциповонових орієнтирів.

Аналіз сучасного культурного стану в аспекті теорії гри здійснив іспанський фі-лософ Хосе Ортега-і-Гассет (1883—1955). Піддаючи критиці сучасну «масовукультуру», він протиставляє їй «живу» культуру, що є особистим надбанням люди-ни. Конкретні елементи такої культури складають елітарний пласт культурногопроцесу, що може протистояти «масовій культурі». Важливим елементом людсько-го буття вважає гру німецький філософ Е. Фінк, який ставить її в один ряд із такимипоняттями, як смерть, праця, прагнення до влади й любові, що не властиві тварин-ному світові, бо фантазія як засіб оперування уявленнями притаманна лише люди-ні, яка у процесі гри реалізує свої високі духовні надбання.

Культурологічна думка в Україні. Завдання української культурології поляга-ло в осмисленні культурно-історичного процесу розвитку української культури. Цепитання виникло на початку XIX ст., в епоху романтизму, коли з боку прогресивноїчастини інтелігенції було виявлено посилений інтерес до народної творчості такультури. Однак перші положення про культуру заклав ще Григорій Савич Сково-рода (1722—1794). Він розробив принципи символічного трактування культури,представляючи її як три світи, які складають людська спільнота й світ окремої лю-дини, світ природи («макрокосм») та «світ символів» (або Біблія). Усе в світі має«зовнішню» або матеріальну натуру, і «внутрішню» (духовну натуру), які являютьсобою дуалістичний світ вічного і тлінного, доброго й злого, піднесеного та при-ниженого.

Діячі «Кирило-Мефодіївського братства» проголосили тезу про унікальністькожної національної культури та її етноцентричний характер. Історик Микола Іва-нович Костомаров у своїй статті «Дві руські народності» (1861) стверджував, що вдревності на Русі існували південноруська, сіверська, великоруська, білоруська,псковська та новгородська народності зі своїми власними культурами.

Ідею єдиної руської культури трьох братніх слов'янських народів проводили усвоїй творчості члени «Руської трійці» в Галичині (середина XIX ст.). У передмовідо збірника народних пісень «Русалка Дністрова» зокрема зазначалося: «Нарід Рус-кий оден з головних поколень Славяньских меж ними, роскладаєся по хлебородньїхокрестностьох з поза гір Бескидских за Дон. Він найширше задержеу у своех пове-денках, песньох, обрядах, казках, прислівйох все, що єму передвецькі деди спадкомлишили...».

Основоположником психологічного напряму у вітчизняній культурології бувчлен-кореспондент Петербурзької Академії Наук Олександр Опанасович Потебня(1836—1891), який розробляв питання теорії словесності, фольклору, етнографії,загального мовознавства, фонетики, граматики й семасіології слов'янських мов. Вінзазначав, що усі мови мають невичерпні внутрішні можливості для розвитку, однакмову нації визначає мова школи, мову школи — потреби виробництва, які форму-ють мовний еквівалент нації.

На рубежі XIX—XX ст., в епоху промислового перевороту та радикальнихсоціальних зрушень, коли культура стає засобом політичної й ідеологічної бороть-би, виникає теорія двох культур у єдиній національній культурі. В українськійкультурі простежувалися дві протилежні напрями: революційно-демократичний інаціонал-ліберальний. Перший представляли Т. Шевченко, Марко Вовчок, ПанасМирний, І. Франко та ін. Вони визнавали, що в кожній національній культурі при-сутні елементи демократичної й соціалістичної культури й елементи культури пра-влячих класів. Представники другого напряму, до якого належали М. І. Костома-ров, 1.1. Огієнко, М. С. Грушевський, стояли на позиціях безкласовості й безбуржу-азності української культури. На думку професора М. С. Грушевського, її суть по-лягала в автохтонності українського народу, предками якого начебто було населен-ня, що з найдавніших часів проживало на території сучасної України[5]. У рокирадянської влади було зроблено висновок про нову соціалістичну культуру, соціа-лістичну за формою, національну за змістом, інтернаціоналістську за характером.

Наступний етап у розвитку української культурології пов'язаний із становлен-ням України як самостійної держави. Нині виділилося декілька напрямів дослі-дження: традиційна історична культурологічна школа, філософія культури, соціо-логія культури, психологія культури.

Головне завдання історичної культурологічної школи полягало у тому, щобдати конкретні знання про той чи інший тип культури. Вона намагалася не тількипояснити, скільки виявити та описати факти, події й досягнення культури, виділя-ючи в ній найвизначніші пам'ятки, імена авторів і творців. До історичної культуро-логії тісно примикала лінгвістична культурологія, яка вивчає культуру через при-зму мови й літератури.

Загальною теорією української культури була філософія культури. Її завданняполягало в осмисленні й поясненні культури через її найзагальніші й найістотнішіриси. Філософія культури досліджувала сутність культури, її відмінності від при-роди, співвідношення з цивілізацією й іншими явищами. Предметом її вивчення єструктура, функції та роль культури в житті людини й суспільства. Філософія куль-тури спрямована на виявлення провідних тенденцій в еволюції культури, на роз-криття причин її кризових явищ.

Соціологія культури досліджувала функціонування культури або в цілому, абонаявні в ній субкультури — масову та елітарну, міську та сільську, жіночу та моло-діжну. Вона вивчала зрушення і зміни, що відбувалися в культурі, їхню динаміку,реакцію на ці зміни тих чи інших верств суспільства та суспільних інституцій.

Психологія культури вивчала особистісне ставлення до культури, своєрідністьдуховного насичення людини в рамках певного культурного простору. На основісоціально-психологічних досліджень психологія культури виділяла культурно-історичні типи особистості, характерні до наявного соціуму.

Нині, у нових умовах розвитку, українська культурологія долає жанровість у ви-світленні національної культури, переглядається періодизація та співвідношення зєвропейською й світовою культурою. З'явилося чимало ґрунтовних праць з історії,філософії та соціології культури. Відомі українські культурологи Я. Ісаєвич, А. Мака-ров, В. Овсійчук, М. Попович, В. Смолій та ін. розглядають українську культуру іззасадних принципів світової культурологічної думки. Останнім свідченням розвит-ку сучасної української культурології є видання академічного фундаментальноговидання «Історія української культури» у 5-ти томах. її авторський колектив віді-йшов від фрагментарності та зайвого фактологізму, уник захоплення художньо-стильовою специфікою мистецтва та надмірною теоретичністю. У цій роботі куль-тура розглядається як духовно-культурний феномен, як система зовнішніх «пред-метних» та внутрішніх «суб'єктивних» цінностей.

Українська культурологічна думка за кордоном. Зарубіжні представникиукраїнської культурології, поділяючи концепцію професора М. С. Грушевського, невідійшли від хронологічного принципу у висвітленні української культури. Так,Д. Антонович та І. Крип'якевич, поділивши її на матеріальну та духовну, виступалипроти замкнутості національної культури, визнаючи існування загальнолюдськоїсвітової культури. В той же час у XX ст., коли активізувалися рухи народів до наці-онального самовизначення, здобула популярність лінгвістична теорія, авторамиякої вважаються М. С. Грушевський та 1.1. Огієнко. Абсолютизуючи роль націона-льної мови, вони вважали її єдиним провідним фактором збереження, утвердженняй виживання національної спільноти, що є консолідуючою силою єднання нації нелише в самій країні, а й за рубежем. Так, 1.1. Огієнко висунув ідею «рідномовноїполітики», в основу якої було покладено положення про державну мову провідноїнації, про вільний розвиток культур національних меншин, про єдність материнсь-кої культури з культурою еміграції через сприяння розвитку соборної літературноїмови і через широке застосування її урядовими й освітніми закладами, у тому числій церквою. Релігійна концепція української культурології була представлена гре-ко-католицьким митрополитом Андрієм Шептицьким (1861—1944); передбачалаінкорпорацію української культури у західну через включення православних віру-ючих у греко-католицьку церкву, підпорядковану Ватикану.

Разом з тим, читачі можуть зустріти в численній літературі, авторами якої є пе-реважно представники творчої інтелігенції, спроби на емпіричному рівні вивестипоходження української нації та культури від утворення світу або довести належ-ність до української нації більшості визначних діячів світу. Намагання вивестиукраїнців із первіснообщинного ладу вже призвело до появи так званої РУН-віри —Рідної української віри. Усі ці спроби не мають жодних наукових підстав і є лишепродуктом художньо-творчого мислення.

Запитання і завдання для самоконтролю

Розкрити значення культурології як науки та навчальної дисципліни.

Розкрити роль і значення культурології як комплексного дослідження проце-сів і явищ у суспільстві.

Назвати напрями дослідження української культурології.

Назвати методи й принципи дослідження культурології.

Які основні концепції вивчення культурології?

Які основні концепції зарубіжної культурології?

Які основні концепції української культурології?

Розкрити зміст поняття культури як предмета вивчення культурології.

Що таке культура і чим вона відрізняється від цивілізації?

Дати характеристику матеріальної та духовної культури.

Розкрити роль і значення мистецтва як складової культури.

Розкрити функції культури у суспільстві.

Розкрити значення культури у процесі державотворення.

Назвати види (підгрупи) й форми вираження культури.

Що таке культурний рівень і як проявляється нерівномірність розвиткукультури?

Розкрити основні методичні принципи вивчення культури.

 

Розділ 2

КУЛЬТУРА НА РАННІХЕТАПАХ РОЗВИТКУ

 

Первісне суспільство — найдовший період часу, що знаменував появу людинита перехід її від некультурного стану до культурного. За цей час відбулося заро-дження людини сучасного типу (homo sapiens), утвердження екзогамії, перехід відпривласнюючого типу господарства до відтворюючого, відокремлення скотарствавід землеробства, а поява зародків писемності свідчила про перехід від доісторич-них часів розвитку людства до історичних.