7.4. Стильові і жанрові особливості мистецтва XVIII ст.

магниевый скраб beletage

На XVIII ст. припадає виникнення нових художніх напрямків — рококо і ро-мантизму та утвердження класицизму. Вони позначилися на різних жанрах мис-тецтва, але насамперед знайшли своє втілення в архітектурі та образотворчомумистецтві. Стиль рококо був продовженням стилю бароко в мистецтві. Виник напочатку XVIII ст. у Франції і панував до середини століття, але його вплив наєвропейську культуру відчувався аж до кінця XVIII ст. Таку назву він отримавза манірність, легкість, декоративність, химерність і фантастичність орнамента-льних мотивів, вигадливість форм. Цей стиль був досить популярним у феода-льно-аристократичних колах французького двору, хоч стилістично наближенийдо бароко. Деякі мистецтвознавці вважають, що рококо — це відгалуження піз-нього бароко, що втратив монументальність великого стилю. Проте рококосклався у власну закінчену стильову систему, яка частково наслідувала бароко,але більше видозмінила його.

Рококо мало переважно світський характер. Воно більш камерне й інтимне,щире, пов'язане з побутом людини. Найбільшого свого розвитку воно набуло угалузі прикладного мистецтва. Світ мініатюрних форм рококо знайшов свій най-більший вияв у посуді, бронзі, меблях, порцеляні, шпалерах, оформленні ін-тер'єру. Мистецтво рококо побудовано на асиметрії, грі уяви. Сюжетна тематикачасто еротична, любовна. Історичні, міфологічні, біблійні чи жанрові мотиви по-дано через призму кохання. Однак за зовнішньою легковажністю цього стилювідчувається потяг до сентименталізму, зображення тонких почуттів, інтерес доособистості та пошуку життя.

Живопис. Основоположником рококо в живопису можна вважати видатногофранцузького художника, рисувальника, графіка, одного з родоначальників побу-тового жанру — Жанна Антуана Ватто (1684—1721). Походив художник з простогосередовища. За декілька років навчання у місцевого художника Жерена Ватто, обі-гнавши в майстерності свого наставника, залишає його. Пропрацювавши декількароків у різних майстернях, Ватто у 1702 р. відправляється в Париж. Тут талант Ан-туана розвиває живописець К. Одран, створивши умови для вивчення мистецтвавеликих майстрів в колекції Люксембургського палацу. Художник любив побуто-вий жанр, робив багато зарисовок батальних сцен і побуту солдат, копіював полот-на голландців, багато малював з натури, був зачарований живописом Рембрандта іРубенса.

Картина «Відплиття на острів Цитеру» (1717) — перша з серії «галантних свят-кувань», що відображають основні риси манери художника з її підкресленою теат-ральністю. Сам живописець брав участь в театральному житті свого часу і частковов маскарадах. Чутливий до норову і способу життя сучасників, створив свій ше-девр — велике полотно «Лавка Жерсена».

Основною темою полотен стають «галантні святкування», світ безтурботногожиття, які зображаються з вишуканою грацією. («Венеціанське свято», «Відпочи-нок на полюванні», «Радощі життя», «Розмова в парку»). Він звертається також і досюжетів, взятих з простого селянського життя, яке добре знав.

Ватто не любив замовних сюжетів, завжди писав те, що йому подобалося. Унього завжди були шанувальники серед усіх прошарків французького суспільстваXVIII ст.

В останніх роботах — «Портрет скульптора Патера», «Лавка Жерсена» — роз-крився новий Ватто — художник-реаліст. Задумана ним як звичайна вивіска длялавки картина «Великий монарх» стала реальним твором про світ, в якому вінжив,— світ мистецтва, полотен і глядачів.

Ватто — це сплав побутового, декоративного і театрального в інтимних, лірич-них фантазіях, але також і характер рокайльного стилю.

Істинним представником французького рококо вважають Франсуа Буше (1703—1770). Учився у свого батька Нікола і у Ватто. Іде в Ітаію і знайомиться з італійсь-ким мистецтвом. Повертається у Францію і пише картини на міфологічні та ероти-чні теми («Геркулес і Омфала»), які прославили його як художника любителя ризи-кованих сюжетів. Поряд з цим писав портрети, серед яких широко відомий «Мадамде Помпадур». На замовлення Королівського двору виконав чотири алегоричнихкомпозиції для Версаля. Уже прославленим майстром отримав важливі замовленняна роботи для оздоблення королівських резиденцій і оперного театру.

Художник широкого творчого діапазону, він писав картини, робив панно, теат-ральні декорації, книжкові ілюстрації, малюнки віял, ескізи костюмів тощо. Темитворів різноманітні — релігійні, міфологічні, пейзажі.

Продовжувачем творчості Ватто і Буше, представником стилю рококо був вида-тний французький живописець і графік, а також майстер портрета — Жан ОнореФрагонар (1732—1806). На його формування вплинув живопис Шардена і Буше,свідченням цього є роботи, виконані з великою легкістю («Клітка»,»Радощі мате-ринства»).

Деякий час жив в Італії, вивчав великі барочні живописні цикли, робив ескізипейзажів, які пізніше використовував для фону в своїх роботах. Під час перебуван-ня в Голландії зазнає впливу Рембрандта і Франса Гальса. Повернувшись в Париж,починає роботу над серією полотен на чуттєві і галантні сюжети, а також над цик-лом «Пробудження кохання в серці дівчини», виконаним на замовлення Дюбаррідля павільйона Лувесьєн. Цей цикл відкриває цілу серію робіт, які принесли худо-жнику багатство і славу. Як проникливий портретист, він досяг найвищої майстер-ності в цьому жанрі в картині «Дівчина, що читає».

Він збагачує загальну тенденцію введеням еротичних сцен, реалістичною мане-рою зображення, точністю деталей, багатством фантазій («Поцілунок крадькома»,«Щасливі можливості гойдалок»).

Жорстка уніфікація та регламентація канонів живопису Франції другої полови-ни XVII ст. призвели до утворення певного мистецького вакууму. Не було жодноговизначного художника, який досяг би рівня Н. Пуссена. Проте з середини XVIII ст.європейське мистецтво знову звернулося до класики, але на новій ідейній основі.Нею стала ідеологія Просвітництва.

На хвилі суспільного піднесення та формування нації у Франції XVII ст. при ко-ролівському дворі виник новий стиль — класицизм і звідти розповсюдився середаристократичних кіл Європи. У XVIII ст. класицизм оголосив війну пишному баро-ко й рококо в літературі й мистецтві. Історичним ґрунтом класицизму був абсолю-тизм, який сприймався тоді як гарант стабільності, миру, злагоди. Це давало мит-цям привід бачити в державі уособлення розуму нації, завдяки чому служіннядержаві та її символу, королю, сприймалося як найголовніший обов'язок кожного,як виконання громадського обов'язку, що лежить вище за особисті інтереси. Дер-жава підтримала, а згодом і оголосила класицизм офіційним художнім методом.

Класицизм — напрям у європейській літературі і мистецтві XVII — початкуXVIII ст., суть якого полягала в наслідуванні мистецтва та літератури стародавньоїГреції і Риму у дотримуванні системи суворих правил відтворення дійсності. Цейстиль послідовно розвивав не тільки традиції античності, але й епохи Відродження.Його ідейним підґрунтям став раціоналізм, що спирався на філософську системуРене Декарта. Предметом мистецтва у класицизмі проголошувалося тільки прекра-сне, піднесене. У творах мистецтва звучать ідеї свободи, утверджуються права осо-би. Класицизм перестає бути замкненим, ізольованим художнім явищем й тісностикається з бароко, рококо, сентименталізмом, народною культурою різних євро-пейських країн. Ця взаємодія і взаємовплив значно збагатили класицизм, зробилийого вільнішим від умовностей і жорстких нормативів.

Оспівуючи героїчні ідеали, мистецтво класицизму зовсім не цікавилося сучасні-стю, реальними людьми та їхнім побутом, а тяжіло до ідеалізованих абстрактнихобразів, ґрунтуючись на вивченні античної поетики і мистецтва, що містять у собінемовби абсолютну естетичну норму. Теоретики класицизму створили системукласичних канонів для театру, літератури. живопису.

Класицизм орієнтує на строгу ієрархію жанрів (високих і другорядних) і не до-пускає їх змішання. Подібні установки стимулювали створення спеціальних соціа-льних інститутів для контролю за художньо-естетичним життям суспільства: Ака-демій літератури, живопису й скульптури, архітектури, інституту критики, худож-ніх виставок.

Такий тісний зв'язок естетичних і художніх канонів із соціальнозначущими но-рмами суспільного устрою нерідко збіднював художній зміст, але водночас, класи-цизм приборкував руйнівну стихію гуманістичного індивідуалізму з його етикоюутилітаризму й гедонізму[52].

Класицизм нового типу, відмінний від ренесансного, — класицизм доби абсо-лютних монархій або ж XVII—XVIII ст. —заявляє про себе вже на початку XVII ст.

Відомий англійський письменник Джон Мільтон (1608—1674) звертається дожанру трагедії. Він уперше створив на основі естетики класицизму трагедіюякісно нового змісту — «Самсон—борець» (1671). Мільтон рішуче виступаєпротии пуританського осуду театру. У передмові до «Самсона» він захищає тра-гедію від неповаги, від осуду. Це перша класицистська трагедія в європейсь-кій літературі, вона пронизана революційним оптимізмом і випереджає деякі ри-си пізнішого просвітительського класицизму. Його знаменитим поемам «Втра-чений рай» і «Повернутий рай» (1667), притаманні елементи і бароко, і класи-цизму.

Французький драматург Жан Расін (1639—1699) писав трагедії на сюжети гре-цької, римської, східної й біблійної історії —»Британік» (1669), «Береніка» (1670),«Митридат» (1673), «Федра» (1677), але вони є наочним відображенням тогочасноїфранцузької дійсності.

Класицизм приніс свої найзначніші плоди в культурі Франції та цілої Європи,яка почала активно наслідувати французький досвід.

Передвістям французького класицизму в образотворчому мистецтві був Жоржде Латур (1593—1652). Його твори, особливо живий і яскравий портрет «Маркізиде Помпадур», користуються великим успіхом у знаті і при дворі. Творам Латурапритаманна точність, виразність, чіткість композиції, бездоганна цілісність^ силу-ету, статика. Образи несуть риси вічного, надвисокого («Різдво», «Святий Иосип-стельмах»).

Засновником класицистичного напряму у живопису був французький художник -живописець, автор картин на історичні, релігійні та міфологічні теми, а також пей-зажів — Нікола Пуссен ((1594—1665). Знаменитого класициста то прославляли, тозабували.

Отримавши в Руані знання і навички з живопису від В. Елле і Ж. Лаллемана, якіне задовольняли його, Нікола відправляється в Париж. Пуссен навчається скрізь, деб він не знаходився. Вивчає історію, історію мистецтв, анатомію, латинь, СвятеПисьмо тощо. Багато малює, робить зарисовки, ілюстрації, пише картини «Битва»,«Побиття немовлят», «Видіння Св. Якова». Серія «Тріумфів» і «Вакханалій», «Лу-на і Нарцис», «Спляча Венера», «Рінальдо і Арміда», написані під впливом Тиціана.Для втілення своїх ідеалів Пуссен створює сувору систему, в основі якої лежалораціональне начало та ідея порядку.

Тридцяті роки приносять художниу визнання як класицисту. Це — «РозрухаЄрусалима», «Викрадення сабінянок», «Перехід через Червоне море», «Алегоріїлюдського життя», «Виховання Юпітера». Темп його полотен: історія, міфологія«Пейзаж з Геркулесом і Какусом», біблійні сюжети «Тріумф Давида», «Зняття зхреста», «Мойсей точить воду із скелі». Герої його картин — люди сильних хара-ктерів, величних вчинків, високого почуття обов'язку перед суспільством і дер-жавою.

Творчість майстра вважалася вершиною французького класицизму і в майбут-ньому вплинула на багатьох митців. Однак мистецтво класицизму виробило своїканони, засновані на художньо-естетичних традиціях Н. Пуссена, потребувало їхобов'язкового дотримання. Тому рівень мистецтва класицизму під впливом жорст-кої системи вимог почав знижуватись, оскільки творчий процес перетворився напросте наслідування. Цьому мистецтву відповідає і певна мова: міра і порядок,композиційна врівноваженість, плавний, чіткий лінійний ритм чудово передаютьсувору величність ідей та характерів. Найкраще у Пуссена — його пейзажі. Пус-сен — творець класичного ідеального пейзажу в його героїчному вигляді. Чотирипейзажі, написані для герцога Рішельє, завершують творчий шлях митця. У серії«Пори року» художник ніби проходить усі вікові періоди людини на основі біблій-них сцен.

Мистецтво Пуссена — це мистецтво значної думки та яскравого духу. Митецьобирає такі сюжети, які надають йому можливість показати героїчні та зразкові ха-рактери.

Він не мав багато учнів, проте йому вдалося створити власну школу живопису.

Представником класицизму в живопису був Клод Лоррен (1600—1662). Головнатема його творів — це велич природи. Він малював море, античні руїни, краєвиди зпостаттями людей. Клод, як і Пуссен, зобразив чотири пори року. Це був непереве-ршений колорист свого часу.

Продовжувачем класицизму був знаменитий французький художник Жак ЛуїДавід (1748—1825). Доля художника, якого сучасники вважали першим худож-ником Франції, тісно пов'язана з великими подіями, що переживала в ту епохуйого рідна батьківщина — Французька революція і правління Наполеона Бона-парта.

Рідні Луї в майбутньому хотіли бачити комерсантом. Однак з раннього дитинст-ва він не хотів нічому навчатися, окрім живопису. Будучи від природи наполегли-вим і впертим, юнак добивається дозволу відвідувати академію Сен-Люк, де навча-ється малювати з натури, а з 1764 р. продовжує вчитися у прославленого Буше і уВ'єна, професора Королівської академії.

Перша робота, написана Луї Давідом, «Бій Марса з Мінервою», принесла йомувеликий успіх.

У 1775 р. Давід разом із В'єном відправляється в Італію, де вивчає шедеври сві-тового мистецтва. 1780 р. повертається в Париж і пише картини: «Велізарій»,«Портрет графа Потоцького», «Святим Роком».

У наступні роки художник багато пише, створює такі полотна, як «Андрома-ха», «Смерть Сократа», «Паріс і Слена», «Вид Люксембургського саду», «Сабі-нянки».

Луї Давід тісно пов'язує своє творче життя з політичним. Він стає активнимучасником подій Французької революції, членом Якобінського клубу, його виби-рають в національний комітет. 1793 р. разом з іншими депутатами Конвента ЛуїДавід проголосував за смерть короля Людовика, якого пізніше стратили. Відгукомна ці події стали роботи «Брут», «Клятва в залі для гри в м'яч», «Ле Пеллетьє»,«Смерть Марата».

Останній період життя Давіда був непростим. Наполеон, якого Давід завждивважав своїм героєм і кумиром, то зрікався від престолу, то знову повертався довлади. Наполеон нагородив Луї командорським хрестом Почесного легіона, а сини іобидва зяті отримали підвищення по службі. З остаточним падінням влади Бонапа-рта в житті художника наступають чорні дні. Його засуджують і назавжди видво-рюють за межі Франції за те, що він голосував за страту короля. Разом із сім'єюживописець виїжджає в Брюссель.

Для сучасників у картинах Жака Луї Давіда звучали думки майбутнього, а дляпотомків цей художник став єдиним майстром, що доніс до них дух своєї сувороїепохи.

Нові великі завдання, пошуки героїчних образів, що втілювали громадянські до-блесті, були вирішені художниками іншого типу, майстрами, що створили свій но-вий художній стиль. Це були Жак Луї Давід у живописі й Жан Антуан Гудон — ускульптурі.

Формування майстерності видатного французького скульптора, одного з найбі-льших майстрів скульптурного портрета, створення галереї яскравих образів пред-ставників епохи Просвітництва — Гудона (1741—1828). Слава неперевершеногомайстра скульптурного портрета, яку Гудон завоював ще за життя, незаперечна і поцей день. Це зв'язано з особистостями його моделей — великих людей XVIII ст.:Вольтера, Ж. Ж. Руссо, Д. Дідро, Б. Франкліна, Дж. Вашінгтона.

Гудон виконав декілька скульптур на міфологічні сюжети. Кульмінацією твор-чості майстра в цьому плані було створення статуї Діани.

Французька революція позбавила Гудона не тільки основної маси замовників, ай творчих сил. З середини 1790-х pp. його мистецтво почало різко занепадати. Вінпродовжує працювати, але в значно менших об'ємах, виконує портрети членів ім-ператорської сім'ї, маршалів і генералів. Останнім твором старого майстра бувбюст Олександра І, виставлений в Салоні у 1814 р.

Гудон залишив надзвичайно велику творчу спадщину: портрети жінок і дітей,учених і філософів, людей мистецтва і видатних державних діячів.

До видатних митців Франції у XVIII ст. належить яскравий талант скульптора-монументаліста, майстра малої пластики і декоратора, автора композицій в стилірококо і раннього класицизму — Фальконе Етьєн Моріс (1716—1791).

Багаторічне наполегливе навчання і праця, помножені на природне обдарування,принесли майбутньому майстрові великі результати. Перша самостійна робота Фа-льконе «Мілон Кротонський» зробила його ім'я популярним у французьких худож-ніх колах.

У 1753 р. Фальконе виконує ансамбль з двох фігур «Благовіщення» і «Розп'ят-тя» для церкви Св. Роха.

Покровителькою і основним замовником стала маркіза Помпадур — фавориткаЛюдовика XV. Для оздобленнями палацу він створив велику кількість робіт, а такожмармурову фігуру «Музика». Його професійний рівень підтверджують скульптура«Садівниця» і барельєф «Полювання на качок». Принесли успіх скульптору пре-красні творіння малої пластики «Купальниця», «Амур» та інші.

У 1765 р. Фальконе отримав через князя Д. Голіцина запрошення Катерини IIстворити в Петербурзі пам'ятник Петру І. 1766 р. скульптор з готовими ескізамимонумента приїхав у Росію. Творча робота принесла Фальконе славу геніальногоскульптора-монументаліста. Після відливки кінної скульптури в 1778 р. він поки-нув Росію. У 1782 р. в центрі Сенатської площі був відкритий монумент Петру І«Мідний вершник».

Найплідніші роки життя і тріумф творчого генія французький скульптор при-святив Росії.

В архітектурі найяскравішим зразком класицизму залишається ансамбль Вер-сальського палацу, збудований в 1668—1689 pp. за наказом французького короляЛюдовіка XIV. Архітектори цієї пам'ятки — Жюль Ардуен-Мансар та майстер са-дово-паркового мистецтва Андре Ленотр. Основні споруди Версаля нагадувалисвоїми формами давньоримські будівлі з величезними колонами, портиками, ску-льптурами. Версальський парк, як і весь ансамбль, — це програмний твір. Це регу-лярний парк: у ньому все вивірено, розкреслено на алеї, визначено місця для фон-танів та скульптур. Загальна його довжина — близько трьох кілометрів.

У стилі класицизму було зведено Будинок та Собор Інвалідів, Вандомську пло-щу та Площу Перемог у Парижі, відновлюються роботи в Луврі.

У голландській архітектурі, починаючи із середини XVII ст. відбувається крутийповорот до класицизму. Найбільша будова в Республіці Об'єднаних Провінцій —монументальна ратуша в Амстердамі — виконана в стилі класицизму. Започатко-вана в 1648 р. ця велична споруда, розкішно прикрашена всередині, була покликанавтілити ідею могутності буржуазної держави. Будівничим її був видатний голланд-ський архітектор Якоб ван Кампен (1595—1657). Голландські зодчі другої полови-ни XVII ст. створили новий тип патриціанського житлового будинку з фасадом,прикрашеним строгими пілястрами і фронтоном. Цей тип будови залишався зраз-ком для подібних споруд протягом всього XVII ст. і початку XVIII ст.

У XVIII ст. в європейському мистецтві зароджується неокласицизм. Неокласи-цизм — течія в літературі та мистецтві XVIII — початку XX ст., що базувалася настилізації зовнішніх форм античного мистецтва, італійського Відродження і част-ково класицизму.

У мистецтві неокласицизм пов'язаний із англійським живописцем, графіком ітеоретиком мистецтва Уільямом Хогартом (1679—1764). Основоположник просві-тницького соціально-критичного напрямку в європейському мистецтві, майстер са-тиричного побутового жанру.

Навчався в художній школі, Академії Вандербенка. У 1720-х pp. Хогарт заявивпро себе як ілюстратор. Ілюстрував твори Мільтона, Шекспіра, Свіфта, Сервантеса.Коли вперше були написані живописні твори, невідомо. Але уже в 1728—1729 pp.виступив як досвідчений живописець («Політик», «Прихожани, що сплять», «Жін-ка, що вказує на батька своєї дитини» тощо).

Часто живописні роботи відтворював у гравюрах. Розмножені в серіях естампів,твори Хогарта мали великий успіх. Він створив цикли: «Кар'єра повії», «Моднийшлюб», «Кар'єра марнотрата» з шести, восьми композицій, пов'язаних загальнимсюжетом, які висміювали вади суспільства. Прийоми Хогарта сценічні. Він і відчу-вав себе драматургом: складав словесні коментарі (ремарки) до своїх картин і гра-вюр, характеризував героїв і навіть давав їм імена. Хогарт писав не тільки побут, ай був прекрасним портретистом («Портрет місіс Елізабет Солтер», «Автопортрет зсобакою», «Портрет Мері Едвардс», «Портрет Л. Фентон», «Портрет капітана То-маса Корема»), зберігаючи в портретах свій талант соціального психолога і майсте-рність в передачі миттєвого стану. Його портрети-етюди живі, свіжі, наприклад,портрет жвавої, рожевощокої «Дівчини з креветками».

Уільям Хогарт залишив декілька сотень творів живопису і графіки. Це був єди-ний художник англійського Просвітництва й перший живописець-просвітитель уЄвропі.

Одним із найвидатніших англійських художників другої половини XVIII ст. бувДжошуа Рейнольдс (1723—1792). Це широко освічена людина, добре знайома ізмистецтвом старих майстрів, зокрема італійських живописців епохи Відродження іпізнішого часу.

Серед колосальної кількості портретів (понад дві тисячі) Рейнольдса, які знайо-млять нас з англійською інтелігенцією того часу, представниками національноїкультури — письменниками, ученими, акторами, а також державними діячами, вій-ськовими, знаттю — «Портрет письменника Стерна», «Портрет Неллі О'Брайен»,«Портрет Річарда Берка», «Портрет графа Фредеріка Бейсборо», «Портрет Пенело-пи Бусбі», «Портрет адмірала Хітфілда», «Портрет герцогині Девонширської»,«Портрет хлопчика» та інші.

Широка ерудиція Джошуа Рейнольдса, його великі знання в галузі техніки жи-вопису, а також енергійний і товариський характер дозволили художнику стати ви-значним діячем англійського художнього життя свого часу. Він прославився нетільки як великий художник, а й як теоретик живопису, виступав із статтями промистецтво, був організатором і першим президентом лондонської Академії мис-тецтв.

Творчість і просвітницька діяльність Рейнольдса вплинули на англійську школуживопису кінця XVIII — початку XIX ст.

У мистецтві цього напряму переважали прості, лаконічні, правильні форми,простежувався зв'язок з реалізмом, що найсильніше виявилося в творчості францу-зького живописця, майстра жанрових картин, натюрмортів і портретів, автора по-над 1000 полотен — Жана Батіста Сімеона Шардена (1699—1779). Свідок розквітуфранцузького Просвітництва, сучасник видатних мислителів — Вольтера,Ж. Ж. Руссо, Ш. Монтеск'є і Д. Дідро. Освіту спочатку здобув у художника П'єраЖака, а згодом у відомого живописця і скульптора Ноеля Ніколи Куапеля, який ви-соко оцінив здібності учня.

У 1724 р. Шарден отримав перше замовлення — написати вивіску для будин-ку лікаря із зображенням хірургічних інструментів. Ця робота засвідчила проталант художника-живописця до жанрово-побутових сцен. Через чотири рокихудожник організував першу персональну виставку, після якої приходить ви-знання.

У 1730—1740-х роках митець створив свої найкращі жанрові сцени («Пралі»,«Повернення з ринку», «Трудолюбива мати», «Молитва перед обідом», «Чаюван-ня», «Помічник повара» та ін.).

З любов'ю і теплом Шарден пише дітей: «Хлопчик з дзигою», «Маленька вчите-лька», «Дівчинка з воланом», «Хлопчик, що пускає мильні бульбашки», «Карто-нний будиночок» тощо.

Велику частину серед живописних робіт художника займають натюрморти:«Мідний бак», «Апельсини, срібний кубок та інші предмети», «Виноград, гранати,кавоварка, ніж і бокали», «Натюрморт з дикою качкою», «Кошик персиків і горі-хи», «Люлька», «Атрибути музики», «Атрибути мистецтв» та інші.

Шарден виконав ряд портретів у техніці пастелі: «Портрет дружини», «Автопо-ртрет в окулярах», «Автопортрет із зеленим козирком».

Не дивлячись на те, що великий живописець залишив величезну спадщину,зразу після смерті був забутий. Лише в середині XIX ст. французькі письменни-ки брати Едмон і Жуль Гонкур заново відкрили світові красу і велич полотенШардена.

Одним із найвизначніших портретистів сторіччя був французький художник-пастеліст Моріс Кантен де Латур (1704—1788).

У ранніх роботах Латура побудова композиції різноманітна. Наприклад, портретсвого товариша аббата Ж. Ж. Юбера художник вирішує в жанровому стилі. Порт-рети-картини дають можливість Латуру повніше і глибше охарактеризувати своїмоделі.

Латур безперервно виставляється в луврських Салонах. Пише великі репрезен-тативні композиції, але в Салонах представляє й невеликі камерні та інтимні порт-рети (дофіни Марії Жозефи Саксонської, скульптора Ж. Б. Лемуана, ученого Дюк-ло, маршала Моріца Саксонського, королеви Марії Лещинської, актрис ЖустиниФавар і Маріанни Данджевіль та ін.).

Латур в основному працював у техніці пастелі. Найяскравіший період творчостіхудожника припадає на середину XVIII ст.

У стилі неокласицизму побудована площа Згоди в Парижі та Малий Тріанон уВерсалі архітектора Ж.-А. Габріеля (1698—1782). Найбільшою спорудою неокла-сицизму стала церква св. Женев'єви в Парижі, яку в роки Французької революціїперейменували на Пантеон. Сюди перенесені останки найвидатніших людей Фран-ції, в тому числі і її будівничого — Ж.-С. Суфло (1713—1780).

У Росії неокласицизм не розвинувся в стильову систему. Риси рококо оригіна-льно переплелися з класицизмом. Російський класицизм став однією із самобутніх іяскравих сторінок європейського мистецтва. З'явившись у XVIII ст., він набув до-вершення в XIX ст. Видатними представниками російського класицизму XVIII ст.в архітектурі були В. Баженов, М. Казаков, у скульптурі — М. Козловський, Ф. Шу-бін, Ф. Щедрін, Е. Фальконе та ін., у малярстві — І. Нікітін, Ф. Рокотов, Д. Ле-вицький, В. Боровнковський та ін.

Романтизм як напрям у європейській літературі і мистецтві зародився в Ні-меччині у XVIII — на початку XIX ст. на основі осмислення уроків Французькоїреволюції. Для романтизму властиві духовний порив, піднесення над реальніс-тю, інтуїтивно-почуттєве світосприйняття. Це зумовлено небажанням змиритисяз суперечностями дійсності. Романтикам було властиве глибоке розчарування вреальній дійсності, в наслідках антифеодальних революцій, в можливостях іс-нуючої цивілізації. Вони боролися проти канонів класицизму. Разом з тим одні-єю з найхарактерніших рис романтизму є пристрасна, всеохоплююча жадоба но-вого, почуття необхідності радикального оновлення світу. Романтики прагнулидо усього незвичайного. Характерним для романтизму є й захист свободи, суве-ренності та самоцінності особистості, увага до внутрішнього світу людини. Ро-мантики пристрасно захищали право митця на творчу свободу, безмежну фанта-зію, відкидаючи регламентацію в мистецтві, його уніфікацію. Вони тяжіли довсього, що стояло «над прозою життя», ставило митця над «сірою повсякденніс-тю». Подібно до того, як класицисти вважали нормою та зразком мистецтво ан-тичності, романтики орієнтувалися на мистецтво середніх віків і Нового часу,відмінного від класицизму.

Живопис XVIII ст. поступався за драматизмом і масштабністю живописуXVII ст. Найбільші здобутки живопису пов'язані з творчістю вищезгаданих худож-ників: Ж.-А. Ватто, Ф. Буше, Ж.-О. Франагора Ш.-Л. Давіда у Франції, Хогарта іД. Рейнольдса в Англії.

Романтизм є характерним для творчості іспанського генія Франсиско Хосе деГойї (1746—1828). Він став не тільки одним з найвеличніших живописців і графіківІспанії, але й суттєво вплинув на все європейське мистецтво XIX і XX ст.

Довге життя Гойї схоже на захоплюючий роман. Пригоди і небезпечні витівкизапального молодого іспанця: дуелі, любовні інтриги, бродяче життя з мандрівноютрупою матадорів (тореадорів) тощо. Паралельно розвивався інший роман — романйого мистецтва, ще складніший. Складний — тому що його мистецтво багатогран-не, належить до різних періодів: кінця XVIII і першої чверті XIX ст. і в зрілому пе-ріоді відрізняється складним підтекстом, зашифрованою системою алегорій. Гойябув першим живописцем двору Карлоса IV, але зображував сім'ю короля («Сімейс-тво короля Карлоса IV») зі злою насмішкою; він був придворним художником заЖозефа Бонапарта — ставленика Наполеона, він створив графічну серію «Страхіт-тя війни» про спротив окупантам і потрясаючу картину «Розстріл повстанців в нічна 3 травня 1808 року»; він таврував інквізицію, жорстоко знущався над забобона-ми. Гойя малював картини, які оспівували іспанський народ, прославляли його кра-су і моральну силу, мужність і патріотизм.

У першій половині творчого життя Гойя займався тільки живописом. Він бувнеперевершеним живописцем, блискучим колористом, намагався наслідувати Ве-ласкеса. Перше визнання йому принесли роботи, виконані в стилі рококо, — карто-ни для шпалер (тобто тканих картин). Над серіями шпалер Гойя працював у 1770-хі 1780-х pp. Він брав для них різноманітні сюжети: тут були старці, стражники, ко-нтрабандисти, мотиви маскараду.

Ставши відомим і модним придворним живописцем, Гойя писав дуже багатопортретів, не відмовлявся і від церковних замовлень, побутових тем — «Сім'я ге-рцога Осуни», «Молочниця з Бордо». У середині 80-х pp. Гойя виконав (поки щотільки для себе) серію рисунків, які назвав «Капрічос», тобто капризи, фантазії.У 1799 р. мадридська газета представила колекцію гравюр на примхливі теми, ви-гравіруваних в техніці офорту та акватинти. Йому чудом вдалося уникнути інкві-зиції. Коли художник працював над «Капрічос», йому було вже за п'ятдесят, бувхворим, глухим, але він став художником і людиною нового типу, нового віку —віку пробудження розуму. Ця колекція згодом перетворилася на шедевр іспансь-кої гравюри та на один з найважливіших витворів світового мистецтва. Колекціяскладається з 80 естампів, підписаних знизу. З самого початку свого існування«Капрічос» зробили вирішальний внесок у популяризацію творів автора та розу-міння його світобачення. Ці гравюри є не лише неоціненним засвідченням ідейГойї, але й можливістю зазирнути у його епоху та замислитися над самою приро-дою людини.

Таким був останній великий художник Іспанії і Європи, живий міст із «галант-ного» XVIII ст. в критичний XIX вік.

Література. Задавала тон новому напряму і література. Творчість таких видат-них письменників епохи, як Корнель, Расін, Мольєр, підкоряє гострим відчуттямзначущості проблем «людина і суспільство», установкою на гармонію душі окремоїлюдини і навколишнім життям.

У літературі утверджувалась ієрархія жанрів, які поділялися на високі (трагедія,епопея, ода) та низькі (комедія, сатира, байка). Кожен жанр мав свої канони та чіткімежі, що не допускали їх змішування. Провідне місце в цій ієрархії належало тра-гедії. Трагедії Корнеля та Ж. Расіна, байки Ж. Лафонтена, сатира Н. Буало, комедіїМольєра не лише намагалися вирішити суспільні конфлікти в ідеальній сфері анти-чності, а й переносили їх у зону тогочасних соціально-етичних, моральних колізій,що спричинило розвиток реалізму. Найбільше це стосується творчості Мольєра, якапоєднала різні ідейно-художні течії, визначивши подальший розвиток літератури.Комедії Мольєра перестали бути «низьким» жанром. Його найкращі п'єси за тема-тикою, філософським, психологічним та моральним звучанням досягли рівня тра-гедії. З кінця XVII ст. класицизм вступив у смугу занепаду, відродившись в епохуПросвітництва.

Англійська література XVIII ст. за методами зображення дійсності неоднорідна.Провідним методом є просвітительський реалізм. Але перші десятиліття XVIII ст.відзначені розвитком просвітительського класицизму (Аддісон, Поп), а в другій йо-го половині розвиваються сентименталізм і ранній романтизм. XVIII ст. в Англії —період, коли виникають всі основні напрями й риси прийдешньої англійської літе-ратури початку XIX ст. Величезний шлях проходить роман, блискучі зразки дає са-тирична комедія, геніальних вершин досягає поезія. Героями романів були звичайнілюди, які волею долі опиняються в різних обставинах, коли їм треба виявити своїнайкращі якості. Типові зразки просвітницького роману дали Д. Дефо, Д. Свіфт,С. Річардсон, Г. Філдінг.

Одним з найвідоміших письменників цієї доби був англієць Даніель Дефо(1660—1731). Яскравий публіцист, у низці своїх памфлетів висміював дворян заприхильність до титулів. Висував проекти реформ, які сприяли б буржуазному роз-витку Англії. Популярні твори: «Робінзон Крузо», «Молль Флендерс», «Історіяполковника Джека», «Капітан Сінгльтон» принесли автору світову славу і визнан-ня. У «Робінзоні Крузо» прозвучала тема розумного егоїзму, активної, життєствер-джуючої позиції, безмежних людських можливостей та їх реалізації. Автор творупереконливо доводить, що з найбезнадійніших ситуацій завжди є вихід, але дляцього потрібно докласти власних зусиль, неабиякої праці, стійкості, мужності, бутивпевненим у своїй силі та розумі.

Іншого англійського письменника і політичного діяча Джонатана Свіфта(1667—1745) роман «Мандри Гулівера» у світі читача користувався необмеженоюпопулярністю. Він сатирично зображував політичний і соціальний лад сучасної йо-му Англії, політичних діячів. Під виглядом казкових подорожей свого героя він ви-сміяв вади сучасного йому англійського суспільства, чванливість, жадібність, підо-зрілість, свавілля, несправедливість. У великій серії памфлетів Свіфт показуєжахливі результати англійського панування в Ірландії. Він був ідейним натхненни-ком національно-визвольної боротьби в цій країні в 20-х роках XVIII ст.

Видатним представником англійського реалізму XVIII ст. був Генрі Фільдінг(1707—1754), у творах якого подана картина соціальних контрастів Англії. Найяск-равіший у цьому плані твір «Історія Тома Джонса». Фільдінг критикує не тількипережитки феодалізму, а й вади нової буржуазної цивілізації.

Особливе місце в літературі XVIII ст. належить видатному шотландському по-етові Роберту Бернсу (1759—1796). Народний поет і великий гуманіст. Він ство-рив твори, сповнені революційної пристрасності і гуманістичного пафосу, що^різ-ко вирізняє його від більшості представників англійського просвітительства. Йоготворчість здобула визнання за життя. У своїх поезіях він змалював образи селян,виступав проти соціального й національного гніту — «Був бідний фермер батькомій», «Веселі жебраки». Частина його творів періоду Французької буржуазної ре-волюції пройнята революційними настроями — «Дерево свободи», «Чесна бід-ність».

У романах Антуана-Франсуа Прево (1697—1763) бурхливі людські пристрастістикалися зі звичайними обставинами життя — матеріальними, сімейними, черезщо переживання ставали не абстрактними, як у класичних творах, а реальними,злободенними. Водночас Антуан Франсуа Прево порушив канони просвітницькоїлітератури. Він не лише вивів на сцену жертв станових забобонів, соціальних умовжиття, а поглибив людську драму внутрішніми психологічними чинниками, насам-перед якостями характеру («Записки знатної людини», «Історія кавалера Де Гріє таМанон Леско»).

Важливу роль у розвитку німецького Просвітництва відіграли видатний поет імислитель Йоган Вольфганг Гете (1749—1832), великий поет Йоган Фрідріх Шіл-лер (1759—1805), філософ і письменник Йоган Готфрід Гердер (1744—1803), тапубліцисти Георг Форстер (1754—1794) і Крістіан Шубарт (1739—1791). Німецькіпросвітителі вперше протиставили літературу, театр, музику традиційно панівномуобразотворчому мистецтву, розглядаючи їх як жанри динамічного мистецтва. Вонивиступали проти деспотизму, за справедливість та свободу, оспівували сильних,сміливих людей, яким притаманні яскраві глибокі почуття. Це положення увійшлов європейську естетичну думку.

Саме такі риси характеру властиві героям творів Шіллера — одного з основопо-ложників німецької класичної літератури. Він є автором багатьох ліричних віршів,балад, драм, пройнятих волелюбними мотивами, ідеєю братерства, боротьби наро-дів проти поневолення. У драмі «Розбійники» в образі Карла Моора автор втіливпрагнення до свободи, утвердження людської гідності, ненависть до феодальнихпорядків. У драматичному творі «Вільгельм Тель» возвеличено швейцарського на-родного героя, борця за незалежність та свободу країни з-під австрійського гніту.В «Оді до радості» поет виступив проти тиранії та гноблення, за братерство і єд-ність народів.

Найвидатнішим представником епохи Просвітництва у німецькій літературі бувГете. Творчість Гете виявила найважливіші тенденції та суперечності епохи. Гли-боко зрозумів значення Французької революції. Він, як великий гуманіст, вірив утворчі можливості людини, негативно ставився до будь-якого насилля. Це знайшлояскраве відображення у його всесвітньо відомому творі, драматичній поемі «Фа-уст». Понад півстоліття працював Гете над цим твором, другу частину якого закін-чив за рік до смерті.

У творі відбито пошуки сенсу життя, щастя. Доктор Фауст — герой німецькихсередньовічних легенд та головний герой трагедії Гете — це, насамперед, людина,вічно невдоволена собою та своїм оточенням, душа бентежна, щира. Наприкінцітрагедії, переживши безліч пригод, вже гинучи, Фауст доходить висновку, що сенсжиття, найвища насолода, щастя полягають у самовідданій праці, діяльності та бо-ротьбі на користь народу.

У літературі XIX—XX ст. Фауст є символом титанічної творчої праці, невтом-ного шукання істини й боротьби за свободу людського духу.

За сюжетом «Фауста» французький композитор Ш. Гуно (1818—1893) створиводнойменну оперу.

З'являється цілий ряд спеціальних історичних праць просвітителів, які започат-кували «філософію історії». Якісно новим кроком у розвитку проблеми історизмустала діяльність Иоганна Готфріда Гердера (1744—1803) — німецького просвітите-ля, великого дослідника національних культур, визначного історіософа, літературо-знавця.

Історичний прогрес людства Гердер пов'язував з розвитком культури, до якоївідносив мову, мистецтво, науку, релігію, сімейні стосунки, державне управління,звичаї та традиції. Він описує історію та культуру різних народів до XIV ст., засу-джує претензії з боку будь-якого народу на обраність, виключне місце у всесвітнійісторії, закликає вивчати культуру різних народів. Це мало плодотворний вплив нарозвиток гуманітарної думки.

Гердер виступив з ідеєю єдності історичного процесу і суспільного прогресу длявсіх суспільств і народів, хоч би як їх звичаї були несхожими. За ним, людське сус-пільство проходить ряд ступенів, де немає вищих і нижчих рас і народів, де кожнакультура цінна своєю своєрідністю і де розвиток йде від стародавніх культур Схо-ду, через античну, до середньовіччя і до нашого часу. За Гердером, вся історія на-родів — це школа змагання в швидкому досягненні гуманності.

Музика. Висока хвиля суспільного руху ознаменувалася характерними змінамив усіх видах мистецтва, яке через епоху бароко й «старого» класицизму прийшлоспочатку до ряду нових «проміжних» течій, а потім до революційного класицизмуXVIII ст. Найчутливішою до змін виявилася музика, засвоївши драматизм темати-ки, бурхливі пристрасті, динамічний розвиток думки, різні контрасти. У результатінароджуються великі циклічні форми, опери, ораторії. У вокальну та інструмента-льну твочість проникає народна пісня, масові жанри активно впливають на симфо-нічні й оперні твори.

Передкласична доба (так її називають, оскільки вона передує віденській класиці)охоплює майже століття — від кінця XVII до кінця XVIII ст. Це період бурхливогорозквіту всіх музичних жанрів у великих європейських країнах, музична культураяких набуває дедалі виразніших національних рис.

Найвидатнішими представниками передкласичної італійської музики були Джо-ванні Баттісту Перголезе (1710—1736), який написав 14 опер, багато вокально-інструментальних і камерних творів; Джованні Паізієлло (1740—1816) — автор«Сивільського цирульника» та Доменіко Чімароза (1749—1801) — автор «Таємно-го шлюбу».

Італійська передкласична музика дала багатий ужинок і в галузі інструменталь-ної, камерної та оркестрової музики — Антоніо Вівальді (1678—1741), Джузеппе

Тартіні (1692—1770). Італія дала світові Доменіко Скарлатті (1685—1757) — геніа-льного клавесиніста XVIII ст.

Найвидатніший представник передкласичної французької музики — Жан-Філіпп Рамо (1683—1764).

Перш ніж музика прийшла до узагальнюючого стилю віденських класиків вособі Гайдна, Моцарта і Бетховена, у XVIII ст. виникло кілька так чи інак-ше пов'язаних із Просвітництвом «молодих» стилів, що формували смаки суспі-льства. їхня спільна мета — стильове полегшення, відмова від релігійної тема-тики, складних концепцій, декоративної пишності. Раннім представником цієїшколи, просвітницького класицизму XVIII ст. з його громадським пафосом, ге-роїкою, ідейно насиченими образами, був Хрістоф Віллібальд Глюк (1714—1787). Автор оперної реформи, підготовленої ідеями естетики Просвітництва.Вона, на його думку, повинна торкнутися, головним чином, опер-серіа, якінеобхідно позбавити надмірностей і пишнот вокальної віртуозності, встано-вивши при цьому співвідношення між драматичною дією і музикою, злившигармонійно воєдино слово, музику й жест. Його мистецтво близько стоїть дотрактування в живописі античних сюжетів і характерів напередодні Великоїфранцузької революції.

Багата обсягом, різноманітна жанрами творчість видатного композитора-новатора Иозефа Франца Гайдна (1732—1809), одного з основоположників віден-ської класичної школи. Велике історичне значення митця не тільки в тому, що вінудосконалив і утвердив класичний тип симфонії і квартетів, а в тому, що він був ізасновником класичної інструментальної музики, родоначальником сучасного ор-кестру. Його твори духом, змістом глибоко народні. Особливо кращі симфонії таквартети — то бездоганне дзеркало культури кінця XVIII ст., коли мистецтво малосполучати велич і глибину в приємній, урівноваженій, м'якій художній формі.П. І. Чайковський сказав, що якби не було Гайдна, то не було б ні Моцарта, ні Бет-ховена, він обезсмертив себе удосконаленням чудової, ідеально розумної формисонати і симфонії.

Наступний геніальний представник культури епохи Просвітництва — Вольф-ганг Амадей Моцарт (1756—1791). Творчість Моцарта — вершина європейськоїмузики XVIII ст. Важко навіть підібрати відповідні слова, щоб ними передати по-див, захоплення, схиляння поколінь перед творчим подвигом цього феноменально-го музичного творця. Все у його творчій біографії вражає — стиль генія, гідна по-диву фантазія й плодовитість, оригінальність у мисленні. За своє коротке життя,позначене постійними злиднями, турботами, тривогами та болями, він встигає датисвітові величезну кількість творів у всіх жанрах і формах (понад 600). Якась неві-дома сила веліла поспішати, мовби знала, що недовго йому залишалося жити. Надванадцятому році життя він уже автор двох опер. У сімнадцятирічному віці в йогодоробку дві нові опери, двадцять симфоній, ціла низка театральних серенад, дивер-тисментів та ін.

Твори великого^ новатора сповнені глибокого філософського та ідейно-емоційного змісту. Його музичні образи формуються в широкому діапазоні,— відінтимних або трагічних, скорботно-патетичних, сповнених лірико-філософськихроздумів частин до наповнених по вінця життєдайним і радісним торжеством фіна-лів; від патетичного благоговіння до незламної волі в боротьбі, до героїки й титані-чної могутності у переборенні страждань.

Багата творчість Людвіга ван Бетховена (1770—1827) дуже різноманітна зажанрами і тематикою. Це опери, дев'ять симфоній, тридцять дві сонати для фор-тепіано, сімнадцять струнних квартетів, п'ять фортепіанних концертів, десять со-нат для скрипки й фортепіано, концерти для скрипки з оркестром, двадцять тризбірники варіацій для фортепіано, численних пісень, арій, пісенних обробок, ора-торій тощо.

У пантеоні безсмертних Бетховен забезпечує собі місце не салонними п'єсами удусі палацової шляхетної традиції XVIII ст. — неминучої данини, яку кожен ком-позитор платив свого часу,— а своїми великими, що дожили до наших днів, слав-нозвісними творіннями, які звучать щодня в багатьох куточках нашої планети.

Велич композитора в тому, що у винятково багатому образному ладі його тво-рів розкривається із неповторною виразністю глибоко демократичний дух і пафос,співзвучний не лише умонастроям європейської прогресивної інтелігенції тих ча-сів, а й волелюбним пориванням усього людства. Велич композитора в тому, щовін самобутній, що своєю творчістю пророкував шляхи для майбутнього розвит-ку; що в інтонаційному відношенні музика його живиться соками народних та ге-роїко-закличних пісень епохи, які творчо осмислював, а не сліпо наслідував. Те,що він повідує світові — значне, нове за звучанням, важливе, сміливе, глибоке,новаторське за своєю формою,— відображає умонастрої сучасної йому епохи,пошуки європейської художньої думки і людського духу в період формуванняромантизму.

У сфері музичної культури остаточно запанувала опера, яка стає справжнім син-тезом мистецтв (музика, костюми, декорації, бутафорія тощо). Поряд з оперою роз-виваються й інші великі вокально-інструментальні форми — кантата, інструмента-льний та сольний концерт.

Творча спадщина трьох геніальних представників віденської класики постійнозасвідчує свою непорушну життєздатність.

Отже, європейська культура XVII—XVIII ст., яка розвивалася на засадах раціо-налізму та просвітництва, виробила нові методи, засоби наукового пізнання таосвоєння навколишнього середовища, сформувала світогляд, вільний від феодаль-них забобонів, ідейно підготувала революційні зрушення в Західній Європі, щонайповніше виразилося в ідеалах Французької революції, виробила нові засоби ху-дожньо-мистецького відображення навколишнього світу.