8.4.2. Втілення реалістичного методу в літературі й образотворчому мистецтві

магниевый скраб beletage

В умовах багатосторонніх зв'язків країн і народів художні течії у XIX ст. не за-тримувалися в рамках однієї держави, а швидко поширювалися по всьому світу.Говорячи про реалізм середини XIX ст., мають на увазі певну художню систему,теоретично обґрунтовану як естетично усвідомлений досвід. Е. Золя визначав реа-лізм як звернення до сучасності в усіх її проявах з опорою на точну науку. Реалістизаговорили чітко, зрозумілою мовою, яка прийшла на зміну «музичній», але нечіт-кій мові романтизму.

Франція. Образотворче мистецтво. У французькому живописі реалізм виявив-ся у пейзажі — найменш тенденційно насиченому жанрі. Його представникамистали художники так званої барбізонської школи, що дістала свою назву від неве-личкого сільця Барбізон неподалік Парижа. Група молодих живописців — Теодор

Руссо, Жюль Дюпре, Діаз делла Пенья, Константен Тройон, Шарль Франсуа Добі-ньї — приїхала у Барбізои малювати етюди з натури. їх об'єднало бажання уважновивчати природу і правдиво її зображати. Однак у кожного був свій погляд. Руссотяжів до акцентування вічного у природі («Дуби»), Дюпре любив світлотіньовіконтрасти, з допомогою яких передавав тривожне відчуття і світлові ефекти; Тро-йон вводив у пейзажі тварин; Добіньї малював ліричні краєвиди («Берег Уази»,«Берег ріки») у висвітленій палітрі, що зближує його з імпресіоністами.

Якийсь час працював у Барбізоні Жан Франсуа Мілле — майстер селянської те-мп («Сіяч», «Збирачки колосків», «Людина з мотикою»). Він зображав сільськупрацю як природний стан людини, як форму її буття. Почерк Мілле лаконічний, йо-го картини врочисто-прості, кольорова гама приглушена, в його образах багато су-покою, умиротворення. Він любив зображати настання сутінок («Анжелюс»). Йогомистецтво правдиве і чесне.

Один з найтонших майстрів французького пейзажу — Каміль Коро. Його вишу-каний колорит вітали тільки романтики. Оселившись у сільській місцевості, Коромалював пейзажі і портрети. Він був завжди гранично щирий («Міст у Манті», «Вежаратуші в Дує»). Людина в пейзажах Коро органічно входить у світ природи: жінки,які збирають хмиз, селяни, які повертаються з поля («Родина женця»). Він ніколи немалював стихію або нічний морок, що так любили романтики. Досвітня пора або тихісутінки — його улюблений час. Гама кольорів нібито небагата: це градації сріблясто-перлинних і лазурово-перламутрових тонів. Офіційна критика не сприймала йогоширокий, вільний почерк. Він не був попередником імпресіонізму, але його ставлен-ня до безпосереднього враження від природи і людини вже близьке до цього.

У жанровому живописі реалізм зв'язаний з ім'ям Жана Дезіре Гюстава Курбе.Як писав Л. Вентурі, жодний художник не викликав такої ненависті міщан до себе,як Курбе, але жодний і не спричинив такого впливу на живопис XIX ст. У Салонівін дебютував «Портретом з чорною собакою», згодом створив «Автопортрет з люль-кою». Тут він зобразив самого себе на блідо-червоному тлі, у білій з сіро-зеленимитінями сорочці і сірій куртці. Червонувате обличчя з якимись маслиновими тінямиобрамляють чорне волосся і борода. Вентурі вважав, що живопис Курбе не посту-пається перед живописом Тиціана.

Реалізм, як його розумів Курбе, є елементом романтизму і означає правдиве зо-браження того, що бачить художник. Він створив портрети і сцени життя свого рід-ного Орнана. Революція 1848 р. зблизила його з Ш. Бодлером, який видавав журнал«Благо народу», і з деякими майбутніми учасниками Паризької комуни. Він звер-нувся до теми праці і злиднів («Дробильники каменю»). Після розгрому революції,повернувшись в Орнан, Курбе створив ряд чудових полотен («Після обіду в Орна-ні», «Похорон в Орнані»), пов'язаних з цим містом.

Головним засобом вираження у Курбе був колір. Його гама дуже точна, майжемонохромна, ґрунтується на багатстві напівтонів. Тон y нього ставав дедалі інтен-сивнішим і глибшим при згущенні і потовщенні шару фарби, для чого Курбе частозамінював пензель шпателем. Об'єм речей для нього важливіший за їх силует. Вінне часто компонував свої картини вглиб, його постаті немовби виступають із кар-тини. Форму він визначав, насамперед, колоритом і світлом. Курбе, який зображавпровінційне суспільство, звинувачували у наклепі і прославленні потворного. Алевін відповів на ці нападки пізніше, у 1855 p., коли, не прийнятий на міжнародну ви-ставку, відкрив свою експозицію у дерев'яному бараці, названому ним «Павільйонреалізму». Він написав у ці роки кілька програмних картин («Ательє», «Зустріч»).У дні Паризької комуни став її членом. Останні роки провів у Швейцарії, де ство-рив ряд чудових робіт: сцени полювання, краєвиди, натюрморти.

Усі історичні події, що відбувались у Франції, починаючи з революції 1830 р. ізакінчуючи франко-пруською війною та Паризькою комуною 1871 р., дістали своєвідображення у графіці Оноре Віктор'єна Дом'є. Він — сатирик, який вміло корис-тувався мовою алегорій і метафор. Так виникає карикатура на засідання міністрів ідепутатів парламенту Липневої монархії «Законодавче черево» — збіговисько не-мічних старців, байдужих до всього, крім свого честолюбства, самовдоволених ічванькуватих. Трагедія і гротеск, патетика і проза стикаються на полотнах Дом'є,коли йому треба показати, наприклад, що палата депутатів — це лиш ярмарок(«Опустіть завісу, фарс зіграно») або як король розправляється з учасниками повс-тання («Цього можна відпустити на свободу, він нам більше не загрожує»).

Але Дом'є буває і трагічним («Вулиця Транснонен 15 квітня 1834 року», де пе-редана сцена після розправи урядових солдатів з жителями будинку в одному з ро-бітничих кварталів під час революційних заворушень). У серії «Карикатюрана» го-ловний об'єкт глузування — міщанство, вульгарність буржуазії, буржуазний лад.

Сучасні художникові типи і характери відображені у серіях «Паризькі вражен-ня», «Паризькі типи», «Подружні норови». Дом'є робить ілюстрації до «Фізіологіїрантьє» Бальзака.

У Дом'є багато гострополітичної сатири. Але з роками він дедалі більше захоп-люється живописом: зображає праль, водоносів, ковалів, міську юрбу. Фрагментар-ність композиції — улюблений прийом Дом'є, котрий дає змогу відчути зображенеяк частину дії, що відбувається за її межами («Вагон III класу», «Повстання»).

Монументальність і цілісність образів художника, сміливі композиційні знахід-ки, майстерність експресивного рисунка мали величезне значення для мистецтванаступного етапу.

Література. Великі французькі романісти Стендаль і Бальзак очолили реалістич-ний напрям у літературі XIX ст.

Художник-психолог Стендаль (Анрі Марі Бейль) умінням аналізувати найтоншівідтінки думок, почуттів і вчинків людини відкрив нові шляхи літератури і мистец-тва XIX ст. Добре знаючи суспільні відносини, побут і звичаї Реставрації та Липне-вої монархії (Стендаль пройшов з армією Наполеона весь її шлях, відчув суворуправду війни, позбувся ілюзій), він створив образи людей, в яких відображена епо-ха (син теслі Жюльєн Сорель у романі «Червоне і чорне» та італійський аристократФабріціо дель Донго — у «Пармській обителі»).

Главою реалістичної школи 30—40-х pp. був Оноре де Бальзак. Практично всежиття видатний романіст працював над створенням великого циклу романів і пові-стей, які згодом об'єднав під назвою «Людська комедія». Письменник хотів ство-рити «Людську комедію» такою самою енциклопедією сучасного життя, якою була«Божественна комедія» Данте для свого часу. Справді, Бальзак зумів увічнити своюепоху, її типові характери, її психологію, побут, трагедії, але при цьому гостро від-чував індивідуальність, унікальність окремого людського буття.

Не менш великим майстром літературної форми, тонким художником, який^ска-зав найбільш глибоку для свого часу правду про людину, був Гюстав Флобер. Йогоантибуржуазність, що виявилась у постійному обуренні убозтвом життя буржуазії,яка згодилася «затиснути своє серце між власною крамничкою і власним травлен-ням», надихнула його на створення чудових романів («Мадам Боварі», «Вихованняпочуттів», «Проста душа», «Саламбо»).

Прозорливі людинознавці Стендаль, Бальзак, Флобер були і геніальними худож-никами, новаторами романної форми.

Визначного розвитку досягла в цей період французька новела. її найбільш ви-знаним майстром став Проспер Меріме. У нього багато що від романтиків — пись-менника приваблюють незвичайні характери, яскраві барви, екстремальні ситуації.При цьому дуже реалістично відтворюється місцевий колорит. У його ставленні догероїв є відчуженість, байдужість, що надають особливого драматизму подіям(«Матео Фальконе», «Таманго», «Кармен», «Коломба»).

Маленькими шедеврами, де на кількок сторінках розкривалося життя в його по-всякденному плані, але в якомусь особливому висвітленні були новели Гі де Мопа-ссана: «Пампушка», «Дядечко Мілон», «Бранці», «Два приятелі», «Дуель» та ін.Новели його в основному ліричні, а романи («Життя», «Любий друг») викриваютьцинізм, ницість, дріб'язковість душі, примітивний гедонізм.

Англія. Кінець XVIII — початок XIX ст. в англійській культурі — вузловий пе-ріод. У цей час зароджується, виникає, набирають сили багато нових тенденцій іявищ, що отримали розвиток у майбутньому. І романтизм, і реалізм нового часу бе-руть свої витоки або демонструють свої перші ознаки саме у цю добу.

Образотворче мистецтво. В образотворчому мистецтві Англії отримують не-бачений розквіт політична сатира і побутова карикатура. Ці види мистецтва жи-вилися демократичними рухами і партійною боротьбою. Англійські карикатурис-ти цього часу використовують офорт, контурний рисунок, акварель; їхні роботишироко тиражуються, що підсилювало вплив на маси. Провідну роль відігравалидва художники — Томас Роулендсон та Джеймс Гілрей. Для першого було харак-терним гумористичне зображення звичаїв сучасного англійського суспільства.Твори цього майстра нерідко об'єднувалися в цикли й серії. Гілрей більше увагиприділяв політичній сатирі, піддаючи критиці королівський дім і правлячу пар-тію. Його малюнки оперативно відгукувалися на актуальні події, вони були начесвоєрідний графічний репортаж. Сатиричні образні знахідки деяких його аркушівнастільки влучні, що їх запозичували наступні покоління карикатуристів ледве недо нашого часу.

Література. Реалізм в англійській літературі утверджується з творчістю Діккен-са та Теккерея. Література цього напрямку прагне бути правдивою, пізнати суть.Вона схильна до критики. Творчість Чарлза Діккенса у цьому плані показова —життя Англії XIX ст. з його конфліктами і суперечностями, соціальними болячкамиі психологічними драмами показане ним з надзвичайною майстерністю («ПригодиОлівера Твіста», «Крамниця старожитностей», «Домбі і син», «Холодний дім»).

Великий англійський сатирик-реаліст Уїльям Мейкпіс Теккерей пише роман провищий світ — «Ярмарок суєти», де герої метушаться, домагаються своїх дрібних таегоїстичних цілей, зіштовхуючи з дороги всіх, хто їм заважає.

Одним із останніх представників реалізму в англійській літературі XIX ст. ставТомас Гарді (Харді) — автор романів «Тесс з роду д'Ербервіллів», «Джуд Непо-мітний». Масштаб його бачення життя поступається масштабові його великих по-передників.

Англійський драматург Джордж Бернард Шоу поклав початок формуванню ін-телектуального театру. Шоу апелював до розуму сучасників, головним його худо-жнім прийомом був парадокс. Вістрям своєї парадоксальності зі слизькою клоуна-дою, як зауважив А. В. Луначарський, Шоу пробив бегемотову шкіру Лондона ізмусив говорити не тільки про себе, а й про свої ідеї.

Основні його ідеї — це аморальність соціальної несправедливості («Будинкивдівця», «Професія місіс Уоррен»), романтичні ілюзії щодо війни («Людина ізброя», «Обранець долі»), антимілітаризм («Учень диявола», «Цезар і Клеопатра»).Іроніст, сатирик, парадоксаліст Шоу виступав як тонкий психолог, знавець людсь-ких душ у п'єсах «Дім, де розбиваються серця» («Фантазія в російському стилі наанглійські теми»), «Свята Іоанна», «Пігмаліон». Іноді Шоу щедро залучає ексцент-рику, буфонаду, гротеск. Три свої політичні комедії — «Візок з яблуками», «Гірко,але правда», «Женева» — він назвав політичними екстраваганцями.

Шоу вбачав своє завдання в тому, щоб виховувати свідомість глядачів. I він знач-ною мірою вплинув на своїх сучасників, розширивши поняття сценічної правди.

Норвегія. Театральне мистецтво. Великий внесок у світову театральну культу-ру у другій половині XIX ст. зробили скандинавські країни. І, насамперед, — нор-везький драматург Ібсен та шведський Стріндберг.

Генріх Ібсен — творець реалістичної драми великого масштабу при звичностімасштабів зображуваного життя («Бранд», «Пер Гюнт», «Підпори суспільства»,«Ляльковий дім», «Дика качка»). Ібсен розробляв форму драми, основний принципкотрої визначається як відтворення життя у формах самого життя. Простота і уявнаневибагливість дії на сцені немовби повторюють природний та невимушений плинжиття. Разом із тим драматург вводить і нове розуміння театральності, сценічностіта поетичності. В його п'єсах звучить прихований драматизм повсякденності, бага-то важать старанно дібрані деталі, що стають глибокими поетичними образами.Вони часом набувають значення символу, і ця символіка не руйнує реалістичноїтканини твору. Дуже важливі елементи драматургії Г. Ібсена — другий план, під-текст, атмосфера. Вони виявляють «підводну течію» п'єси.

У другій половині 80-х pp. у драматургії Ібсена з'явилися інші риси, але це булавже інша епоха.

Швеція. Театральне мистецтво. Серед представників нової драми швед ЮханАвгуст Стріндберг посідає особливе місце. Його драматургія і теоретичні роботизначною мірою сприяли становленню сучасного європейського театру. Стріндбергне приймав буржуазного суспільства, лицемірства звичаїв, брехливості політики.Але центральною темою його творчості була критика інституту буржуазної сім'ї ішлюбу. Його творчість хронологічно поділяється на два періоди: до 1884 р. — пе-реважання реалізму; далі — посилення містичних мотивів і символізму. Духовнійкультурі XIX ст. належить перший період. Долю окремих людей, сімейне життяСтріндберг розглядав як явища глибоко трагічні. У драмах цього періоду протибор-чі сторони — чоловік і дружина. А втім, Стріндберг вважав, що основний конфліктйого часу — це боротьба всіх з усіма, повсюдно і в усьому — між класами, міжособистістю і суспільством, між чоловіком і жінкою («Батько», «Фрекен Юлія»).Історичний цикл («Енгельбрект», «Густав Васа», «Ерік XIV», «Карл XII») — це те-ма трагедії приреченого на владу, але нездатного винести її, монарха. Мотив без-глуздості життя, безцільності опору долі наростає і зумовлює песимістичні інтона-ції. Символістські і камерні драми Стріндберга належать уже іншій епосі, як і йогонаступні відкриття.

Росія. Образотворче мистецтво. Динамічнішим у цей період став розвиток об-разотворчого мистецтва Росії. У другій половині XIX ст. класичні, монументальніта академічні полотна (наприклад «Танок серед мечів» Г. Семирадського) поступа-ються роботам майстрів, чия творчість чарувала своєю інтимністю, а не імпозантні-стю. Це означало, що мистецтво менше обслуговувало пишні палати магнатів тавельмож, а більше пішло на послуги середніх верств населення.

У 1870 р. виникає товариство художників, які за мету своєї творчості поставилиорганізацію передвижницьких виставок. Його очолили І. Крамськой, Г. Мясоєдовта М. Ге — художники, творчість яких була тісно пов'язана не тільки з Росією, а й зУкраїною. Провідними членами товариства передвижників стають вихідці з Украї-ни: І. Рєпін («Запорожці пишуть листа турецькому султанові»), М. Ярошенко(«В'язень», «Курсистка»), А. Куїнджі («Пейзаж»), К. Трутовський («Бандурист»,«Український ярмарок») та ін.

Виставляючи свої полотна у містах Росії й України, вони виховували естетичнісмаки найширших верств населення.

Музичне мистецтво середини і другої половини XIX ст. Сорокові і шістдесятіроки XIX ст. характерні великим піднесенням в російському громадському житті:усе більше розвивається прагнення до народності і реалізму, боротьба за освіту на-роду. Це знайшло своє відображення в революційно-демократичній літературі та вживописі художників-передвижників, а також у музиці. Пожвавилося музично-громадське життя: організовувалися музичні товариства, розвивалася концертна ді-яльність, створено безкоштовні музичні школи, відкрито консерваторії в Петербур-зі (1862) і в Москві (1866), розвивається професіональна музична освіта, створю-ються кадри музикантів-професіоналів. Провідну роль в організації музичнихтовариств і консерваторій відіграли брати Рубінштейни: Антон Григорович — уПетербурзі і Микола Григорович — у Москві.

У галузі музичної критики необхідно відзначити діяльність О. М. Сєрова. Це буввидатний музичний критик, який, на відміну від деяких тодішніх критиків, прагнувпідійти до оцінки музичних явищ не з точки зору музичного смаку, а на основі нау-кового аналізу музичних творів. Він вимагав змістовності й ідейності в музичномумистецтві.

Серед композиторів виникають різні творчі напрями. Найвизначнішим з них бу-ла нова російська музична школа або, як її назвав критик В. В. Стасов, «Могуча куч-ка». Главою і натхненником «Могучої кучки» був М. О. Балакірєв, учасниками —Мусоргський, Бородін, Римський-Корсаков і Кюї. Як ідейний керівник і пропаган-дист нерозривно зв'язаний з ними був Стасов.

У своїй творчості представники нової російської музичної школи прагнулистворити ідейну, змістовну музику, яка правдиво відображає життя народу, йогодумки і почуття. Композитори створювали національне, самобутнє реалістичне ми-стецтво, боролися з низькопоклонством перед західноєвропейською музикою. Заоснову музичної мови «кучкисти» брали характерні риси і звороти російської на-родної пісні.

Поряд з російським фольклором представники нової російської музичної шко-ли використовували мелодії інших народів, особливо східних. Як і Глінка, вониобробляли народні українські, грузинські, вірменські, татарські та інші мелодії.Так, Бородін в опері «Князь Ігор», а Римський-Корсаков у симфонічній сюїті«Шехерезада» та опері «Золотий півник» широко використали інтонації і ритмисхідних народів.

Для «кучкистів» характерні прагнення до реалізму, правдивості музичних обра-зів і характерів, різноманітність виражальних засобів. За глибиною реалізму і дра-матизму високої оцінки заслуговують опери «Борис Годунов» і «Хованщина» Му-соргського, «Псковитянка» і «Царева наречена» Римського-Корсакова, «КнязьІгор» Бородіна та ін. Представники нової російської музичної школи яскраво відо-бражали у своїх творах глибоку давнину, перекази, старовинні обряди, сільськийпобут, казкові теми та ін. Прикладами таких творів можуть бути опери «Снігуронь-ка» і «Садко» Римського-Корсакова, «Сорочинський ярмарок» Мусоргського та ін.

У творчості «кучкистів» переважають вокальні твори — опери і романси. їх ін-струментальні твори пов'язані з певним конкретним задумом або сюжетом. Такимиє симфонічна сюїта «Шехерезада» і симфонічна поема «Садко» Римського-Корса-кова, симфонічна картина «Ніч на Лисій горі» і фортепіанна сюїта «Картинки з ви-ставки» Мусоргського, симфонічна картина «У Середній Азії» Бородіна та ін.

Поряд із композиторами «Могучої кучки» жив і творив П. І. Чайковський —глибоко національний композитор, творчість якого нерозривно пов'язана з російсь-кою дійсністю, з російською музикою. Як Римський-Корсаков, так і Чайковськийсвоєю творчістю і безпосередньою педагогічною діяльністю справили величезнийвплив на розвиток російської музики, створивши в ній два напрями, дві школи —петербурзьку і московську.

Петербурзька музична школа перебувала під впливом Римського-Корсакова.Найбільшими представниками цієї школи були Лядов і Глазунов. У їх творчості пе-реважають інструментальні твори. Для творчості Лядова і Глазунова характерніпрограмність, близькість до народної музики і висока майстерність. Особливо ви-значними є П'ята і Шоста симфонії, квартети і концерти Глазунова, обробки росій-ських народних пісень і фортепіанні п'єси Лядова.

Для московської музичної школи, очолюваної П. І. Чайковським, характерніглибокий ліризм і реалізм, інтерес до людини, її переживань і почуттів. У творчостікомпозиторів цього напряму велике місце займає вокальна музика. Найбільшими їїпредставниками були Танєєв, Аренський, Рахманінов, Скрябін, Стравінський.

Протягом другої половини XIX ст. російська музика завойовує провідне місце усвітовому мистецтві.

Опера. О. С. Даргомижський. Молодший сучасник Глінки О. С. Даргомиж-ський є творцем першої російської народно-побутової музичної драми «Русалка».У цьому творі вперше було показано переживання і трагічну долю простої селянсь-кої дівчини та її батька — Мельника.

Важливу роль Даргомижський відіграв у розвиткові і поглибленні драматичноївиразності вокальної партії в опері і романсах. Він прагнув надати мелодії і речита-тиву змістовних та правильних мовних інтонацій. Через інтонацію, близьку до ін-тонації розмовної мови, він прагнув передати в музиці найтонші відтінки почуттів іпереживань людини. «Хочу, щоб звук відображав правду», — писав Даргомижсь-кий у 1857 р. в листі до Л. І. Кармаліної.

Прагнення до реалізму виявились у Даргомижського вже в «Русалці». У цьому творівизначними є сцени Наталі з князем та батьком у першій дії і сцени Мельника з князему другій картині третьої дії. Вони побудовані на безперервному розвиткові мелодійногоречитативу, що іноді переходить в аріозо-пісенні епізоди або невеликі ансамблі.

Вокальна музика. О. С. Даргомижський. Розвиваючи деклараційну виразністьв романсах, Даргомижський досягає глибокого драматизму. Прикладами є романси«Мне грустно», «Расстались гордо мьі», «Я все еще его люблю», «Не скажу нико-му» та ін.

У галузі дрібної вокальної форми Даргомижський створює нові жанри драматич-ної пісні («Старий капрал»), жартівливо-гумористичної («Мельник» та ін.) і сати-ричної пісні («Червяк», «Титулярньїй советник»).

Україна. Становлення нової української літератури та літературної мови.Другий період розвитку нової української літератури охоплює 40—60-ті pp. XIX ст.Центральним фактором розвитку літератури у цей час стала діяльність основопо-ложника нової української літератури і літературної мови Т. Шевченка. З йогоім'ям та творчістю його сучасників і послідовників пов'язане розширення національ-ної тематики до рівня загальнолюдських параметрів літератури, кристалізація наці-онально-визвольних ідей, постановка на порядок дня політичної боротьби протисамодержавства та інших форм деспотії, розвиток аналітичного начала в художнійтворчості, формування засад реалізму, дальший розвиток романтизму, поява якокремої галузі професійної літературної критики. Українська література в 40—60-ті pp. стає загальноєвропейським явищем із яскраво вираженим обличчям. Твор-чість Т. Шевченка великою мірою визначила шляхи розвитку української літерату-ри в наступний період і справила вплив на поступ інших слов'янських літератур.

Із 40-х pp. XIX ст. починається новий період розвитку українського письмен-ства, позначений дальшою активізацією літературного процесу. Характерною особ-ливістю цього періоду був високий розвиток романтизму та формування якісно но-вих напрямів реалізму. У суспільному житті це був період, коли всі питання зводи-лися до проблеми ліквідації кріпосного права. Джерелами формування визвольнихпрограм були і соціальні прагнення селянства, й політичні, антисамодержавні на-строї частини дворянства. У цей час поширюються нові віяння у громадськомужитті під впливом прогресивної думки Європи, оформлюючись в ідеї лібералізму іреволюційного демократизму. Могутнім поштовхом до посилення революційнихнастроїв були революційні події у Франції, Німеччині, Італії, Угорщині й особливоАвстрії, які безпосередньо зачіпали населення західноукраїнських земель. Увеськомплекс визвольних прагнень українського народу своєрідно відбився в діяльностіпершої української таємної політичної організації — Кирило-Мефодіївському брат-стві, що виникло в Києві в грудні 1845 — січні 1846 pp.

У програмних документах братства (насамперед у «Книгах буття українськогонароду») відчувається вплив республіканських ідей декабристів і польського націо-нально-визвольного руху, політичних та загальнокультурних ідей слов'янської єд-ності. Велике значення мали культурно-освітні ідеї кирило-мефодіївців, спрямованіна піднесення національної свідомості, патріотичні' гордості, на розвиток і утвер-дження рідної мови й культури, зміцнення зв'язків із іншими народами з метоюкультурного та духовного взаємозбагачення.

Прогресивне значення для народів західноукраїнських земель мало створення нахвилях революційних подій політичних і науково-культурних інституцій, таких як«Головна рада руська», «Руський собор», «Галичо-руська матиця», «Народнийдім», «Собор руських вчених». Вони сприяли розвитку національної культури, осві-ти, видавничої справи.

Розгром Кирило-Мефодіївського братства збігся зі смугою реакції в Російськійімперії. В Україні з арештом кирило-мефодіївців були розгромлені не лише основніполітичні, а й культурні сили. Фактично ще до Валуєвського циркуляру 1863 р.розпочався систематичний урядовий наступ на українську національну культуру.На ціле десятиліття було загальмовано український літературний процес і зовсімзаборонено видавничу справу.

Поразка Росії в Кримській війні 1853—1856 pp., масовий селянський рух, щопосилювався з кожним роком, у тому числі й у більшості губерній України, дедалізростаючі опозиційні настрої серед усіх шарів населення змусили уряд ОлександраII піти на скасування кріпосного права та на ряд реформ у громадсько-політичній,економічній, адміністративній структурі управління. Ці реформи загалом мали про-гресивне значення для суспільно-політичного й соціально-економічного розвиткународів Російської імперії. Але земельна реформа 1861 р. й ліберальні зміни не ви-вели самодержавну систему зі стану глибокої кризи. Боротьба проти численних за-лишків кріпосництва ще протягом багатьох наступних десятиліть становила гли-бинну суть соціально-економічного життя Росії. Важливу роль у посиленнівизвольних прагнень українського народу відіграло польське повстання 1863 p., вякому брали участь студенти Київського університету й демократично настроєніофіцери, зокрема А. Потебня. Деякі учасники польського визвольного руху виявля-ли інтерес до суспільного життя України, пропагуючи її культуру (Б. Залеський.3. Сераковський, Г. Баталія), а іноді брали й безпосередню участь у її творенні(П. Свєнціцький, В. Антонович, Т. Рильський, М. Михальчук).

У Галичині й Закарпатті з розвитком національно-визвольної боротьби окрес-люється суспільно-політичний напрям серед української інтелігенції. Це привелодо утворення своєрідних партій «москвофілів» і «народовців», політична орієнтаціяяких (перших — на російське самодержавство, а других — на цісарську монархію)певною мірою визначила й особливості їхніх ідейно-культурних програм.

Після реформи 1861 р. політичний рух у Східній Україні організаційно оформив-ся у вигляді культурно-освітніх об'єднань — «Громад», що виникали у Києві, Чер-нігові, Харкові, Полтаві, Одесі та інших містах, а також у середовищі українськоїінтелігенції Петербурга. Громади як одна з форм загальнодемократичного рухуоб'єднували навколо себе представників різних соціальних верств — від прогреси-вно настроєних ліберальних поміщиків і чиновництва до різночинської інтелігенції(культурно-освітніх діячів, учителів, студентів, літераторів, які перебували підвпливом революційної демократії). Серед активних діячів громад були М. Костома-ров, П. Куліш, Л. Глібов, О. Кониський, М. Драгоманов, М. Старицький, М. Лисен-ко, С. Подолинський, І. Нечуй-Левицький та ін.

70—90-ті pp. XIX ст. в українській літературі — це час активізації інтересу досоціальних учень, політичного життя і боротьби. Динамічний процес розвитку сус-пільного життя сприяв якісному зростанню рівня національної і соціальної свідо-мості, інтересу до історії України. При цьому утверджувалось реалістичне світоба-чення, підхід до оцінки явищ, заснований на практичному досвіді наукових даних,що заступав міфологічні й старі традиційні уявлення. З виділенням особистості зколективу, зростанням почуття власної гідності, розумінням своїх суспільних ігромадянських прав людина бачила себе у тісному зв'язку із соціально-історич-ними умовами. За цих умов українська література, літературно-естетична думка, лі-тературна критика, журналістика, публіцистика стали провідними формами суспі-льної свідомості, а письменство — виявом громадянської діяльності.

Література 70—90-х pp. звертається до важливих суспільно-історичних про-блем, у розв'язанні яких відчувається сильний вплив просвітительських ідей, віра врозум, освіту, науку. Це період реалізму як зрілої естетико-художньої системи тасвітосприйняття, що з'являється на високому рівні суспільного і художнього розвит-ку, коли на перше місце висувається структура самого суспільства, соціальний іпсихологічний аналіз, взаємовідносини особистості і суспільства. Змінюється харак-тер аналітичності в літературі; діапазон її охоплює вже не емпіричні життєві факти,а найширші сфери суспільного буття. Для літератури 90-х pp. притаманні дві осно-вні тенденції: прагнення до збереження національної культурної ідентичності (літе-ратурне «народництво») й орієнтація на художній універсалізм західноєвропейсь-кого літературного процесу, що дістає свій подальший розвиток наприкінці XIX —на початку XX ст.

Естетика реалізму активно взаємодіє з художніми досягненнями романтизму.Поряд із цим функціонує натуралізм, який, з одного боку, включається в реалістич-ні структури, а з іншого — свідчить про кризу класичного реалізму.

Літературна діяльність І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, М. Старицького,М. Кропивницького, І. Карпенка-Карого та особливо І. Франка, який виступаєцентральною фігурою літературного процесу 70—90-х pp., сприяє, з одного боку,розвиткові й оновленню в літературі шевченківських традицій, а з іншого — подо-ланню тих чи інших спроб наслідування його творчості та відкриває нові шляхихудожнього пізнання дійсності. Паралельно з поглибленням соціального історизмузображення внутрішнього світу людини, психологічний аналіз стає головним ін-струментом художнього дослідження дійсності. На відміну від перших двох пері-одів у літературі провідними стають великі епічні форми, здійснюється перехід відоповіді, ліричної повісті до епічної розповіді, широких об'єктивно-описових та со-ціально-аналітичних картин, до аналізу формування характерів у тісному зв'язку зобставинами. На перше місце за своїм значенням виходять великі соціально-побутові, соціально-психологічні романи й повісті, ідеологічна повість, соціально-психологічна новела та філософська поема. Високого розвитку у порівнянні з 40—60-ми pp. досягає українська драматургія, зокрема побутова й психологічна драма.У літературі з'являються нові, досі не торкані теми з життя робітничого класу,інтелігенції та інших прошарків суспільства. У ній з'являється образ соціально-активної особистості, «нових людей» — різночинців-демократів.

Українська архітектура й образотворче мистецтво другої половини XIX ст.Шевченко і його послідовники. Малярські й графічні твори Шевченка за глиби-ною почуттів, силою драматизму та суворою правдою життя стоять поряд з йогопристрасними поезіями. Один із найзначніших живописних творів майстра — «Ав-топортрет» 1860 р. Цей твір пройнятий психологізмом і високою духовністю, уньому Шевченко наближається до традицій великого Рембрандта. «Автопортрет»сприймається як пронизлива сповідь людини про її сповнене страждань життя.Творчість Т. Шевченка — художника запліднила українське мистецтво не тількиновими темами й образами, а й новим відношенням до України і її людей.

Художня спадщина Т. Г. Шевченка стала основою для розвитку реалістичногомистецтва II половини XIX ст. Його Муза для сучасників поета стала мовби гро-мадським дзвоном; а кожен твір — «перлина високої лірики» (С. Єфремов) — бу-див сумління схвильованим словом, захоплював красою і глибоким змістом. Вира-жена Шевченком у поезії велика любов до рідного краю і народу прозвучала і вживописі, і в графіці. Реалістичні демократичні традиції, закладені у мистецтві щеО. Венеціановим та В. Тропініним, у творчості Т. Шевченка розвинулися і булизбагачені критичною спрямованістю. Національна ідея згуртованості, боротьби заволю стала могутньою сплою, що об'єднала всю Україну. Ця ідея у мистецтві про-лунала закликом до викриття пороків суспільно-політичного устрою засобами ху-дожньої мови.

Ідеї Т. Г. Шевченка, його світоглядні позиції визначили творчий шлях художни-ків Л. Жемчужникова, К. Трутовського, І. Соколова. їхні твори, присвячені україн-ському народові, стверджували загальнолюдську цінність культури України.

Л. Жемчужников — художник, графік і живописець. Ранній період творчостімитця позначений авторством портрета славнозвісного Козьми Пруткова, мальова-ного разом з Л. Ф. Лагоріо. Художню освіту Л. Жемчужников здобув у Петербурзь-кій Академії мистецтв, яку, однак, не закінчив. У 1852 році він уперше приїхав вУкраїну і певний час жив у с. Ковалівка на Полтавщині, відвідав Седнів, який по-лонив його причетністю до особи Великого Кобзаря. Одне з найзначніших живопи-сних полотен Л. Жемчужникова — «Кобзар на шляху» (1854). Образи цього тво-ру — сліпого кобзаря і хлопчика-поводиря, котрий просить милостиню, — навіяніпоемою Т. Шевченка «Катерина». Фігури зображені на тлі безкрайого степу. Уцьому полотні виражено глибоке співчуття художника до тяжкої долі бідних лю-дей, пригнічених безнадією та, водночас, позначених духовною красою і гідністю.

І. Соколов — художник-жанрист, автор багатьох картин з життя українськогосела. Тема рекрутчини, що звучала в поетичних творах Т. Шевченка, у народнихдумах і піснях, знайшла своє втілення у картині «Проводи рекрутів». Художникправдиво змалював суворе, трагічне випробування для всієї родини солдата — ба-гаторічну і невиправдано тяжку службу.

У 1850-х pp. приїхав з Петербурга в Україну художник К. Трутовський. Старан-ною працею він здобував професійні знання у галузі живопису, адже повного курсув Академії цей митець, як і Л. Жемчужников, не пройшов. Розмаїтість сюжетів, по-етична краса обрядів, звичаїв та одягу українців викликали у художника сповненийзахоплення відгук: «Боже мій, скільки не розроблених матеріалів знайде на Україніхудожник...» (лист до М. Рамазанова). Реалізм картин К. Трутовського позначивсяу виборі сюжетів, що відображають селянські будні. Це ранні твори 1850 — почат-ку 1860-х pp. — «Лірник у селянській хаті», «Жінка з полотном» та «Масниця.П'яного везуть» (1861). У них помітне вміння знайти у повсякденному характерней істотне. У цих полотнах виявляється своєрідний гумор художника, споріднений згоголівським.

У своїх графічних працях майстер нищівною їдкою сатирою висміював мо-рально деградоване панство. У 1860—1880-ті pp. митець звернувся до селянсь-кої теми, написав низку картин на сюжети свят, багатолюдних подій, що відтво-рювали поетичний світ українських народних обрядів, звичаїв («Білять поло-тно» (1874), «Через кладку» (1875). У картині «Весільний викуп» (1881) К. Тру-товський відобразив один із стародавніх українських обрядів — весільний торгна околиці за перепустку для нареченої, котра виїжджає з села. Жанрова сценаорганічно доповнена мальовничим пейзажем із церковкою вдалині. Мажорнийлад твору, соковитий живопис виявляє в авторі вправність колориста і чутливудо поетичної краси душу.

У кращих своїх творах І. Соколов, Л. Жемчужников та К. Трутовський підніма-ються до критичного осмислення явищ дійсності, що було характерним для передо-вих художників того часу.

Жанровий живопис. У 1870—1890-ті pp. більш широкого розвитку набуваєукраїнський жанровий живопис. У Києві, Харкові, Одесі влаштовуються пересувнівиставки російських художників-передвижників. Процес обміну між творчою інте-лігенцією культурними та художніми здобутками стає більш активним. Новаторсь-ке мистецтво передвижників завдяки виставкам ставало здобутком широких верствнаселення, виховувало у людей естетичні смаки і громадянські почуття. А ідейно-художні принципи — реалізму та національності в мистецтві наснажували худож-ників-жанристів до глибинного узагальнення явищ суспільного життя у порефор-мений час. Провідною в українському мистецтві стала селянська тема. Звертаючисьдо неї, українські передвижники прагнули до відтворення правдивої та узагальненоїкартини життя свого народу.

Активний передвижник, один з організаторів Товариства південноросійськиххудожників М. Кузнєцов відіграв велику роль у розвитку українського жанровогоживопису. У картині «На заробітки» (1882) він зобразив типову життєву сцену —вимушених пошуків шукання заробітку збіднілого після царського маніфесту се-лянства. У трактуванні образів селян художник не наголошував на драматичності їхіснування, а, навпаки, вбачав здорову красу простих людей, властиве їхній натуріоптиміст