Культурно-історична теорія Л. С. Виготського

магниевый скраб beletage

Л. С. Виготський (1896—1934) відомий як творець культурно-історичної теорії розвитку психіки людини. Заслуга Виготського втому, що він першим запровадив історичний принцип у психологію.Історичне вивчення зовсім не означає вивчення того чи іншого фак-тору у минулому, це використання категорії розвитку у дослідженніявищ. Отже, вивчати будь-що історично - означає вивчати це в розви-тку. У своїй теорії вчений здійснює перехід до трактування соціаль-ного середовища не як фактора, а як джерела розвитку особистості.У розвитку дитини, стверджує Виготський, переплітаються дві лінії.

Перша - шлях природного дозрівання, друга - оволодіння культур-ними способами поведінки і мислення. Допоміжними засобами орга-нізації поведінки і мислення, які людство створило в процесі свогоісторичного розвитку, є системи знаків-символів (наприклад, мова,письмо, система числення тощо).

З позиції культурно-історичної концепції психічний розвиток осо-бистості невіддільний від розвитку особистості й проходить декількастадій. Початкова пов'язана з тим, що дорослий управляє поведінкоюдитини, спрямовуючи реалізацію його «натуральних», мимовільнихфункцій. На другій стадії дитина сама стає суб'єктом і спрямовує по-ведінку інших (приймаючи їх об'єктом). На наступній стадії дитинапочинає застосовувати до самої себе (як до об'єкта) ті способи управ-ління поведінкою, які інші застосовували до неї, а вона до них. Вигот-ський вважає, що кожна психічна функція з'являється на сцені двічі- спершу як колективна, соціальна діяльність, а потім як внутрішнійспосіб мислення дитини. Отже, головна закономірність онтогенезупсихіки полягає в інтеріоризації дитиною структури її зовнішньої,соціальної діяльності, внаслідок чого психічні функції стають усві-домленими і довільними.

Інтеріоризуючись, «натуральні» психічні функції трансформу-ються і «згортаються», набувають усвідомленості і довільності. По-тім, завдяки напрацьованим алгоритмам внутрішніх перетворень,стає можливим процес екстеріоризації — винесення назовні резуль-татів розумової діяльності, що спочатку здійснювались як задум увнутрішньому плані. Висунення принципу «зовнішнє через внутріш-нє» у культурно-історичній концепції розширює розуміння провід-ної ролі суб'єкта у різних видах активності — перш за все, в ході на-вчання і самонавчання. Процес навчання трактується як колективнадіяльність, а розвиток внутрішніх індивідуальних властивостей осо-бистості дитини здійснюється завдяки її співпраці з іншими людьми.Запровадження Виготським поняття зони найближчого розвиткудозволило завершити суперечку про пріоритети навчання або розви-тку: лише те навчання є успішним, яке випереджує розвиток.

Психологічний вік за Виготським не зводиться до суми окремихпсихічних процесів, це не календарна дата, а відносно завершенийцикл розвитку особистості, що має свою структуру і динаміку. Длявстановлення етапів псиічного розвитку Виготський запропону-вав три критерії: соціальна ситуація розвитку, особистісне новоут-ворення, провідна діяльність. Соціальна ситуація розвитку - цеособливі поєднання внутрішніх процесів розвитку і зовнішніх умов.

Включає вимоги дорослих, їх очікування щодо дитини; забезпеченняматеріальних умов, особливості взаємин оточуючих. Провідна діяль-ність - діяльність, що обумовлює головні зміни психічних особли-востей дитини в даний період її розвитку. У межах провідної діяль-ності виникають нові види діяльностей, та інші новоутворення. Но-воутворення - центральні психічні зміни, які виникли в провіднійдіяльності і характеризують перебудову особистості на новій основі.Новоутворення якісно змінюють психологічне функціонування осо-бистості.

У своєму розвитку особистість переживає ряд змін, що маютьстадіальну природу. Більш-менш стабільні процеси розвитку зміню-ються критичними періодами у житті особистості, під час яких від-бувається бурхливе формування психологічних новоутворень. Віковікризи характеризуються єдністю негативної (деструктивної) і пози-тивної (конструктивної) сторін. Вони знаменують собою перехід доякісно нових рівнів на шляху подальшого розвитку дитини. Неблаго-получчя дитини під час кризи не закономірність, а швидше показникнегнучкої педагогічної системи, яка не встигає за швидкою зміноюособистості дитини.