І. Звертання

магниевый скраб beletage

Звертанням є слово або сполучення слів, що називає адресат, до якого спрямоване мовлення. Адресатом може бути: а) присутня чи від­сутня людина: Моя панно! Моя молоденька, Промов словенько, сти­ха, Словенько а з нами (Золотослов); б) взагалі істота: Лелеко, лелеко, до осені далеко? (Народна творчість); в) будь-який предмет як худож­ній засіб уособлення: Палкими блискавицями, мечами хотіла б я вас виховать, слова! (Леся Українка). Звертання може виражатись імен­ником у кличному або називному відмінку, а також прикметником, ді­єприкметником, числівником та іншими частинами мови, ужитими в значенні іменника: Ми чуємо тебе, кобзарю, крізь століття, тебе сво­їм сучасником звемо (В. Симоненко). Коли ж милий на тім боці, буй­несенький, знаєш, де він ходить, що він робить, ти з ним розмовляєш (Т. Шевченко). Просвітіть, премудрі, недозрілу Душу мою, зрячу і слі­пу! (В. Симоненко). Вибач, коханая! Ще ж я не знала днини такої, щоб була щасна так, як ти, ніченько, так, як ти, ясна! (Леся Українка). П'ятий! Вийти із шеренги. Ой, як же далеко ти, завтра! (О. Гончар).

Звертання можуть поширюватися означеннями, прикладками, відокрем­леними, однорідними членами речення тощо (при цьому всі слова, що входять до складу звертання не є членами речення): Дивися в майбут­нє очима сонця і місяця, Києве, диво моє, Мій арсенальний, софійний мій та й комп'ютерний відтепер (І. Драч). Бажаний гість, тебе я бачить рада, Геральде, син Сігурда, сміливий князь (І. Кочерга). Для звертань характерні: а) клична інтонація, б) оклична інтонація, в) ін­тонація вставності.

Розділові знаки при звертанні

1.          Найчастіше звертання в реченні виділяється однією чи двома ко- мами залежно від позиції (початок або середина речення): Світе ясний, світе мій прекрасний, я б хотів у пісні повсякчасно лиш для тебе жити (В. Сосюра). Виглядай мене, мамо, Із далекої далі, Зустрічай, сива вишне, На шляху, край села... (О. Потапенко).

2.           Якщо звертання стоїть у кінці речення, то перед ним ставиться кома, а після нього — той знак, якого вимагає інтонація речення в цілому: Ти постаєш в ясній обнові, як пісня, линеш, рідне слово. Ти наше диво калинове, кохана материнська мово! (Д. Білоус). Спи, моя дитино золота, Спи, моя тривого кароока... Спи, моя гіллячко голуба, Тихо в моїм серці і щасливо (М. Вінграновський). Ой, чому ти не літаєш, орле сизокрилий? (С. Руданський).

3.           Після звертання, яке стоїть на початку речення (рідше — у середи­ні) і вимовляється з окличною інтонацією, ставиться знак окли­ку, а наступне слово починається з великої літери: Мій давній друже! Мушу я з тобою розстатися надовго... (Леся Українка). Добрий вечір, кринице, красна дівице! Водо — дочко Уляно! Земле — мати Тетяно! Камне — брате Петре! Поздоровляю вас із понеділком! (Д. Гуменна).

4.           Особові займенники ти і ви, як правило, не є звертаннями, а ви­конують у реченні роль підмета: Ой, де ж ти, воле, ти, зоре та­ємна? (Леся Українка). Ти, дитино, моя мила, Маєш тут, що за­служила... (Народна творчість). Ви, мої очі, проливали ріки Гіркої туги, скорбної мольби (Д. Алігієрі; перекл. з італ. Д. Павличка).

Якщо ці займенники входять до складу поширеного звертання, то не окремо виділяються комами, а разом з усіма компонентами звер­тання: Який ти красень, Києве ти мій, в убранні осені! (В. Сосюра). Одпочинь, моя ти зоре! Ти з неба злетіла! (Т. Шевченко). Зигзице! Ярославно! Ладо! І нині — будь! І присно — будь! Моя Ти радо і по­радо! І нині — будь! І присно — будь! (І. Світличний).

Зрідка займенники ти і ви вживаються в ролі звертання. Тоді вони виразно виділяються в усній мові інтонаційно, а на письмі при них ставляться розділові знаки за загальними правилами: — Гей, ти! — гукнув голова. — Відчини! (ПанасМирний). Ну, ви, ходіть сюди! (Леся Українка).

5.           Повторювані та однорідні звертання можуть розділятися між со­бою комою або знаком оклику: Свашечко, свашечко, наша го­лубочко! Ой дай же нам хоч одную Приїзную шишечку! (Народна творчість). Мамо! Мамо! Що ти робиш? (Т. Шевченко).

6.           Якщо о, ой, ах, що стоять перед звертанням і тісно з ним по­в'язані інтонаційно, уживаються в ролі часток, то ці слова не від­окремлюються від звертання ніяким розділовим знаком: О мово, ти іще жива (Л. Костенко). Ой мамонько да голубонько, Порадь мене, молоденького (Народна творчість). Ах Київ, Київ, Київ мій у зорях і туманах, ти над Дніпром стоїш, як щастя світлий дім! (В. Сосюра).

Коли ж о, ой, ах уживаються перед звертанням у ролі вигука, то ці слова відокремлюються комою чи знаком оклику: О, панно Інно,

панно Інно, Любові усміх квітне раз — ще й тлінно (П. Тичина). Ой, річечко, голубонько! Як хвилечки твої, пробігли дні щасливії і радощі мої... (Л. Глібов).

7.           Звертання може пов'язуватися граматично (рід, число) з присуд­ком у реченні. Тому, щоб не сплутати звертання з підметом чи до­датком, варто пам'ятати:

а) іменник у кличному відмінку — це завжди звертання: О Зем­ле, наше золото! Ще людство в нас розколото, а буде ж жить родиною прекрасною, єдиною (П. Тичина);

б)    іменник у називному відмінку при дієслові в 2-й особі од­нини чи множини дійсного або наказового способу — це завжди звертання: Прощай, моя люба, прощай, моя мила! Подай мені руку твою! (О. Пчілка). Пустіть, свати, в хату, Нас тут не багато, Свашка та світилка, Вся наша родинка (Народна творчість). Спи, мій роменовий цвіт! (Б. Олійник). Спи, дитя, в колисочці, Як угорок в долиночці (Народна творчість);

в)     звертання не можна замінити займенниками він, вона, воно, вони; при ньому стоять або можна поставити займенники другої особи ти, ви, твій, ваш у будь-якому відмінку: Куди ж мені, мамо, без тебе, Та тільки ж до тебе іти ще та йти, Іти як до неба, до вічного неба, — Я вперше до тебе звернувся на «ти» (І. Драч). Панове сватове, Просимо вас! (Народна творчість).