магниевый скраб beletage

Непряма мова — це чужа мова, передана тільки з дотриманням змісту висловлюваної думки без збереження форми та інтонації.

Як правило, непряма мова, на відміну від прямої, не є самостійним реченням, а становить підрядну частину складнопідрядного речення, у якому головна частина утворилась із слів автора, що попереджують про зміст чийогось висловлення. При цьому підрядна частина завжди в постпозиції до головної (тобто підрядна стоїть після головної час­тини речення).

Непряма мова стилістично більш нейтральна, тому такі стилі, як науковий, офіційно-діловий, інформаційні жанри публіцистичного, від­дають їй перевагу перед прямою мовою.

Основні правила заміни прямої мови непрямою:

1.         Якщо пряма мова — розповідне речення, то вона передається під­рядною з'ясувальною частиною із сполучником що: Володимир Голобородько писав: «Афоризм — це добре відредагований ро­ман». Володимир Голобородько писав, що афоризм — це добре відредагований роман. Георгій Кониський розсудливо зазначав: «Мудрець не придушує пристрасті, а керує ними і стримує». Ге­оргій Кониський розсудливо зазначав, що мудрець не придушує пристрасті, а керує ними і стримує.

2.          Якщо пряма мова — спонукальне речення, то вона разом зі сло­вами автора замінюється складнопідрядним реченням із під­рядною з'ясувальною частиною, яка приєднується за допомогою сполучника щоб, або простим реченням. При цьому форми на­казового способу дієслів замінюються формами дійсного спо­собу чи інфінітивами: Григорій Сковорода рекомендував: «Ви­значай смак не за шкаралупою, а за ядром». Григорій Сковорода навчав, щоб визначав смак не за шкаралупою, а за ядром. Або: Григорій Сковорода рекомендував визначати смак не за шка­ралупою, а за ядром. — Взуйся, — наказала Серафима Карпівна. Серафима Карпівна наказала, щоб озувся. Або: Серафима Кар­півна наказала взутися.

3.           Якщо пряма мова — питальне речення, то питальні слова хто, що, який, чий, котрий, скільки, куди, де, звідки та ін., а також пи­тальна частка чи стають сполучними засобами в складнопідряд­ному реченні: Ієродиякон Києво-Печерського монастиря Нестор Літописець запитував: «Як ви інших учите, коли самі відкинуті Богом?» Ієродиякон Києво-Печерського монастиря Нестор Лі­тописець запитував, як вони інших учать, коли самі відкинуті Богом. — Хто ж тим вороном був? — спитав Єремія, пильно див­лячись на мене (В. Шевчук). Єремія спитав, пильно дивлячись на нього, хто ж тим вороном був.

Примітка. Якщо пряма мова у формі питального речення не має зазначених вище питальних слів, то стає підрядною частиною із спо­лучником чи: «Хіба можна вилікувати націю, коли історію її хвороби не вивчено?» — запитує ЄвгенЯщенко. ЄвгенЯщенко запитує, чимож- на вилікувати націю, коли історію її хвороби не вивчено.

4.           Якщо в кінці прямої мови вживаються знак питання, знак оклику, три крапки чи поєднання цих знаків, то в результаті перебудови всі речення стають розповідними неокличними і в кінці них ста­виться крапка: «Що страшніше, — запитує письменник Василь Захарченко, — детектор брехні чи дзеркало правди?» Письменник Василь Захарченко запитує, що страшніше — детектор брехні чи дзеркало правди. «Будь приготовлений до власної історії!» — за­кликав Юрій Липа. Юрій Липа закликав бути приготовленим до власної історії. Павло Грабовський радив: «Не додавай знесиле­ним журби, Не добивай зневір 'ям підупалих...» Павло Грабовський

радив не додавати знесиленим журби, не добивати зневір 'ям під- упалих.

5.           При заміні прямої мови на непряму вставні слова, вигуки, під­силювальні частки, повтори опускаються; звертання або опус­каються, або стають членами речення: — Спортом, спортом

треба займатись, — одразу ж зауважив професор... (О. Гончар). Професор одразу ж зауважив, що треба займатися спортом. — Просимо вас, дядьку, до вітальні, на Шевченків вечір, — низько вдарила чолом Леся (М. Олійник). Леся низько вдарила чолом і за­просила дядька до вітальні, на Шевченків вечір.

6.           Особові форми дієслів та особові займенники в непрямій мові пе­редаються так, як чужі слова від себе, а не від того, чия мова ви­ражається. Тобто займенники й дієслівні форми 1-ї та 2-ї особи прямої мови замінюються займенниками та дієслівними формами 3-ї особи: — А чи не спізнилися ми в кіно? — схаменувся я (Є. Гу­цало). Він схаменувся, чи не спізнилися вони в кіно. — Хомо! — гу­кає телефоніст Хаєцькому, порівнюючись з ним. — Ти бачиш, які озера? (О. Гончар). Телефоніст гукає Хаєцькому, порівнюючись з ним, чи бачить той, які озера. — Гайворон у вас молодий, та ранній. За словом у кишеню не лізе, — сказав Бунчук (М. Заруд- ний). Бунчук сказав, що Гайворон у них молодий, та ранній, за словом у кишеню не лізе.

Дієслово в наказовій формі може ще замінюватись інфінітивом (див.: 2-е правило).

Увага! Не всі речення з прямою мовою можна замінити конструк­ціями з непрямою мовою. Що більше насичена пряма мова характерни­ми для усного мовлення словами, зворотами, вигуками, звертаннями, вставними компонентами тощо, то важче замінити її непрямою.

Для розмовного стилю характерна напівпряма мова, тобто така, коли пряма й непряма мова змішуються. При цьому пряма мова пода­ється у вигляді підрядної частини складнопідрядного речення, але збе­рігаються особливості прямої мови, тобто можуть уживатися вигуки, частки, звертання, вставні слова, дієслова у формі наказового способу: Миколу попередили, щоб він, бачите, не заходив до нас.

Невласне пряма мова — це особливий спосіб передачі чужої мови, який характеризується змішуванням прямої та непрямої мови.

Як і пряма мова, зберігає лексичні й синтаксичні особливості мови того, хто говорить, її емоційне забарвлення. Разом з тим, правила за­міни особових форм дієслів й особових займенників такі ж, як і в не­прямій мові, бо вона ведеться від себе (автора), а не від реального мов­ця: Секретар відкинувся на стільці і дивився на неї. Що вона каже? Кого вб 'ють у шелюгах? (А. Головко).

Невласне пряма мова синтаксично не виділяється, не оформлюєть­ся як підрядна частина, а становить окреме речення — здебільшого пи­тальне, спонукальне, окличне. Вона передає внутрішню мову персона­жа, його думки, почуття, настрої. Автор ніби перевтілюється у свого ге­роя й говорить за нього, зливаючи його мову зі своєю: Спробуй запере­чити отакому, кинути якесь грубе слово. Хоч би й хотіла, стримуєшся. Чи він прикидається отаким добряком? Та ні ж! (М. Стельмах).

Важче виділити з контексту невласне пряму мову тоді, коли в ній немає особових форм дієслів та особових займенників. У такому ви­падку допомагає контекст: характер і структура розповіді, лексичні й синтаксичні особливості: Тоді ж ішли жінки смутні з клунками в ру­ках — не допустили їх. Але Зінька до них не підходила. Хай ідуть. А їй тут треба (А. Головко).

Невласне пряма мова широко використовується в деяких жанрах публіцистичного стилю та в художній літературі як прийом зближення авторської мови з мовою персонажів. Вона дає змогу розкрити внутріш­ній світ героїв, дати їм глибоку психологічну характеристику.

Вправа 176

Замініть пряму мову непрямою й запишіть речення, пояснюю­чи зміни, що при цьому відбулися.

І. 1. «Андрію Олександровичу, — всміхнувсь якось Сашко, коли мова зайшла, власне, про вибір теми, — у нас це звично: кожен знає, до якої ваги йому підходити, а за яку не братися, усе тут точно, до гра­ма.» 2. «Не намагайся слово передати тим же словом», — застерігав Горацій надто «вірного» (fidus) тлумача. 3. «А ти чого смієшся, дурню

делікатний?» — запитала мене вчителька німецької пані Біликівна. 4. «Пиймо! — закликає Алкей. — Навіщо чекати світла? Дня ж — на мі­зинець.» 5. — Я так не співатиму, — озвавсь я раптом ослаблим го­лосом. 6. «Ану ж за непосильне взявся?..» — непокоїла думка, хоч у кожному листі я знаходив схвальні відгуки. 7. «Пізно, — мовить один пастух іншому у Верґілієвій еклозі, — пізно всміхнулась мені сво­бода, — коли з-під ножиць уже біле волосся падало». 8. «Намагаюся жити так, щоб речі мені служили, а не я — речам», — пише Горацій, приглядаючись до свого життя. 9. Запитай першого-ліпшого: «Що ти робив нині?», він відповість: «Брав участь у святкуванні повноліття, був на заручинах або на весіллі; один чоловік просив мене підписати заповіт, другий — захистити його на судовому засіданні, третій — вді­лити йому якийсь час для поради». 10. — О-го-го!.. То ви аж в той спо­сіб нічого не знаєте? — казав Михайло Йосипович до Юрка (Із творів та перекладів А. Содомори). ІІ. 1. Подруги дивувалися Марині:

—       Як ти могла покохати його? З ним же нудно!

—        Ах, ви нічого не розумієте, — відповідала вона, — це ж не­звичайна людина! (П. Загребельний). 2. — Залишай машину! — наказує Тимофій (О. Сугак). 3. — Почув я, Олександре Антоновичу, що збирає­теся закладати дендропарк. Це правда? — запитав директора школи ко­лишній учень Микола Сушенко (С. Колесник). 4. Володимир Мономах мудро радив: «Не забувайте того доброго, що вмієте, а чого не вмієте, того навчайтеся». 5. «Не ви мені, а я собі виберу пару», — затялася [Орина] на своєму, і ні прохання, ні погрози, ні лупцювання не вибили дурощів з упертої голови (М. Стельмах). 6. — Продовжуйте, будь лас­ка, — попросив агроном юнака (П. Загребельний). 7. 8. — Ну, — ви­гукнув Брюллов. — Розквітайте, Тарасе, для свого народу, зустрічай­те нове життя з розкритим серцем (Л. Смілянський). 9. — Учись! Ой, учись, Олег! — сказала [мати] гаряче, схвильовано, пильно дивлячись на нього. — Чує моє серце: не жилець уже я на цьому світі (І. Рябокляч). 10. — Як живете, Денисе? — звертався лейтенант приємним баском до Блаженка. — Живемо, не горюємо, товаришу гвардії лейтенант, — стри­мано відповів дебелий єфрейтор (О. Гончар).

ІІІ. 1. І мовив мученик: «Ченці, ради Христа, Давайте ще вогню! Вогонь — моя відрада» (Леся Українка). 2. — Я завтра прийду, На- дійко, — шепотів він. — Чекай мене, Надійко (В. Підмогильний). 3. — Звідси і почну, — сказав собі Танюшкін. — Прямо з місця — в ка­р'єр (Ф. Бурлака). 4. «Катре! — кажу їй, — так ти діло робиш, голубко, як мокре горить!» (Марко Вовчок). 5. — Убили Сивоока? — тихо спи­тав боярина князь, підходячи впритул (П. Загребельний). 6. — Простіть мені, мамо, — сказав я, ставши на коліна (Григорій Косинка). 7. «Я тут житиму», — подумав Степан, і ця думка здалася йому чудною, як то­поля, що він зараз побачив (В. Підмогильний). 8. — Майте на ува­зі, — звернувся Воронцов до Чумаченкових командирів рот. — Майте на увазі, товариші, що на плацдармі нам не минути зустрічі з танками (О. Гончар). 9. — Цить, Сашко, не плач, — приказував мені прадід Та­рас, коли я починав чогось та ревти, — не плач, дурачок (О. Довженко). 10. — Що сталося? — кричить, спиняючи коня за два кроки од воза, переляканий кавалерист (Григорій Косинка).

©О, 1 вересня, перший клас. Учителька пояснює:

—                 Діти, ви прийшли до школи. Тут потрібно сидіти тихо, а коли

хочете про щось запитати, підніміть руку.

Василько тягне руку.

—                  Ти хочеш про щось запитати, Васильку?

—                  Ні, просто перевіряю, як працює система.

§ 57. Розділові знаки при цитатах та виразах і словах, узятих із чужого словника чи вжитих в іронічному або іншому значенні

Цитата (від лат. cito — приводжу, проголошую) — дослівний ури­вок з якого-небудь тексту, художнього твору або чиїсь слова, що вживає інша особа для підтвердження, заперечення чи ілюстрації своєї думки.

Цитата обов'язково береться в лапки: «Navigare necesse est» — «Плавати по морю необхідно» — гасло великих відкривачів епохи Відродження. Старі моряки до цього вислову додавали: «Vivere non ne­cesse» — «Життя не є необхідністю» (За В. Шевченко).

Цитування буває двох видів: у вигляді прямої мови й у вигляді не­прямої мови.

Розділові знаки при цитатах:

1.         Якщо цитата наводиться у вигляді прямої мови, то розділові зна­ки такі ж, як і при прямій мові: Віталій Коротич вважає, що ми­тець повинен бути морально чистою особистістю: «І стидно На митця скидатись, Коли тремтиш та дріботиш, Як треба ж вмі­ти постидатись За себе й не за себе лиш!.. Подивляться ж нам в очі люди, Подивиться нам в душі час... Нехай же соромно не буде Нікому з нас. Нікому з нас!» «Не зовнішня ефектність поведінки, не гучність вислову, а діло людини, її життя, її ставлення до ма­тері, до товариша, до свого суспільного обов'язку — ось що в очах митця було визначальним для оцінки людини, її справжнос­ті, життєвої надійності», — пише про Григора Тютюнника Олесь Гончар. «Яка краса ця «Лісова пісня»! — щиро захоплюєть­ся Остап Вишня. — Яка насолода бачити її на сцені франківців!» «Хіба жила на світі ще така жінка, в серці якої поєдналися б така мужність, така геніальність, такий вогонь і розум, така пристрасна любов і відданість трудящому народові і батьківщи­ні? — запитує Леонід Смілянський, і сам відповідає: — Ні, другої такої на світі не було, Леся Українка — неповторна!»

2.          Якщо цитата вживається як частина речення, то пишеться з малої літери й береться в лапки: Пригадайте відомі слова Івана Фран­ка про Лесю Українку, що «від часу Шевченкового «Поховайте та вставайте, кайдани порвіте» Україна не чула такого сильного, гарячого та поетичного слова, як із уст сеї слабосилої, хорої ді­вчини». А тільки в своїй хаті, як писав наш пророк Тарас Шев­ченко, «своя й правда, І сила, і воля» (В. Усань).

3.   Якщо цитата наводиться не повністю, то пропуски в ній позначають­ся трьома крапками. Якщо там, де робиться пропуск, стояли такі роз­ділові знаки, як кома, крапка з комою, двокрапка, тире, то вони про­пускаються разом із текстом, а на їх місці ставляться три крапки: Ле­онід Первомайський писав: «Я винний в тім, що світ не ліпший... Я вин­ний в тім, що правди слово Ще схоже в ньому на брехню...»

Три крапки в кутових (ламаних) дужках <...> у цитованому тексті означають пропуск кількох речень, абзацу чи більше.

Примітка 1. Якщо слова автора вживаються перед цитатою, а на її початку пропущено одно чи кілька слів, на місці яких стоять три крапки, то продовження цитованого уривка пишеться з малої букви: Незадовго до смерті Франко писав: «... скрізь і завжди у мене була одна провідна думка — служити інтересам мойого рідного народу та загальнолюд­ським поступовим гуманним ідеям».

Примітка 2. Коли цитата з пропуском слів уживається на почат­ку речення, а слова автора — після неї, то перше слово скороченої ци­тати пишеться з великої літери, хоч в автора воно подане з малої бук­ви: «... Робиш ради куска хліба!» — записав Панас Мирний у своєму що­деннику.

Примітка 3. Якщо в цитаті з кількох речень роблять пропуски на початку цих речень, то на місці пропущених слів ставлять три крапки й перше слово скороченої фрази пишеться з великої букви, бо воно стає першим словом речення: Звертаючись до молодих, А. Малишко зізна­вався: «Прочитай кожен мій вірш, ти побачиш, що я все життя сла­вив людей, охочих до роботи.. Як я не люблю лежебоків, базік, лакиз, хитрунів, кар'єристів...»

4.          Якщо віршована цитата подається з дотриманням авторської стро­фи (у формі вірша), то вона в лапки не береться навіть у тому випадку, коли оформлюється у вигляді прямої мови: Веснянка оповіщала:

Із краю-вираю Бузьки вилітають, До нашої хати

Дороги питають (М.Іванченко).

У сучасній пісні поета В. Крищенка й композитора Г. Татарченка, присвяченій відважному, звитяжному козакові-лицарю, вірному синові України, який віддає їй найдорожче — своє молоде життя, є такі слова: Круточола наша доля, Не вода в ній — кров тече. Козаку найперше — воля, Козаку найперше — честь (З посібника).

5.          Цитати обов'язково паспортизуються, тобто вказується автор чи автор і твір, з якого взято цитату: «З видимого пізнавай невидиме» (Григорій Сковорода). У науковому, почасти в офіційно-діловому та публіцистичному стилях, крім цього, зазначають місце видан­ня, видавництво, рік видання, сторінку тощо. Ця інформація може подаватися в дужках безпосередньо після цитати, у виносці внизу сторінки, у загальному списку посилань, поданому після публіка­ції. В останньому випадку в тексті, безпосередньо після цитати, подається в дужках цифра порядкового номера джерела в списку літератури, на яку посилається автор, або цифра порядкового но­мера джерела й цитована сторінка, або прізвище автора цитати, рік видання праці та цитована сторінка: «Українська літерату­ра — це література заборонених і загиблих, розстріляних і за­цькованих, вигнаних і забутих, через десятиліття згаданих, через півстоліття надрукованих» (Костенко Л. Геній в умовах заблоко­ваної культури // Літературна Україна. — 1991. — 26 вересня). «Поет — це людина. Насамперед. А людина — це насамперед до­бродій» (Стус В. Під тягарем хреста. — Львів, 1991. — С. 21).

6.           Після цитати, за якою йде в дужках посилання на автора та дже­рело, крапки не ставимо, а переносимо її за дужки: «Lex retro non agit» — «Закон не має зворотної сили» — повсюдно застосована засада римського права, згідно з якою правничий закон набуває сили тільки від його оголошення, і не можна на його основі оці­нювати вчинки, скоєні до видання цього закону (В. Шевченко). Перед дужками, у яких указане джерело висловлювання, зберіга­ються знак оклику, знак питання, три крапки та їх поєднання після цита­ти; за дужками ставиться крапка: «Запашна, співуча, гнучка, милозвучна,

сповнена музики і квіткових пахощів — скількома епітетами супрово­диться визначення української мови!» (О. Гончар, стаття «Цвіт слова народного»). «Як давить світ, як обступає, як приголомшує, як мне! Як зберегти в собі це серце, коли воно не кам'яне? Як зберегти в собі цю душу в глобальнім клекоті біди? Кити хоч викидаються на сушу. А люд­ству викидатися куди?!» (Л. Костенко). «Іван Франко підкорив свою титанічну працю ідеалові свободи і рівності... Він сам написав стіль­ки, скільки, мабуть, написали всі українські літератори дожовтневих часів...» (Д. Павличко).

7. Епіграф у лапки не береться, а назва джерела, звідки взято епі­граф, або прізвище автора пишеться без дужок внизу справа під епіграфом:

Легше робити добро, ніж не робити зла.

А. Коваль

Уживання лапок в інших випадках

У лапки беруться слова, що їх не вважають за свої, або такі, що на­водяться з відтінком презирливого чи іронічного ставлення до чогось, а також слова, ужиті в незвичайному (найчастіше образному) значенні, уперше використані або, навпаки, застарілі: Аби тільки це «завтра»

швидше прийшло (О. Копиленко). Почулось віддалене, приглушене від­станню «ура» (О. Гончар). І те «спалити» як вітер свистіло у нього в зубах (М. Коцюбинський). Втім, коли жовтень корчиться — Не ви­кликають «швидку» (В. Балдинюк). Так, скажімо, російська буржуазія ХУШ-ХІХ ст. користувалася французькою мовою (правильніше ска­зати «смесью французского с нижегородским», як дотепно зауважив Грибоєдов); українська партійна номенклатура радянського періоду пе­реходила на «панську» російську мову, таким чином дистанціюючись від «колхозного язика», як і частина сполонізованої верхівки в роки польського панування на західноукраїнських землях перейшла на поль­ську мову, знехтувавши «хлопською мовою» (М. Кочерган).

Лапки відіграють допоміжну роль у виділенні значення слова: вони сигналізують про незвичайність слововживання. Чим виразніший

контекст, тим прозоріше значення слова (виразу), тим менша потреба в лапках. Під час написання диктанту, якщо з тексту не зрозуміло, чи ви­діляє автор певне слово (вираз) лапками, чи ні, викладач повинен зроби­ти пояснення: переносне значення чи додаткове стилістичне забарвлен­ня цього слова (виразу) автор передає ще й графічними пунктуаційними засобами. Для тих, хто пише диктант, таке висловлювання сигналізує: слово чи вираз потрібно взяти в лапки: Якісь «любителі» природи руй­нують мурашники. Браконьєра «нагороджено» штрафом. Якщо один працює, а вісім спостерігають, — на ефект такої «творчості» нічого й сподіватись (З газет).

Лапки допомагають відтворити своєрідні розмовні вислови, харак­терні інтонації тих осіб, про яких ідеться: В усіх куточках країни тру­дяться її «хлопчики» й «дівчатка» [колишні вихованці ПТУ]. З цього моменту наш електронний «штурман», як ми називаємо установку, готовий взяти на себе багато відповідальних завдань по гарантуванню безпеки (З газет).

Використання лапок у ролі своєрідних семантичних і стилістич­них позначок, які сигналізують про зміни в значенні або стилістич­ному забарвленні слів, не належить до обов'язкових правил. Проте немає ніяких підстав відмовлятися від цього дійового засобу під­креслення незвичності слововживання, як і не варто зловживати ним. Наприклад, зайвими є лапки при загальновідомих фразеологічних ви­разах: Замість праці ти баглаї годував та завидував усім, всіх ганьбив і пестив дурну думку: чи не можна б до своїх рук прибрати все те, що другі гіркою працею здобувають (М. Кропивницький). Воно, звісно, дурне діло заклад, але ж не ламати слова (М. Стельмах). — Ми про­сто збилися з ніг... Вся команда мертва від утоми (Ю. Бедзик). Але деякі автори вживають лапки при фразеологізмах, що видається не­доцільним, пор.: Обробка різними хімічними сумішами в спеціальних автоматах, як чарівна паличка, приносить речам «другу молодість» (З газети) і Стародавня наука — хімія — зараз переживає другу мо­лодість, яка вже ознаменувалася каскадом справді фантастичних відкриттів (Із часопису).

Розділові знаки при цитатах

А: «Ц».

«Ц, — а. —

Ц».

«Ц,

— а: — Ц».

 

«. Ц!» — а.

А: «Ц. (?,!)»

«Ц. — а. —

Ц.»

«Ц.

. — а: — Ц.

»

А: «Ц. ц».

«Ц», — а.

«Ц! — а. —

Ц».

«Ц»

(А).

 

А: «Ц.. Ц».

«Ц. (?,!)» — а.

«Ц?(!) — а.

— Ц?(!)»

«Ц.

• (?,!)» (А).

 

Р, що «ц».

«Ц, — а, — ц».

«Ц?(!) — а:

— Ц?(!)»

А: «

. ц».

 

Р «ц».

Умовні скорочення: Ц, ц — цитата; А, а — слова автора; Р — ре­чення.

Вправа 177

Перепишіть, поясніть уживання розділових знаків при цитатах, а також випадки, коли певні слова чи вирази беруться в лапки. Укажіть пунктуаційні варіанти.

І. 1. О. Довженко одного разу зауважив, що творці собору Па­ризької Богоматері «знайшли безліч рішень, які були помічені про­стим оком лише через кілька століть після зведення собору». А «рі­шення», якими скористався, наприклад, М. Сервантес для створення образу Дон Кіхота, не зрозумілі ще й сьогодні і такими ж залишать­ся завтра (М. Наєнко). 2. Провідник — це той, хто узнає в кожному зі своїх підвладних «дитину», «сина» (Ю. Липа). 3. Вміти сказати «ні», коли від тебе вимагають сказати — «так» (О. Теліга). 4. Метою «лицаря сумного образу» було, як відомо, шукання шляхів до сво­боди (М. Наєнко). 5. Люди, що слухали вчення Христове з уст його учнів, «дивувалися, бо кожен із них тут почув, що вони розмовляли їхньою мовою» (Дії Святих апостолів, 2. 6). 6. Євангеліст називає понад півтора десятка народів, представники яких «дивувалися та й казали один до одного: «Хіба ж не галілеяни всі ці, що говорять? Як же кожен із нас чує свою власну мову, що ми в ній народились?.. Говорять вони про великі діла Божі мовами нашими!» (Дії Святих апостолів, 2.7-11) (В. Горбачук). 7. «Gaudeamus igitur, juvenes dum sumus» — «Радіймо, доки молоді» — початок середньовічної сту­дентської пісні, яка й нині часто лунає в наших вищих навчальних

закладах (З посібника). 8. Мотиви мирного хліборобського хазяйну­вання у колядці про жнива радісні та піднесені: Накладемо ж кіп, як на небі звізд! Стане господар межи копами, Як ясен місяць поміж звіздами, Зберемо вози на три обози. (М.Іванченко). 9. Виступаючи з доповіддю про творчість Тараса Шевченка і її вплив на білоруську літературу, Якуб Колас стверджував, що, на його думку, «мало хто з українських і російських критиків дав такий тонкий, все­бічний аналіз і оцінку поетичного дару великого українського Кобзаря, як Максим Богданович» (М. Рильський). 10. Схоже, Янош теж не дуже розумів по-румунському, та невдовзі з'ясувалося, що оте «ла касе» — просто «домівка» (Ю. Збанацький).

ІІ. 1. Над усім звичайним, буденним злинає тужна мелодія, об­ривається на високій ноті розпачливе «мамо!» (Я. Балога). 2. По­літична партія «капелюхів», створена у Швеції 1734 року, куди вхо­дили представники дворянства та буржуазії, які називали себе «ка­пелюхами», тобто «поважними панами», була противником партії «ков - паків» — таке зневажливе слово застосовували до прихильників ми­ролюбної політики, вважаючи, що це позиція людей у нічних ковпаках (З посібника). 3. Після тижня затяжних дощів, наче на замовлення на­стала пора вересневого «бабиного літа» (В. Лис). 4. Сійся — родися, Ніжне «Будь ласка», Вдячне «Спасибі», «Вибач» тремтливе — Слово у серці, Як зернятко в ниві (В. Гринько). 5. Я зневажаю слово «взагалі», Не «взагалі народ» — не мляві тіні, Не «взагалі земля» — а грам зем­лі У коренів химерному сплетінні, Не «взагалі поезія», а ти І я, І він. Усі несхожі надто. (В. Коротич). 6. 1635 року на лівому березі Дні­пра біля першого Козацького порога польський уряд побудував фор­тецю для захисту своєї влади від запорозьких козаків, останні в тому ж році на чолі з І. М. Сулимою цю фортецю зруйнували. Коли 1639 року польський уряд відновив фортецю, то, подивившись на неї, Богдан Хмельницький на запитання «Як вам видається Кодак?» з гідністю від­повів латиною: «Manu facta, manu destruo» — «Що людськими руками створюється, те людськими руками й руйнується» (За В. Шевченко). 7. Збірка Євгена Плужника «Дні» відкривалася промовистим епігра­фом з Тичини: «. Як страшно! Людське серце до краю обідніло», а та­кож віршем, що був своєрідним творчим кредо поета, де бриніла віра і надія: майбутнє буде сповнене праці, любові, віри:

Я знаю —

Перекують на рала мечі.

І буде родюча земля —

Не ця.

І будуть одні ключі

Одмикати усі серця (За С. Крижанівським).

8. Росли ми в дощ, не слухали ще лекцій, для нас «учора» вже було «давно», і неповторний смуток ретроспекцій було ще нам осмислить не дано (Л. Костенко). 9. О. Гончар у статті «Наша Леся» пише: «Відомо, яким нещадним було для неї життя, де «щастя й горе так божевільно сплелись». 10. Винурюючись з плину мертвих слів, Я бережу одне живе «люблю» (В. Коротич).

ІІІ. Дивна річ — звертання на «ти» і «ви». У римлян тієї проблеми не було: невільник-ґладіатор до самого імператора — на «ти»: Ave, Caesar imperator, morituri te salutant (Вітай, Цезарю, імператоре! Тебе вітають ті, хто йде на смерть).

Щось таки змінюється, коли переходимо з «ви» на «ти» і, навпаки, з «ти» — на «ви». Друге трапляється рідше, та й важче його сприйма­ємо: вже так легко було, вже дихнули атмосферою того «ти», а тут — знову «ви» від незвички проскочило, мов у нову колію ще не ввійшли. Але таке буває не просто від незвички — від «гонорів». Добре казали римляни: Honores mutant mores (Почесті змінюють звичаї). Хтось, з ким ми були на «ти», раптом їх отримав, ті «гонори» — кількома східцями вище став. От і перейшов на «ви», та з поваги не до товариша — до са­мого себе, аби дистанція була, аби — не «запанібрата».

Буває ще й таке. Хтось і за віком старший, і за «ранґом» вищий пропонує: «Будьмо на «ти». Тоді це — наче «королівський» дарунок. Добре, коли щирий. В іншому разі якось незручно, у нас на селі ще

кажуть «нефайно» стає. А як із батьками — на «ти» чи на «ви»?.. До Бога — на «Ти», бо це «Ти» — над усі земні «Ви», бо повинна бути не лише найвища повага, а й нічим не опосередкована щирість. Так і до Матері-землі: «Сила, що в твоїй живе глибині.» До вчителя — на «Ви», тут вибору немає. У вчителя — є вибір: до учня він може звер­татися і на «ти», і на «Ви».

«Мова — тлумач душі». Та чи можемо розтлумачити комусь чи самим собі, що стоїть за тими всіма «ти» та «ви»? Що стоїть за тим за­гадковим «я», що веде діалог із самим собою — то свариться, то при- мирюється, то закохується у себе, то себе ж ненавидить?.. Що стоїть за «ми», коли те «я» говорить лише про себе?.. А таки щось стоїть, і то дуже важливе, інакше б не було таких психологічних бар'єрів, що їх ін­коли так важко подолати. Але те «щось» — неперекладне: душа не все довіряє своєму тлумачеві — мові. (А. Содомора).

Вправа 178

Перепишіть, розставляючи розділові знаки при цитатах (останні виділені іншим шрифтом), а також при прямій мові. І. 1. Народ, який хоче порвати кайдани і вражою злою кров 'ю волю окропити проливає і потоки власної крові (Д. Донцов). 2. Діти на осон­ні підспівували своєї жартівливої веснянки

Та внадився журавель, журавель

До бабиних конопель, конопель... (М.Іванченко). 3. І вчителям своїм на покоті віка Клонюсь я пам'яттю і похвалу складаю писав поет [М. Рильський], а ті змагання і захоплення, яки­ми вони приваблювали учнів і без чого немислимий справжній пе­дагог, їхні уроки з основ наук і людинознавства він гідно продовжить, десять літ переступаючи шкільний поріг і віддаючи вчителюванню весь пал свого серця й нуртування розуму (І.Ільєнко). 4. Епіграфом до першої книжки Дмитра Білоуса «Диво калинове», відзначеної Дер­жавною премією України імені Тараса Шевченка, про чари й секрети української мови був власний філософський афоризм автора про те що народ — зодчий мови, мова — зодчий народу, то такою ж оздобою другої «Чари барвінкові» стали глибокі слова Павла Тичини О скільки у природи немудро-мудрих літер, о скільки у людини невміння прочи­тать! (За Л. Новиченком). 5. Дід Гордій стоїть у дворі на зеленій ряд­нині споришу й співає

Мати синонька в дорогу виправляла, Мати синонька зрання научала Не пий, синоньку, першої повненької, Бо перша повненька — велика Радонька. Вилий, синоньку, коневі на гривоньку (Є. Гуцало). 6. Краще-бо як проникливо й водночас дотепно висловився наш Атілій нічим не займатися, аніж займатися нічим. Хто в літературному творі шукає «змісту» у шкільному значенні слова, міг би перефразувати Кра­ще нічого не писати, аніж писати про ніщо (А. Содомора). 7. Звідси й особливо цікава (для мене й несподівана) позиція професора [Б. М. За- дорожного] щодо теорії про вдосконалення мови Розвиток та вдо­сконалення мови — це ніщо інше, як актуалізація мовних потенцій... Великі письменники — це саме люди, яким дана можливість з достат­ньою повнотою черпати з бездонних криниць мовних потенцій все нові й нові скарби. Досконалиться не мова, а ступінь оволодіння нею. Один із аргументів Богдана Михайловича справді незаперечний ...хоч мовою досі неперевершених епопей Гомера і не напишеш сучасного фізичного трактату, але вона — ця мова — не гірша від сучасної грецької мови... (А. Содомора). 8. Ромен Роллан якось зауважив Перший закон мис­тецтва: коли тобі нема що сказати — мовчи. Коли в тебе є що ска­зати — скажи і не бреши (Б. Олійник). 9. Згадаймо Мацуо Басьо Старий ставок! Жабка стрибне - сплеск пролунає.

Всесвіт — рух — наслідок. Інтуїтивне пізнання світу. (А. Содо­мора). 10. Вчитися, пояснює поет мали право всі, але далеко не всі мо­гли. Про кількох людей, які прагнули освіти і гинули в темряві, мож­на було сказати тоді словами Архипа Тесленка: «Страчене життя» (І. Ільєнко).

ІІ. 1. Як пише відомий литовський письменник Вітаутас Петкявічус

увесь заряд педагогіки і позитивного прикладу міститься не в формі, а

в змісті, приступна ж форма тільки допомагає дитині глибше засвоїти життєві істини (М. Слабошпицький). 2. Як писав Оскар Уайльд люди завжди знищують те, що люблять найсильніше (П. Коельо). 3. Споді­ваюся, що в новому році письменники будуть менше лити воду, а біль­ше писати (З газети). 4. Усі перевертні [пани] почували своє велике горе, що вони вже втратили усі. рухомі й лежачі добра та маєтності на Укра­їні, може й навіки, втратили народний ґрунт під ногами (І. Нечуй-Ле­вицький). 5. Володимир Свідзинський — поет, що дорівнюється на­шим найкращим, як сказав про нього Юрій Яновський. 6. У 20-30-х ро­ках твори письменника користувалися популярністю в читачів, впливали на тогочасний розвиток національної літератури, окреслюючи її основні тематичні та ідейно-стильові горизонти, що спонукало О. Білецького на­звати М. Хвильового основоположником справжньої нової української прози. 7. Як в нації вождя нема, тоді вожді її поети проголосив Євген Маланюк у своєму «Посланії» (За підручником). 8. Оце хоч він і не дов­гожитель прозвучало двозначно. (Є. Гуцало). 9. У вислові М. Риль­ського Нове життя нового прагне слова виявилося його розуміння ве­ликого впливу на мову змін у суспільному житті. 10. Щоб зрозуміти ви­слів В. Сосюри Чеше вітер коси білі, заплітає їх потрібно уявити собі завірюху, коли від поривів вітру сніг крутиться над землею і падає до­долу густими пасмами, що нагадують коси (За Є. Пасічником).

Вправа179

I.            Перепишіть, виправте помилки в оформленні цитат.

II.         До кожної схеми, поданої в таблиці «Розділові знаки при ци­татах», складіть чи доберіть приклад.

1.    У пісні «Лірична партизанська» Д. Пріцкера на слова В. Сосюри є такі слова:

«Пам'ятаю, вишні доспівали, Наливались сонцем у саду, На прощання ти мені сказала: «Де б не був, а я тебе знайду.».

2.    В. О. Сухомлинський справедливо зазначав, що «Учитель готуєть­ся до хорошого уроку все життя. Така духовна і філософська основа нашої професії і технології нашої праці: щоб відкривати перед учня­ми іскорку знань, учителеві треба увібрати море світла, ні на хви­лину не відходячи від променів вічно сяючого сонця знань, людської мудрості.» 3. «Немає більшої радості в поета, як почути свою піс­ню з уст народу. — Зазначає Д. Павличко. — Малишко мав таку ра­дість — його твори «Колгоспний вальс», «Білі каштани», «Ми підем, де трави похилі», «Рідна мати моя» з ніжною музикою Платона Май- бороди стали народними піснями». 4. «Багато таємниць, — зауважує Леонід Первомайський, — Розкриває нам мова, коли вдивлятися в неї пильним оком, вслухатися в її звучання». 5. «Чи може бути пасти­рем і вчителем той, котрий сам ніколи не вчився» (М. Смотрицький)? 6. «Тексти — це дзеркала. Кожен читає себе, а не автора. (Д. Кор- чинський). 7. Останні слова Юліуса Фучика в «Репортажі, писаному під шибеницею» «Люди, я любив вас! Будьте пильні!», слід розуміти як заклик берегти мир. 8. Хто з нас не мріє сказати про себе слова ве­ликого Кобзаря:

Ми просто йшли; у нас нема Зерна неправди за собою. В. Сосюра. 9. «... на оновленій землі Врага не буде, супостата, А буде син, і буде мати, І будуть люди на землі,» — так уява Тараса Шевченка малювала картини вільного щасливого життя. 10. Слова видатного грузинського письменника Акакія Церетелі «Шевченко мене навчив, як треба лю­бити батьківщину» — знаходять щирий відгук у серцях патріотів різ­них національностей.

©Q> Син телеграфує матері: «Іспити не склав, підготуй батька».

І одержує відповідь: «Батько підготовлений. Підготуйся сам».