1. Міжнародний поділ праці. Форми міжнародних відносин. Теорії міжнародної торгівлі

магниевый скраб beletage

Ефективність будь-якої національної еко­номіки залежить не лише від результатів її внутрішньої діяльності, а й від її участі у світових економічних відносинах, ступе­ня її інтеграції у світове господарство. Економіка будь-якої країни пов'язана з рештою світу за допомогою багатьох механізмів.

Серед них головними є механізм зовнішньоторговельних зв'язків і механізм міжнародних фінансових зв'язків.

Світове господарство — сукупність національних економік, взаємопов'язаних і взаємодіючих між собою на основі міжнародного поділу праці.

Основою розвитку світового господарства був світовий ринок, що зародився в XVI ст. в період Великих географічних відкриттів. Процес розвитку світового ринку триває.

Для того щоб національна економіка стала часткою світового гос­подарства, вона повинна бути відкритою.

Світове господарство

Відкрита економіка — це економіка, яка бере участь в економіч­них відносинах між країнами, тобто, яка має експорт та імпорт, віль­не переміщення товарів, послуг, капіталу робочої сили, інформації та технології, а також є суб'єктом міжнародної валютної та кредитно- банківської системи.

Закрита економіка — це економіка, усі товари якої виробляють­ся і продаються всередині країни.

Характерні риси світового господарства:

- активний процес переміщення факторів виробництва, насампе­ред у формах вивезення — ввезення підприємницького капіта­лу, робочої сили, природних ресурсів, технологій;

- розвиток міжнародних форм виробництва на підприємствах, які розміщені в декількох країнах, зокрема в рамках транснаці­ональних корпорацій;

- перехід до економіки відкритого типу в різних державах і ство­рення міждержавних об'єднань;

- формування міжнародної валютної та кредитно-банківської системи;

- розвиток всесвітньої інфраструктури;

- створення міжнародних та національних інститутів, які коор­динують міжнародні економічні відносини.

Розрізняють такі ознаки відкритості економіки:

- відношення зовнішньоторговельного обороту на душу населен­ня, це приблизно:

• у маленьких країнах 55-70% (Голландія, Бельгія, Австрія);

• у середніх країнах 40-45% (Франція, Англія);

• у великих 20-25% (США, Китай, Індія, Росія).

- частка зовнішнього торговельного обороту в загальному обсязі виробництва;

• частка експорту в загальному обсязі виробництва;

• частка імпорту в загальному обсязі споживання (не більше 30%);

• частка закордонних інвестицій по відношенню до внутрішніх інвестицій.

Усе більшого значення в світовому господарстві набуває процес глобалізації економіки.

Глобалізація (франц. global — загальний, всесвітній) — категорія, яка відображає процес обміну товарами, послугами, капіталом та ро­бочою силою, що виходить за межі державних кордонів і з 60-х років ХХ ст. набуває форми постійного й неухильно зростаючого міжна­родного перетворення національних економік у єдиний простір. Тенденції глобалізації економіки:

- зростання матеріальної зацікавленості в постійному економіч­ному співробітництві між країнами;

- формування світового економічного простору у зв'язку з пере­ходом більшості країн до ринкової економіки;

- розвиток міжнародного поділу праці, що враховує природні, економічні та соціальні фактори країни;

- створення інфраструктури світового масштабу (транспортна система, мережа інформаційних комунікацій).

У світове господарство входить понад 230 національних госпо­дарств націй і народностей, які проживають у цих країнах, розмовля­ють майже 2800 мовами, в обігу налічується близько 300 найменувань національних грошей. Ці господарства перебувають на різних щаблях суспільного розвитку.

Класифікація країн, що входять до світового господарства:

I. Залежно від рівня економічного розвитку, головний критерій — ВВП на душу населення:

- високорозвинуті (понад 10 держав);

- розвинуті (приблизно 25 держав);

- середньорозвинуті;

- слаборозвинуті (приблизно 150 країни, у них ВВП на душу на­селення в 11-15 разів менше, ніж у розвинутих);

- нерозвинуті (Ангола, Шрі-Ланка).

II. За галузевими ознаками:

- постіндустріальні;

- індустріальні;

- індустріально-аграрні;

- аграрно-індустріальні;

- аграрні.

III. За ступенем інтеграції у світове господарство:

- інтегровані;

- слабо інтегровані.

У світовому господарстві виникають протиріччя між розвинути­ми і слаборозвинутими країнами: близько 40% населення світу бідні.

Форми міжнародних відносин

У кожній із країн, що входять у світове господарство, сформувався певний тип технологічного способу виробництва, від­носин економічної власності та господар­ського механізму, науковий, промисловий, фінансовий, ресурсний, трудовий потенціал та ін.

Зв'язки національної економіки зі світовим господарством здій­снюються через такі форми міжнародних відносин:

- торгівлю — частка національної продукції йде на експорт (про­даж за кордон), а частина доходів йде на імпорт (закупки за­кордонних товарів);

- ціни на світовому ринку;

- фінанси — великі інвестори, такі як корпорації або банки, діють у міжнародному масштабі;

- міжнародні валютні відносини;

- обмін науково-технічною інформацією і технологічними роз­робками;

- переміщення робочої сили.

До міжнародних економічних організацій належать регіональні інтеграційні угруповання, що виникли й розвиваються на різних кон­тинентах:

- міжнародні фінансово-кредитні інститути (міжнародний ва­лютний фонд (МВФ), Міжнародний банк реконструкції і роз­витку (МБРР) та ін.;

- Організація економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР), світова організація торгівлі (СОТ) та ін.

На сучасному етапі світове господарство все виразніше набуває ознак цілісності, цей процес зумовлений дією таких факторів:

- прагненням народів світу виживати в умовах нарощування ядерних потенціалів;

- розгортанням НТР;

- інтернаціоналізацією господарського життя, міжнародним по­ділом праці;

- необхідністю об'єднання країн для розв'язання глобальних проблем.

Ці фактори сприяють формуванню цілісного організму світового господарства, характерною ознакою якого є зближення підприємств різних країн, самих країн.

З проголошенням державної незалежності Україна стала суб'єк­том світового господарства. У 2000 р. Україна здійснювала зовніш­ньоторговельні операції майже зі 190 країнами світу. Об'єктивними причинами, що перешкоджають входженню України як рівноправно­го партнера до світового господарства на початку ХХІ ст., є:

- низька конкурентоспроможність її продукції на світовому ринку;

- переважання в експорті України паливно-сировинної групи (її частка останніми роками перевищує 50%);

- низька частка машин, обладнання, об'єктів інтелектуальної власності в експорті (приблизно 14%);

- незначна частка в експорті товарів, які виробляють відповідно до договорів про міжнародну спеціалізацію та кооперування виробництва;

- відсутність стабільного законодавства, науково обґрунтованої політики зовнішньоекономічної діяльності.

Міжнародний поділ праці. Матеріальною основою світового гос­подарства є поділ праці між країнами, який виходить за межі націо­нального господарства.

Міжнародний поділ праці — спеціалізація та кооперація певних країн у виробництві певних товарів та послуг з метою реалізації їх на зовнішньому ринку.

Міжнародний поділ праці є складною категорією, яка охоплює міжнародну спеціалізацію (відокремленість і створення підприємств і галузей для випуску однорідної продукції) та міжнародну коопера­цію (кооперація — лат. cooperation — співробітництво — добровільне об'єднання власності та праці для досягнення спільних цілей у різних сферах господарської діяльності).

Існують три основні форми міжнародного поділу праці:

- загальна — за сферами виробництва: сільське господарство, сфера послуг, добувні галузі промисловості (тому країни-екс- портери поділяються на індустріальні, сировинні, аграрні);

- часткова — поділ сфер виробництва на окремі галузі промисло­вості, сільського господарства та ін.;

- одинична — спеціалізація країн на виготовленні окремих дета­лей і вузлів складного товару (наприклад, англійська компанія «Роллю Ройс» спеціалізується на випуску реактивних двигунів для літаків, що виробляються в багатьох інших країнах).

Міжнародна кооперація передбачає:

- спільну розробку науково-технічних проблем;

- обмін науково-технічною інформацією;

- продаж і купівлю ліцензій, ноу-хау;

- обмін вченими тощо.

Фактори, що впливають на спеціалізацію та кооперацію країн:

- географічне положення та природно-кліматичні умови;

- ресурсні можливості;

- досягнутий рівень розвитку продуктивних сил;

- історико-культурні особливості (особливо для туризму);

- історичні традиції та досвід. Міжнародний поділ праці поглиблюється завдяки:

- дефіциту ресурсів, погіршенню умов видобутку корисних ко­палин;

- загостренню конкурентної боротьби на внутрішньому ринку — підприємства шукають можливість імпортних закупівель та експортування продукції;

- появі можливості знизити витрати виробництва за рахунок дешевої робочої сили, використання іноземного капіталу (від­кривають спільні підприємства);

- організації виробництва товарів за кордоном (у світовому гос­подарстві виникають трастові національні компанії).

Економічні вигоди, отримані країнами з різним рівнем продуктив­ності, інтенсивності, складності праці, спонукають їх до участі в між­народному поділі праці, в процесі інтернаціоналізації виробництва.

Інтернаціоналізація — процес створення і поглиблення стійких зв'язків між підприємствами різних країн або окремими країнами.

Загалом взаємодія та взаємозв'язок національної економіки з ін­шим світом здійснюються в таких основних формах:

- міжнародна торгівля;

- міжнародний рух капіталу;

- міжнародна трудова міграція;

- міжнародний обмін послугами;

- валютні відносини (регулювання валютних курсів),

- обмін науково-технічною інформацією та технологією (патен­ти, ліцензії);

Міжнародна торгівля

- економічна інтеграція (ЄЕС, СНГ тощо). Міжнародна торгівля є однією з перших і основних форм міжнародних відносин. Саме тому доцільно розглядати еволюцію

теоретичних концепцій, що пояснюють природу взаємовідносин між державами та стимулів для торгівлі між ними.

Теорії міжнародної торгівлі. Засади теорії міжнародної торгів­лі були сформульовані представниками класичної теорії А. Смітом і Д. Рікардо. У своїй фундаментальній праці «Про причини багатства на­родів» Сміт висунув теорію абсолютних переваг, згідно з якою країна має абсолютну перевагу у виробництві певного виду продукції за умов, якщо вона здатна її виробляти з меншими витратами ресурсів, ніж інші країни. Тому кожна країна повинна спеціалізуватися на експорті тих товарів, щодо яких вона має абсолютну перевагу та імпортувати ті то­вари, які виробляються з меншими витратами в інших країнах.

Рікардо ж довів, що чинники, які лежать в основі теорії Сміта, об­межують кількість країн, яким зовнішня торгівля може бути вигід­ною. За Смітом, зовнішня торгівля є вигідною лише тоді, коли кра­їна має абсолютну перевагу щодо виробництва одних видів товарів і абсолютно поступається щодо виробництва інших товарів. Але якщо одна країна має абсолютну перевагу у виробництві всіх видів товарів, а інша не має абсолютної переваги у виробництві жодного з товарів, то, згідно з теорією Сміта, такі країни не можуть мати мотивацію до зовнішньої торгівлі. То ж у праці «Основи політичної економії» Рі- кардо висунув припущення про те, що країни вступають у міжнарод­ні відносин, спираючись не на абсолютні, а на відносні (порівняльні) переваги. Згідно з теорією порівняльних переваг, кожна країна пови­нна спеціалізуватися на виробництві тих товарів, які мають нижчу відносну ціну порівняно з іншими країнами. Усі країни матимуть вигоди від міжнародної торгівлі, якщо вони спеціалізуватимуться на виробництві тих товарів, відносно яких мають порівняльну перевагу. У підсумку це підвищує сукупну продуктивність ресурсів і максимі- зує сукупний обсяг виробництва та споживання товарів у них.

Отже, за теорією порівняльних переваг, в умовах вільної торгів­лі всі країни з різною продуктивністю ресурсів дістають змогу ви­робляти і споживати більшу кількість товарів. Це стосується навіть тих країн, які не мають абсолютних переваг у виробництві жодного з товарів, але вступають у міжнародні відносини.

Е. Гекшер і Б. Олін пішли далі і пов'язали переваги країни з рів­нем її забезпеченості факторами виробництва. Згідно з теорією Гек- шера-Оліна різні країни мають неоднаковий рівень забезпеченості факторами виробництва, що впливає на їхню внутрішню вартість. Чим вищий рівень забезпеченості країни відповідним фактором ви­робництва, тим менша його вартість в цій країні порівняно з іншими країнами. Тому кожна країна прагне спеціалізувати свій експорт на тих товарах, для виготовлення яких вона має достатню кількість де­шевих факторів виробництва. І навпаки, вона імпортуватиме ті то­вари, для виробництва яких у неї не вистачає виробничих факторів. Інакше кажучи, країна в прихованому вигляді експортує надлишкові фактори виробництва та імпортує дефіцитні.

У середині 50-х років відомий американський економіст Василь Леонтьєв емпірично перевірив основні висновки теорії Хекшера- Оліна і прийшов до парадоксальних висновків. Використавши мо­дель міжгалузевого балансу «затрати-випуск», побудовану на під­ставі даних про економіку США за 1947 р., В. Леонтьєв показав, що в американському експорті переважали відносно трудомісткі товари, а в імпорті — капіталомісткі. Отриманий Леонтьєвим результат явно суперечив тому, що передбачала теорія Хекшера-Оліна, і тому отри­мав назву «парадокс Леонтьєва». Подальші дослідження підтвердили наявність цього парадоксу у повоєнний період не лише для США, а й для інших країн (Японії, Індії тощо).

Спроби пояснити такий парадокс дали змогу розвинути та збага­тити теорію Хекшера-Оліна завдяки врахуванню додаткових обста­вин, які впливають на міжнародну спеціалізацію, зокрема:

- неоднорідність факторів виробництва;

- значна роль природних ресурсів, що, як правило, використо­вуються у виробничому процесі тільки в поєднанні з великою кількістю капіталу (наприклад, у галузях добувної промисло­вості;

- вплив на міжнародну спеціалізацію зовнішньоторговельної по­літики, яку проводить уряд;

- фактори виробництва певної кількості і якості;

- умови внутрішнього попиту на пропозицію певної галузі, його кількісні та якісні параметри;

- наявність підтримувальних галузей, конкурентоспроможних на світовому ринку;

- стратегія і структура фірм, характер конкуренції на внутріш­ньому ринку тощо.

Комплексний підхід щодо чинників міжнародної торгівлі знай­шов своє відображення в теорії М. Портера (теорія конкурентоспро­можності). В теорії Портера участь країни у міжнародній торгівлі визначається рівнем конкурентоспроможності її підприємств на від­повідних світових ринках, які залежать від кількох чинників. Портер називає такі чотири чинники:

1. Забезпеченість країни базовими і розширеними факторами ви­робництва.

2. Умови внутрішнього попиту, який відіграє вирішальну роль у формування параметрів національної продукції. Якщо місцеві спожи­вачі досить вимогливі, то вони спонукають національні підприємства постійно підвищувати якість продукції та оновлювати її асортимент.

3. Споріднені (суміжні) галузі. Цей чинник характеризує наяв­ність або відсутність у країні конкурентоспроможних на міжнародно­му рівні галузей, які мають забезпечувати виробництво національної продукції необхідними матеріалами і комплектуючими виробами.

4. Стратегія підприємств та конкуренція між ними. Вплив цьо­го чинника на відносні переваги залежить від рівня менеджменту та внутрішньої конкуренції у відповідних галузях та великих компані­ях, які представляють країну на міжнародній арені.

Згідно з теорією Портера, ці чотири чинники утворюють ромб. Найбільші успіхи досягаються в тих галузях, де ромб найсприятли­віший. Але, крім цих чотирьох чинників, на ромб Портера можуть впливати два додаткових чинники: випадок і уряд. Випадковою по­дією може бути поява радикальних інновацій, відкриття, різкі зміни цін на ресурси тощо. Вплив уряду залежить від його економічної по­літики, яка може сприяти збільшенню або зменшенню переваг своєї країни.

У подальшому ці теорії були доповнені та уточнені сучасними теоріями переваг від зовнішньої торгівлі. Серед основних варто ви­ділити теорему Рибчинського. Рибчинський охарактеризував спів­відношення між зростанням пропозиції факторів та нарощуванням обсягів виробництва, яке відоме як теорема Рибчинського: зростання пропозиції одного з факторів виробництва приводить до збільшення обсягів виробництва і доходів у тій галузі, де цей фактор використо­вується відносно інтенсивніше, і до скорочення виробництва й дохо­дів у галузі, де цей фактор використовується менш інтенсивно.

Одним із конкретних проявів закономірності, яка описується тео­ремою Рибчинського, є так звана «голландська хвороба». Коли в 70-х роках. Голландія почала розробку родовищ природного газу в Пів­нічному морі, то швидке нарощування обсягів видобутку газу супро­воджувалося переливанням ресурсів у цю галузь із галузей обробної промисловості, що призводило до скорочення в них обсягів випус­ку та експорту. Аналогічні процеси спостерігалися також у Великій Британії, Норвегії та інших країнах, де велась інтенсивна розробка нових родовищ.

Ця теорія належить до неофакторних теорій міжнародної торгів­лі, які повніше пояснюють суть та механізми реалізації торговельної політики на сучасному етапі.