2.2. Сутність і напрями державної інноваційної політики

Головним суб'єктом інноваційного розвитку національної економіки в цілому та суб'єктів її господарювання зокрема є держава, яка і визначає вибір певної моделі інноваційного розвитку. Держава створює умови для підвищення науково-технологічного потенціалу країни, визначає пріоритети у сфері науково-технологічної діяльності і підтримує їх розвиток через систему фінансово-кредитних та податкових інструментів, формує організаційні механізми інформаційного і ресурсного забезпечення інноваційної діяльності. З цією метою створюється законодавче забезпечення, яке встановлює правові, економічні та організаційні умови науково-технічної та інвестиційної діяльності, визначає порядок і умови надання підтримки суб'єктам інноваційної діяльності. Ці заходи здійснюються через державну інноваційну політику.

Державна інноваційна політика — сукупність певних напрямів, форм і методів діяльності держави, спрямованих на створення взаємо- пов'язаних механізмів інстнтуційного, ресурсного забезпечення підтримки та розвитку інноваційної діяльності, на формування мотиваційних факторів активізації інноваційних процесів.

Визначення і ранжирування пріоритетів науково-технічного розвитку та ухвалення рішень про фінансування масштабних державних програм міцно вбудоване в політичний, законодавчий і бюджетний процеси економічно розвинених країн. Відповідні механізми узгодження інтересів припускають участь впливових політичних сил і найвагоміших учасників інноваційного процесу — представників міністерств і відомств, що фінансують інноваційні розробки, великих корпорацій — підрядчиків, дрібних наукомістких компаній, інтереси яких, як правило, широко представлені в парламентах, а також лідерів наукового співтовариства.

Не менш важливою функцією держави у розвинених країнах стало створення сприятливих умов для інноваційної діяльності підприємницького сектору.

Практика управління інноваційними процесами в різних країнах дозволяє виділити основні типи державної інноваційної політики.

Політика технологічного поштовху. Головні цілі та пріоритетні напрями науково-технологічного та інноваційного розвитку задає держава, на основі чого визначаються методи стимулювання інноваційної діяльності, які мають здійснюватись через удосконалення управління в науково- технологічній та інноваційній сферах. Такий варіант передбачає розроблення різних державних програм, великі капіталовкладення у масштабні інноваційні проекти, використання інших прямих форм державної участі в регулюванні інноваційних процесів. Держава підтримує лише довгострокові інноваційні проекти, які потребують значних фінансових вкладень, а отже, можуть реалізовуватися лише потужними підприємствами.

Політика ринкової орієнтації. Передбачає провідну роль ринкового механізму в розподілі ресурсів і визначенні напрямів розвитку науки та техніки, а також обмеження ролі держави в стимулюванні фундаментальних досліджень. Спрямована на створення сприятливого економічного клімату і розвиток інформаційного середовища з метою реалізації нововведень у фірмах, скорочення прямої участі держави в НДДКР і дослідженнях ринків, а також прямих форм регулювання, які перешкоджають стимулюванню ринкової ініціативи та ефективній перебудові ринку. Націлена на короткострокові і недорогі інноваційні проекти, що реалізуються окремими фірмами.

Політика соціальної орієнтації. Спрямована на соціальне регулювання результатів НТП. Процеси прийняття рішень відбуваються із залученням широкої громадськості за умов досягнення соціально- політичного консенсусу. Цей тип інноваційної політики має бути поєднаний з іншими типами у співвідношенні, яке б не перешкоджало повноцінному економічному розвитку держави.

4. Політика, спрямована на реформування економічної структури господарського механізму. Передбачає суттєвий вплив передових технологій на вирішення соціально-економічних проблем, на зміну галузевої структури, взаємодію суб'єктів господарювання, рівень життя тощо. Це потребує нових форм організації й механізмів управління розвитком науки і техніки, а також їх взаємодії. На сучасному етапі таку політику, разом з ринковою, використовує Японія.

Довгострокова інноваційна політика спрямована на створення умов для соціально-економічного розвитку країни на інноваційній основі через прямі та непрямі інструменти економічного впливу, на формування економічної системи нового типу, так званої техноекономічної системи, в якій функціонування механізмів господарювання сучасної зміщаної економіки безпосередньо пов'язане з впливом системи технічних і соціальних нововведень. Основними критеріями такої системи можуть бути використані критерії Європейського інноваційного табло (табл. 2.2).

Таблиця 2.2

ОСНОВНІ ХАРАКТЕРИСТИКИ ТЕХНОЕКОНОМІЧНИХ СИСТЕМ

Складові техноекономічної системи

Характеристики

Ресурси

Інфор- та інтелектомісткість; матеріале- та енергозбереження; оптимальність використання

Продукти

Диверсифіковані;

легко оновлюються відповідно до інтересів замовників і споживачів; уніфіковані, сертифіковані, стандартизовані

Ринки

Високий рівень диверсифікації; вузькі ніші на ринку; жорстка конкуренція

Технології

Постійне вдосконалення, пошук оптимальних операційних методів; перетворення як основний операційний стандарт; адаптовані до конкретних умов

Структури

Централізація на рівні стратегічного центру;

децентралізовані, напівавтономні, багатофункціональні одиниці

(бізнес-одиниці);

інтегральні (горизонтальні і вертикальні) зв'язки

Кадри

Робоча сила як актив;

професійна підготовка як інвестиції в майбутнє; відповідні фонди, що постійно оновлюються

На формування державної інноваційної політики впливає низка факторів, серед яких можна виділити такі.

Рівень вилучення первинних доходів. Ступінь централізації виробленого національного доходу, що характеризується часткою його вилучення через податкову систему і різного роду платежів до бюджету. Високий рівень централізації є основою існування державного ринку науково-технічної продукції, низький — передумовою створення недержавного ринку цієї продукції.