2.2. Сутність і напрями державної інноваційної політики

магниевый скраб beletage

Головним суб'єктом інноваційного розвитку національної економіки в цілому та суб'єктів її господарювання зокрема є держава, яка і визначає вибір певної моделі інноваційного розвитку. Держава створює умови для підвищення науково-технологічного потенціалу країни, визначає пріоритети у сфері науково-технологічної діяльності і підтримує їх розвиток через систему фінансово-кредитних та податкових інструментів, формує організаційні механізми інформаційного і ресурсного забезпечення інноваційної діяльності. З цією метою створюється законодавче забезпечення, яке встановлює правові, економічні та організаційні умови науково-технічної та інвестиційної діяльності, визначає порядок і умови надання підтримки суб'єктам інноваційної діяльності. Ці заходи здійснюються через державну інноваційну політику.

Державна інноваційна політика — сукупність певних напрямів, форм і методів діяльності держави, спрямованих на створення взаємо- пов'язаних механізмів інстнтуційного, ресурсного забезпечення підтримки та розвитку інноваційної діяльності, на формування мотиваційних факторів активізації інноваційних процесів.

Визначення і ранжирування пріоритетів науково-технічного розвитку та ухвалення рішень про фінансування масштабних державних програм міцно вбудоване в політичний, законодавчий і бюджетний процеси економічно розвинених країн. Відповідні механізми узгодження інтересів припускають участь впливових політичних сил і найвагоміших учасників інноваційного процесу — представників міністерств і відомств, що фінансують інноваційні розробки, великих корпорацій — підрядчиків, дрібних наукомістких компаній, інтереси яких, як правило, широко представлені в парламентах, а також лідерів наукового співтовариства.

Не менш важливою функцією держави у розвинених країнах стало створення сприятливих умов для інноваційної діяльності підприємницького сектору.

Практика управління інноваційними процесами в різних країнах дозволяє виділити основні типи державної інноваційної політики.

Політика технологічного поштовху. Головні цілі та пріоритетні напрями науково-технологічного та інноваційного розвитку задає держава, на основі чого визначаються методи стимулювання інноваційної діяльності, які мають здійснюватись через удосконалення управління в науково- технологічній та інноваційній сферах. Такий варіант передбачає розроблення різних державних програм, великі капіталовкладення у масштабні інноваційні проекти, використання інших прямих форм державної участі в регулюванні інноваційних процесів. Держава підтримує лише довгострокові інноваційні проекти, які потребують значних фінансових вкладень, а отже, можуть реалізовуватися лише потужними підприємствами.

Політика ринкової орієнтації. Передбачає провідну роль ринкового механізму в розподілі ресурсів і визначенні напрямів розвитку науки та техніки, а також обмеження ролі держави в стимулюванні фундаментальних досліджень. Спрямована на створення сприятливого економічного клімату і розвиток інформаційного середовища з метою реалізації нововведень у фірмах, скорочення прямої участі держави в НДДКР і дослідженнях ринків, а також прямих форм регулювання, які перешкоджають стимулюванню ринкової ініціативи та ефективній перебудові ринку. Націлена на короткострокові і недорогі інноваційні проекти, що реалізуються окремими фірмами.

Політика соціальної орієнтації. Спрямована на соціальне регулювання результатів НТП. Процеси прийняття рішень відбуваються із залученням широкої громадськості за умов досягнення соціально- політичного консенсусу. Цей тип інноваційної політики має бути поєднаний з іншими типами у співвідношенні, яке б не перешкоджало повноцінному економічному розвитку держави.

4. Політика, спрямована на реформування економічної структури господарського механізму. Передбачає суттєвий вплив передових технологій на вирішення соціально-економічних проблем, на зміну галузевої структури, взаємодію суб'єктів господарювання, рівень життя тощо. Це потребує нових форм організації й механізмів управління розвитком науки і техніки, а також їх взаємодії. На сучасному етапі таку політику, разом з ринковою, використовує Японія.

Довгострокова інноваційна політика спрямована на створення умов для соціально-економічного розвитку країни на інноваційній основі через прямі та непрямі інструменти економічного впливу, на формування економічної системи нового типу, так званої техноекономічної системи, в якій функціонування механізмів господарювання сучасної зміщаної економіки безпосередньо пов'язане з впливом системи технічних і соціальних нововведень. Основними критеріями такої системи можуть бути використані критерії Європейського інноваційного табло (табл. 2.2).

Таблиця 2.2

ОСНОВНІ ХАРАКТЕРИСТИКИ ТЕХНОЕКОНОМІЧНИХ СИСТЕМ

Складові техноекономічної системи

Характеристики

Ресурси

Інфор- та інтелектомісткість; матеріале- та енергозбереження; оптимальність використання

Продукти

Диверсифіковані;

легко оновлюються відповідно до інтересів замовників і споживачів; уніфіковані, сертифіковані, стандартизовані

Ринки

Високий рівень диверсифікації; вузькі ніші на ринку; жорстка конкуренція

Технології

Постійне вдосконалення, пошук оптимальних операційних методів; перетворення як основний операційний стандарт; адаптовані до конкретних умов

Структури

Централізація на рівні стратегічного центру;

децентралізовані, напівавтономні, багатофункціональні одиниці

(бізнес-одиниці);

інтегральні (горизонтальні і вертикальні) зв'язки

Кадри

Робоча сила як актив;

професійна підготовка як інвестиції в майбутнє; відповідні фонди, що постійно оновлюються

На формування державної інноваційної політики впливає низка факторів, серед яких можна виділити такі.

Рівень вилучення первинних доходів. Ступінь централізації виробленого національного доходу, що характеризується часткою його вилучення через податкову систему і різного роду платежів до бюджету. Високий рівень централізації є основою існування державного ринку науково-технічної продукції, низький — передумовою створення недержавного ринку цієї продукції.

Високий ступінь централізації означає вилучення до бюджету значної частки первинних доходів, що зменшує накопичення підприємств в цілому, а також її частини, спрямованої на оновлення продукції та технологічних процесів, проведення НДДКР. Така система гальмує розвиток недержавного ринку науково-технічної продукції.

Конкретний обсяг вилучення первинних доходів залежить від прийнятої концепції розвитку держави. Якщо передбачається здійснення масштабних народногосподарських проектів з використанням централізованих капіталовкладень, то це, природно, передбачає значне вилучення доходів. У цьому випадку ринок науково-технічної продукції буде значною мірою ринком державних замовлень.

Якщо ж передбачається орієнтування переважно на приватну ініціативу, то, навпаки, норма вилучення доходу має бути низькою, щоб розширити можливості недержавного сектору в частині попиту на науково-технічну продукцію. Але необхідно пам'ятати, що завжди існує певна мінімальна норма вилучення, величина якої пов'язана з необхідністю фінансування оборонних програм, соціальної підтримки населення, розвитку охорони здоров'я та інших напрямів.

Ринкова інфраструктура. Стан ринкової інституційної інфраструктури (грошово-кредитного, фондового ринків, страхових, пенсійних і інвестиційних фондів) може гальмувати або, навпаки, прискорювати розвиток ринку науково-технічної продукції. Матеріалізація ідей і винаходів вимагає вкладення значних коштів. Основними важелями їх формування є довгострокові кредити, а також механізм ринку цінних паперів.

Законодавство. Розвиток законодавчої бази впливає на характер ринку науково-технічної продукції. Йдеться перш за все про патентно- ліцензійне законодавство. Ринок ліцензій — це одна з основних форм існування ринку науково-технічної продукції. Якщо в економічній системі немає патентів і ліцензій, то розвиненого ринку науково-технічної продукції також немає, оскільки відсутні основні правові форми ринкового передавання інтелектуального продукту. Навіщо споживачу купувати цей продукт, коли його можна дістати просто так?

Інтеграція науки і виробництва. Важливим фактором, що впливає на характер ринку науково-технічної продукції, є переважаюча форма організації НДДКР, пов'язана з рівнем інтеграції науки і виробництва. Крайнощами тут можуть бути дві форми наукової діяльності — у складі виробничих одиниць і поза такими. Якщо превалює перша форма, то на ринок виводиться інтелектуальний продукт у технологічно завершеній формі, як правило, апробований у виробництві. Але такий продукт зазвичай має меншу новизну і прогресивність. Річ у тім, що підприємству невигідно випускати на сторону ефективну технологію, оскільки це, по- перше, створює конкуренцію, а по-друге, не дозволяє зняти вершки у вигляді додаткового прибутку, який утворюється на нових ринках.

Якщо науково-технічна продукція реалізується на ринку самостійною науковою організацією, то в цьому разі прогресивність і новизна продукції вища, а можливо, і з нижчою її вартістю. Останнє пов'язане з тим, що споживач у даному випадку придбає науковий продукт, перспективи ринкових і виробничих можливостей якого недостатньо з'ясовані.

Нерідко навіть розробники не знають реальної вартості реалізованої наукової продукції. Крім того, такий продукт може бути доведений до розуму вже в дослідних підрозділах виробничого споживача, завдяки чому можна одержати вже власну науково-технічну продукцію і запатентувати її.

Конкурентоспроможність технологій. Конкурентоспроможність науково-технічної продукції на світових ринках визначає внутрішню або зовнішню орієнтацію її ринку. Недостатня конкурентоспроможність інтелектуального продукту на світовому ринку зумовлює низку заходів для впливу на ринок науково-технічної продукції з метою розширення і поліпшення якісних характеристик, а саме:

штучне розширення державного ринку НДДКР для стимулювання розробки високотехнологічних продуктів НДДКР;

розширення неринкового сектору інтелектуального продукту, збільшення державних витрат на освіту;

збільшення обсягу імпорту передових технологій з метою їх адаптації у вітчизняному виробництві;

розширення імпорту науково-технічних ідей з метою їх подальшого доведення до стадії технологічної завершеності на основі власних розробок.

У тому випадку, коли недостатня конкурентоспроможність науково-технічної продукції пов'язана зі слабкою її технологічною завершеністю, необхідно стимулювати залучення інвестицій до сфери виробничої реалізації винаходів, розвивати найефективніші форми поєднання науки і виробництва, надавати пільгові кредити науці з метою створення дослідних і виробничих підрозділів.

6. Рівень економічного розвитку. Цей фактор економічного розвитку країни справляє очевидний вплив на розвиток ринку в таких напрямах:

падіння рівня розвитку виробничої сфери приводить до зниження платоспроможного попиту на нововведення (у разі зростання фізичної потреби в них); ринок науково-технічної продукції стагнує;

спад рівня економічного розвитку призводить до зниження доходів держави, а отже, і її витрат на науку;

зменшення витрат на науку веде до звуження державного ринку науково-технічної продукції;

падіння обсягів виробництва і дефіцит держбюджету ведуть до інфляції, з дорожчання кредитів, що негативно позначається на ринку довгострокових проектів НДДКР, які є, як правило, високотехнологіч- ними і найперспективнішими.

Реалізація державної інноваційної політики потребує формування стратегії інноваційного розвитку.

Формування макроінноваційних стратегій припускає урахування різних аспектів державного управління інноваціями. Такими аспектами можуть бути:

Діапазон охоплення державою науково-технічних сфер і напрямів інноваційної діяльності. Даний діапазон може бути різним і визначається такими основними факторами:

розвиненістю державного сектору науково-технічної сфери;

наявністю коштів у державному бюджеті;

розвиненістю фірмової науки і рівнем розвитку ринку нововведень.

Два перші фактори визначають можливості держави впливати на науково-технічний розвиток економіки. Чим більшим є державний сектор НДДКР, тим в більшій кількості науково-технічні дослідження і розробки можуть провадитись під патронатом держави.

Характер переміщення технологій. Залежно від поставлених цілей та інноваційних завдань можуть бути обрані різні форми руху технологій між підприємствами і галузями. Можна назвати дві основні стратегії, за допомогою яких реалізується такий тип розвитку: стратегія послідовних інновацій і стратегія технологічного стрибка.

Характер генерації ідей. Завдання підвищення конкурентоспроможності у високотехнологічних галузях на світовому ринку може бути вирішена двома основними способами — на імітаційній основі, тобто за рахунок запозичення зарубіжних технологій, і на основі власних вітчизняних нововведень. Третій підхід реалізується на основі симбіозу двох вказаних способів.

Характер підтримки інноваційних процесів. Підтримка інноваційних процесів з боку держави може бути прямою і непрямою. І в першому, і в другому випадках підтримка орієнтована на різні стадії інноваційного процесу — на дослідження, розробку, виробництво. Державна підтримка може бути спрямована як у сферу внутрішніх, так і зовнішніх інноваційних процесів.

Не менш важливим питанням розвитку економіки є регіональні аспекти інноваційного розвитку. Однією з основних цілей регіонального науково-технічного розвитку є оновлення традиційних і технологічно відсталих або екологічно шкідливих галузей виробництва, сконцентрованих переважно в старих промислових центрах. Підвищена увага до проблем науково-технічного розвитку та інноваційної діяльності сприяє диверсифікації економіки регіонів з високим рівнем спеціалізації виробництва, що схильні до більшого ризику у разі зміни кон'юнктури ринку або під час економічних криз.

Активну роль у даному процесі може, і повинна, відіграти існуюча мережа науково-дослідних установ і вищих навчальних закладів. їх часто незатребуваний за останнє десятиліття науково-технічний потенціал потребує більш вираженої переорієнтації на проблеми регіонального розвитку.

Регіональна інноваційна стратегія є стратегією проміжного рівня (мезорівня) між макро- і мікроінноваційними стратегіями. її роль обумовлена тим, що будь-який виробничий та інноваційний процес має територіальну дислокацію. Визначена на державному рівні макростра- тегія реалізується за допомогою розміщення централізованих ресурсів по підприємствах і організаціях конкретних територій. Ці підприємства і організації використовують місцеві сировинні, виробничі і трудові ресурси, виробничу, освітню, наукову інфраструктуру. Необхідність урахування регіональної проблематики на макрорівні пов'язана ще і з тим, що будь-яка держава має бути зацікавлена в розвитку власних територій. Кожний регіон має свої інтереси, пов'язані з необхідністю соціально-економічного і науково-технічного розвитку. Тому реалізація стратегії інноваційного розвитку кожного окремого регіону є вкрай специфічною і передбачає різні форми (табл. 2.3).

Таблиця 2.3

Найменування регіональної стратегії

Зміст стратегії

Міжрегіональні стратегії

Самозабезпечення

Орієнтація на зниження залежності регіону від ввезення продукції та інтелектуальних послуг з інших регіонів

Мобілізаційна

Прагнення забезпечити розвиток за рахунок мобілізації власних інтелектуальних, виробничих і сировинних ресурсів

Залучення зовнішніх ресурсів

Прагнення забезпечити власний розвиток за рахунок залучення інтелектуальних та інших ресурсів ззовні

Реалізація виняткових можливостей

Прагнення забезпечити розвиток за рахунок виняткових ресурсів, що є в регіоні, особливостей розвитку його виробничої та наукової бази, географічного положення тощо

Інтелектуальна кооперація

Спроба підвищення інноваційного рівня за допомогою здійснення спільних проектів з іншими регіонами

Технологічна ніша

Концентрація зусиль на розробці і виробництві особливих технологій та продуктів

Технологічне лідерство

Прагнення перетворити регіон на експортера інтелектуальних продуктів і технологій

Державні стратегії розвитку території

Вибірковий пріоритетний розвиток

Концентрація державних ресурсів в окремих пріоритетних регіонах, що мають історично високий рівень розвитку

Рівномірний розвиток

Вирівнювання рівнів розвитку за допомогою напряму значніших ресурсів в слаборозвинені регіони

Пропорційний розподіл ресурсів

Розподіл ресурсів пропорційно вибраному параметру (кількість населення, обсяг території та ін.)

Локалізація

Прагнення реалізувати макроінноваційну стратегію з використанням потенціалу обмеженої кількості високороз- винених регіонів

Концентрація

Прагнення реалізувати макроінноваційну стратегію за рахунок залучення і розвитку потенціалу максимально можливої кількості регіонів

У світовій економіці вироблено й апробовано на практиці цілий ряд організаційно-економічних заходів, які сприяють інтенсифікації процесу науково-технологічного розвитку на рівні регіонів, серед яких:

ТИПИ РЕГІОНАЛЬНИХ ІННОВАЦІЙНИХ СТРАТЕГІЙ

• введення спеціальних цільових програм на загальнодержавному, регіональному та місцевому рівнях;

прямі державні субсидії та цільові асигнування регіональних (місцевих) органів влади;

місцеві податкові пільги, спрямовані на стимулювання регіонального розвитку;

формування наукових парків і регіональних центрів передової технології, створення інкубаторів малого бізнесу;

залучення венчурного капіталу;

мобілізація ресурсів приватного сектору на вирішення завдань регіонального науково-технічного розвитку;

вдосконалення інформаційної, комунікаційної, фінансової інфраструктури;

організація управлінського консультування підприємців.