2.5. Досвід державного регулювання інвестиційно-інноваційної діяльності в країнах з розвиненою ринковою економікою

У країнах з розвиненою ринковою економікою існує великий арсенал методів і відповідних державних інститутів, за допомогою яких здійснюється дієве макроекономічне регулювання інвестицій у розвиток національної економіки. Податки і державна підтримка підприємництва; планування державного бюджету і бюджетів регіональних адміністративних одиниць; складання фінансових планів малих і великих фірм; реалізація довгострокових науково-технологічних і соціальних державних програм; регулювання зайнятості і безробіття, грошового обігу; нарешті управління державним сектором економіки — все це не повний перелік сфер і напрямів регулювання економічного розвитку з активним використовуванням державних управлінських структур. Маркетингові методи тут органічно доповнюються плануванням. Визначення на перспективу потреби у продукції і ціни, за якою вона може бути реалізована на ринку, обґрунтування обсягів виробництва — це і маркетинг, і планування.

В Україні же сьогодні головним чином панують монетаристські теорії, відповідно до яких розвиток виробництва, зміни у зайнятості, інвестиціях та інших економічних параметрах і взаємозв'язках, у вирішальній мірі регулюються грошовим обігом, а останнє — банківською обліковою ставкою, балансом державного бюджету. Тим часом, як вже багато разів наголошувалося в літературі [14, 18, 19, 37], рецепти монетаризму хороші для зрілої, налагодженої економіки з розвиненою ринковою інфраструктурою, з підготовленими підприємцями і гнучкою, кваліфікованою і дисциплінованою робочою силою. Тоді важелі фінансової системи дієві і ведуть до оптимального розподілу ресурсів та їх ефективного використання.

Якщо ж такі умови відсутні, монетарні рецепти в економічній політиці (включаючи вивільнення цін і лібералізацію зовнішньої торгівлі) ведуть лише до гіперінфляції і паралічу вітчизняної виробничої системи, до різкої девальвації гривні і зростання зовнішньої заборгованості. Тяготи кризового періоду, на нашу думку, можна зменшити, якщо врахувати і творчо застосувати досвід економічно розвинених країн в будівництві післявоєнної економіки та її подальшому регулюванні. Особливо важливо використовувати цей досвід у сфері інвестиційної політики, бо саме капітальні вкладення, покликані адаптувати останні результати розвитку науки і техніки, визначають ефективність структури і функціонування економіки в цілому.

Зрозуміло, регулювання фінансової системи — необхідна умова нормального економічного розвитку. Однак з його допомогою не можна досягти прориву в царині реформування народногосподарської структури, що склалася, в науково-технічному прогресі та оновленні виробничої бази. Для цього потрібна багаторічна спеціальна робота з технологічної перебудови накопиченого виробничого апарату, модернізації існуючих і створення нових підприємств, здатних виробляти відповідної якості матеріали, машини й устаткування, сучасні товари широкого споживання.

Запорука економічного успіху як держави, так і підприємств — розробка раціональної довгострокової інноваційної-інвестиційної політики. Про це свідчить практика всіх країн, яким вдалося створити високоефективну економіку з високими стандартами якості життя.

Стосовно інноваційно-інвестиційної політики промислово розвинених країн можна з певною часткою умовності виділити три етапи.

Перший етап почався відразу після закінчення Другої світової війни і тривав приблизно до середини 1950-х років. Наслідки війни були далеко не однозначними для країн, що брали участь у ній, проте для більшості з них були характерні ослаблення фінансових можливостей підприємств, дестабілізація ринку позикового капіталу, наявність не- задоволеного попиту на предмети споживання і промислове устаткування.

Найпоширенішим способом стимулювання приватних інвестицій стало здійснення заходів податкової політики, спрямованих на збільшення питомої ваги внутрішніх ресурсів компаній у фінансуванні капіталовкладень, тобто частки самофінансування. Так, у США частка амортизаційних відрахувань і нерозподіленого на дивіденди прибутку у фінансуванні капіталовкладень нефінансових корпорацій у приватному секторі економіки в 1948 р. становила 76,1 %, у i960 р. — 72,9 %, а в 1970 р. — тільки 56 %.

Особливий важіль стимулювання інноваційно-інвестиційної діяльності — податок на корпорації, який дозволяє диференціювати ставки оподаткування розподіленого і нерозподіленого прибутку. У цьому контексті показовий приклад Великобританії: до 1958 р. ставка корпоративного податку на розподілений прибуток була значно вище, ніж на нерозподілену частку, яка залишалася в руках компаній і використовувалася ними для фінансування інновацій. Протягом 1947—1951 pp. ставка податку на розподілений прибуток зросла від 25 до 50 %, а на нерозподілений прибуток залишалася на рівні 10 %. У 1952—1955 pp. першу ставку було скорочено до 22,5, а другу — до 2,5 %. Нарешті після низки менш значних змін, у 1958 р. обидві ставки вийшли на рівень 10 % (у 1962—1964 pp. підвищені до 15 %). Таким чином, мірою зміцнення фінансового становища національних компаній форма обкладення корпоративним податком змінювалась у напрямі, який сприяв активізації ринку капіталів (акцій, облігацій, інших цінних паперів) і збільшенню його частки у фінансуванні інвестицій.

У даний період у Німеччині активно використовувалися методи прямого регулювання приватних капіталовкладень. У 1952—1955 pp. діяв «Закон про інвестиційну допомогу промисловому виробництву», відповідно до якого всі галузі промисловості, крім тих, яким надавалася допомога, а також державних підприємств, повинні були робити відрахування від прибутків до спеціального фонду, створеного для надання інвестиційної допомоги вугледобувній, металургійній, вагонобудівній промисловості, а також енерго-, газо- і водопостачанню. Загальну суму визначили в 1 млрд дойчмарок. Одержані від цієї операції кошти звільнялися від оподаткування.

Хоча названий закон набув чинності коли країна досягла довоєнного рівня промислового виробництва, подальше господарське зростання стримувалося низькими темпами реконструкції ряду галузей важкої промисловості. За цих умов держава вживала безпрецедентних заходів із забезпечення фінансування капіталовкладень у згадані вище галузі. Відрахування до фонду інвестиційної допомоги зробили 132 тис. промислових підприємств Німеччини. Капіталізація зібраних внесків, а також розширення прискореної амортизації основних фондів, дозволили галузям, що одержували допомогу, здійснити капіталовкладення, що майже вп'ятеро перевищили первинну суму фонду.

У 1946—1950 pp. у Франції до половини валових національних інвестицій формувалося за рахунок державних коштів. Від початку 1950-х років пряма участь держави у фінансуванні капіталовкладень значно слабшає, але залишається суттєвою: на її частку припадає до 30 % інвестицій. Цілеспрямоване інвестування значних коштів у такі капіталомісткі сфери з тривалими термінами оборотності капіталу, як галузі виробничої інфраструктури, сприяло відновленню і розширенню мережі шосейних доріг і залізниць, мостів, аеродромів, водних шляхів, річкових і морських портів. Сприяло це і модернізації існуючих і будівництву нових електростанцій, ліній електропередач, нафто- і газопроводів. Великі державні капіталовкладення привели транспортну мережу і енергетичне господарство у відповідність до рівня розвитку промисловості. Інфраструктура перестала бути вузьким місцем у розвитку економіки. Реконструйовані транспорт і енергетика, надаючи промисловим, сільськогосподарським, будівельним та іншим підприємствам високий рівень відповідного обслуговування, значно вплинули на підвищення ефективності інвестиційної діяльності цих виробничих одиниць.

Особливо характерним виявилося в перші післявоєнні десятиліття положення, якими держава встановлювала на продукцію націоналізованих підприємств занижені ціни, що часто не компенсували витрат виробництва, ніж приватні підприємства забезпечувалися дешевими паливом і електроенергією, а також транспортними послугами, що, зрозуміло, сприяло підвищенню конкурентоспроможності французького бізнесу на світових ринках.

У післявоєнні роки в більшості країн Західної Європи держава надала безвідплатні допомоги в справі фінансування інвестицій у такі галузі, як сільське господарство, суднобудування, вугільна і нафтовидобувна промисловість, житлове будівництво.

Як прави