2.5. Досвід державного регулювання інвестиційно-інноваційної діяльності в країнах з розвиненою ринковою економікою

магниевый скраб beletage

У країнах з розвиненою ринковою економікою існує великий арсенал методів і відповідних державних інститутів, за допомогою яких здійснюється дієве макроекономічне регулювання інвестицій у розвиток національної економіки. Податки і державна підтримка підприємництва; планування державного бюджету і бюджетів регіональних адміністративних одиниць; складання фінансових планів малих і великих фірм; реалізація довгострокових науково-технологічних і соціальних державних програм; регулювання зайнятості і безробіття, грошового обігу; нарешті управління державним сектором економіки — все це не повний перелік сфер і напрямів регулювання економічного розвитку з активним використовуванням державних управлінських структур. Маркетингові методи тут органічно доповнюються плануванням. Визначення на перспективу потреби у продукції і ціни, за якою вона може бути реалізована на ринку, обґрунтування обсягів виробництва — це і маркетинг, і планування.

В Україні же сьогодні головним чином панують монетаристські теорії, відповідно до яких розвиток виробництва, зміни у зайнятості, інвестиціях та інших економічних параметрах і взаємозв'язках, у вирішальній мірі регулюються грошовим обігом, а останнє — банківською обліковою ставкою, балансом державного бюджету. Тим часом, як вже багато разів наголошувалося в літературі [14, 18, 19, 37], рецепти монетаризму хороші для зрілої, налагодженої економіки з розвиненою ринковою інфраструктурою, з підготовленими підприємцями і гнучкою, кваліфікованою і дисциплінованою робочою силою. Тоді важелі фінансової системи дієві і ведуть до оптимального розподілу ресурсів та їх ефективного використання.

Якщо ж такі умови відсутні, монетарні рецепти в економічній політиці (включаючи вивільнення цін і лібералізацію зовнішньої торгівлі) ведуть лише до гіперінфляції і паралічу вітчизняної виробничої системи, до різкої девальвації гривні і зростання зовнішньої заборгованості. Тяготи кризового періоду, на нашу думку, можна зменшити, якщо врахувати і творчо застосувати досвід економічно розвинених країн в будівництві післявоєнної економіки та її подальшому регулюванні. Особливо важливо використовувати цей досвід у сфері інвестиційної політики, бо саме капітальні вкладення, покликані адаптувати останні результати розвитку науки і техніки, визначають ефективність структури і функціонування економіки в цілому.

Зрозуміло, регулювання фінансової системи — необхідна умова нормального економічного розвитку. Однак з його допомогою не можна досягти прориву в царині реформування народногосподарської структури, що склалася, в науково-технічному прогресі та оновленні виробничої бази. Для цього потрібна багаторічна спеціальна робота з технологічної перебудови накопиченого виробничого апарату, модернізації існуючих і створення нових підприємств, здатних виробляти відповідної якості матеріали, машини й устаткування, сучасні товари широкого споживання.

Запорука економічного успіху як держави, так і підприємств — розробка раціональної довгострокової інноваційної-інвестиційної політики. Про це свідчить практика всіх країн, яким вдалося створити високоефективну економіку з високими стандартами якості життя.

Стосовно інноваційно-інвестиційної політики промислово розвинених країн можна з певною часткою умовності виділити три етапи.

Перший етап почався відразу після закінчення Другої світової війни і тривав приблизно до середини 1950-х років. Наслідки війни були далеко не однозначними для країн, що брали участь у ній, проте для більшості з них були характерні ослаблення фінансових можливостей підприємств, дестабілізація ринку позикового капіталу, наявність не- задоволеного попиту на предмети споживання і промислове устаткування.

Найпоширенішим способом стимулювання приватних інвестицій стало здійснення заходів податкової політики, спрямованих на збільшення питомої ваги внутрішніх ресурсів компаній у фінансуванні капіталовкладень, тобто частки самофінансування. Так, у США частка амортизаційних відрахувань і нерозподіленого на дивіденди прибутку у фінансуванні капіталовкладень нефінансових корпорацій у приватному секторі економіки в 1948 р. становила 76,1 %, у i960 р. — 72,9 %, а в 1970 р. — тільки 56 %.

Особливий важіль стимулювання інноваційно-інвестиційної діяльності — податок на корпорації, який дозволяє диференціювати ставки оподаткування розподіленого і нерозподіленого прибутку. У цьому контексті показовий приклад Великобританії: до 1958 р. ставка корпоративного податку на розподілений прибуток була значно вище, ніж на нерозподілену частку, яка залишалася в руках компаній і використовувалася ними для фінансування інновацій. Протягом 1947—1951 pp. ставка податку на розподілений прибуток зросла від 25 до 50 %, а на нерозподілений прибуток залишалася на рівні 10 %. У 1952—1955 pp. першу ставку було скорочено до 22,5, а другу — до 2,5 %. Нарешті після низки менш значних змін, у 1958 р. обидві ставки вийшли на рівень 10 % (у 1962—1964 pp. підвищені до 15 %). Таким чином, мірою зміцнення фінансового становища національних компаній форма обкладення корпоративним податком змінювалась у напрямі, який сприяв активізації ринку капіталів (акцій, облігацій, інших цінних паперів) і збільшенню його частки у фінансуванні інвестицій.

У даний період у Німеччині активно використовувалися методи прямого регулювання приватних капіталовкладень. У 1952—1955 pp. діяв «Закон про інвестиційну допомогу промисловому виробництву», відповідно до якого всі галузі промисловості, крім тих, яким надавалася допомога, а також державних підприємств, повинні були робити відрахування від прибутків до спеціального фонду, створеного для надання інвестиційної допомоги вугледобувній, металургійній, вагонобудівній промисловості, а також енерго-, газо- і водопостачанню. Загальну суму визначили в 1 млрд дойчмарок. Одержані від цієї операції кошти звільнялися від оподаткування.

Хоча названий закон набув чинності коли країна досягла довоєнного рівня промислового виробництва, подальше господарське зростання стримувалося низькими темпами реконструкції ряду галузей важкої промисловості. За цих умов держава вживала безпрецедентних заходів із забезпечення фінансування капіталовкладень у згадані вище галузі. Відрахування до фонду інвестиційної допомоги зробили 132 тис. промислових підприємств Німеччини. Капіталізація зібраних внесків, а також розширення прискореної амортизації основних фондів, дозволили галузям, що одержували допомогу, здійснити капіталовкладення, що майже вп'ятеро перевищили первинну суму фонду.

У 1946—1950 pp. у Франції до половини валових національних інвестицій формувалося за рахунок державних коштів. Від початку 1950-х років пряма участь держави у фінансуванні капіталовкладень значно слабшає, але залишається суттєвою: на її частку припадає до 30 % інвестицій. Цілеспрямоване інвестування значних коштів у такі капіталомісткі сфери з тривалими термінами оборотності капіталу, як галузі виробничої інфраструктури, сприяло відновленню і розширенню мережі шосейних доріг і залізниць, мостів, аеродромів, водних шляхів, річкових і морських портів. Сприяло це і модернізації існуючих і будівництву нових електростанцій, ліній електропередач, нафто- і газопроводів. Великі державні капіталовкладення привели транспортну мережу і енергетичне господарство у відповідність до рівня розвитку промисловості. Інфраструктура перестала бути вузьким місцем у розвитку економіки. Реконструйовані транспорт і енергетика, надаючи промисловим, сільськогосподарським, будівельним та іншим підприємствам високий рівень відповідного обслуговування, значно вплинули на підвищення ефективності інвестиційної діяльності цих виробничих одиниць.

Особливо характерним виявилося в перші післявоєнні десятиліття положення, якими держава встановлювала на продукцію націоналізованих підприємств занижені ціни, що часто не компенсували витрат виробництва, ніж приватні підприємства забезпечувалися дешевими паливом і електроенергією, а також транспортними послугами, що, зрозуміло, сприяло підвищенню конкурентоспроможності французького бізнесу на світових ринках.

У післявоєнні роки в більшості країн Західної Європи держава надала безвідплатні допомоги в справі фінансування інвестицій у такі галузі, як сільське господарство, суднобудування, вугільна і нафтовидобувна промисловість, житлове будівництво.

Як правило, державні кредити надавалися на тривалий термін і за пільговими ставками. Особливо велика роль держави у сфері кредитування у Франції, де частина банків і страхових установ націоналізована. Кредитування промислових, будівельних, сільськогосподарських та інших підприємств ведеться казначейством через Фонд економічного і соціального розвитку, який у післявоєнні роки здійснював щорічно до 40 % всього обсягу державного фінансування капіталовкладень. У період 1949—1956 pp. за рахунок кредитів фонду фінансувалося в середньому близько 11 % сукупних виробничих капіталовкладень. Головними об'єктами державного кредитування разом з націоналізованими підприємствами, на які в окремі роки припадало до 75 % загальної суми кредитів, стали підприємства нових, таких галузей промисловості, хімічна, електротехнічна, що динамічно розвиваються, а також деякі старі галузі, від стану яких значною мірою залежало конкурентоспроможність всієї економіки (перш за все чорна металургія).

У ході відновлення фінансової потужності приватних підприємств і зруйнованих війною господарських зв'язків, мірою досягнення довоєнних обсягів виробництва і експорту та виходу на достатньо високу норму накопичення, на зміну політиці «інвестиції за будь-яку ціну» приходило нормальне державне регулювання галузевої і регіональної структури капіталовкладень, а також антициклічна дія на приватну інвестиційну діяльність.

Якщо тепер розглянути другий етап державної політики капіталовкладень, що продовжувався до кінця 1970-х років, тоді головними напрямами можна визнати:

стимулювання науково-технічного прогресу;

ліквідацію руйнівних наслідків енергетичної кризи;

запобігання забрудненню довкілля;

сприяння прогресивним зрушенням у структурі господарства.

На цьому етапі розв'язувалися проблеми адаптації національних

економік до умов інтенсивного розгортання науково-технічної революції. Посилилася і потреба в кон'юнктурному регулюванні інвестицій, бо після завершення відновного періоду в розвитку господарства різко зросла амплітуда циклічних коливань.

У США та в інших країнах, як і раніше, гостро постала проблема недонакопичення капіталу. Частка капіталовкладень в американському валовому національному продукті була (і дотепер залишається) значно меншою, ніж в інших розвинених країнах. З метою активізації інвестиційної діяльності і стимулювання модернізації виробничого апарату адміністрація США у 1962 р. вводить 7 %-ву знижку на капіталовкладення в устаткування виробничого призначення. Компаніям надавалося право скорочувати у вказаній межі суму сплачуваного податку за умови, що термін роботи устаткування, що придбавається, становить вісім і більше років. Для устаткування з меншим терміном служби податкова знижка знижувалася: при службі 6—8 років — до 4,66, а 4—6 — до 2,33 %. З невеликою перервою (1969—1971) ця податкова пільга для капіталовкладень діяла до середини 1980-х років, причому в деякі роки знижка підвищувалась до 10 %. Введення даної податкової знижки виявилося вельми дієвим засобом стимулювання інвестиційної активності: у 1962—1972 pp. середньорічний темп приросту основного капіталу виявився у 1,5 раза вищим, ніж у попередні десятиліття.

Ефективним напрямом дії держави на структуру капіталовкладень у 1960-ті і 1970-ті роки стає стимулювання науково-технічного прогресу, спрямоване на підвищення конкурентоспроможності національних компаній та економіки в цілому. Варто наголосити, що в країнах з ринковою економікою відсутній якийсь особливий «механізм НТП». Сприйнятливість до науково-технічного прогресу створюється в результаті роботи ринкових принципів конкуренції, ціноутворення, в ході взаємного руху попиту і пропозиції. Проте ринковий механізм не забезпечив вирішення всіх проблем науково-технічного розвитку; роль держави в цій сфері у всіх високоіндустріальних країнах дуже суттєва. При цьому відповідні функції держава реалізує в таких трьох основних формах:

бюджетне фінансування наукових досліджень, головним чином фундаментальних;

субсидування науково-дослідного та інноваційного процесу в приватному секторі;

надання податкових пільг з метою прискорення науково- технічного прогресу.

Названі заходи, як правило, провадяться державою в межах довго- і середньострокових науково-технологічних програм. Відомі десятки програм розвитку наукових досліджень і розробок в ядерній енергетиці, освоєння космосу і ресурсів Світового океану, інформаційної техніки і систем зв'язку, біотехнології і нетрадиційних матеріалів. Ці програми в різні роки складалися і реалізовувалися в США та Японії, Німеччині та Франції, Великобританії та Італії. У більшості випадків держава брала на себе фінансування фундаментальних досліджень, що проводилися в університетах та інших наукових установах. До кінця 1970-х років у всіх розвинених країнах (за винятком Японії та Швейцарії) частка державних коштів в сукупному фінансуванні НДДКР коливалася приблизно на рівні 50 %; у Франції — трохи більше (53 %), у Німеччині — менше (41 %).

Ефективним засобом збільшення джерел фінансування науково- дослідної діяльності та інноваційного процесу в корпораціях (а й створення загальних сприятливих умов для інвестування) стало надання податкових пільг підприємствам, що здійснюють НДР. Система такого роду пільг надзвичайно багатоманітна.

Спеціальні податкові пільги для НДР, що проводяться приватними компаніями, вперше передбачалися Кодексом внутрішніх доходів США (1954). Американські компанії дістали право або одноразового повного вирахування з оподатковуваного податком доходу витрат на НДДКР за типом поточних виробничих витрат, або вирахування цих витрат з доходів протягом ряду років. У першому випадку компанії (головним чином великі) одержували можливість здійснювати наукові дослідження за рахунок доходів від інших видів діяльності. До права ж вирахування витрат на НДДКР протягом кількох років вдаються, як правило, дрібні і середні фірми. Аналогічними правами користуються компанії Великобританії, Італії, Канади, Швеції.

У більшості країн особлива увага надається стимулюванню науково-технічного прогресу у сфері дрібного і середнього бізнесу. Річ у тім, що малі наукомісткі фірми не без підстав вважаються найбільш динамічними суб'єктами інноваційного процесу. Вони краще за великі підприємства пристосовані до знаходження ринкових ніш для нововведення і концентрації в них необхідних фінансових ресурсів. Для малих підприємств, що здійснюють НДР, встановлені додаткові податкові, перш за все амортизаційні, пільги. Так, у Великобританії та Японії для власників цих підприємств знижені ставки прибуткового податку. Застосовується зниження ставок податку на приріст капіталу, на доходи від операцій з цінними паперами (широко цей метод заохочення ризикового бізнесу поширений у США).

Крім заходів, які стимулюють науково-технологічний розвиток, у вирішенні структурних проблем і регулюванні інвестиційної діяльності в цілому значну роль відіграли енергетична та екологічна політики.

Бюджетне фінансування енергетичних програм (зокрема, дослідних), а також певна цінова політика і введення розгалуженої системи специфічних податкових пільг сприяли зростанню капіталовкладень, що забезпечують рішення енергетичних проблем. Як приклади використання інструментів державного регулювання можуть бути названі законодавчі акти, прийняті конгресом США. Скажімо, Законом про енергетичну політику і економію енергії (1975) вводився контроль над цінами на нафту. Закон про використання палива у промисловості та на електростанціях (1978) дозволяв спалювання рідкого і газового палива на ТЕС лише у виняткових випадках (зокрема, у тих, коли з якихось причин неможливий їх переклад на вугілля). У законодавчому порядку надані податкові пільги компаніям, що здійснюють капіталовкладення в енергозбереження. Ці знижки стимулювали мобілізацію альтернативних видів енергії та її заощадження, застосування нових технологій у сфері енергетики (наприклад, надавалися знижки компаніям, що освоюють виробництво палива із зерна, спиртного палива; надавався 10 %-й податковий кредит для інвестицій в устаткування, що працює на сонячній енергії).

Встановлювалися пільгові податки на нові автомобілі, які ефективніше використовують паливо; передбачалася система податків, стримуючих споживання бензину, і стандартів, стимулюючих підвищення ефективності цього споживання. Раціоналізації витрачання палива у житлових будівлях і спорудах сприяли пільгові кредити і позики на меті посилення теплоізоляції приміщень, а також стандарти, розраховані на заощадження енергетичних ресурсів при експлуатації будівель і побутових предметів тривалого користування.

У 1970-ті роки у всіх високорозвинених країнах були широко заді- яні методи регулювання інвестицій, спрямованих на охорону екології. Були ухвалені ряд законів, що регламентують порядок природокористування. Так, вперше в історії США приймається Закон про національну політику в сфері навколишнього середовища (1969), що поклав на федеральний уряд відповідальність за рішення екологічних проблем. На підставі цього закону, а також інших правових актів були розроблені і введені національні стандарти на якість окремих компонентів середовища або гранично допустимі норми його забруднення. Загальнодержавні стандарти якості повітря, води і шумового забруднення поступово посилювалися; у 1976 р. визначено остаточні нормативи забруднення. Встановлення таких стандартів означало, що держава встановлює певні обмеження на викид забруднювальних речовин і ставить відповідні вимоги до підприємців, примушуючи їх упроваджувати або нову безвідходну технологію, або очисне устаткування. Таким чином, держава дістала певною мірою право регламентувати діяльність приватних фірм, впливати на темпи і структуру їх інвестування, динаміку цін і прибутків і, врешті-решт, — на їх рентабельність і конкурентоспроможність.

До цього періоду відноситься і початок використання такого економічного важеля, як платня за забруднення, або податок на одиницю забруднювальних речовин, що викидаються. Розробляється диференційована шкала для різних об'ємів і видів забруднювачів, встановлюється універсальний податок на стоки і викиди, який сплачувався кожним підприємством і спонукав його вживати заходи до припинення цієї шкідливої діяльності.

Ключовий засіб дії на інвестиційну діяльність у специфічно анти- циклічних цілях — кредитна політика центральних банків, які, як правило, є незалежними фінансовими інститутами з винятковим правом випуску банкнот. Центральні банки забезпечують стійкість валюти і несуть відповідальність за стан платіжного балансу, через них виконується державний бюджет. Особливість діяльності національних банків полягає у тому, що вони не кредитують безпосередньо капіталовкладення приватних підприємств, а впливають на їх інвестиційну діяльність за допомогою регулювання їх відносин з комерційними банками. Останнє, власне, і служить основним напрямом кон'юнктурної політики центральних банків. Сутність її зводиться до обмеження кредитної експансії за часів перегріву кон'юнктури і полегшенню умов кредиту в період криз і депресій. Так, підвищення облікової ставки веде до ускладнення умов фінансування комерційних банків і інших кредитних інститутів; якщо ж облікова ставка знижується, ці умови полегшуються.

Схожу мету, що і варіювання обліковою ставкою, переслідує і політика динаміки обов'язкових резервів. Підвищуючи обов'язкові резервні внески кредитних установ у фазі високої кон'юнктури, центральний банк скорочує обсяг кредитів, що надаються ними, і тим самим дестимулює інвестиційну діяльність підприємств; зниження ж норми резервів дає стимулюючу дію иа обсяги кредитування і темпи зростання капіталовкладень (у період спаду). Норми обов'язкових резервів для кредитних організацій встановлюються за поточними, терміновими і ощадними внесками.

Антициклічна дія на інвестиційну діяльність в ширших масштабах здійснювалася методами фінансової політики, до їх числа належить:

відпрацювання особливої системи формування обсягу і структури бюджетних доходів (останні повинні зростати у період спаду і скорочуватися під час підйому) і витрат (рух яких має бути протилежним);

функціонування фондів вирівнювання кон'юнктури у центральних банках (з метою погашення боргу центральному банку на етапі підйому і фінансування додаткових державних витрат за рахунок зібраних у фонді засобів в умовах спаду);

підвищення або зниження — залежно від стану кон'юнктури — ставок прибуткового і корпоративного податків;

застосування інвестиційних дотацій, що є частиною капіталовкладень, яку держава безоплатно повертає інвестору під час кризового і депресивного стану економіки (до 10 % загальної суми річних інвестицій);

використання інвестиційних премій, виплачуваних приватним фірмам у разі погіршення кон'юнктури у відповідній пропорції до розмірів вироблених капіталовкладень.

Можна, втім, констатувати, що розширення кола державних преференцій, що постійно поповнювався новими знижками і пільгами для різних груп підприємців, не завжди досягало поставлених цілей. Особливо виразно це виявилося на рубежі 1970—1980-х років, коли стрімко наростали негативні явища в розвитку економіки розвинених країн — інфляція, падіння темпів економічного зростання та ефективності використовування факторів виробництва. Економісти і політики, що дотримувались неоконсервативних поглядів, схильні були пояснювати ці процеси прорахунками економічної політики держави, яка, на їх думку, поширила свій вплив на господарський розвиток за межі дозволеного, що призвело до зростання бюджетних витрат і дефіцитів, зниження стимулів до праці і капіталовкладень, порушення регулюючої функції ринку.

На третьому етапі (розпочався у 1980-ті роки) уряди США, Великобританії, Японії, Німеччині та Франції КЕРУВАЛИСЯ в своїй політиці тим, що надмірна регламентація економіки з боку держави (навіть за допомогою винятково непрямих методів податкового і кредитного регулювання) веде до скорочення темпів зростання приватних капіталовкладень і уповільнення процесу технологічних перетворень. Тому головні зусилля стали спрямовувати на створення у фінансовій і кредитно-грошовій сферах умов, необхідних для розгортання приватної підприємницької ініціативи і підвищення ефективності власне ринкового механізму.

Вирішальною ланкою в системі заходів дерегулювання економіки в цілях заохочення приватної ініціативи виступили податкові реформи, які у кілька етапів проводились практично у всіх високорозвине- них країнах. Теоретична основа цих реформ — концепція досягнення нейтральності оподаткування, згідно з якою податкова система не повинна деформувати ринкові, стихійно складені процеси; не повинна, інакше кажучи, використовуватись як інструмент зміни пропорцій виробництва, накопичення, обміну і споживання.

Податкові ставки на прибуток корпорацій були скорочені: у Великобританії (від 52 % у 1981 р. до 45 у 1984 p., 40 у 1985 р. і 35 % у 1986 p.); у Франції (від 50 % у 1983 р. до 45 у 1986 p., 42 у 1988 р. і до 39 % на нерозподілений прибуток з 1989 p.); в Японії (за 1985—1988 pp. — від 43,3 до 37,5 %). Значне пом'якшення прогресії прибуткового податку і скорочення ставок корпоративного податку (на нерозподілений прибуток від 56 до 53 %, а на розподілений — від 36 до 33 %) мали місце в ході триступінчатої західнонімецької податкової реформи 1986—1990 pp.

Зазначені заходи в оподаткуванні спрямовувались головно на послаблення податкового тягаря для корпорацій і взагалі для одержувачів великих доходів. Такі податкові реформи дозволили значно збільшити суму коштів, що залишаються у розпорядженні компаній і фізичних осіб після сплати податків, розширивши можливості реінвес- тування доходів, фінансування капіталовкладень, створення нових підприємств (перш за все у галузях з передовими технологіями).

Теза про нейтральність оподаткування якнайповніше реалізована в американській податковій реформі 1986 р. Від 1 січня 1986 р повністю скасовувалася податкова знижка на інвестиції (введена 1962 p.); ґрунтовні зміни вносилися в амортизаційні правила: збільшилися терміни списання багатьох видів устаткування, житлових і нежилих будівель. Тим самим підприємства позбавлялися великих податкових пільг, що полегшували їм фінансування інвестицій. Це — з одного боку.

З другого — новий податковий закон замінив діючу до його ухвалення 14-розрядну шкалу граничних ставок прибуткового податку (від 2 до 50 %) спочатку (1987) п'ятьма ставками (від 2 до 38,5 %), а з 1988 р. — двома (15 і 28 %); іншими словами, максимальна ставка оподаткування порівняно з 1986 р. зменшувалася майже вдвічі (у жовтні 1990 р. Конгрес США ухвалив рішення про підвищення максимальної податкової ставки для вищих категорій доходів до 33 %). Високу ставку на прибуток корпорацій від 1 липня 1987 р. знизили від 46 до 40 %, а від 1 липня 1988 р. — до 34 %. Замість 4-розрядної шкали ставок на прибуток до 100 тис. дол. у 1988 р. введені дві ставки на прибуток до 75 тис. дол.: 15 — на перші 50 тис. дол. і 25 % — на наступні 25 тис. дол. Понад цю суму діє максимальна ставка — 34 %.

Даний неоконсервативний поворот виразився і в переосмисленні ролі державної власності. Уряди Великобританії, Німеччини, Японії та інших країн почали здійснювати широку (хоча і поетапну) приватизацію об'єктів державної власності навіть у таких галузях, як транспорт, енергетика, зв'язок (які, як відомо, від часу формування перебували у власності держави). Перемогла думка про те, що залучення цих галузей до сфери ринкових відносин сприятиме підвищенню ефективності накопиченого в них капіталу і прискоренню науково-технологічного розвитку.

Практично у всіх провідних країнах (крім Франції та Італії) ще наприкінці 1970-х років виявила себе тенденція до абсолютного і відносного скорочення бюджетних коштів, що спрямовуються на фінансування наукових досліджень і розробок. У даний час навіть американська держава витрачає на ці цілі менше половини обсягу сукупних витрат на науку (а в 1965 р. його частка становила 65 %). З метою активізації науково-дослідних розробок і реалізації нововведень у даному секторі був застосований новий фінансовий інструмент — податковий кредит на приріст НДДКР. У США ця знижка введена 1981 р. (з деякими варіаціями її через кілька років ввели в Японії, Канаді і Франції). Йдеться про вирахування з нарахованої суми податку на прибуток 25 % додаткових витрат компанії на НДДКР у поточному році порівняно з відповідними середньорічними витратами за попередні три роки (причому додаткові витрати на НДДКР не повинні перевищувати 50 % суми базисних витрат за вказаний період).

Даний податковий кредит на приріст НДДКР має той стимулюючий ефект, що ця знижка нараховується не від всієї суми витрат на НДДКР, а лише від їх приросту. Зрозуміло, що це заохочує компанії до активнішого нарощування витрат на наукові дослідження. Реформа 1986 р. скоротила розмір податкового кредиту на приріст НДДКР від 25 до 20 %. Причому чіткіше класифікували витрати на НДДКР, до яких ця знижка застосовується. До такого роду витрат належать лише ті види, які пов'язані зі створенням нових продуктів або технологій, поліпшенням функціональних характеристик виробу, забезпеченням його більшої надійності і кращої якості. Знижка не поширювалась на витрати, пов'язані тільки зі зміною типу продукту, сезонними та іншими модифікаціями.

Резюмуючи, можна сказати, що у всіх розвинених країнах ще всередині 1950-х років намітився, а потім і повною мірою відбувся перехід від спорадичних, не досить узгоджених між собою (а іноді й суперечливих один одному) способів державного втручання в інвестиційний процес до синхронізованої в часі і просторі, і заснованій на строгому науковому опрацьовуванні, системі заходів державного регулювання капіталовкладень. Рішення про ті або інші стратегічні напрями використання регулюючого інструментарію, про будь-які конкретні акції інвестиційної політики приймаються урядовими органами після серйозних консультацій з представниками дослідних установ, банків і корпорацій і з урахуванням підсумків ретельного аналізу тенденцій економічного розвитку.

Таким чином, ми можемо спостерігати реальні вимоги до попередньої всебічної оцінки дії намічених актів державної політики на господарське зростання, на структурні зрушення в економіці, на піднесення конкурентоспроможності національних фірм.

Украй важливо мати на увазі, що навіть за умов жорсткого структурного регулювання 1960—1970-х років, коли пільги (по окремих галузях, регіонах, видах устаткування), що селективно надавалися, справляли суттєвий вплив на інвестиційні вибори підприємців, однак остаточне рішення залишалося за суб'єктом господарювання. Проте, починаючи від середини 1960-х років, частка державних капіталовкладень, попри їх значущість у вирішенні загальногосподарських проблем (зокрема, для розвитку інфраструктури), в більшості країн з'являється тенденція до скорочення, паралельно зростають масштаби приватизації державної власності.

У системі інструментів державного регулювання інвестицій відбулися перенесення акценту на податково-амортизаційні заходи, перехід до їх переважного використання (порівняно з субсидіями, позиками і пільговими кредитами). Це пов'язано з рядом чинників.

По-перше, податково-амортизаційний інструментарій через свою специфіку дозволяє справляти ширшу і всеосяжну дію на інвестиційний процес (охоплюючи одночасно великий набір галузей і регіонів і зачіпаючи всі, або майже всі, підприємства).

По-друге, цей інструментарій піддається точнішій настройці, дозволяючи з вельми високою вірогідністю прогнозувати результати державної політики.

По-третє, дешевший, оскільки його застосування не тягне за собою зростання прямих державних асигнувань (що, зрозуміло, украй актуально за умов дефіцитності державних бюджетів).

Охарактеризована вище система податкових пільг для інвесторів відрізняється тим, що кожна пільга має чітку цільову спрямованість.

Наприклад, податкова знижка стосовно інвестицій в нове устаткування надається лише після введення цього устаткування в експлуатацію; знижка на приріст НДДКР — тільки у зв'язку з фактом реального здійснення відповідних витрат. Причому право на одержання податкової пільги реалізується автоматично, бо закріплене законодавством і його не потрібно обґрунтовувати і підтверджувати в яких-небудь інстанціях. Державні відомства ведуть офіційний статистичний облік і аналіз податкових пільг.

Зрозуміло, що ключове питання — адаптація світового досвіду до українських реалій. У найзагальнішому вигляді можна стверджувати, що найбільш прийнятне для України пристосування досвіду другого етапу розвитку регулювання, що наголошувався. Слід сказати, що плідна і характерна для третього етапу ідея нейтральності податкової системи (з її постулатами невтручання в ухвалення рішень господарськими агентами, однакового оподаткування доходів незалежно від форм вкладення капіталу і галузі економіки, обкладення саме реальних, тобто з урахуванням інфляції, доходів) навряд чи здатна ефективно реалізуватися в господарській системі, що перебуває на стадії незрілості ринкових відносин. Нейтральне оподаткування — атрибут розвиненого ринку.

Практика свідчить, що головні об'єкти дії регулюючих інструментів — галузі, які перебувають у стані стагнації (вуглевидобування, металургія, суднобудування, старі галузі машинобудування) і нові (свого часу такими і для проаналізованих країн були радіоелектроніка, теле- комунікацій, виробництво конструкційних матеріалів). Саме компанії цих двох груп галузей якнайбільше потребували державної підтримки у фінансуванні своїх капіталовкладень: господарські одиниці першої групи — в раціоналізацію і модернізацію виробництва, другий — у розширенні виробничих потужностей.

Стосовно галузей першої групи, як правило, капіталомістким, зручним інструментом стимулювання служить така знижка на інвестиції в нове устаткування (за розмірами це 4—10 % загальної суми нарахованого податку залежно від термінів служби устаткування і кон'юнктурної ситуації), право на одержання якої настає з часу введення устаткування в експлуатацію (а не під час закупівлі). Остання обставина, зрозуміло, сприяє швидкому освоєнню цього устаткування. Для стимулювання ж капіталовкладень в нові, швидкорослі, галузі краще пристосовані різні форми прискореної амортизації. Амортизаційні пільги можуть бути надані на нетривалий термін (до двох років) з тим, щоб підвищити рентабельність інвестицій у перші роки освоєння нових технологічних процесів і нових видів продукції.

Ці моменти слід враховувати в сучасній українській інвестиційній політиці, як, втім, і таку обставину, що предметом особливої турботи держави в сучасній ринковій економіці є розвиток сфери малого і середнього бізнесу. Для надання допомоги цій групі підприємств (зайнятих і в машинобудуванні, і в легкій промисловості, і головно в нових наукомістких галузях) широко використовуються найрізноманітніші пільги: право особливих амортизаційних списань, що не поширюються на інші галузі економіки; пільгове кредитування за рахунок державних коштів і гарантованих кредитів комерційних банків (оскільки ці підприємства не володіють достатніми можливостями самофінансування); система державних субсидій на найрізноманітніші цілі, зокрема, на фінансування дослідних проектів, найму кваліфікованого персоналу, купівлі високопродуктивного устаткування.