2.6. Вплив глобалізації на інноваційні процеси в економіці України : Інноваційний менеджмент теорія і практика а в умовах трансформації : B-ko.com : Книги для студентів

2.6. Вплив глобалізації на інноваційні процеси в економіці України

Ефекти глобалізації достатньо виразно виявляються і в Україні. Основні імпульси економічного зростання в такому господарському центрі, як Київ з 70 % українського капіталообігу виходять сьогодні зі сфери послуг, з інноваційних консалтингових підприємств і підприємств фінансового сектору, підприємств з виробництва програмного комп'ютерного забезпечення і засобів зв'язку, а також з управлінського сектору приватних і державних установ. Нові робочі місця створюються в простих низькооплачуваних галузях сфери послуг, особливо в секторі торгівлі і постачання, на фірмах забезпечення безпеки. Територіально їх агломерація концентрується в центрі міста. Централізація регіональних і національних структур управління, концентрація представництв іноземних компаній підсилюють процеси територизації.

Зростання кількості зайнятих у виробничому секторі стагнує, проте численні імпульси з боку приватних підприємств вже відчуваються, наприклад, у житлово-будівельному секторі, що динамічно розвивається. Звичайно, фінансова криза багато в чому пригальмувала або навіть зупинила вже помітні процеси розвитку. З іншого боку, скорочення імпорту у зв'язку з ненормально високим митним збором і податками надало українським підприємствам нові можливості зайняти ці ніші, що звільнилися. Вислови багатьох західних менеджерів це підтверджують.

Іноземні підприємства у виробничому секторі намагаються виходити на ринки України з новими видами продукції. Поєднання нових продуктів зі вживаною на українських підприємствах технологією часто виявляється складним і навіть неможливим через технологічні відмінності в рівні виробництва. Тому західні підприємства намагаються придбати прості комплектуючі в українських постачальників. Проблематичними тут є відмінності, що зберігаються дотепер, як початкові матеріали і відсутність довгострокової надійності.

Істотний прогрес у сфері виробничої співпраці досягається за допомогою ретельної підготовки і перепідготовки українських фахівців, часто за кордоном на якісному західному устаткуванні. Після цього якість продукції повністю відповідає західним зразкам. Цікаві спостереження дає прийом українських фахівців на заводи і підприємства, побудовані західними фірмами, що збільшується. Молоді фахівці з хорошою освітою, одержаною в українських вузах, переймають в більшості випадків особливо ціновану на Заході кваліфікацію, навики, персональну відповідальність, інноваційну орієнтацію і самосвідомість. Ці якості відрізняються від колективних, коли людина не ухвалює самостійних рішень, персональна відповідальність від нього не потрібна, коли існує абсолютно інша підприємницька культура.

Численні приклади доводять, що молодь в Україні швидко сприймає нові технології і розвивається самостійно. Процеси розподілу фірм приводять до створення самостійних підприємств з ринковою стратегією. Деякі іноземні підприємства відокремлюють такі відділи, як бухгалтерія, пакування, транспорт тощо. Керівництво цими структурами беруть на себе відповідальні співробітники, що вже одержали певний досвід під час роботи на іноземній фірмі. Основні господарські зв'язки складаються при цьому між підприємством, що розділилося, і заснованими українськими фірмами, які належать винятково українським громадянам. Такі приклади пояснюють значне зростання в підприємствах сфери послуг. Таким чином, сьогодні виникли абсолютно нові виробничі форми і відносини.

Більшість ефектів економічною зростання доводиться перш за все на таке вузлове місто, як Київ, через високу концентрацію державних інститутів, приватних вітчизняних та іноземних підприємств. Економічне зростання, характерне для попередніх років, загальмувалось кризою серпня 1998 р. і, безумовно, 2009 p., тому сьогодні українськими та іноземними підприємствами мають розроблятися нові стратегії розвитку з урахуванням умов, що змінилися.

Цікаве помітне підвищення економічної активності в деяких периферійних районах, особливо в таких регіонах, як Донецька, Харківська, Дніпропетровська, а також в енерго- і ресурсодобувних районах Донбасу. Тут середні темпи економічного зростання, на думку багатьох підприємців, навіть вищі, ніж у Києві. Вже згадувані стагнаційні процеси, які виражаються переважно в консервативній економічній політиці, мають місце в основному в сільськогосподарських регіонах України.

Суттєву роль у розвитку регіонів виконує вибір того або іншого режиму регулювання економіки. На національному рівні до режиму регулювання належать:

умови для імпорту продукції;

величина митного збору і податку на додану вартість;

можливості для відрахувань на освіту, соціальну сферу і відпочинок.

На регіональному рівні вирішальну роль виконують застосування податкового законодавства, а також різного роду погоджувальні технології. Особливе значення мають владні повноваження глав адміністрацій і мерів.

Сильний негативний вплив на економічний розвиток справляє не- передбачуваність податкової системи, оскільки податки часто підвищуються і по-різному інтерпретуються та стягуються різними урядовцями. Правової основи для існування економічних суперечок практично не існує. Ці непередбачувані умови є виразом політичної нестабільності. Від всього цього страждають не тільки іноземні, а й українські підприємства.

Значні перешкоди для розвитку, як і раніше, створює відтік капіталу за кордон, а також нестабільна банківська система, що змушує багато українських сімей не зберігати свої заощадження в банках. Таким чином, ці гроші втрачають цінність для економічного розвитку — необхідні інвестиції відсутні. Брак капіталу є проблемою більшості українських підприємств і суспільних організацій. Більш ніж п'ятнадцятирічна відсутність інвестицій на багатьох підприємствах, за винятком ряду підприємств ВПК, викликала їх помітну технологічну відсталість. При політичній і економічній стабільності на основі величезного ресурсного і енергетичного потенціалу і наявності великої кількості високоосвічених фахівців з їх працездатністю можна чекати надалі серйозних економічних зрушень. Втім, це стосується не найближчого майбутнього, а середньострокової перспективи.

У ході проведення аналізу інноваційних процесів в Україні необхідно враховувати деякі особливості економічної ситуації, яка склалася під впливом ряду факторів політичного, історичного, ідеологічного і соціального характеру. Специфіка розвитку України в цій сфері полягає у тому, що в період існування СРСР сформувалася система управління з високим рівнем централізації влади, причому пріоритетне значення прн ухваленні рішень у сфері науки, техніка і технології часто набували фактори неекономічного характеру. Такий підхід пояснюється підлеглим становищем економічної сфери до сфер політики та ідеології. Така система була в змозі забезпечити високі темпи розвитку у ряді галузей економіки через концентрацію основної частини ресурсів у цьому секторі і здійснення централізованого адміністративного контролю за діяльністю підприємств.

Слід зазначити, що в цих умовах вирішальне значення набули методи прямого регулювання інноваційної активності, а методи непрямого регулювання, становлячи основу мотиваційного механізму в системі заходів дії на економіку, відійшли на другий план. Тому в період існування СРСР гостро стояла проблема дифузії нововведень. Проте централізована система забезпечувала стабільний розвиток інноваційних процесів у важкій промисловості і галузях військово-промислового комплексу. Наслідком такої ситуації з'явився гіпертрофований розвиток цього сектору економіки. В результаті в оборонному комплексі опинилося зосереджено 90 % високих технологій, що застосовуються в країні.

Наприкінці 1980—1990-х років ситуація в економіці змінилася. Швидкими темпами розвивались процеси децентралізації влади, роздержавлення власності, лібералізації цін і переходу до ринкових відносин. Передбачалося, що ринок створить систему стимулів, що сприятимуть активізації інноваційних процесів. Проте більшість промислових підприємств не змогла адаптуватися до нових умов і мотиваційний механізм з низки причин не запрацював. Основна частина підприємств, стикнувшись з проблемами виживання, втратила інтерес до інновацій, зважаючи на відсутність засобів для фінансування НДДКР. Суттєво скоротилося в 1990-х роках централізоване фінансування науково-технологічної сфери.

Ще одна проблема — слабка інформаційна база науки. Потреба наукових установ в науковій літературі, що закупляється за кордоном, задовольняється лише на 12 %. Украй складною справою стає за нинішніх умов поширення наукової інформація, публікація наукових видань, оскільки через дорожнечу і скорочення державного фінансування такого роду матеріали особливо важко донести до широких мас наукової громадськості.

Особливе занепокоєння останніми роками викликає швидкий розпад кадрового потенціалу української науки, відтік кваліфікованих фахівців з наукової сфери. Ситуація складається таким чином, що уміння, знання і досвід найосвіченішої частини населення України виявляються незатребуваними.

Отже, розпад кадрового потенціалу української науки протікає достатньо швидко. На це питання слід звернути увагу, адже якщо матеріальну базу можна відновити швидко за наявності певної кількості ресурсів, то для того, щоб заповнити кадрові втрати, потрібно буде крім фінансових вкладень витратити велику кількість часу, що знадобиться для підготовки нових фахівців наукової сфери.

Окремого розгляду вимагає ситуація, що склалася у фундаментальній науці, оскільки кризові явища в економіці, що викликали скорочення бюджетних асигнувань на науково-технічну сферу, відчутно вдарили по організаціях, що працюють у галузі фундаментальних досліджень, які становлять основу перспективного розвитку. Наукові установи, що займаються проведенням прикладних досліджень і дослідно- конструкторських робіт, хоча і зазнають великих труднощів, однак мають якісь підстави, щоб адаптуватися до ринкових умов і відшукати позабюджетні джерела фінансування, а академічна наука потрапляє в пряму залежність від бюджетного фінансування, і тому перебуває у менш вигідному становищі порівняно з галузевими НДІ і КБ.

Наприкінці 1970-х — початку 80-х років у колишньому СРСР частка витрат на проведення фундаментальних досліджень у загальному обсязі витрат на наукові дослідження і дослідно-конструкторські роботи становила 10—12 % (у США цей показник з аналогічний період був приблизно 14—16 %), до початку 1990-х років ця цифра знизилася до 5—6 %. Ці показники свідчать, що криза в українській фундаментальній науці набагато глибша і масштабніша, ніж у прикладній, і це не може не викликати серйозних побоювань за майбутню долю науково- технологічної сфери, промисловості та й країни взагалі. Зрештою, потрапляє під сумнів можливість збереження за Україною становища науково розвиненої держави.

Наслідком тяжкого становища науки є і ситуація, що склалась в інноваційній сфері. Зокрема, помітно знизилися показники запровадження науково-технологічних новацій у виробництво. Як наочна ілюстрація цього твердження може служити той факт, що частка розробок, впроваджуваних у виробництво, становить на даний час лише 20 %. І хоча Україна, як і раніше, не відрізнялася високим рівнем інноваційної активності, такого спаду не спостерігалося ніко-

Помітно погіршало становище України у патентно-ліцензійній сфері. Так, на початку 1980-х років в колишньому СРСР щорічно реєструвалося близько 50—60 тис. патентних документів (більше, ніж у США і в Японії). До 1993 р. обсяг патентування впав у кілька разів, і сьогодні Україна одержує зарубіжних патентів менше, ніж деякі американські фірми. Доходи України від продажу ліцензій на світовому ринку становлять 2 % від відповідних доходів США.

За умов глобалізації місце і роль будь-якої держави в світі стали залежати безпосередньо від її спроможності виробляти, споживати і застосовувати нові знання і технології. За таких обставин спостерігається посилення міждержавної конкуренції за рівнем кваліфікації працівників. В умовах глобалізації та технічної революції на сьогодні актуальнішою стає проблема скорочення попиту на некваліфіковану робочу силу і зростання на кваліфіковану, на тих працівників, які мають суміжні професії, та на таких, що здатні до освоєння нових знань і перенавчання.

Здатність людських ресурсів набувати знань і згодом творчо їх застосовувати залежить переважно від рівня і загальних умов навчання. Однак у багатьох країнах, навіть за розвиненої системи освіти, спостерігається надлишок некваліфікованої робочої сили і нестача кваліфікованих працівників, що часто компенсується за рахунок імміграції з інших країн кваліфікованих кадрів. З іншого боку, це приводить до необхідності міграції надлишку некваліфікованих працівників. Для України притаманний приплив низькокваліфікованої робочої сили.

В Україні на сьогодні у цьому напрямі наявні значні проблеми: зберігається низький попит на фахівців у галузях, які визначають розвиток науково-технічного прогресу. Актуальною залишається і проблема «відпливу мозків» як за межі країни, так і всередині її, тобто перехід від наукомістких галузей і виробництв до таких сфер зайнятості, які не потребують високої кваліфікації, але дають значний дохід.

Для України характерною виявилась проблема інтелектуальної міграції. Місце України у світовому господарстві дедалі більше визначатиметься якістю людського капіталу, станом освіти та рівнем використання досягнень науки і техніки. Оцінювання якості робочої сили, відповідно до міжнародної практики здійснюється як середньозважена величина, що складається з трудового законодавства і тарифного узгодження: трудової дисципліни і ставлення до праці; відносини між рівнями продуктивності праці і середньою заробітною платою; між рівнем кваліфікації працівників.

В Україні серед перелічених показників позитивно характеризується лише один — рівень кваліфікації працівників, але він не є максимальним. Найнижчим є показник, який відображає співвідношення між рівнями заробітної плати і продуктивністю праці.

За оцінкою експертів Світового банку, основним джерелом зростання валового внутрішнього продукту багатьох країн є саме людський капітал, на який припадає близько 64 % зростання ВВП, тоді як на виробничі фонди — 16 % і на природні ресурси — 20 %. У таких країнах, як Японія та Німеччина частка людського капіталу в економічному зростанні сягає близько 80 %. Вважається, що в Україні частка людського капіталу — 15 %, а на природні ресурси — 68 %. Із цього можна зробити невтішний висновок, що з двох відомих факторів багатства країн і народів — праця і природні ресурси — фактор праці у нашій країні недостатньо реалізується.

Одним із проявів глобалізації є виникнення нової транснаціональної інфраструктури, яку можна визначити як інформаційне суспільство. Формування інформаційного суспільства — один із національних пріоритетів нашої держави. Адже широке запровадження інформаційно-комунікаційних технологій дає потужний імпульс інноваційному розвиткові, економічному, соціально-політичному та культурному життю українського суспільства. Під впливом глобальної інформатизації докорінно змінюються основи виробництва, техніка та економіка, зайнятість і кваліфікація робочої сили, а також соціальна структура суспільства та її система цінностей.

Для того щоб знайти оптимальні рішення, які дозволили б вийти з кризи, необхідно ретельно проаналізувати ситуацію і виявити ключові проблеми. Однією з таких проблем є правове регулювання науково- технологічної та інноваційної діяльності. Слід наголосити, що процес створення законодавчої бази, регулюючої діяльність підприємств у сфері науки і техніки, розпочався. Вже ухвалено ряд законів, проте діяльність законодавчих органів не можна назвати задовільною, оскільки реформування правової системи протікає поволі, а це гальмує інноваційні процеси. До законодавчих актів, які слід прийняти щонайшвидше, необхідно включити закони, якими регулюють питання охорони інтелектуальної власності і реалізації науково-технологічної та інноваційної політики.

Ще однією найважливішою проблемою є збільшення державних асигнувань на науку і пошук нових джерел фінансування цієї сфери. Це питання вимагає якнайшвидшого вирішення, оскільки процес розмивання науково-технологічного потенціалу стрімко поглиблюється, і якщо найближчим часом не будуть вжиті дієві заходи, цей процес стане некерованим і незворотним. За умов, коли урядом проводиться жорстка бюджетна і кредитно-фінансова політика, розв'язання цього питання є надскладним, тим більше що брак фінансових ресурсів відчувається не лише в науково-технологічній сфері, а й у низці інших галузей.

Одне з основних джерел формування асигнувань на наукові дослідження — це позабюджетні фонди, спеціальні фонди галузей, відомств, концернів, асоціацій, корпорацій і власні засоби підприємств. Для прикладних НДР ставка робиться перш за все на власні засоби і спеціальні фонди галузей і відомств.

Для створення ефективної системи непрямого регулювання розвитку науково-технологічної сфери необхідно передбачити створення механізму заходів, які в майбутньому мають забезпечувати підприємствам проведення НДДКР, упровадження їх результатів у виробництво, пільговий режим оподаткування та амортизаційну політику. Законодавством України передбачалася пільга по податку на прибуток: підприємствам ряду галузей дозволялося виключати з бази оподаткування по цьому податку суму витрат на розширення, розвиток виробництва і реконструкцію. У наказах президента України містяться доручення уряду розробити пропозиції про звільнення від оподаткування частини прибутку об'єднань, підприємств, організацій, що спрямовується на проведення науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт, а також до фонду фундаментальних досліджень і фонду технологічного розвитку, але не більш 10 % суми прибутку. Цей факт дає надію, що найвищі органи влади усвідомили необхідність недопущення подальшого руйнування науково-технологічного потенціалу.

Варто пам'ятати, що такі заходи виявляться достатньо ефективними лише тоді, коли принесуть підприємству реальне зростання доходу. Податковий кредит широко застосовується в світовій практиці інноваційного регулювання і дає відчутні результати.

Світовий досвід показує, що в різних ситуаціях і на різних етапах розвитку економіка неоднаково реагує на ті чи інші стимули до підвищення інноваційної активності. Тому комплекс заходів з регулювання інноваційної діяльності підприємств більшості країн постійно перебуває у процесі удосконалення, в нього безперервно вносяться зміни і доповнення, які переслідують мету максимізації корисної дії того або іншого стимулу на ситуацію в науково-технологічній сфері і якнайкращій адаптації законодавства і бюджетно-фінансової політики до умов, що змінюються.

Стрижневе питання у розробці і проведенні в життя інноваційної політики — це вибір методів дії на інноваційні процеси, а точніше вибір співвідношення прямих і непрямих методів регулювання. Сучасний стан української економіки свідчить про те, що найбільший ефект можуть дати прямі методи регулювання інноваційних процесів. Уся різниця між цими методами полягає у тому, що пряме регулювання має вибірковий характер, а непряме — загальний, тобто непрямі методи призначені для регулювання діяльності певної групи суб'єктів господарювання (може застосовуватися угруповання за галузевою належністю, розмірами, з організаційно-правових форм, місцезнаходження і т. п.), що мають один або кілька відмітних ознак.

Не слід, звичайно, забувати і про головну відмінність цих методів — за інструментами впливу на економіку. За прямого регулювання — це безпосереднє фінансування, а за непрямого — податковий кредит, амортизаційні пільги і т. п. Кожний із зазначених вище методів несе певні переваги і недоліки. Якщо непрямі методи забезпечують повноту охоплення, простоту процедури надання пільг і містять потужний мотиваційний механізм на додаток до ринкового, то прямі методи відрізняються високим рівнем концентрації ресурсів і допускають диференційований підхід у виборі об'єктів дії.

У зв'язку з цим, аналізуючи сучасний перебіг справ в Україні, можна сказати, що ситуація, яка склалась, характеризується переважанням монопольно-регулюючих сил над конкурентними, а відповідно до цього слаборозвиненого мотиваційного механізму науково-технологічного розвитку. Тому застосування непрямих методів регулювання не дасть бажаного результату, оскільки не існує розвиненого конкурентного ринку, а це значить, що механізм мотивації, закладений у непрямих методах, не спрацює. Річ у тім, що за відсутності розвиненого базового мотиваційного механізму система мотивації непрямих методів не функціонує.

Таким чином, для регулювання інноваційної активності в Україні найкраще підходять прямі методи дії, а непрямі методи регулювання можуть застосовуватися для того, щоб забезпечити збереження існуючого науково-технологічного та інноваційного потенціалу. Проте в умовах відомих складнощів з виконанням державного бюджету держава зберігає прихильність проведення жорсткої податкової політики і з року в рік скорочує розміри фінансування наукових організацій. В усякому разі, до останнього часу жодних реальних кроків, спрямованих на зміну бюджетної і податкової політики в цій сфері не робилося.

Отже, в ситуації, що склалася, на першому плані постають проблеми оптимального розподілу обмежених фінансових ресурсів в цілях досягнення максимально ефективного їх використання. Крім того, ставиться завдання пошуку нових джерел фінансування досліджень і розробок, зокрема, залучення коштів приватних інвесторів в науку і наукове обслуговування. Наголосимо, що у всіх розвинених країнах велика частина витрат на НДДКР покривається з цих джерел. Серйозного опрацьовування вимагає питання підготовки пакета законодавчих актів, стимулюючих інвестиції приватного капіталу в сферу науки.

Тісно пов'язане з рішенням цих проблем і питання про доцільність проведення приватизації наукових установ. Сутність завдання полягає в комерціалізації діяльності наукових установ, тобто в переорієнтації науково-дослідних інститутів, конструкторських бюро, науково- виробничих об'єднань та інших подібних підприємств на одержання прибутку. Зараз у вищих ешелонах влади превалює думка, що саме приватизація є найефективнішим методом вирішення проблем комерціалізації наукової діяльності і створення сильного мотиваційного і конкурентного механізму в сфері проведення НДДКР.

Проте найефективнішою з погляду посилення конкурентної боротьби на ринку науково-технологічної продукції виявляється структура, в якій переважають малі інноваційні підприємства. Зарубіжний досвід свідчить, що ризикові фірми створюють те саме конкурентне середовище у сфері НДДКР, яке забезпечує високий рівень інноваційної активності в економіці.

Фундаментальною властивістю НДДКР є невизначеність часу, витрат і результатів. Разом з великою тривалістю виконуваних робіт існує високий ризик вкладень у науково-технологічні проекти. Чим вище невизначеність НДДКР, тим менше підстав для організаційно- економічного відособлення організацій, які їх виконують. Такі організації потребують гарантій свого існування, що забезпечується їх включенням до державного сектору науки або структури великих наукомістких фірм. Саме державні установи і великі корпорації виконують у розвинених країнах основний обсяг НДДКР. Відповідно і велика частина провідних відкриттів і нововведень, що визначають майбутнє науки, техніки і виробництва, припадає на великі фірми і державні структури.

Крім того, для досягнення бажаного результату часто потрібен високий рівень концентрації фінансових ресурсів, що в умовах української економіки вбачається проблематичним. На Заході суперечність між необхідністю утворення малих фірм, що забезпечують створення конкурентного середовища, і неможливістю їх ефективного функціонування в умовах низької концентрації ресурсів вирішується через заснування венчурних підприємств під патронатом великих промислових об'єднань або державних структур.

Отже, необхідно враховувати специфіку розвитку науки в Україні, яка визначається факторами, наведеними нарис. 2.1.

Аналіз специфіки науково-технологічного потенціалу України дозволяє дійти висновку, що в процесі розвитку ринкової економіки основним критерієм повинна бути не швидкість перебудови, а мінімізація втрат національного багатства. У свою чергу переорієнтація на перехід до ринку з

якнайменшими втратами неминуче спричиняє відмову від бездефіцитності бюджету, зміни у ході приватизації, створення реально діючої податкової системи, введення в дію закону про банкрутство за умови забезпечення гарантії мінімального соціального захисту населення, відстрочення виплати зовнішнього боргу і жорсткі митні обмеження на експорт стратегічно важливих високоякісних матеріальних ресурсів.

ВИЗНАЧАЛЬНІ ФАКТОРИ

Зниження частки витрат на науку в держбюджеті; відсутність інтересу до НДДКР з боку приватного сектору; високі темпи інфляції;

різке зростання цін на електроенергію і комунальні послуги;

відсутність засобів на продовження початих проектів;

обмежені можливості для розвитку нових перспективних напрямів;

незатребуваність наукових результатів;

зниження престижу наукової діяльності в суспільстві;

низька заробітна платня у сфері НДДКР;

слабка правова захищеність інтелектуальної власності;

слабка соціальна захищеність учених;

скорочення притоки в науку талановитої молоді;

відсутність у багатьох учених і наукових колективів готовності до переходу на конкурсний розподіл ресурсів

ВНУТРІШНЬОЕКОНОМІЧНІ НАСУЛІДКИ

 

ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНІ НАСУЛІДКИ

«Відтік мозків» до інших сфер діяльності, що призводить до втрати науково- технічного потенціалу;

нівеляція значення НТП як найважливішого фактора економічного зростання;

низька конкурентоспроможність вітчизняних товарів на внутрішньому ринку;

ресурсовитратний шлях розвитку економіки;

підвищення зростання техногенних катастроф

 

«Відтік мозків» до зарубіжних наукових центрів;

розпродаж за безцінь перспективних наукових розробок;

порушення технологічного статус-кво України;

втрата перспектив підвищення конкурентоспроможності вітчизняних підприємств на світовому ринку;

відставання від інших розвинених країн у сфері передових технологій;

ослаблення обороноздатності держави

Рис. 2.1. Фактори кризового стану сфери НДДКР в Україні

КОНТРОЛЬНІ ЗАПИТАННЯ

Охарактеризуйте основні можливі типи модернізації економічних систем.

Назвіть стадії конкурентоспроможності національної економіки за М. Портером.

У чому полягає сутність екстенсивного, інтенсивного та інноваційного типів економічного розвитку?

Якими причинами обумовлена потреба у переході господарських систем до інноваційного типу розвитку економки?

Основні моделі інноваційного розвитку індустріально розвинених країн.

Дайте характеристику фордистських і постфорди- стських виробничих систем.

Охарактеризуйте сутність, завдання, основні методи і заходи державної інноваційної політики.

Дайте характеристику основним типам державної інноваційної політики.

Які види фінансової підтримки інноваційної діяльності передбачено згідно з Законом України «Про інноваційну діяльність»?

Які повноваження мають Верховна Рада України, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування та спеціальні уповноважені органи у сфері інноваційної діяльності?

Які методи державного регулювання інвестиційно- інноваційної діяльності використовуються в країнах з розвиненою ринковою економікою?

Які фактори визначають специфіку інноваційних процесів в Україні?

РОЗДІЛ 3

СИСТЕМА УПРАВЛІННЯ ІННОВАЦІЙНИМ РОЗВИТКОМ ПІДПРИЄМСТВА