4.4. Інноваційна інфраструктура : Інноваційний менеджмент теорія і практика а в умовах трансформації : B-ko.com : Книги для студентів

4.4. Інноваційна інфраструктура

Організаційну, правову та економічну підтримку інноваційної діяльності підприємства на різних рівнях і в різних формах забезпечує інноваційна інфраструктура.

Під інноваційною інфраструктурою розуміють сукупність взаємозв'язаних і взаємодіючих організацій, установ, їх об'єднань, асоціацій будь-якої форми власності, що надають послуги із забезпечення інноваційної діяльності (фінансові, консалтингові, маркетингові, інформаційно-комунікативні, юридичні, освітні тощо).

Інноваційна інфраструктура об'єднує організації різних видів: консалтингові, маркетингові, інформаційно-комунікаційні, юридичні, освітні, тренінгові тощо фірми, інвесторів, посередників, наукові та державні установи, які своєю діяльністю охоплюють увесь інноваційний цикл — від генерації науково-технічної ідеї до реалізації нововведення.

Метою створення інфраструктури є комплексне забезпечення інноваційної діяльності суб'єктів господарювання, збереження і розвиток науково-технічного потенціалу країни в інтересах суспільства, включаючи подолання спаду виробництва, його структурну перебудову, зміну номенклатури виробів, створення нової продукції, нових виробничих процесів.

Реалізація відповідних функцій передбачає формування комплексу взаємозв'язаних елементів:

системи інформаційного забезпечення, яка дає доступ до баз і банків даних для всіх зацікавлених незалежно від форм власності;

експертизи (включаючи державну) інноваційних програм, проектів, пропозицій, заявок;

фінансово-економічного забезпечення інноваційної діяльності, на основі використання різноманітних джерел надходження коштів: ресурсів підприємств і організацій, інвестиційних фондів, іноземних інвестицій та ін.;

системи сертифікації наукової продукції, відповідні послуги у сфері метрології, стандартизації, контролю якості;

системи просування нововведень на регіональні, міжрегіональні, іноземні ринки, включаючи виставкову, рекламну, маркетингову, патентно-ліцензійну види діяльності, захист інтелектуальної власності;

підготовку кадрів для інноваційної діяльності в умовах ринкової економіки.

Організаційно об'єкти інноваційної інфраструктури можуть бути представлені як:

фінансово-кредитні установи;

зони інтенсивного науково-технологічного розвитку (технополі- си); інноваційні парки;

інноваційні центри;

інкубатори (інноваційні, технологічні, інноваційного бізнесу);

консалтингові фірми, компанії та ін.

Досвід розвинених країн свідчить, що в умовах глобальної конкуренції на світовому ринку виграє той, хто має розвинену інфраструктуру реалізації нововведень, хто володіє найефективнішим механізмом інноваційної діяльності і використовує увесь діапазон технологій створення та реалізації інновацій.

Наприклад. Японія має обмежені природні та земельні ресурси, до того ж після Другої світової війни обмеженість фінансових ресурсів, віддаленість від ринків поставили Японію у досить складні стартові умови порівняно з іншими країнами. Вдала інноваційна політика японського уряду допомогла промисловості ефективно використати цей фактор і швидше за інші країни, які володіли суттєвими перевагами, досягти високого рівня конкурентоспроможності, змінити пріоритетні напрями розвитку.

У другій половині 1980-х років і в 1990-ті роки розпочався етап формування нових функцій університетів у національних інноваційних системах. Були створені і розвиваються різноманітні центри передавання технології — інноваційні центри, технологічні парки, інкубатори нових технологій, які сприяють відбору перспективних наукових розробок і поширенню нових технологій на користь дрібного і середнього бізнесу. На цьому ж рівні були випробувані і в багатьох випадках виявилися успішними інші форми взаємодії між вченими і підприємцями, наприклад, венчурні механізми фінансування.

Значна частина таких центрів мала регіональний характер, тобто створювалися за активного матеріального і організаційного сприяння з боку місцевої влади або за її ініціативою. Місцева влада виділяла землю, здавала в оренду на пільгових умовах муніципальні будівлі для підтримки малого наукомісткого бізнесу, створення сприятливого інноваційного середовища. У результаті наукові парки і інкубатори, за розмахом створення яких США і Західна Європа не поступаються один одному, мабуть, підкреслюють універсальність цієї форми організації інноваційної діяльності. їх створення розв'язало багато проблем науково-технологічної політики США та інших країн, даючи стимул новим ініціативним людям, ученим і підприємцям і підвищуючи загальний рівень кооперації різних секторів національних інноваційних систем.

Особливу увагу у формуванні ефективної системи інноваційної інфраструктури заслуговують заклади освіти. Так, університетам, які очолили дрібний наукомісткий бізнес або стали провідними співробітниками таких компаній, належить особлива роль у сучасному наукомі- сткому підприємництві. Університет, особливо дослідний, — це місце, де всі без винятку новатори, винахідники, успішні менеджери наукомісткого бізнесу або вчилися, або проводили дослідження.

Нова тенденція цього ж напряму, що виявилася у 1990-ті роки, — посилення комерційного характеру діяльності вчених і створюваних ними структур. Якщо раніше рівне значення мали інформаційні, консультативні, освітні послуги, що надаються професорами переважно на контрактній основі, то тепер все частіше вчені особисто беруть участь у створенні компаній, у прямих інвестиціях в бізнес (про портфельних і говорити не доводиться, оскільки акціями різноманітних компаній у США, наприклад, володіють навіть багато студентів). Професор, що створив свою справу і привертає студентів та аспірантів до роботи у наукомісткій компанії, — вельми поширене явище.

З метою підтримання розвитку підприємницьких структур малого бізнесу, які забезпечують високу сприятливість до інновацій, у багатьох країнах поширення набула така форма, як бізнес-інкубатор.

Бізнес-інкубатор — організаційна структура, метою якої є формування сприятливих умов для стартового розвитку малих інноваційних підприємств через надання їм певного комплексу послуг і ресурсів.

Таким фірмам у центрах-інкубаторах надаються численні інноваційні послуги, до яких, зокрема, належать:

оренда приміщень;

прокат наукового і технологічного устаткування на певний період;

консультації з економічних та юридичних питань;

фінансові послуги;

експертиза інноваційних проектів (науково-технічна, екологічна, комерційна);

інформаційне і рекламне забезпечення тощо.

Практика свідчить, що у конкурентному середовищі значно більше інноваційних малих підприємств виживають у межах інкубаторів, ніж поза ними. Діяльність інкубаторів досить ефективна. їх розвиток не потребує бюджетних асигнувань (можливо, за винятком мінімальних коштів у вигляді стартового капіталу). Інкубатор, як правило, забезпечує себе на засадах самофінансування. Він зацікавлений у тому, щоб малі інноваційні структури якомога швидше ставали рентабельними (інкубатору гарантується значна частка в їхніх майбутніх прибутках).

Доходи інкубатора складаються з трьох основних джерел:

орендна плата, одержана від клієнтів за наймання приміщень;

продаж різних послуг;

участь у прибутках тих фірм, в які інкубатор вклав у тій чи іншій формі свої кошти.

Тривалість перебування новоутвореної фірми в інкубаторі обмежується трирічним терміном. Вважається, що за цього періоду фірмі буде достатньо, щоб стати спроможною самостійно вирішувати господарські проблеми.

Серед відомих американських компаній, які володіють спеціальними фірмами-інкубаторами для вирощування дочірніх малих венчурних фірм, є «Дженерал електрик» і «ІБМ». їх діяльність організована таким чином, що материнська компанія фінансує значну суму витрат, пов'язаних зі становленням інноваційної фірми (до 80 %), що дає можливість їй згодом повністю викупити малу венчурну фірму й організувати на її базі власні дослідно-експериментальні, конструкторські або виробничі підрозділи. Бізнес-інкубатори майже завжди мають юридичну і господарську самостійність. Успішно функціонують біз- нес-інкубатори в Німеччині, Польщі, Словакії, Чехії.

Досвід зарубіжних країн свідчить, що доцільно формування інкубаторів трьох основних видів:

Неприбуткові інкубатори — це ті, що працюють на основі залучених коштів місцевих органів влади, які зацікавлені у створенні робочих місць та економічному розвитку регіону. Інкубатори такого виду одержують від орендарів плату, яка значно нижча (до 50 %), ніж у середньому в країні. Цього достатньо, щоб утримувати основний персонал, який працює в інкубаторі.

Прибуткові інкубатори— ті, що не надають пільг, здаючи в оренду своє майно. Це переважно приватні бізнес-інкубатори, чисельність яких зростає. Вони пропонують орендарям широке коло різноманітних послуг, за користування якими отримують відповідну плату.

3. Інкубатори, які функціонують при академічних інститутах, вищих навчальних закладах. Вони виступають ланкою, що об'єднує в розробці нововведень наукові установи і приватний бізнес; надають ефективну підтримку підприємствам, які мають намір опанувати високотехнологічну продукцію; проводять консультації науковців, дослідну та лабораторну базу, обчислювальну техніку, дають можливість користування бібліотекою тощо. Орендна плата при цьому досить висока.

Функції бізнес-інкубаторів постійно розширюються. Розвиток біз- нес-інкубаторів започатковано в багатьох країнах колишнього СРСР. В Україні також створені бізнес-інкубатори при деяких вищих навчальних закладах і в регіонах (за підтримки урядових програм зарубіжних країн). Так, за ініціативою міської держадміністрації на підтримку інноваційної діяльності У Києві створено Київський інноваційний біз- нес-інкубатор, до складу якого входять безпосередньо бізнес- інкубатор як орган управління, координаційні органи для забезпечення співробітництва з місцевими органами влади; самостійні центри для обслуговування інкубованих фірм; самі фірми.

Інкубовані фірми займаються інноваційним проектуванням та користуються всіма пільгами, наданими бізнес-інкубатором (пільгові оренда приміщень, отримання сервісних послуг). Територіально вони розташовані в приміщенні бізнес-інкубатора, проте термін дії їх перебування в складі бізнес-інкубатора обмежується двома- трьома роками.

Інноваційні бізнес-інкубатори діють при технічних університетах Львова, Дніпропетровська і Києва. У 1996 р. в Івано-Франківську створено Українсько-канадський бізнес-центр, який здійснює основні функції бізнес-інкубатора.

Значного розвитку за останні десять років набула науково-консультативна діяльність. Вона має всеохоплюючий характер. Це консультативні фірми, які надають допомогу з будь-яких питань організації та управління, починаючи з проблеми довгострокового прогнозу, розробки інноваційних стратегій, організаційних структур і закінчуючи проблемами звільнення кадрів.

Консультативні фірми як організаційна форма взаємодії науки і практики виникли в 1970-ті роки. З того часу попит на послуги консультативних фірм постійно зростає.

Консультація — це форма послуги фірмі (організації) або людині з метою аналізу ситуацій та вирішення їх і пов'язаних з ними проблем. Консультації спираються не тільки на знання і досвід, а перш за все на проведення конкретних і спеціалізованих досліджень.

Технологічно ця робота охоплює такі етапи: отримавши замовлення, спеціалісти проводять загальне ознайомлення з фірмою чи з проблемою, оцінюють її параметри, вибирають форму консультативної роботи, укладають договір (контракт) на її проведення, здійснюють діагностику управління інноваційною діяльністю фірми, розроблюють рекомендації, проводять моніторинг їх реалізації.

Консультаційна фірма у співробітництві з замовником формує дослідну групу з урахуванням характеру досліджуваних проблем, особливостей проведення досліджень, обсягів роботи. Часто консультанти виступають експертами або арбітрами. Існують зовнішні і внутрішні консультанти. Нерідко виникають такі потреби в консультативній діяльності, які не раціонально вирішувати, залучаючи зовнішніх консультантів. Це буває за умов невеликого обсягу дослідної роботи, побоювань щодо можливості розкриття інформації про стан фірми, інновації або недовіри до консультативної фірми та ін. У таких випадках використовуються послуги внутрішніх консультантів, підготовку яких часто організують фірми.

Внутрішніми консультантами можуть бути фахівці високої кваліфікації, які мають певний досвід і певні особисті якості, що дає змогу їм кваліфіковано провести діагностику ситуації, а також розробити практичні цінні рекомендації для вирішення проблеми. Головними факторами успіху їх діяльності є об'єктивність, професіоналізм, знання, незалежність і авторитет. Великі консультативні організації всесвітньовідомі — це, наприклад, «Мак-Кінзі», «Артур Д. Літтл», що спеціалізуються на наданні широкого кола послуг, їх називають «фабриками думки».

Консультативні організації здійснюють консультації з таких напрямів управлінської діяльності:

стратегічний розвиток фірми-клієнта;

розробка альтернативних рішень управлінських інноваційних проблем;

обґрунтування оптимального варіанта розвитку фірми у тому чи іншому напрямі;

формування ефективних організаційних структур;

корпоративне планування;

організація дослідження ринку;

інженерно-конструкторські роботи;

технологія дослідження систем управління;

проведення експериментів, соціометричних досліджень, тестувань тощо.

Види консультативно-дослідної діяльності можуть бути різноманітними за ступенем і формою втручання в процеси управління, способами пошуку оптимального співвідношення фундаментальних і прикладних досліджень, з розвитку нової техніки і технології.