6.4. Місце малого підприємництва і промислово-виробничих комплексів в інноваційній діяльності : Інноваційний менеджмент теорія і практика а в умовах трансформації : B-ko.com : Книги для студентів

6.4. Місце малого підприємництва і промислово-виробничих комплексів в інноваційній діяльності

Найбільш ефективною та особливою формою організації інноваційної діяльності є малі інноваційні підприємства. З народногосподарської точки зору мале інноваційне підприємство є ефективним інструментом постійного оновлення всіх елементів виробничих процесів, забезпечення високої конкурентоспроможності продукції, робіт і послуг.

Малі інноваційні підприємства можуть мати різні організаційні форми, вибір яких залежить від характеру, масштабів, науково- технологічних напрямів та інших особливостей здійснюваної інноваційної діяльності. Незалежно від обраної організаційно-правової форми підприємство може мати статус малого та інноваційного за наявності таких характеристичних ознак:

розробка і просування на ринки нових продуктів і передових технологій;

висока частка науково-дослідних і конструкторських робіт для створення нових конкурентоспроможних продуктів і послуг;

масштабний вплив інновацій, нових виробів і передових технологій у дохід малих фірм;

висока частка інвестицій у науково-дослідний сектор і пов'язане з ним оновлення виробництва;

значна частка наукових та інженерно-технічних робітників у загальній кількості персоналу малих підприємств;

значна частка наукового, лабораторного і випробувального обладнання в основних фондах цих фірм, високий рівень ризику, пов'язаного зі здійсненням інноваційних проектів.

Серед основних переваг малих форм інноваційної діяльності можна виділити такі:

відсутність бюрократизму в розгляді різного роду управлінських питань;

готовність до ризику, швидка апробація висунутих оригінальних пропозицій;

через обмеженість фінансових коштів малий бізнес зацікавлений у прискореній розробці технічних проектів;

коротка тривалість інноваційного циклу;

прямі і персональні контакти з партнерами;

висока мотивація праці;

низький рівень непрямих витрат;

такі підприємства не вимагають значних інвестицій і залучення суттєвих матеріальних, трудових та енергетичних ресурсів.

Але слід зазначити, що разом з перерахованими перевагами існує і достатня кількість недоліків, пов'язаних з можливостями здійснення інновацій, а саме:

низький професійний рівень менеджменту;

незначні можливості зовнішнього фінансування, у тому числі кредитування;

обмежені можливості диверсифікації виробничого профілю;

високий рівень ризику в підприємницький діяльності, незначний рівень поділу праці і спеціалізації робочих місць;

обмежені можливості задоволення масштабного попиту;

персоніфікована відповідальність за фінансові результати.

Тому для більшості підприємств в умовах зростання конкурентної

боротьби однією з провідних тенденцій організаційних змін останніх років є стратегія інтегрованого зростання. Це пов'язано переважно з можливістю одержання так званого синергетичного (системного) ефекту. Нагадаємо, що цей ефект досягається за рахунок:

економії видатків, обумовленої масштабами виробництва, у тому числі за рахунок зниження умовно-постійних витрат;

диверсифікованості видів діяльності, що підвищує стабільність компанії;

більш раціонального використання ресурсів за рахунок можливого їхнього перерозподілу;

підвищенням можливостей у проведенні наукових досліджень і впровадженні найбільш прогресивної технології, значних можливостей у сфері розробки і створення нових ефективних видів продукції, розвитку технологічного прогресу.

Це пояснюється тим, що тільки великі підприємства можуть здійснювати великі капіталовкладення у розробку нових технологій, купувати дороге устаткування та ефективно його використовувати. Наприклад, у США і Великобританії в компаніях з кількістю зайнятих близько 10 тис. осіб проводиться 80 % всіх НДДКР; в Японії великі фірми з капіталом понад 1 млрд. ієн виконують 86 % НДДКР; у Німеччині систематично дослідження в приватному секторі проводять також переважно великі компанії.

На базі великого підприємства можна створювати науково-дослідні інститути і дослідно-конструкторські бюро. Це дає можливість:

проводити науково-технічні дослідження, удосконалювати наявні технологічні процеси, розширює можливості для винаходів та їхнього впровадження у виробництво;

диверсифікувати виробництво — розширення діапазону діяльності підприємства за межі основного бізнесу;

проникнення фірми до інших галузей виробництва і на ринок нових товарів, які часто не пов'язані з провідною сферою діяльності. Так, великі підприємства можуть впровадити побічну продукцію, використовуючи відходи свого виробництва, що робить бізнес збалансованим, нівелює ризики і вирівнює сезонні коливання продажів;

реалізації ризикових венчурних проектів, високоприбуткових у майбутньому;

полегшення доступу до фінансових ресурсів, ширших можливостей для одержання кредитів і державної підтримки в критичних випадках.

Світові тенденції свідчать про перспективність у майбутньому укрупнення підприємств. Особливо характерна ця тенденція для підприємств, що займаються інноваційною діяльністю. Існує думка, що, незважаючи на необхідність гнучкості, ефект масштабу продовжує відігравати важливу роль у доданні фірмам конкурентоспроможності.

При цьому треба пам'ятати, що великі підприємства мають і низку недоліків, які спричинюють негативний ефект масштабу виробництва, що виявляється в зниженні економічної ефективності і збільшенні масштабів господарської діяльності. Найбільш суттєвими негативними факторами є:

розширення управлінського апарату, що призводить до збільшення видатків на управління і зростанню бюрократизму. Цей недолік може бути усунутий шляхом переходу від бюрократичної моделі організації до моделі, що буде ґрунтуватися на таких факторах, як інтелектуальна праця, підтримка інновацій, проектна робота, багатопрофіль- ність, координація на кожному рівні та ін.;

негнучкості великих підприємств. Цей недолік можна компенсувати тісною взаємодією великих і малих фірм.

Великі підприємства намагаються імітувати гнучкість малих фірм через створення на своїй базі автономних підрозділів, тобто вони стають невід'ємною частиною виробничої структури великих корпорацій.

Формування і розвиток великих виробничих комплексів — одна з найважливіших тенденцій розвитку сучасної економіки. Саме великі структури становлять своєрідний каркас індустріально розвинених країн і світового господарства в цілому, підвищують рівні макроеко- номічного регулювання виробництва, стабільність економічного співробітництва (у тому числі міжнародного), виступають як партнери держави у виробленні та реалізації стратегічної лінії в процесі модернізації економіки. Промислові групи є ефективною формою консолідації матеріальних ресурсів і виробничого капіталу різних компаній. Ці загальносвітові тенденції починають виявлятись і в Україні.

Розглянемо докладніше основні форми інтеграції підприємств, що дістали розвиток за сучасних умов.

Промислово-фінансові групи (ПФГ). Сучасні ПФГ являють собою диверсифіковані багатофункціональні структури, що утворюються в результаті об'єднання капіталів підприємств, кредитно-фінансових та інвестиційних інститутів, а також інших організацій з метою максимі- зації прибутку, підвищення ефективності виробничих і фінансових операцій, посилення конкурентоспроможності на внутрішньому і зовнішньому ринках, зміцнення технологічних і коопераційних зв'язків, зростання економічного потенціалу їхніх учасників.

Тенденції формування промислово-фінансових груп відображають загальні закономірності розвитку світового виробництва і носять універсальний характер:

концентрація капіталу (злиття і поглинання, створення стратегічних альянсів);

інтеграція промислового і фінансового капіталу;

диверсифікованість форм і напрямів діяльності;

глобалізація діяльності (поширення товарів і послуг, створення дочірніх структур на найбільш привабливих іноземних ринках);

інтернаціоналізація капіталу (зростання транснаціональних компаній, залучення іноземних інвестицій тощо);

сек'юритизація активів компаній;

використання новітніх інформаційних технологій;

поширення міжнародних стандартів регулювання національних ринків (капіталу, товарів, послуг, праці).

Промислово-фінансові групи мають низку переваг перед іншими суб'єктами ринку в економічному і фінансовому плані:

відбувається зміцнення технологічного ланцюга від видобутку сировини до випуску кінцевої продукції, посилюється інтегрованість виробництва;

диверсифікованість діяльності сприяє стабільності підприємств, групи і підвищує конкурентоспроможність їх продукції;

створюються реальні передумови і можливості для структурної перебудови виробництва;

з'являються перспективи акумулювання значного капіталу для досягнення поставлених виробничих і фінансових цілей;

виникають реальні можливості маневрування фінансовими ресурсами як у рамках ПФГ, так і поза нею, розширення масштабів діяльності і сфер впливу;

відбувається перерозподіл капіталу між різними підрозділами ПФГ відповідно до стратегічного вибору групи;

збільшується фінансова міць групи, її фінансова стабільність і спроможність з максимальною ефективністю використовувати авансований капітал.

Крім ПФГ серед поширених форм промислово-виробничих комплексів і об'єднань слід виділити холдинги, консорціуми, стратегічні альянси, спільні підприємства.

Холдинг — це організація, яка володіє контрольними пакетами акцій інших компаній з метою здійснення стосовно них функції контролю й управління. Холдинг є специфічним управлінським і фінансовим ядром сучасних корпорацій, конгломератів та інших організаційних структур ринку.

Функціонування холдингових систем на ринку, як і ПФГ, має ряд переваг перед окремо взятими компаніями:

• можливість створення замкнених технологічних ланцюжків від видобутків і сировини до випуску готової продукції та доведення її до споживача;

економія на торговельних, маркетингових та інших послугах;

використання переваг диверсифікованості виробництва;

єдина податкова і кредитно-фінансова політика;

можливість ефективного розподілу фінансових та інвестиційних ресурсів у межах холдингової системи;

кожне підприємство, яке увійшло до холдингу і одержало його акції в обмін на передавання частки своїх акцій, стає економічно зацікавленим в ефективній діяльності всіх його суб'єктів.

До того ж холдинги мають певні переваги і щодо інших об'єднаних форм організації бізнесу:

холдинг є більше простим з юридичної точки зору і менш дорогим способом здійснення контролю над іншими фірмами, ніж злиття, поглинання або покупка активів іншої фірми;

при створенні холдингу материнська компанія враховує добровільність і думку дочірнього товариства;

створення дочірніх товариств, контрольованих холдингом, дозволяє корпорації одержати юридичні підстави для проникнення на ринки країн, в яких діяльність корпоративних структур обмежена.

Консорціум являє собою одну з форм об'єднань, створюваних на основі угоди між кількома банками, підприємствами, компаніями, фірмами, науковими центрами, державами для спільного проведення великих фінансових операцій з розміщення позик, акцій або реалізації науко- і капіталомістких проектів, у тому числі міжнародних.

Завдяки такої форми відбувається зрощування банківського і промислового капіталу, однак партнери, що входять до консорціуму, повністю зберігають свою економічну і юридичну самостійність, за винятком тієї частини діяльності, що стосується цілей консорціуму. Консорціуми організовуються для посилення конкурентних позицій їх учасників. На сучасному етапі розвитку науково-технічного прогресу консорціуми практикуються в галузях, пов'язаних з новими технологіями, на стику різних сфер діяльності і галузей. Характерною рисою сучасних консорціумів є спільне проведення науково-дослідних робіт.

Стратегічний альянс — це особлива форма координації діяльності на довгостроковій основі виробничої та ринкової діяльності двох і більше компаній.

Стратегічні альянси можуть бути горизонтальними (з іншими фірмами галузі) і вертикальними (з партнерами в інших галузях) залежно від завдань, які ставлять перед собою сторони.

Мета стратегічних альянсів може бути також різною:

проникнення на нові ринки;

зниження ризику за рахунок його перерозподілу;

одержання економії на масштабах, зменшення витрат;

подолання торговельних та інвестиційних бар'єрів;

обмін технологіями і розробка загальних технічних стандартів;

розширення асортименту продукції та ін.

Незважаючи на стрімке поширення таких альянсів у 1990-ті роки, вони не завжди дають бажаний ефект. У галузях з динамічною технологією стратегічні альянси нестабільні, фірми постійно перегруповують свої сили, реагуючи на потреби, що швидко змінюються.

Стратегічні альянси створюють такі взаємозв'язки, за яких кожен з учасників розраховує збільшити прибутковість належних йому активів, посилити переваги власності. Разом з тим такі союзи, очевидно, являють собою нову специфічну форму інтернаціоналізації ринкових відносин і значно доповнюють традиційні переваги інтернаціоналізації. Вони мають також значний потенціал вигод у зв'язку з перевагами розміщення партнерів, причому на відміну від прямих інвестицій у іноземні проекти одержання цих вигод не пов'язане з великим ризиком. Не випадково багато великих компаній розглядають транснаціональні союзи як альтернативу спільним підприємствам.

Спільне підприємство — інститут міжфірмового співробітництва з метою розроблення, виробництва або маркетингу продукту, що перетинає національні кордони, не заснований на короткострокових ринкових трансакціях і припускає значний і тривалий внесок партнерів у вигляді капіталу, технології або інших активів та розподілом відповідальності в управлінні між фірмами-партнерами.

Спільні підприємства створюють з різною метою:

підвищення експортних можливостей;

отримання прямих іноземних інвестицій;

продаж технології за допомогою ліцензування та ін.

Серед основних переваг спільних підприємств слід відмітити таке:

спільна діяльність найбільш вигідна для невеликих підприємств, які не мають достатніх фінансових можливостей, рівня підготовки персоналу, не має інформації про кон'юнктуру та обсяг зовнішнього ринку, позиції конкурентів;

вихід на іноземні ринки значно полегшується, якщо у спільному підприємстві бере участь місцева фірма;

у період економічної кризи надається підтримка національній економіці.

Безумовно, як і будь-яка інша форма підприємницької та інноваційної діяльності, спільні підприємства мають ряд недоліків:

відсутність регламентованої державної підтримки діяльності;

недосконала система захисту іноземних інвестицій;

розвиток і навчання персоналу майбутнього конкурента;

складність в організації взаємовідносин, вирішення проблемних питань;

конкуренція з власними підприємствами.