2.1. Рівні модернізації в системі світової економіки та сучасні моделі інноваційного розвитку : Інноваційний менеджмент теорія і практика а в умовах трансформації : B-ko.com : Книги для студентів

2.1. Рівні модернізації в системі світової економіки та сучасні моделі інноваційного розвитку

Сьогодні спеціалісти оцінюють існуючий рівень науково-технологічної та інноваційної діяльності в Україні, як такий, що загрожує залишити Україну осторонь від глобальних процесів постіндустріаль- ного характеру. При цьому слід зазначити, що наявний науково- технологічний потенціал ще здатний забезпечити економічний прогрес України. Це обумовлено тим, що Україна на початку ринкових перетворень мала значні можливості для розвитку своєї економіки, зокрема, у науково-технологічній сфері.

Основними проблемами сучасної науково-технологічної політики в Україні залишаються:

низький рівень попиту на інноваційні розробки;

недосконалість системи фінансування науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт (НДДКР);

неефективна організація та управління підготовкою, освоєнням і виробництвом нових виробів;

неузгодженість науково-технологічних проектів підприємств, що не дозволяє підвищити ефективність використання обмежених ресурсів і переваг спеціалізації в межах окремих регіонів тощо.

Вітчизняні підприємства повсюдно стикаються з викликами сучасної конкуренції і, перш за все, з труднощами адаптації до постійних змін ринкових умов. Клієнти, конкуренція і докорінні зміни — ось ті три фактори, що окремо і в сукупності все глибше і глибше занурюють сучасні підприємства в середовище, яке більшість керівників сприймають як незнайоме і вороже для себе.

По-перше, з початком ринкових реформ в нашій країні відбулася зміна домінуючої сили у відносинах продавців і покупців. Тепер рішення ухвалюють не виробники, а клієнти (споживачі). Останні диктують постачальникам, що вони хочуть одержати, коли, як і скільки готові заплатити. Нова ситуація ламає спосіб життя підприємств, які знають лише те, як їм швидко і масштабно виробити продукцію.

По-друге, підприємства, що змагаються за ринкові ніші, змінили вигляд практично кожного ринку. Однакові товари продаються на різних ринках на абсолютно несхожих конкурентних основах: на одному ринку — на основі ціни, на іншому — на основі споживчого вибору; десь — на основі якості, а десь — на основі обслуговування до, під час і після продажу. З падінням торгових бар'єрів будь-яка національна територія будь- якої компанії стала незахищеною від іноземних конкурентів. За ситуації, коли китайці (або німці, французи, корейці, поляки і т. д.) можуть вільно конкурувати на одних і тих же ринках, навіть одна найкраща компанія може підняти планку конкуренції для всього світу. Вітчизняним підприємствам дуже важко і незвично працювати в таких умовах.

По-третє, зміни стали постійними і всюди проникаючими. Більш того, зросла їх швидкість, чому сприяє, перш за все, стрімкість технічного прогресу і конкуренція. Життєві цикли товарів вимірюються тепер не протягом років, а місяцями. Скоротилися не тільки життєві цикли товарів і послуг, а й відведений час для розробки нових товарів і виходу з ними на ринок. Сьогодні компанії повинні діяти швидко, інакше вони не зможуть діяти взагалі. За цих умов критично важливою стає проблема системної модернізації економіки України на нових інноваційних засадах.

У XX ст. процеси модернізації економічних систем набули глобального характеру. Дослідники виділяють два основні типи модернізації: органічна — в країнах Західної Європи і «переселенського капіталізму» і неорганічна (наздоганяюча, запозичена) в інших країнах і регіонах [16, 20, 24, 68]. Відповідно і перетворення у рамках модернізації відбуваються з різними швидкостями і приводять до різних результатів як позитивних, так і негативних.

Економічна модернізація припускає:

розвиток техніки і технологій, заснованих на науковому знанні;

поглиблення суспільного розподілу праці;

розвиток товарних, фінансових, інвестиційних ринків, ринків послуг;

постійну диверсифікацію й ускладнення виробничого процесу;

існування спонукальних мотивів для створення і запровадження технологічних та організаційних новацій;

зростання у структурі господарства ролі вторинного (індустрія, торгівля) і третинного (послуги) секторів;

скорочення частки аграрного виробництва у ВВП країни за умови його вдосконалення;

баланс галузей, що випускають засоби виробництва і предмети споживання;

пріоритет капіталомістких виробництв над трудомісткими.

У ході модернізації зростає роль економічних організацій (підприємств, банків, торгово-посередницьких фірм) у житті суспільства, посилюється їх незалежність від політики та ідеології. Відбувається винесення стандартних, простих виробництв і рутинної праці до периферійних районів. Структурні зміни, які спостерігаються нині, призводять до поглиблення розриву між економічними ядрами і периферією. В економічних ядрах відбуваються процеси централізації і концентрації, а в периферійних районах — процеси децентралізації та деконцентрації.

В умовах тиску міжнародної конкурентної боротьби підприємства і фірми, кількість яких постійно збільшується, шукають нові способи виживання, серед яких насамперед можна виділити:

створення самостійних інновацій;

зменшення розмірів підприємств і підвищення їх ефективності;

зниження витрат в освоєння нових ринків і нових виробництв;

посилення кооперації з підприємствами постачальниками і клієнтами.

За допомогою передавання ряду виробничих функцій іншим підприємствам або через відокремлення підрозділів підприємства у самостійні одиниці відбувається посилення гнучкості підприємства, а це означає, що кількість виробничих операцій скорочується.

Відбувається зниження рівня комбінованості виробництва. Так, на деяких автомобільних підприємствах рівень комбінованості впав від 80 до 10 % всієї вартості автомобіля. Головні підприємства концентруються тепер на не багатьох головних функціях — автодизайн, виробництво корпусів, двигунів, а також збірка, інші частини автомобіля — кермо, сидіння, бампери, гальма, електроніка і т. д. виробляються фірмами-суміжниками і постачаються на головне підприємство за принципом «точно-у-термін». Ці фірми, як правило, концентруються в територіальній близькості від складальних підприємств. У такий спосіб виникає просторова агломерація спеціалізованих фірм автомобілебудування, верстатобудування, авіабудування та ін. Про них говорять як про просторові кластери та спеціалізовані округи.

Кількість кластерів і округів помітно збільшилася до кінця 1990-х років завдяки процесам декомбінування і реструктуризації. З перенесенням простих виробництв на території з дешевою робочою силою і з міграцією складних виробництв на нові ринки фірми налагоджують глобальні відносини. Для оптимального освоєння нових ринків збуту в інші країни переміщуються і виробництво, і дизайн, і НДДКР; все більше беруться до уваги культурні особливості нових ринків. Таким чином, національні підприємства трансформуються в інтернаціональні, які потім у ході зростаючої взаємозалежності з іноземними ринками і культурами перетворюються на транснаціональні.

Конкуренція, що зростає на світових ринках, посилена процесами дерегулювання і лібералізації обміну товарами, капіталом та ідеями, викликає перетворення у структурі фірм. У просторовому відношенні це виражається в зростанні кількості підприємств сфери послуг і виробничих одиниць меншого розміру (вертикальна дезин- теграція), а також у збільшенні обсягів взаємостосунків між фірмами, особливо фірмами-суміжниками. Просторова близькість полегшує кооперацію, що знижує трансакційні витрати. У результаті на районному рівні з'являється агломерація підприємств однієї галузі, або так звані кластери. За наявності розгалужених, інтенсивних коопераційних зв'язків йдеться про індустріальні округи, за термінологією А. Маршалла [50].

Процес інтернаціоналізації господарської діяльності концентрується в районах, які або багаті корисними копалинами, або характеризуються містким внутрішнім ринком і низькими трудовими витратами. Разом з виходом даних районів на світовий ринок на підприємства починає проникати і зарубіжна бізнес-культура. Підприємства привертають іноземну робочу силу, менеджмент, капітал, що веде до дедалі вищого рівня глобалізації, і як наслідок — з'являються мультикульту- рні фірми. Регіони і національні держави, здатні використовувати свої конкурентні переваги в умовах інтернаціоналізації господарства, що зростає, мають можливість підвищити внутрішній добробут і рівень життя своїх громадян.

Посилення цієї глобальної тенденції веде до структурної перебудови так званого постфордистського характеру (табл. 2.1). Нові організаційні форми значно відрізняються від організації масового виробництва, в основному національно орієнтованого, з переважанням великих підприємств, промислових комплексів, стандартизованої продукції, заснованої на жорстких адміністративних методах управління. Така структура вперше введена на підприємствах Г. Форда у Детройті і звідси пішла її назва як фордистська форма організації виробництва [55].

Таблиця 2.1

ФОРДИЗМ

ПОСТФОРДИЗМ

Спосіб виробництва

- Масове виробництво

- Дрібні серії, призначені для кінцевого покупця

- велике складське господарство

- відсутність складського господарства

- контроль за якістю відокремлений від виробничого процесу

- контроль за якістю інтегрований у виробничий процес

- вертикальна і горизонтальна інтеграція

- вертикальна дезінтеграція, скорочення ступенів виробництва

- велика кількість постачальників

- ієрархічна система постачальників, концентрація на кількох постачальниках (single sourcing)

- ієрархічно побудовані взаємостосунки з постачальниками

- кооперація з постачальниками і клієнтами

Організація праці

- Повний розподіл праці

- Інтегрована праця у групах за проектами

- спеціалізовані робочі місця

- ротація трудового персоналу

- численні вертикальні ієрархічні рівні

- незначна кількість ієрархічних рівнів, інтегроване проектне планування

- відсутність навчального процесу

- навчання під час роботи

- мінімальна відповідальність

- всеосяжна взаємна відповідальність, культура підприємництва

Продукція

- Однотипна, стандартизована

- Орієнтована на споживача

Виробничі форми

- Моноструктурний комплекс

- Кластер спеціалізованих підприємств

- високоцентралізована агломерація

- коопераційні мережні територіальні структури

- інтернаціоналізація (підприємство — галузь)

- глобалізація

ФОРДИСТСЬКІІ ПОСТФОРДИСТСЬКІ ВИРОБНИЧІ СИСТЕМИ ТА ЇХ ПРОСТОРОВІ ФОРМИ

Структурні зміни можна пояснити і з погляду сформульованої М. Кондратьєвим і И. Шумпетером теорії «довгих хвиль»: впродовж останніх 200 років господарство розвивалося циклічно, з періодом одного великого циклу 50—70 років. Основою цих циклів розвитку є так звані базисні технології, які проникають у всі сфери економічного і суспільного життя і викликають до появи нові просторові структури. На сучасному етапі визначальними базисними технологіями є мікро- електроніка, накопичення, передавання та обробка даних. Інформація і засоби її передавання стають визначальним фактором динаміки ринку праці. Час на прочитування, обробку і подальше поширення інформації став вимірюватися секундами. Машини можуть керуватись за допомогою комп'ютерних технологій виробництва, а обмін інформацією відбувається як у національному, так і глобальному масштабах.

Відповідна інфраструктура, що складається з комп'ютерної техніки, телекомунікацій і банків даних, набула повсюдне поширення. Телекомунікації приводять до перебудови адміністративної роботи, НДДКР (комп'ютерний дизайн, CAD), виробництва (СІМ), логістики, також як і сфери споживання та розваг — телешопінг, комп'ютерні ігри, моделювання. Доступність інформації у будь-який час і повсюдно веде до переоцінки простору і часу. Однак висловлення подекуди припущень, що географічне положення втратить своє значення, вважаємо неадекватними, оскільки навики, ноу-хау та інтенсивність обробки даних характеризується сильними регіональними відмінностями і залежать від географічних умов розміщення.

Значення інформації та її обробки, що зростає, веде до розширення сфери послуг і появи їх нових видів, тому все частіше йдеться про виникнення інформаційного суспільства, або суспільства обслуговування. Промислове виробництво дедалі більше залежить від рівня розвитку таких видів послуг, як НДДКР, організаційні послуги, логістика, маркетинг, сервіс. Сьогодні на них припадає основна частка сукупних витрат на виробництво нових видів продукції. Послуги підвищують якість, здешевлюють виробництво, збільшують його екологічність, при цьому значення виробничого процесу, особливо масового, зменшується, оскільки можливе його перенесення до регіонів з дешевою робочою силою, енергетичними і сировинними ресурсами.

Динаміку розвитку центральних і периферійних районів пояснює також концепція життєвого циклу продукту. Кожний товар проходить через стадію винаходу і розробки. Якнайкращі умови для розвитку процесу інновацій є там, де виникає попит на новітні товари та існує мережа постачальників і посередників (як приватних, так і державних). Такі передумови сконцентровані в достатньому обсязі в центральних регіонах, тобто у міській і промисловій агломерації. У результаті копіювання і створення конкуруючими підприємствами нових продуктів прибуток знижується, і товар вступає у фазу зрілості. Надалі має сенс тільки його масове виробництво за низького рівня виробничих витрат, тобто в периферійних регіонах. У цьому випадку йдеться про децентралізацію і деконцентрацію виробничих процесів. Як приклад можна навести промисловість з виробництва комп'ютерної техніки: НДДКР, дослідні зразки та орієнтовані на конкретного споживача малі серії виробляються в центральних регіонах («Силіконова долина» у США), а стандартизоване масове виробництво розміщується в периферійних (Мексика, Малайзія тощо).

Відома секторна концепція Ж. Фурастьє дає загальне пояснення зростання значення сфери послуг. Так, спочатку технічний прогрес і машинізація господарства викликає підвищення попиту на інвестиційні товари — машини й устаткування, зростає зайнятість у виробничій сфері. Подальші інновації викликають ефект раціоналізації і приводять до скорочення зайнятості у сфері виробництва. Зі зростанням добробуту підвищується попит на послуги — у цьому разі сфера послуг може прийняти кадри, що вивільняються у промисловості. Але ці висновки правильні лише умовно, оскільки кадри, що вивільняються в промисловості, не можуть знайти застосування у сфері послуг, тому що їм потрібен певний час на перекваліфікацію.

Крім того, застосування мікроелектроніки сприяє виникненню процесів раціоналізації і у сфері послуг. Загалом цей сектор господарства значною мірою диференційований — виділяються наукомісткі, інноваційні і дизайнерські послуги, а також простіші види, у яких часто використовується неповна зайнятість. Подальше розмежування проводиться між бізнес-послугами і споживацькими послугами, орієнтованими на кінцеве споживання. Дія нових робочих місць у цьому секторі виявляється в появі центральних регіонів зростання, в яких відбувається концентрація і централізація дорогих послуг, численних інновацій, а також спеціалізованих підприємств, які випускають дорогу продукцію, орієнтовану на індивідуальний попит. Ринок праці у таких регіонах характеризується винятковою динамічністю, загальна динаміка економічного розвитку позитивна.

У регіонах з моногалузевою структурою господарства — в центрах добувної промисловості і чорної металургії, часто не вистачає інновацій: конкуренція з боку інтернаціоналізованих металургійних компаній призводить до стагнації (виникають старопромислові регіони). Способом винесення виробництва стандартизованої продукції (комп'ютерів, автомобільних вузлів і запчастин, текстильних товарів) до периферійних країн з низьким рівнем трудових витрат відбувається поява напівпериферії. Периферія світового господарства використовується лише як джерело сировинних і енергетичних ресурсів і перебуває у стані стагнації.

Досліджуючи структурні джерела економічного розвитку, американський учений М. Портер виділив чотири стадії конкурентоспроможності національної економіки і відповідні джерела економічного розвитку [66]:

Розвиток на основі виробничих факторів. Стадія факторів виробництва: конкурентоспроможність обумовлена наявністю природних ресурсів, кліматичних умов, надлишкових трудових ресурсів тощо; використовуються прості технології.

Розвиток на основі інвестицій. Стадія інвестицій: національні фірми стають спроможними інвестувати гроші в купівлю технологічних ліцензій, сучасне ефективне обладнання; національна економіка здатна використовувати досягнення іноземних технології.

Розвиток на основі інноваційної діяльності. Стадія нововведень: національні фірми спроможні удосконалювати іноземну технологію і створювати нові технології; внутрішній попит достатній для сприйняття таких технологій; державне регулювання підприємницької діяльності має непрямий характер.

Розвиток як засіб підвищення добробуту. Стадія добробуту: капітали переміщуються до фінансової сфери, знижуються темпи економічного зростання.

Особливістю України у цьому питанні є те, що вона перебуває одночасно на різних конкурентних стадіях: в основному це, безумовно, стадія факторів виробництва, але деякі фірми перебувають на стадії інвестицій і нововведень. Тому для економіки України потрібна розробка диференційованих стратегій для різних секторів економіки на різних стадіях розвитку.

Кожній із зазначених стадій відповідає певний тип розвитку економіки.

Екстенсивний тип розвитку — спосіб економічного зростання, досягнення основних цілей способом кількісної зміни виробничих факторів, залучення додаткових ресурсів, створення нових виробництв, на основі існуючого науково-технологічного рівня.

Інтенсивний тип розвитку — спосіб економічного зростання, що передбачає використання передових науково-технічних досягнень для підвищення продуктивності і результативності соціально-економічної системи.

Інноваційний тип розвитку — спосіб економічного зростання, заснований на постійних і систематичних нововведеннях, спрямованих на суттєве поліпшення всіх аспектів діяльності господарської системи, на періодичному перегрупуванні сил, обумовленому логікою НТП, цілями і завданнями розвитку системи, можливістю використання певних ресурсних факторів у створенні інноваційних товарів і формуванні конкурентних переваг.

Практична реалізації інноваційного шляху розвитку економіки передбачає формування певної моделі розвитку.

Інноваційна модель розвитку економіки — це теоретичне вираження інноваційних пріоритетів, напрямів, структур, систем мотивації, стратегій, механізмів тощо, які спрямовані на формування інноваційного типу розвитку національної економіки.

У кожній країні формування такої моделі, безумовно, відбувається під впливом безлічі факторів як зовнішнього, так і внутрішнього середовища. Але, незважаючи на достатню різноманітність моделей інноваційного розвитку національних економік, у світі сформовано три основні моделі.

1. Орієнтація на резерви в науці і реалізація великомасштабних цільових проектів, які охоплюють всі стадії науково-виробничого циклу. Цільова промислова політика припускає застосування відповідного спектра заходів без їх орієнтації на конкретні галузі. Головне — виключити фактори, які негативно впливають на сприйнятливість виробництва до новацій незалежно від галузі промисловості.

Така модель в найяскравішому вигляді представлена в США. У 1898 р. в американській промисловості функціонувало всього 139 дослідних лабораторій, за наступні двадцять років до них додалося 553 нових. Ці та інші дані свідчать про стрімке зростання у перших десятиліттях XX ст. кількості наукових підрозділів приватних компаній в американській економіці, особливо в таких галузях, як хімічна і нафтохімічна, металургія і верстатобудування. У результаті наявність наукового підрозділу в корпорації перестала бути рідкісним винятком, це стало такою ж нормою, як функціонування бухгалтерських, фінансових та інших служб. Великі компанії усвідомили важливість організації власних наукових лабораторій зі створення нових товарів і технічних засобів, що забезпечують переваги в конкурентній боротьбі. Якщо ж для цього були потрібні додаткові великі витрати на фінансування відповідних досліджень, то керівництво таких компаній йшли на такий ризик.

Науково-дослідні лабораторії корпорацій, створені за їх ініціативою, на їх засоби і без будь-якої допомоги з боку держави, набули ознак в цей період основного домінуючого елементу інноваційної системи, що формувалася. У середині 1920-х років у США така інноваційна система була представлена кількома сотнями наукових комплексів корпорацій, тоді як кількість державних лабораторій і дослідних установ була вельми незначною. Домінування ринкових факторів формування сфери інноваційних розробок на перших стадіях розвитку капіталістичної економіки характерне головно і для європейських країн.

Особливість становлення американської національної інноваційної системи наприкінці XIX — початку XX ст. — це тісний взаємозв'язок корпорацій промисловості та університетів. Децентралізація вищої освіти, фінансування державних навчальних закладів владою штатів, а не з федерального бюджету, означали щільну прив'язку змісту курсів і напрямів досліджень до економічних потреб кожного регіону. Американська система вищої освіти поступалася європейській за якістю наукової підготовки, але перевершувала за масштабами і інтегрованістю у вирішенні практичних запитів корпорацій, які швидко зростали. Університети штатів швидко реагували на появу нових технологій і галузей, розширюючи підготовку інженерів, геологів, будівників. У свою чергу промисловість швидше освоювала нові методи виробництва завдяки потрібній кількості нових кадрів — фахівців технічного профілю.

Відволікаючись від оцінки наукового рівня досліджень, можна констатувати, що перед Другою світовою війною в США склалася дослідна система, спрямована на поширення наукових знань відповідно до потреб промисловості, що зростала. Система вищої освіти готувала інженерів та інших фахівців у надвеликих кількостях. І як наслідок — кількість спеціалістів, що застосовували технічні знання на вирішення проблем промисловості і сільського господарства, виявилося значно більше тих, кого можна було назвати вченими. Саме цей шлях дозволив США швидко наздогнати Європу в технологічному, а потім і в науковому розвитку. Той же варіант був реалізований і в післявоєнній Японії, а згодом і в Південній Кореї — масова підготовка системою вищої освіти технічних фахівців, які реалізували наздоганяючу стратегію.

У післявоєнний період статус вузівської науки радикально змінився — надання контрактів на науково-дослідні розробки і фінансування по державних каналах стали визначати масштаби, структуру і пріоритети досліджень. У США до війни надходження коштів з державних джерел становило невеликий відсоток бюджетів університетів, але могутній потік контрактів у воєнний час визначив майбутнє багатьох вищих закладів як дослідних університетів, тобто таких, в яких реалізуються великі і довгострокові програми. Так, бюджет Массачусетського технологічного інституту (МТІ) у передвоєнний період поповнювався ззовні лише на 7 %, а основною статтею доходу була платня за навчання. Вже в перші воєнні роки тільки сума контрактів на оборонні дослідження перевищила величину всього бюджету 1939 року. Массачусетський технологічний інститут перетворився на провідний центр фундаментальної науки оборонного значення і зберігає ці позиції дотепер [55].

Активна державна політика стосовно університетів, особливо дослідних, могутня фінансова підтримка забезпечили, на думку американських фахівців, привілейоване становище цього сегмента системи освіти США, її відрив у рівнях матеріального і кадрового забезпечення від шкільної і професійної освіти.

У період другої половини 1980-х — 1990-ті роки почався етап формування нових функцій університетів у національних інноваційних системах. Так створювались і розвивалися різноманітні центри передавання технологій — інноваційні центри, технологічні парки, інкубатори нових технологій, що сприяли відбору перспективних наукових розробок і розповсюдженню нових технологій на користь дрібного і середнього бізнесу. На цьому ж рівні були випробувані, і у багатьох випадках виявилися успішними, інші форми взаємодії між ученими і підприємцями, наприклад, венчурні механізми фінансування.

2. Орієнтація на поширення нововведень, створення сприятливого інноваційного середовища, раціоналізація структури економіки. Друга світова війна і післявоєнний період, коли почали здійснюватися масштабні атомні і космічні проекти, змінили вигляд науки та національних інноваційних систем в цілому. Суттєве розширення мережі державних лабораторій та інститутів, збільшення частки державного фінансування і посилення регулюючих функцій держави у галузі науки стало потужним імпульсом еволюції національних інноваційних систем у другій половині XX ст.

Ці тенденції найяскравіше виявились у Великобританії, Франції та Німеччині. У ряді інших економічно розвинених країн, в яких приватний сектор був і залишається лідером науково-технічного розвитку (наприклад, у Швеції), уряди реалізують наукову політику в скромніших обсягах, спираючись на непрямі, стимулюючі інноваційну активність заходи. У 1960—1970-ті роки реалізація державою різноманітних функцій у сфері науки набула стабільного характеру, а наукова і/або науково-технічна політика стала самостійним, часто одним із центральних напрямів державного регулювання.

Особливий внесок держави у формування національних інноваційних систем пов'язаний і з його роллю у розвитку систем освіти. Так, створення унікальної прусської системи технічної освіти в другій половині XIX ст. було і залишається одним із найбільших досягнень у даній царині. Збереження і розвиток цієї системи впродовж XX ст. багато дослідників вважають однією з основних конкурентних переваг німецьких компаній, технічні кадри яких завжди визнавалися кращими у світі. Європейські дослідники, що порівнювали різні національні моделі, стверджують також, що нездатність британського уряду створити подібну до прусської систему професійної технічної освіти і навчання стала одним із факторів втрати промисловістю її конкурентних переваг.

Унікальність системи німецької технічної освіти полягала, зокрема, у тому, що крім власне педагогічної діяльності вона виконувала функції поширення нових технологій через перепідготовку і консультування інженерів і техніків у технічних академіях, музеях, на регулярних виставках технічних досягнень. Кожний із цих сегментів живо реагував на появу технічних новинок як у Німеччині, так і в інших країнах світу. Активна роль держави виявлялася не тільки у фінансовій підтримці цієї системи, пов'язаної з традиційно високим втручанням держави в економічний розвиток, а й у цілеспрямованих зусиллях щодо подолання існуючого в XIX — початку XX ст. технічного розриву з лідером того періоду Великобританією. Стимулювання імпорту технічних новинок, навчання і відряджання фахівців за кордон, система премій, технічної експертизи і консультацій за державний рахунок сприяли встановленню високих стандартів технічного розвитку і науково-інженерної діяльності у промисловості.

3. Орієнтація на стимулювання нововведень через розвиток інноваційної інфраструктури, забезпечення сприйняття досягнень науково-технічного прогресу і координацію дій різних секторів у галузі науки і технології, включення малого бізнесу до інноваційних процесів через входження до технологічних ланцюжків великих фірм. Такій моделі характерна цільова стимулююча промислова політика, яка полягає у спрямуванні стимулів на конкретні пріоритетні галузі промисловості. Як основний елемент державного регулювання й інструменту інноваційного розвитку економіки переважно виділяються плани економічного і соціального розвитку та комплексні програми, що враховують стратегічні течії розвитку країн. Технологічний розвиток Японії у 1980-ті роки здійснювався за стратегічними напрямами інноваційного розвитку. Незважаючи на те що йдеться про механізми, які з'явилися понад двадцять років тому, деякі з них з певною модифікацією можуть бути використані і нині у разі вирішення схожих завдань і в Україні.

На прикладі економіки Японії можна виділити найбільш ефективні механізми активізації інноваційного розвитку:

паралельна реалізація науково-технічних програм;

стратегічні міжнародні союзи, технополіси;

створення телекомунікаційних мереж;

ризиковий капітал і венчурні фірми;

селективне заохочення імпорту тощо.

Так, принцип паралельної реалізації науково-технічних програм переслідує розв'язання низки завдань: створення конкуренції серед розробників, об'єднання зусиль, підтримка постійних контактів між компаніями-розробниками.

Стратегічні міжнародні союзи мають на меті одержання доступу до новітніх іноземних розробок, стимулювання компаній, які розташовані в даній країні, але належать зарубіжним власникам, проведення спільних НДДКР. Створення технополісів орієнтоване на розвиток регіональної економіки, модернізацію стагнуючих галузей, зміцнення союзу науки і виробництва.

Сучасні непрямі методи регулювання припускають заохочення науково-технічної кооперації, розвиток інноваційної інфраструктури, розробку довгострокових технологічних прогнозів, спрощення процедур створення інноваційних компаній.

Стійкою тенденцією розвитку державного регулювання науково- технічного розвитку є його регіоналізація. У даному зв'язку виділяються такі механізми регіонального управління:

виділення галузей, що вимагають стимулюючих дій з боку місцевої влади;

створення центрів і асоціацій підтримки інноваційного підприємництва, центрів передавання технологій, науково-технічних консорціумів, що фінансуються частково місцевою владою, а частково — приватною промисловістю.