17.2. Державне регулювання діяльності МК

У літературі опрацьовується концепція, яка полягає в тому, що державне регулювання діяльності МК має виконуватися на двох рівнях — національному та міжнародному. Сконцентруємо увагу на міжнародному рівні. При цьому зазначимо, що останнім часом висуваються пропозиції розглядати розвиток МК як міжнародних юридичних осіб.

Оскільки більшість сучасних міжнародних корпорацій мають форму транснаціональних розглядатиме їх в єдиній інтерпретації.

Еволюція державного і наддержавного регулювання діяльності міжнародних корпорацій починається зі створення єдиного міжнародного стандарту у взаємовідносинах з країнами, в яких діють їхні філії. У 1929 році Ліга націй провела дипломатичну конференцію, на якій була вироблена міжнародна конвенція, що регламентувала відносини закордонних фірм і приймаючих країн. На Гаазькій конференції 1930 року була ухвалена Кодифікація міжнародного права, до якої увійшло положення про відповідальність держави за дискримінаційні дії щодо закордонних виробництв.

24 березня 1948 року в Гавані була підписана Хартія міжнародної торгової організації, яка складалася з кількох положень, що регламентували регулювання іноземних інвестицій корпорацій: з одного боку, розглядалися пропозиції щодо їх захисту, з іншого - відстоювалися права національних урядів здійснювати контроль за діяльністю на території своїх країн закордонних філій МК.

1970 року країни Андійської групи (Болівія, Чилі, Колумбія, Еквадор, Перу, Венесуела) поширили погоджений усіма учасницями документ: «Андійський кодекс регулювання іноземних інвестицій». Його прийняття вплинуло на еволюцію взаємовідносин між МК і приймаючими країнами, засвідчивши, передусім, можливість прийняття багатостороннього документа з цього питання.

Андійським кодексом 1970 року був запропонований обмежувальний режим в регулюванні іноземних інвестицій у регіоні, який передбачав:

класифікацію філій МК залежно від їхньої частки закордонної власності;

обмеження на створення нових підрозділів, репатріацію капіталів, реінвестицію прибутку філій та використання іноземних кредитів;

• контроль за передачею технології від материнських корпорацій підрозділам. Чилі стала першою країною, яка вийшла з цієї угоди. Інші учасники домовилися призупинити на своїй території дію Андійського кодексу. Водночас прагнення країн Андійської групи до укладення міжнародної угоди, яка б регулювала діяльність МК, після першої невдалої спроби не ослабло. У 1986 і 1991 роках були ухвалені Резолюції 220 і 291, які істотно лібералізували Кодекс 1970 року. У них, зокрема, зазначено: «Закордонні інвестори повинні мати такі ж права і зобов'язання, як і національні, за винятком випадків, передбачених законодавствами країн-учасниць».

У 1972 році Економічна і Соціальна Рада ООН запропонувала створити групу із провідних економістів, завданням якої б стало дослідження, як діяльність МК впливає на розвиток світової економіки і на міжнародні відносини.

У процесі діяльності ця група перетворилася на Комісію ООН із транснаціональних корпорацій і поставила за мету розробку проекту Кодексу поведінки ТНК. Було вирішено, що він міститиме дві рівноправні частини: перша — діяльність МК, друга — взаємовідносини МК з урядами приймаючих країн.

12 грудня 1974 року Генеральна асамблея ООН більшістю голосів при поіменному голосуванні прийняла Хартію економічних прав і обов'язків держав, в якій визначено:

Кожна держава має право регулювати і контролювати діяльність МК у межах дії національної юрисдикції та вживати заходів для забезпечення того, щоб така діяльність не суперечила її законам, нормам та постановам і відповідала економічній та соціальній політиці країни. Міжнародні корпорації не повинні втручатися у внутрішні справи приймаючої країни. Кожна держава з урахуванням своїх суверенних прав повинна співпрацювати з іншими країнами в рамках здійснення права, викладеного в цьому підпункті.

У 1972 році на вимогу країн, що розвиваються (вони мають особливі антипатії до діяльності МК), в рамках ООН була створена Міжурядова комісія та Центр з ТНК. Перед ними було поставлено завдання створити Кодекс поведінки міжнародної корпорації. Це була спроба формалізувати підпорядкування їхньої діяльності певним правилам. У Директивних принципах для транснаціональних корпорацій, прийнятих Організацією Економічного Співробітництва і Розвитку в 1976 році, були сформульовані рекомендації щодо діяльності МК. У 1984 році вони були викладені в новій редакції. Директивні принципи, зокрема, наголошують на дотриманні податкового законодавства, правил конкуренції, необхідності публікації інформації тощо.

На створення «правил гри» для міжнародних корпорацій були спрямовані підготовлений ЮНКТАД і прийнятий Генеральною асамблеєю ООН у 1980 році Комплекс узгоджених на багатосторонній основі принципів і правил для контролю за обмежувальною діловою практикою та Резолюція № 3514 XXX сесії Генеральної асамблеї ООН «Заходи проти корупції, яка практикується ТНК та іншими корпораціями, їхніми посередниками та іншими причетними до справи сторонами».

Зауважимо, що ці документи мають лише рекомендаційний характер, а цього замало для справді дієвого регулювання такої великої і потенційно небезпечної сили, як МК.

Минуло вже понад чверть століття відтоді, як були сформульовані правила поведінки для ТНК. Комісія ООН досить оперативно створила проект «Кодексу поведінки ТНК», який складається з таких частин:

Преамбула і цілі.

Визначення та сфера застосування.

Діяльність ТНК:

Загальні та політичні положення.

Економічні, фінансові та соціальні положення.

Надання гласності інформації.

Режим ТНК.

Міжурядове співробітництво.

Здійснення Кодексу поведінки.

У Кодексі поведінки, зокрема, зафіксовані принципи, якими мають керуватися ТНК у своїй діяльності:

повага до суверенітету країн, в яких вони здійснюють свою діяльність;

підпорядкування законам цих країн;

урахування економічних цілей і завдань політики, яка здійснюється в цих країнах;

повага до соціально-культурних цілей, цінностей і традицій країн, в яких вони здійснюють свою діяльність;

невтручання у внутрішні справи країн;

відмова займатися діяльністю політичного характеру;

утримання від практики корупції;

дотримання законів і постанов, які стосуються обмежень у діловій практиці, утримання від застосування цих обмежень;

дотримання положень, що стосуються передання технологій та охорони довкілля.

Економічна і соціальна рада ООН (ЕКОСОР) схвалила цей проект, і він одержав позначення Док. ООН Е/С. 10.1996.3.2. Зауважимо, що його норми мають рекомендаційний характер.

Внаслідок зміни співвідношення сил у світі на початку 90-х років минулого століття зацікавленість у прийнятті Кодексу з боку промислово розвинутих країн згас. Вони усвідомили, що за існуючої економічної ситуації більшість країн не спроможна чинити істотний тиск на діяльність МК. Тому країни-члени Організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР) під керівництвом уряду США вирішили здійснювати власну політику, сподіваючись на обмеження спроб запровадження в рамках ООН жорсткого регулювання функціонування міжнародних корпорацій.

Причиною укладення угоди про ТНК між країнами-членами ОЕСР стала необхідність виконання вимог самих країн щодо посилення нагляду за функціонуванням МК. Такі країни, як Канада, Голландія, Швеція, Фінляндія, Норвегія, найбільше наполягали на цьому. Більше того, такі ж вимоги висували профспілки, які входять до міжнародної організації профспілок країн-членів ОЕСР. З іншого боку, представники великого бізнесу, які є членами Промислового Комітету ОЕСР, вимагали усунення будь-яких перешкод на шляху вільного переміщення прямих іноземних інвестицій. Таким чином, угода про ТНК країн-членів ОЕСР може також розглядатися як «корпоративна» ініціатива.

Для досягнення своїх цілей ОЕСР створила в січні 1975 року Комітет з міжнародних інвестицій і транснаціональних корпорацій. 21 червня 1976 року угоди про ТНК були схвалені країнами- учасницями (за винятком Туреччини, яка утрималася) як Додаток до Декларації країн ОЕСР про міжнародні інвестиції і транснаціональні корпорації. Ця угода - сформувала сучасну систему розвитку міжнародних стандартів у регулюванні відносин МК з країнами, які приймають їхні інвестиції.

Угода про ТНК країн-членів ОЕСР не визначає чітких меж взаємовідносин національних органів і МК. Так, у § 7 записано: «Філії

ТНК, що знаходяться на території різних держав, діють у суворій відповідності із законами цих країн. Причому закони не повинні суперечити міжнародному праву і міжнародним договорам, до яких приєдналася приймаюча країна». Це свідчить про те, що Угода про ТНК країн-членів ОЕСР не ставиться вище за національні законодавства. Однак тут також підкреслено, що в разі конфлікту між МК і урядом приймаючої країни корпорація має право звернутися до міжнародних судових органів.

Слід акцентувати увагу на інструментах взаємодії і кооперації в галузі прямих іноземних інвестицій та діяльної МК: національний режим, положення про стимули і перешкоди у сфері міжнародних капіталовкладень, рішення про суперечливі вимоги та директиви поведінки МК.

Для розв'язання спірних питань в 1975 році в рамках ОЕСР булв створений спеціальний орган - Комітет з міжнародних інвестицій і транснаціональних корпорацій, на який покладено функції розгляду скарг і повідомлень, а також внесення пропозицій щодо уточнень та доповнень до Угоди про ТНК країн-членів ОЕСР.

Основними напрямами зобов'язань МК, відображеними в Угоді, є:

Загальна політика.

У своїй діяльності філії МК зобов'язані прагнути до поліпшення економічної ситуації в приймаючій країні, включаючи захист довкілля, скорочення безробіття, підвищення загального й технологічного рівнів виробництва.

У процесі функціонування МК не повинні виявляти будь- яких форм національної та расової дискримінації.

МК мають діяти чесно, тобто утримуватися від хабарів чи інших заохочень державним службовцям та представникам впливових громадських організацій, за винятком легальних пожертвувань та внесків.

МК зобов'язані утримуватися від політичної діяльності, тобто фінансової підтримки будь-яких політичних діячів чи партій.

Надання інформації.

МК мають надавати достатньо фактичної інформації про структуру, діяльність і політику організації в цілому. Обсяг і зміст її визначаються законодавством приймаючої країни. Звіти публікуються та передаються відповідним фінансовим установам щороку.

Звіти повинні охоплювати:

Структуру корпорації, у тому числі назву й розміщення материнської компанії, її філій тощо.

Перелік країн, на території яких здійснюється діяльність філій МК.

Поточні результати обсягу продажів.

Істотні капіталовкладення в цій географічній зоні.

Офіційний звіт про джерела і використання фондів корпорації.

Середню кількість робочого персоналу.

Інформацію про цінову політику.

У процесі реалізації перелічених вимог виникають такі проблеми:

розголошення інформації може мати негативні наслідки для МК з огляду на можливість її використання з боку конкурентів. У таких випадках Угода передбачає деякі послаблення у звітності корпорацій;

брак часу і досвіду для складання звітів, збільшення витрат, пов'язаних з ними (передусім стосується невеликих філій). Тому Угода забезпечує гнучкість в регулюванні термінів подання звітності;

різноманіття національних форм звітності та правил бухгалтерського обліку.

Конкуренція.

МК не повинні використовувати у своїй діяльності демпінгові ціни для захоплення чи підтримання ринку своєї продукції.

МК не повинні брати участь у створенні міжнародних картелів. Для розв'язання проблем, пов'язаних з несправедливою діловою практикою компанії, Угода не пропонує нових рішень. Вона лише дозволяє країнам-учасницям використовувати власне антимонопольне законодавство.

Фінанси і податки.

МК зобов'язані здійснювати свою фінансову діяльність у суворій відповідності із законодавством країни, в якій ця діяльність здійснюється.

МК мають подавати в національні податкові органи всю необхідну інформацію про своє функціонування.

Водночас слід зазначити, що пункт 4 є формальним і не містить нічого нового із проблем, пов'язаних з фінансовою діяльністю МК та їх взаємовідносин з податковими службами приймаючих країн.

Наука і технології.

МК мають бути впевнені, що їхня діяльність відповідає науковим і технологічним цілям приймаючої країни.

Філії МК повинні сприяти підвищенню технічної кваліфікації робочої сили в приймаючій країні.

Підрозділи МК мають сприяти захисту інтелектуальної власності, слідкувати за правильністю використання ліцензійних угод.

Основною метою цього розділу є забезпечення розподілу наукових і технологічних потужностей між країнами, в яких МК здійснюють господарську діяльність, а отже, сприяють підвищенню наукового потенціалу приймаючих країн.

Екологія.

Цей напрям був затверджений 1991 року. Він передбачає, що:

МК за жодних умов не повинні створювати екологічно не- захищені виробництва;

у якій би країні не випускалася продукція МК, вимоги до її «екологічної чистоти» мають бути не нижчими, ніж у країні розміщення головного офісу корпорації.

Аналізуючи всі аспекти Угоди про ТНК країн-членів ОЕСР, слід зазначити, що в ній є баланс між регулюючими заходами з боку держави і надмірною її активністю, що перешкоджає ефективній діяльності МК. Ця Угода є консенсусом між інтересами країн-чле- нів та МК.

Слід звернути увагу, що нормативні документи, які регламентують наддержавне регулювання діяльності МК, постійно коригуються. Так, останні доповнення й уточнення були прийняті урядами 33 країн (29 країн ОЕСР, а також Аргентина, Бразилія, Чилі, Словаччина) у червні 2000 року. Мета - в умовах глобалізації світової економіки і зростаючої могутності МК посилити відповідальність великого бізнесу перед суспільством.

Важливою складовою діяльності МК є їх адаптація до умов державного і наддержавного регулювання. Перш за все, слід усвідомити, що більшість країн, які розвиваються, готові на будь-які поступки, щоб отримати інвестиції.

Спочатку в цих країнах були створені державно-приватні компанії зі страхування іноземних інвестицій. У 1969 році в США з'явилася Корпорація по захисту іноземних капіталовкладень (ОПІК).

На сучасному етапі ОПІК страхує будь-які форми інвестицій американських корпорацій за кордоном. Однак така ділова практика поширюється лише на країни, з якими США уклали відповідні угоди. Страхування інвестицій здійснюється від експропріації, війни, неконвертованості національної валюти приймаючої країни.

Така форма страхування підвищує впевненість міжнародних компаній у збереженні своїх капіталовкладень. Це пов'язано з тим, що у разі загрози втрати інвестицій вони мають справу не з місцевими органами влади, а з ОПІК, відносини з якою регламентуються не національним законодавством приймаючої країни, а «стійкими» американськими законами.

Інші промислово розвинуті країни також створили подібну систему захисту. Так, у Великобританії страхування капіталовкладень здійснює Корпорація з гарантій закордонних інвестицій, яка з'явилася у 1991 році. В Голландії існує приватне агентство НКМ, власниками якого є 13 банків і 10 страхових компаній. Міністр фінансів Голландії обіймає найвищу посаду в правлінні НКМ. Операції цього агентства страхує держава. У Німеччині систему захисту іноземних інвестицій створено у 1959, в Японії - 1956 році.

На окрему увагу заслуговують спроби промислово розвинутих країн спільними зусиллями створити міжнародну організацію по захисту іноземних інвестицій. Так, 1966 року в рамках групи Світового банку створена автономна організація для врегулювання суперечностей між урядами та іноземними інвесторами, відома як Міжнародний центр з врегулювання інвестиційних суперечностей - МЦВІС.

Відповідно до інвестиційного законодавства близько 20 країн будь-які суперечності щодо капіталовкладень мають розглядатися в цьому Центрі. Аналогічну умову містять 700 двосторонніх інвестиційних угод, підписаних різними країнами.

Ще одним механізмом, який частково регулює міжнародні капіталовкладення, є підписана в рамках Всесвітньої торгової організації (ВТО) Угода про інвестиційні заходи, пов'язані з торгівлею. Створений в рамках ВТО Комітет з інвестиційних законів здійснює моніторинг виконання цієї Угоди. У 1988 році в межах групи Світового банку, але з фінансово незалежним від нього статутним капіталом, було створене Багатостороннє агентство з гарантій інвестицій (БАГІ), до основних функцій якого належать:

сприяння збільшенню припливу інвестицій у країни, що розвиваються, через надання відповідних гарантій;

проведення досліджень, збирання та поширення інформації для сприяння інвестиціям;

надання технічної допомоги та проведення консультацій з інвестиційних питань.

БАГІ здійснює свої операції лише у країнах-членах Агентства. На жовтень 2000 року учасницями цієї організації були 154 країни (22 промислово розвинуті та 132 країни, що розвиваються). 27 липня 1994 року Україна стала повноправним членом БАГІ.

Вступ до цього об'єднання чи укладення з ним угоди відкривають перед будь-якою країною перспективи отримання інвестицій. У такому разі іноземні капіталовкладення у приймаючій країні підпадають під захист БАГІ, що, у свою чергу, страхує корпорації від додаткових некомерційних ризиків.

На окрему увагу заслуговують двосторонні інвестиційні угоди, які почали активно формуватися останні 20 років минулого століття, та договори про стимулювання внутрішньорегіональних капіталовкладень, укладені між країн АСЕАН.

Зауважимо, що Україна бере активну участь у цьому процесі. На 30 липня 2000 року вона мала 24 двосторонні державні угоди щодо захисту інвестицій, зокрема, з такими промислово розвинутими країнами, як із США (1996 р.), Канада (1994 р.), Німеччина (1993 р.), Франція (1994 р.), Італія (1993 р.), Греція (1994 р.).

6 березня 1998 року у Москві в рамках СНД була підписана Конвенція про транснаціональні корпорації. 13 липня 1999 року Верховна Рада України прийняла закон № 921-ХІУ про ратифікацію цієї Конвенції. Цей документ містить такі застереження:

Транснаціональні корпорації на території України та поза її межами у разі, якщо їх створення може призвести до монополізації товарних ринків, впливає чи може вплинути на економічну конкуренцію на її території, створюються за згодою Антимонопольного комітету України в порядку, передбаченому антимонопольним законодавством.

Україна зобов'язується застосовувати положення Конвенції про транснаціональні корпорації, за винятком другого та восьмого абзаців преамбули та слів уст. 19 «Економічний Суд Співдружності Незалежних Держав чи інші».

27 січня 1995 року Президент України підписав Указ, яким затвердив «Положення про фінансово-промислові групи в Україні». Згодом Верховна Рада України прийняла Закон «Про промислово- фінансові групи в Україні». А Постановою Кабінету Міністрів від 20 липня 1996 року було затверджено «Положення про створення (реєстрацію), реорганізацію та ліквідацію промислово-фінансових груп».

У цьому Законі визначено, що промислово-фінансова група (ПФГ) — це об'єднання, до якого можуть входити промислові та, сільськогосподарські підприємства, банки, наукові й проектні установи, інші установи та організації всіх форм власності, які мають на меті отримання прибутку, та яке створюється за рішенням Уряду України на довготривалий термін з метою реалізації державних програм розвитку пріоритетних галузей виробництва і структурної перебудови економіки України, включаючи програми згідно з міждержавними договорами, а також виробництва кінцевої продукції.

Промислово-фінансова група не має статусу юридичної особи, від її імені діє її головне підприємство. Вона створюється постановою Кабінету Міністрів України, яка приймається не пізніше як через шість місяців після подання до уряду проекту про створення відповідної групи. Кабінет Міністрів приймає рішення про створення промислово-фінансової групи, якщо про це є міждержавний договір, ратифікований Верховною Радою.

В діяльності міжнародних корпорацій найбільше виявляються численні ускладнення для ефективного конкурентного середовища та наслідки надмірної монополізації, концентрації виробництва та капіталу. Безпосередніми причинами таких негативних явищ є так звані антиконкурентні дії — спроби використати на практиці інструментарій нечесної конкуренції, тиску на конкурентів, спотворення цінових механізмів, які утворюються в результаті вільної гри попиту та пропозиції.

Вітчизняне законодавство трактує практику захисту конкуренції в Законі України «Про захист економічної конкуренції».

Антиконкурентними узгодженими діями, зокрема, визнаються дії, які стосуються:

1) установлення цін чи інших умов придбання або реалізації товарів;

обмеження виробництва, ринків товарів, техніко-техноло- гічного розвитку, інвестицій або встановлення контролю над ними;

розподіл ринків чи джерел постачання за територіальним принципом, асортиментом товарів, обсягом їх реалізації чи придбання, за колом продавців, покупців або споживачів чи за іншими ознаками;

спотворення результатів торгів, аукціонів, конкурсів, тендерів;

усунення з ринку або обмеження доступу на ринок (вихід з ринку) інших суб'єктів господарювання, покупців, продавців;

застосування різних умов до рівнозначних угод з іншими суб'єктами господарювання, що ставить останніх у невигідне становище в конкуренції;

укладення угод за умови прийняття іншими суб'єктами господарювання додаткових зобов'язань, які за своїм змістом або згідно з торговими та іншими чесними звичаями в підприємницькій діяльності не стосуються предмета цих угод;

суттєвого обмеження конкурентоспроможності інших суб'єктів господарювання на ринку без об'єктивних на те причин.

Антимонопольний комітет України трактує такі ситуації як наявність у господарюючого суб'єкта «ринкової влади». Ознаками її є:

здатність суб'єкта господарювання, який не є єдиним виробником (постачальником) відповідного товару, диктувати свої умови під час його продажу, укладення договору про поставки, нав'язувати споживачеві невигідні умови;

здатність суб'єкта господарювання через монополізацію ринку постачання виробничих ресурсів обмежувати конкуренцію, витісняти із ринку інших суб'єктів господарювання, які виробляють відповідні товари з застосуванням цих виробничих ресурсів, або створювати бар'єри для входження на ринок;

здатність суб'єкта господарювання скорочувати або обмежувати випуск товарів і поставки їх на ринок збуту з метою отримання однобічної користі, купуючи або продаючи товари, укладаючи договори й угоди про поставки товарів, а інші суб'єкти господарювання, які є його конкурентами, не здатні компенсувати утворений дефіцит товарів;

• здатність суб'єкта господарювання підвищувати ціни на товари і підтримувати їх на рівні, що перевищує рівень, обумовлений конкуренцією на ринку. У зв'язку з цим виникають ситуації, коли органи публічної влади втручаються в економічні відносини, щоб попередити транс- націоналізаційні тенденції, та приймають рішення примусового характеру щодо обмеження діяльності великих монополій відповідно до діючих у відповідних країнах законодавчих обмежень. Через це слід враховувати, що міжнародний рівень комерційної діяльності інколи є таким полем господарської діяльності, на якому існують сприятливі умови саме для великих та надвеликих структур, що пов'язано з більшим потенціалом спеціалізації, наднаціональними масштабами виробництва. Метою таких обмежень є забезпечення рівних та справедливих умов комерційної діяльності, прав споживачів, попередження тиску з боку монополій на конкурентів, сприяння розвитку конкурентного середовища.

Практичним втіленням антимонопольної ідеології на рівні державної регулюючої політики є антимонопольне законодавство. Прийнята у США доктрина антимонопольного регулювання (а в цій країні таке законодавство називається антитрестівським і є особливо розгалуженим) трактує як незаконні цінову дискримінацію, монопольне лідерство у цінах, обмежувальну практику організації збуту тощо. При цьому якщо ринок монополізується більше як на 60 %, можливою є ліквідація фірми-монополіста.

Антитрестівське регулювання в США має давню історію. Ще в 1890 році був прийнятий перший у цій сфері закон - закон Шер- мана, який забороняє монополізацію ринків у різних її виявах. Пізніше до цього вносилися доповнення та поправки, причому в 1974 році такі, які значно посилили персональну кримінальну відповідальність за порушення антимонопольних принципів. Закон Клейтона, прийнятий в 1914 році, заборонив угоди про обмеження кількості контрагентів, що діють на ринку, а також поглинання фірм з метою його монополізації. Закон Робінзона-Патмана від 1936 року, який є поправкою до закону Клейтона, посилив контроль за недобросовісною ціновою політикою монополістів. Закон Селера-Кефовера від 1950 року ввів кілька положень, які спрямовані на попередження злиття корпорацій через купівлю активів. За цим законом будь-яке злиття стає об'єктом урядової експертизи, а у разі необхідності - відповідних обмежувальних або заборонних санкцій. Наприклад, було заборонено злиття компаній «Кока-Кола» та «Доктор Пеппер».

Інституційно контроль за небажаними для суспільства виявами монополізації в США здійснюють Антитрестівське управління міністерства юстиції, Федеральна торговельна комісія, юридичні служби Конгресу, а також юридичні органи на рівні штатів.

Найвідоміший у світі приклад антимонопольного регулювання наприкінці 90-х років дали ті ж самі США. Йдеться про судові рішення, які зобов'язували провідну у сфері програмних інформаційних розробок компанію «Місгозой» поділити статутний фонд відповідно до двох основних напрямів своєї діяльності. Аналогічна процедура передбачена й українським законодавством. Зокрема, у ст. 53 «Примусовий поділ» Закону України «Про захист економічної конкуренції» відзначено: якщо «суб'єкт господарювання зловживає монопольним (домінуючим) становищем на ринку, органи Антимонопольного комітету України мають право прийняти рішення про примусовий поділ суб'єкта господарювання, що має монопольне (домінуюче) становище».

У Німеччині компанія, яка контролює третю частину обігу на ринку, вважається монополією, до якої можуть застосовуватися суворі санкції (відповідні контрольні функції здійснює Федеральне управління картелями). В Японії критичний індикатор - 50 % для однієї або 75 % — для двох компаній.

Приклади ретельного регулювання з метою забезпечення ефективного конкурентного середовища методологічно значущі для посттоталітарних країн, які формують ринкову систему і в яких ін- ституційна структура національного господарства, місце суб'єктів економічного життя на ринку не достатньо чітко визначені. Ан- тимонопольне законодавство Польщі, Угорщини, Чехії та інших країн регіону Центральної та Східної Європи набуло розгалужених форм. Процес його формування розпочався у 80-х та інтенсивно розвивався протягом 90-х років.

Вже на початковому етапі формування економіки України як самостійної системної цілісності був ухвалений Закон «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності» (1992 р.), який спрямовувався на демонополізацію економіки, всебічну (фінансову, матеріально-технічну, інформаційну, консультативну тощо) підтримку підприємств, які сприяють розвитку конкурентного середовища. Пізніше цей Закон втратив чинність, а роль базового правового джерела антимонопольного регулювання став виконувати Закон «Про захист економічної конкуренції» від 11 січня 2001 року №2210-111. Він «визначає правові засади підтримки та захисту економічної конкуренції, обмеження монополізму в господарській діяльності і спрямований на забезпечення ефективного функціонування економіки України на основі розвитку конкурентних відносин».

Цей закон трактує становище суб'єкта господарювання як монопольне у випадках, якщо на ринку він не має жодного конку- ранта, якщо не зазнає значної конкуренції внаслідок обмеженості можливостей доступу інших суб'єктів господарювання щодо закупівлі сировини, матеріалів та збуту товарів, наявності бар'єрів для доступу на ринок інших суб'єктів господарювання, пільг чи інших обставин.

Монопольним (домінуючим) також може бути визнане становище суб'єкта господарювання, якщо його частка на ринку перевищує 35 % або якщо він не доведе, що зазнає значної конкуренції.

Монопольним вважається також становище кожного з кількох суб'єктів господарювання, якщо щодо них виконуються такі умови:

сукупна частка не більше ніж трьох суб'єктів господарювання, яким на одному ринку належать найбільші частки, перевищує 50 %;

сукупна частка не більше ніж п'яти суб'єктів господарювання, яким на одному ринку належать найбільші частки, перевищує 70 %.

Закон «Про захист конкуренції», як і інші акти вітчизняного антимонопольного законодавства та регулювання, методологічно ґрунтуються на нормах, встановлених Конституцією України. Серед інших законодавчих та нормативних актів передусім слід відзначити закони України «Про Антимонопольний комітет України», «Про захист від недобросовісної конкуренції», «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)». Відповідно до цих законів прийнято ряд інших нормативно-правових актів та відомчих документів. Це, зокрема, ухвалена Антимонопольним комітетом Методика визначення монопольного становища підприємців на ринку, Положення Кабінету Міністрів України «Про порядок сплати зборів за подання заяви про надання згоди на створення, реорганізацію та ліквідацію суб'єктів господарювання», Розпорядження Антимонопольного комітету «Про затвердження Положення про порядок одержання згоди Антимо- нопольного комітету України на створення холдингових компаній у процесі корпоратизації та приватизації» та Положення цього ж органу «Про контроль за економічною концентрацією», а також багато інших документів, які регулюють окремі технічні аспекти проблеми.

В інституційному аспекті провідним органом, який реалізує цілі антимонопольної політики в державі, є Антимонопольний комітет. У його структурі функціонують (згідно із Законом України «Про захист економічної конкуренції») постійно діючі та тимчасові адміністративні колегії, державний уповноважений, адміністративні колегії територіальних відділень.

Транснаціональні корпорації не зникли, їхня діяльність не припинилася. Отже, сучасні та майбутні правники мають широке поле для діяльності, пов'язаної зі створенням ефективної міжнародно-правової бази, що регламентує діяльність транснаціональних компаній.

Питання для самоконтролю

Поясніть, чим викликаються політичні дії у відповідь на діяльність МК з боку урядів держав.

На які сфери життєдіяльності країни впливає діяльність МК?

Прокоментуйте концептуальний підхід до гармонізації взаємовідносин «МК — національна держава».

Коротко охарактеризуйте наслідки господарської діяльності МК.

У чому полягають основні проблеми взаємовідносин МК з урядами приймаючих держав?

Чим визначається дипломатична функція МК у сфері зовнішніх відносин?

У чому полягає позитивний економічний вплив МНК щодо країн перебування?

Охарактеризуйте основні прояви негативного впливу МК на економіку приймаючих країн.

Який вплив на діяльність МК мала Угода про ТНК країн- членів?

З'ясуйте основні причини виникнення суперечностей між  407 країнами-учасницями ООН. З чим пов'язана зміна ролі ООН у міжнародних економічних відносинах?

Дайте оцінку ефективності та захисту прямих іноземних інвестицій МК у рамках БАГІ.

Охарактеризуйте мету та завдання укладання двосторонніх договорів про захист інвестицій. Які країни беруть участь у цьому процесі?

Проаналізуйте напрями змін у національних нормативних положеннях щодо регулювання прямих іноземних інвестицій та діяльності МК.

Визначте ступінь участі України у державному та наддержавному регулюванні діяльності МК.

Тести

Проблема взаємовідносин МК з приймаючими державами базується на таких основних підходах:

а)       ліберальний (ортодоксальний);

б)       марксистський (радикальний);

в)       націоналістичний (неомарксистський);

г)       правильні відповіді а, б, в.

Як впливають МК на економіку приймаючої країни:

а)       підривають позиції місцевих монополій;

б)       підвищують ступінь конкурентоспроможності національних ринків;

в)       правильні відповіді а, б;

г)       правильна відповідь відсутня.

У чому полягає негативний вплив МК на економіку приймаючих країн:

а)       іноземні фірми захоплюють найбільш розвинуті й перспективні сегменти промислового виробництва;

б)       у своїй стратегічній політиці МК орієнтуються переважно на поглинання місцевих компаній;

в)       стійке становище МК дає їм можливість вживати більш рішучих заходів у разі кризи — закривати підприємства, скорочувати виробництва;

г)       правильні відповіді а, б, в.

Андійським кодексом 1970року було запропоновано обмежувальний режим у регулюванні закордонних інвестицій в регіоні. Цей режим передбачав:

а)       класифікацію філій МК залежно від частки в них закордонної власності;

б)       обмеження на створення нових підрозділів, репатріацію капіталів, реінвестицію прибутку філій та використання іноземних кредитів;

в)       контроль за передачею технології від материнських корпорацій підрозділам;

г)       правильні відповіді а, б, в.

«Кодексом поведінки ТНК» зафіксовані принципи, якими мають керуватися МК у своїй діяльності:

а)       повага до суверенітету країн, в яких вони здійснюють свою діяльність;

б)       підпорядкування законам цих країн;

в)       урахування економічних цілей і завдань політики, яка здійснюється в цих країнах;

г)       вірні відповіді а, б, в.

Інструментами взаємодії в галузі прямих іноземних інвестицій та діяльної МК є:

а)       національний режим;

б)       положення про стимули і перешкоди у сфері міжнародних капіталовкладень;

в)       рішення про суперечливі вимоги та директиви поведінки

МК;

г)       правильні відповіді а, б, в.

Яку назву має організація із захисту іноземних інвестицій МК у Великобританії:

а)       Корпорація з гарантій закордонних інвестицій;

б)       Організація із захисту іноземних інвестицій;

в)       правильні відповіді а, б;

г)       правильна відповідь а.

8. Які національні нормативні положення регулюють діяльність МК:

а)       Положення про фінансово-промислові групи в Україні;

б)       Закон України «Про промислово-фінансові групи в Україні»;

в)       Положення про створення (реєстрацію), реорганізацію та ліквідацію промислово-фінансових груп;

г)       вірні відповіді а, б, в.

Антиконкурентними узгодженими діями визнаються дії, які стосуються:

а)       установлення цін чи інших умов придбання або реалізації товарів;

б)       обмеження виробництва, ринків товарів, техніко-техно- логічного розвитку, інвестицій або встановлення контролю над ними;

в)       розподіл ринків чи джерел постачання за територіальним принципом, асортиментом товарів, обсягом їх реалізації чи придбання, за колом продавців, покупців або споживачів чи за іншими ознаками;

г)       правильні відповіді а, б, в.

Які законодавчі та нормативні акти регулюють анти- монопольне законодавство в Україні:

а)       Закон України «Про Антимонопольний комітет України»;

б)       Закон України «Про захист від недобросовісної конкуренції»;

в)       Закон України «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)»;

г)       правильні відповіді а, б, в.

Література

Дахно 1.1. Міжнародне економічне право. - 3-тє вид., пере- роб. і доповн. - К.: Центр навчальної літератури, 2006. - С. 99-105.

Новицький В. Є. Міжнародна економічна діяльність України: Підруч. - К.: КНЕУ, 2003. - С. 434-465.

Пахомов Ю. А., Лук 'яненко Д. Г., Губський Б. В. Національні економіки в глобальному конкурентному середовищі. — К: Україна, 1997. - 390 с.

Руденко Л. В. Транснаціональні корпорації: Навч.-метод. посіб. для самост. вивч. дисц. - К.: КНЕУ, 2006. - 227 с.

Рогач О. І. Шнирков О. І. Транснаціоналізація світового господарства і перехідні економіки. — К.: Київський університет, 1991. - С 51-68,209-211, 239-296.

Рогач О. Транснаціональні корпорації та економічне зростання. - К.: Київськийуніверситет, 1997. — С. 80-141.

Рут Френклін Р., Філіпенко А. Міжнародна торгівля та інвестиції / Пер. з англ. — К.: Основи, 1998. — 743 с.

Транснаціональні корпорації: Навч. посіб. / В. Рокоча, О. Плотніков, В. Новицький та ін. — К.: Таксон. 2001. — С. 262300.

Тема 1 8