2. Завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину (ст. 383 КК).

магниевый скраб beletage

Стаття складається з двох частин, що містять заборонювальні норми. Родовим об'єктом злочину є суспільні відносини, що забезпечують здійснення правосуддя у державі. Безпосередній об'єкт злочину — інтереси правосуддя у частині забезпечення процесуального порядку отримання доказів у кримінальній справі.

Об'єктивна сторона злочину (ч. 1 ст. 383 КК) полягає у завідомо неправдивому повідомленні суду, прокурору, слідчому або органу дізнання про вчинення злочину.

Повідомлення може бути здійснене у різних формах: письмово, усно, за підписом особи, яка його зробила, або без такого (анонімним). Неправдивим таке повідомлення є, коли воно стосується злочину, якого насправді не було, або коли у ньому міститься інформація про вчинення злочину особою, яка насправді його завідомо для винного не вчиняла, або про вчинення особою більш тяжкого злочину, ніж той, що вона насправді вчинила.

Неправдивість повідомлення має торкатися тільки фактичних обставин вчинення злочину, а не його юридичної оцінки. Якщо у повідомленні будуть подані правдиві факти щодо вчиненого злочину, але їм буде дана неправильна юридична оцінка, то не буде відповідно і завідомо неправдивого повідомлення про вчинення злочину. Також не утворює складу цього злочину неправдиве повідомлення, що стосується аморальної поведінки якоїсь особи, або вчиненого нею дисциплінарного проступку чи адміністративного правопорушення.

Злочин є закінченим з моменту надходження неправдивого повідомлення до суду, прокурора, слідчого або органу дізнання (формальний склад).

Суб'єкт злочину — загальний (фізична осудна особа, яка досягла 16 років).

Суб'єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом.

Кваліфікуючими ознаками злочину (ч. 2 ст. 383 КК) є поєднання його: 1) з обвинуваченням особи у тяжкому чи особливо тяжкому злочині (див. ст. 12 КК); 2) із штучним створенням доказів обвинувачення (наприклад, підроблення документів, що є доказами в кримінальній справі, виготовлення фальшивих речових доказів тощо), а також 3) вчинення його із корисливих мотивів.

3. Задача:

За попередньою змовою Л. і Ч. незаконно проникли на веб-сервер однієї комерційної компанії та розташували на головній веб-сторінці цієї компанії зображення порнографічного характеру.

Кваліфікуйте дії Л. і Ч.

Відповідь:

Дії Л. і Ч. потрібно кваліфікувати за ч. 2 ст. 361 і ч. 3 ст. 301 КК як несанкціоноване втручання в роботу електронно-обчислювальних машин (комп'ютерів), що призвело до підробки інформації та спотворення процесу її обробки, вчинене за попередньою змовою групою осіб, а також як розповсюдження зображень порнографічного характеру, вчинене за попередньою змовою групою осіб.

Білет № 74

1. Призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статті 69

Кримінального кодексу України (справа про призначення судом більш м'якого покарання) № 15-рп від 2 листопада 2004 року. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 р. № 7 «Про практику призначення судами кримінального покарання».

Призначення основного покарання, нижчого від найнижчої межі, передбаченої законом за даний злочин, або перехід до іншого, більш м'якого виду основного покарання, або непризначення обов'язкового додаткового покарання (ст. 69 КК) може мати місце лише:

за наявності декількох (не менше двох) обставин, що пом'якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину;

особа вчинила будь-який злочин (Див. Закон України «Про внесення змін до Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів України щодо гуманізації кримінальної відповідальності» від 15.04.2008 p.). Таким змінам передувало Рішення КС від 2 листопада 2004 р. № 15-рп, згідно п. 4.1 якого: «можливість застосування до осіб, які вчинили злочин невеликої тяжкості, інших норм, що передбачають правові підстави і порядок звільнення від кримінальної відповідальності та від покарання (статті 44, 45, 46, 47, 48, 74 Кодексу), не може бути перепоною для індивідуалізації покарання, зокрема, шляхом призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом. Проте цього способу індивідуалізації покарання для осіб, які вчинили злочини невеликої тяжкості, статтею 69 Кодексу не передбачено, хоча в ній ідеться про особливі підстави, що пом'якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину для осіб, які вчинили особливо тяжкі, тяжкі і середньої тяжкості злочини. Тим самим норми зазначеної статті суперечать основоположному принципу правової держави — справедливості, оскільки особи, які вчинили злочини невеликої тяжкості, поставлені в гірші умови, ніж ті, які вчинили більш тяжкі злочини».

Тому Конституційний суд України вирішив:

Визнати таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), положення частини першої статті 69 Кримінального кодексу України в частині, яка унеможливлює призначення особам, які вчинили злочини невеликої тяжкості, більш м'якого покарання, ніж передбачено законом.

Положення частини першої статті 69 Кримінального кодексу України, визнане неконституційним, втрачає чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

Верховній Раді України привести положення статті 69 Кримінального кодексу України у відповідність з Рішенням Конституційного Суду України;

з урахуванням особи винного.

У кожному такому випадку суд зобов'язаний у мотивувальній частині вироку зазначити, які саме обставини справи або дані про особу підсудного він визнає такими, що істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину і впливають на пом'якшення покарання, а в резолютивній — послатися на ч. 1 ст. 69 КК. При цьому необхідно враховувати не тільки мету й мотиви, якими керувалась особа при вчиненні злочину, а й її роль серед співучасників, поведінку під час та після вчинення злочинних дій тощо.

Покарання, призначене судом із застосуванням ст. 69 КК, не може бути нижчим від мінімальної межі відповідного виду покарання, встановленої у Загальній частині КК, тобто меншим, ніж один рік позбавлення (для повнолітніх) чи обмеження волі, шість місяців виправних робіт, один місяць арешту тощо.

З підстав, зазначених у ч. 1 ст. 69 КК, суд може не призначати додаткового покарання, передбаченого санкцією статті (санкцією частини статті) Особливої частини КК як обов'язкове.

Щодо особи, винної у вчиненні декількох злочинів, суд може призначити більш м'яке покарання, ніж передбачене законом, окремо за кожний злочин або тільки за один із них і остаточно визначити покарання за правилами ст. 70 КК. Застосування положень ст. 69 КК щодо покарання (як основного, так і додаткового), призначеного за сукупністю злочинів чи за сукупністю вироків, є неприпустимим.

Призначенню покарання, нижчого від найнижчої межі, передбаченої санкцією статті (санкцією частини статті) Особливої частини КК, не перешкоджає наявність у цій же санкції альтернативних, більш м'яких покарань.

Згідно п. 8 постанови, суд не вправі перейти до більш м'якого виду покарання у випадках, коли санкцією закону, за яким засуджується особа, передбачено лише такі покарання, які з огляду на її вік чи стан не можуть бути до неї застосовані. В таких випадках суд, за наявності до того підстав, відповідно до ст. 7 КПК повинен закрити справу і звільнити особу від кримінальної відповідальності або постановити обвинувальний вирок і звільнити засудженого від покарання.

2. Проблемні питання кримінальної відповідальності свідків і потерпілих.

Злочини, які вчиняються свідками і потерпілими проти правосуддя, відносяться до злочинів проти інтересів всебічного, повного й неупередженого розслідування і судового розгляду кримінальних справ (статті 384, 385 і 387 КК). Основні проблемні питання виникають при встановленні умислу вказаних учасників кримінального процесу, при відмежуванні зазначених злочинів від адміністративних правопорушень тощо. Розглянемо три статті, які передбачають відповідальність свідків і потерпілих.

Завідомо неправдиве показання (ст. 384 КК).

Стаття складається з двох частин, що містять заборонювальні норми. Родовим об'єктом злочину є суспільні відносини, що забезпечують здійснення правосуддя у державі. Безпосередній об'єкт злочину — інтереси правосуддя у частині забезпечення процесуального порядку отримання доказів у кримінальній справі.

Об'єктивна сторона злочину (ч. 1 ст. 384 КК) полягає у: 1) завідомо неправдивому показанні свідка чи потерпілого; 2) завідомо неправдивому висновку експерта; 3) завідомо неправильному перекладі.

Обов'язковими ознаками об'єктивної сторони цього злочину є обстановка і час його вчинення (зазначені дії можуть бути вчинені тільки під час проведення дізнання, досудового слідства, здійснення виконавчого провадження або проведення розслідування тимчасовою слідчою чи тимчасовою спеціальною комісією Верховної Ради України або в суді).

Показання — це відомості про факти, що підлягають встановленню у кримінальній чи цивільній справі і мають важливе значення для правильного вирішення справи. Неправдивими є показання, в яких повністю чи частково перекручені факти, що мають значення для правильного вирішення справи. Завідомо неправдиві показання утворюють склад цього злочину, якщо вони дані уповноваженій на те особі, у встановленому законом порядку і належним чином процесуально оформлені.

Злочин є закінченим з моменту вчинення зазначених дій (формальний склад).

Суб'єкт злочину — спеціальний (це фізична осудна особа, яка досягла 16-річного віку і дає показання як свідок чи потерпілий у справі, призначена експертом або залучена як перекладач).

Суб'єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом.

Кваліфікуючі ознаки цього злочину (ч. 2 ст. 384 КК) за своїм змістом повністю аналогічні кваліфікуючим ознакам злочину, передбаченого ст. 383 КК.

Відмова свідка від давання показань або відмова експерта чи перекладача від виконання покладених на них обов'язків (ст. 385 КК).

Стаття складається з двох частин, з яких перша містить що містить заборонювальну норму, а друга — заохочувальну. Родовим об'єктом злочину є суспільні відносини, що забезпечують здійснення правосуддя у державі. Безпосередній об'єкт злочину — інтереси правосуддя у частині забезпечення процесуального порядку отримання доказів у кримінальній справі.

Об'єктивна сторона злочину полягає у відмові свідка від давання показань або відмові експерта чи перекладача без поважних причин від виконання покладених на них обов'язків.

Відмова — це відкритий прояв небажання свідка давати показання, а експерта чи перекладача — виконувати покладені на них обов'язки за відсутності поважних причин (форми відмови можуть бути різними — усна, письмова тощо). Злісне ухилення свідка, експерта чи перекладача від з'явлення в суд, органи досудового слідства чи органи дізнання, яке не має на меті відмовитись від виконання юридичного обов'язку щодо давання показань чи виконання обов'язків експерта або перекладача, не утворює складу цього злочину і тягне адміністративну відповідальність за статтями 185-3 і 185-4 КУпАП.

Злочин є закінченим з моменту доведення відмови до відома суду, органів досудового слідства, тимчасової слідчої або тимчасової спеціальної комісії Верховної Ради України чи дізнання.

Суб'єкт злочину — спеціальний (тільки свідок, експерт або перекладач).

Суб'єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом.

Частина 2 ст. 385 КК зазначає, що не підлягає кримінальній відповідальності особа за відмову давати показання під час провадження дізнання, досудового слідства або в суді щодо себе, а також членів її сім'ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом.

Розголошення даних досудового слідства або дізнання (ст. 387 КК).

Стаття складається з двох частин, що містять заборонювальні норми. Родовим об'єктом злочину є суспільні відносини, що забезпечують здійснення правосуддя у державі. Безпосередній об'єкт злочину — інтереси правосуддя у частині забезпечення процесуального порядку отримання доказів у кримінальній справі.

Об'єктивна сторона злочину полягає у розголошенні даних досудового слідства чи дізнання: 1) без дозволу прокурора, слідчого або особи, яка провадила дізнання, особою, попередженою в установленому законом порядку про обов'язок не розголошувати їх (ч. 1 ст. 387 КК); 2) суддею, прокурором, слідчим, працівником органу дізнання, оперативно-розшукового органу, якщо розголошені дані ганьблять людину, принижують її честь і гідність (ч. 2 ст. 387 КК).

Розголошені дані можуть стосуватися досудового слідства або дізнання винної особи чи інших осіб. Склад злочину, передбачений ч. 1 ст. 387 КК, наявний тоді, коли злочин вчинено без дозволу прокурора, слідчого або особи, яка провадила дізнання, та якщо особа була попереджена в установленому законом порядку про обов'язок не розголошувати такі дані.

Злочин є закінченим з моменту ознайомлення з даними досудового слідства чи дізнання сторонніх осіб.

Суб'єкт злочину — спеціальний (за ч. 1 ст. 387 КК — свідок, потерпілий, цивільний позивач, цивільний відповідач, захисник, експерт, спеціаліст, перекладач, понятий, а також інші особи, які присутні при провадженні слідчих дій і попереджені про обов'язок не розголошувати даних досудового слідства чи дізнання; за ч. 2 ст. 387 КК — суддя, прокурор, слідчий, працівник органу дізнання, оперативно-розшу- кового органу незалежно від того, чи брали вони безпосередню участь у досудовому слідстві або дізнанні).

Суб'єктивна сторона злочину характеризується умислом.

3. Задача:

3., маючи право доступу до бази даних системи електронно-обчислювальних машин Києво-Печерського комерційного банку, 3 квітня 2011 р. вніс туди неправдиву інформацію та перерахував 175 000 доларів США на свій рахунок до Центрально-Європейського банку Угорщини в м. Будапешт.

Кваліфікуйте дії 3.

Відповідь:

Відповідно до абз. 3 п. 19 постанови Пленуму Верховного Суду України № 10 від 6 листопада 2009 р. «Про судову практику у справах про злочини проти власності» шахрайство, вчинене шляхом незаконних операцій з використанням електронно-обчислювальної техніки, має кваліфікуватися за ч. 3 ст. 190 КК і додаткової кваліфікації (напевно за іншими статтями, зокрема, розташованими у розділі XVI «Злочини у сфері використання електронно-обчислювальних машин (комп'ютерів), систем та комп'ютерних мереж і мереж електро- зв 'язку» Особливої частини КК. — авт.) не потребує. Однак, враховуючи суму завданих збитків, дії 3. слід кваліфікувати за ч. 5 ст. 190 КК, як шахрайство, вчинене шляхом незаконних операцій з використанням електронно-обчислювальної техніки та в особливо великому розмірі.

Разом з тим, у кримінально-правовій літературі переважає думка, що способи шахрайства («обман» і «зловживання довірою») можуть використовуватися лише при спілкуванні між людьми (Див.: Азаров Д. С. Злочини у сфері комп'ютерної інформації (кримінально-правове дослідження): монографія / Азаров Д. С. — К., 2007. — С. 163, 164; Куз- нецов В. В. Кримінальна відповідальність за крадіжки: монографія / Кузнецов В. В. — К., 2005. — С. 109-112; Панов Н. И. Квалификация преступлений, совершаемьіх путем обмана: Учеб. пособ. / Панов Н. И. — X., 1980. — С. 32; та ін.). За такого підходу дії 3. слід кваліфікувати за ч. 3 ст. 362 і ч. 5 ст. 185 КК як несанкціоновані дії з інформацією, яка оброблюється в електронно-обчислювальних машинах (комп'ютерах), автоматизованих системах, комп'ютерних мережах або зберігається на носіях такої інформації, вчинені особою, яка має право доступу до неї, що завдало значної шкоди, а також як крадіжка, вчинена в особливо великих розмірах.

Білет № 75

1. Призначення покарання за сукупністю злочинів. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 р. № 7 «Про практику призначення судами кримінального покарання».

За сукупності злочинів суд, призначивши покарання (основне і додаткове) за кожний злочин окремо, визначає остаточне покарання поглиненням менш суворого покарання більш суворим або повним чи частковим складанням призначених покарань (ст. 70 КК).

Застосовуючи принцип поглинання, суд бере до уваги не санкції статей КК, за якими кваліфіковано злочини, а конкретні покарання, призначені в межах цих санкцій за кожен з вчинених злочинів. Причому менш суворе покарання поглинається більш суворим. Так, якщо суд призначив особі за ч. 1 ст. 185 КК покарання у вигляді позбавлення волі на строк три роки, а за ч. 3 ст. 296 КК — на строк чотири роки, то більш суворе — чотири роки позбавлення волі поглинає менш суворе — два роки позбавлення волі.

При складанні покарань остаточне покарання за сукупністю злочинів визначається в межах, установлених санкцією статті Особливої частини цього Кодексу, яка передбачає більш суворе покарання. Складання покарань, призначених за окремі злочини, може бути повним або частковим, але в будь-якому разі остаточне покарання повинно бути більш суворим, ніж будь-яке з призначених окремо. При повному складанні остаточне покарання за сукупністю дорівнює сумі покарань, що складаються: за часткового — до більш суворого покарання, призначеного за один зі злочинів, приєднується частина покарання, призначеного за інший злочин.

Якщо хоча б один із злочинів є умисним тяжким або особливо тяжким, суд може призначити остаточне покарання за сукупністю злочинів у межах максимального строку, встановленого для цього виду покарання в Загальній частині КК. Тому, якщо, наприклад, особа засуджена судом за вбивство за ч. 1 ст. 115 КК до восьми років позбавлення волі і за крадіжку, вчинену групою осіб (ч. 2 ст. 185 КК), — до п'яти років позбавлення волі, суд може остаточне покарання визначити повним складанням і призначити винному тринадцять років позбавлення волі. Тут суд виходить за межі максимуму санкцій, встановлених у зазначених статтях закону за вбивство і крадіжку, оскільки вбивство в цьому випадку є умисним тяжким злочином, але загальна сума покарань не перевищує п'ятнадцяти років — максимуму цього виду покарання. Якщо хоча б за один із вчинених злочинів призначено довічне позбавлення волі, то остаточне покарання за сукупністю злочинів визначається поглинанням будь-яких менш суворих покарань довічним позбавленням волі.

До основного покарання, призначеного за сукупністю злочинів, можуть бути приєднані додаткові покарання, призначені судом за злочини, у вчиненні яких особу було визнано винною.

За правилами, передбаченими в частинах 1-3 ст. 70 КК, призначається покарання, якщо після постановлення вироку в справі буде встановлено, що засуджений винен ще й в іншому злочині, вчиненому ним до постановлення попереднього вироку. У цьому випадку в строк покарання, остаточно призначеного за сукупністю злочинів, зараховується покарання, відбуте повністю або частково за попереднім вироком, за правилами, передбаченими в ст. 72 КК.

Згідно п. 24 постанови суд може перекваліфікувати кримінально каране діяння з однієї статті на декілька статей кримінального закону, які передбачають відповідальність за менш тяжкі злочини, якщо при цьому не погіршується становище засудженого і не порушується право останнього на захист. Призначене за сукупністю злочинів покарання не повинне бути більш суворим, ніж максимальне покарання, передбачене санкцією статті КК, за якою було кваліфіковане кримінально каране діяння у постанові про притягнення особи як обвинуваченого і в обвинувальному висновку. Ці положення треба враховувати і під час розгляду справи в апеляційному, касаційному порядку та в порядку виключного провадження.

2. Дії, що дезорганізують роботу установ виконання покарань (ст. 392 КК).

Стаття складається з однієї частини, що містить заборонювальні норми. Родовим об'єктом злочину є суспільні відносини, що забезпечують здійснення правосуддя у державі. Безпосередній об'єкт злочину — інтереси правосуддя у частині забезпечення відбування покарання у виді позбавлення волі або обмеження волі та нормальна діяльність адміністрації установ виконання покарань. Потерпілими від злочину можуть бути: 1) особи, засуджені до позбавлення волі або обмеження волі, які відбувають покарання в установах виконання покарань; 2) представники адміністрації цих установ (як службові особи, наділені правом застосовувати заходи заохочення і стягнення щодо засуджених, так і інші особи, які виконують певні функції у таких установах).

Об'єктивна сторона злочину передбачає чотири форми: 1) тероризування засуджених; 2) напад на адміністрацію; 3) організація організованої групи; 4) активна участь в організованій групі.

Тероризування засуджених — це застосування до них фізичного насильства або погрози його застосування з метою примусити їх відмовитись від сумлінного ставлення до праці, додержання правил режиму, а також вчинення таких дій з помсти за виконання громадських обов'язків зі зміцнення дисципліни і порядку в установі виконання покарань. Напад на адміністрацію — це протиправні дії, що вчиняються щодо представників адміністрації установи виконання покарань у зв'язку з їх службовою діяльністю, шляхом застосування насильства над ними або створення реальної загрози його негайного застосування. Організація організованої групи — це дії, що полягають у створенні організованої групи, об'єднанні інших співучасників, спрямуванні їх зусиль на вчинення одного чи кількох злочинів або координації їх злочинної поведінки. Активна участь в організованій групі — це підбурювання окремих засуджених до вчинення протиправних дій щодо інших засуджених або до нападу на адміністрацію, підшукування необхідних засобів або знарядь злочину, безпосереднє вчинення нападів.

Створення злочинної організації або організація озброєної банди у виправних установах підлягає кваліфікації за статтями 255 або 257 КК. Напад на адміністрацію та тероризування засуджених, які супроводжувались побоями, заподіянням легких, середньої тяжкості чи тяжких тілесних ушкоджень, охоплюються ст. 392 КК і додаткової кваліфікації за іншими статтями Особливої частини КК не потребують. Обов'язковою ознакою об'єктивної сторони цього злочину є місце його вчинення — установа виконання покарань.

Злочин є закінченим з моменту вчинення хоча б однієї з дій, передбачених ст. 392 КК (формальний або усічений склади).

Суб'єкт злочину — спеціальний (особа, яка відбуває покарання у виді позбавлення чи обмеження волі в установі виконання покарань).

Суб'єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом.

3. Задача:

П. познайомився через глобальну комп'ютерну мережу Інтернет з співробітницею банку «Полісся» Ч. і спілкувався з нею за допомогою електронної пошти. Одного разу він під виглядом графічного файлу навмисно переслав їй комп'ютерний вірус. Цей файл не був перевірений Ч. на наявність вірусу відповідною програмою, хоча це і входило до кола її обов'язків, через що вірус активізувався на її комп'ютері та вразив комп'ютери банку, що були підключені до локальної мережі. Внаслідок цього комп'ютерна мережа банку була блокована на тривалий час. Нанесена шкода оцінюється у 280 000 гривень.

Кваліфікуйте дії П. і Ч.

Відповідь:

Дії П. потрібно кваліфікувати за ч. 2 ст. 361-1 КК як розповсюдження шкідливих програмних засобів, призначених для несанкціонованого втручання в роботу електронно-обчислювальних машин (комп'ютерів), що заподіяло значну шкоду.

Дії Ч. потрібно кваліфікувати за ст. 363 КК як порушення правил експлуатації електронно-обчислювальних машин (комп'ютерів), вчинене особою, яка відповідає за їх експлуатацію, що спричинило значну шкоду.

Білет № 76

1. Призначення покарання за сукупністю вироків. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 р. № 7 «Про практику призначення судами кримінального покарання».

Якщо засуджений після постановлення вироку, але до повного відбуття покарання вчинив новий злочин, суд до покарання, призначеного за новим вироком, повністю або частково приєднує невідбуту частину покарання за попереднім вироком (ст. 71 КК).

Згідно п. 26 постанови невідбутою частиною покарання за попереднім вироком треба вважати:

покарання, від відбування якого особу звільнено з випробуванням (статті 75, 79, 104 КК), за винятком часу тримання під вартою в порядку запобіжного заходу або затримання, перебування в медичному закладі тощо;

частину покарання, від відбування якого особу звільнено умовно-достроково (статті 81, 107 КК);

невідбуту частину більш м'якого покарання, призначеного судом особі в порядку заміни невідбутої частини покарання більш м'яким (ст. 82, ч. 3 ст. 86 КК);

частину покарання, від відбування якого звільнено вагітну жінку або жінку, яка має дитину (дітей) віком до трьох років (ст. 83 КК);

невідбуту частину певного строку позбавлення волі, яким замінено довічне позбавлення волі (ст. 87 КК);

невідбуту засудженим частину будь-якого основного покарання;

додаткове покарання (або його невідбуту частину) за попереднім вироком;

покарання, від відбування якого звільнено неповнолітнього із застосуванням примусових заходів виховного характеру (ст. 105 КК).

Оскільки за сукупності вироків новий злочин вчиняється після засудження особи за першим вироком, має місце ситуація, що свідчить про підвищену небезпечність винного. Тому за інших рівних умов сукупність вироків становить більшу суспільну небезпечність, ніж сукупність злочинів, де обидва злочини вчиняються до засудження, до постановлення вироку хоча б за один із них.

У разі складання покарань за сукупністю вироків загальний строк покарання не може перевищувати максимального строку, встановленого для цього виду покарання в Загальній частині цього Кодексу.

У разі складання покарань у вигляді позбавлення волі загальний строк покарання, остаточно призначеного за сукупністю вироків, не повинен перевищувати п'ятнадцяти років, а у випадку, якщо хоча б один із злочинів є особливо тяжким, загальний строк позбавлення волі може бути більшим п'ятнадцяти років, але не повинен перевищувати двадцяти п'яти років. Під час складання покарань у вигляді довічного позбавлення волі та будь-яких менш суворих покарань загальний строк покарання, остаточно призначеного за сукупністю вироків, визначається поглинанням менш суворих покарань довічним позбавленням волі.

Призначене хоча б за одним із вироків додаткове покарання або невідбута його частина за попереднім вироком підлягає приєднанню до основного покарання, остаточно призначеного за сукупністю вироків. Принцип складання покарань за сукупністю вироків, зазначений у ст. 71, стосується не тільки основних, а й додаткових покарань. Отже, незалежно від того, призначене додаткове покарання лише за одним (попереднім) вироком або за другим вироком, до остаточного основного покарання за сукупністю повинно бути приєднане покарання додаткове. Призначаючи за сукупністю додаткові покарання, суд під час їх складання повинен керуватися їх максимальною межею, зазначеною в Загальній частині КК. У разі ж призначення різних додаткових покарань обидва ці покарання приєднуються до остаточного основного покарання, призначеного за сукупністю, і використовуються самостійно.

Остаточне покарання за сукупністю вироків має бути більшим від покарання, призначеного за новий злочин, а також від невідбутої частини покарання за попереднім вироком, крім випадків, коли воно визначається шляхом поглинення одного покарання іншим, призначеним у максимальному розмірі.

При призначенні покарання за вчинення нового злочину особі, якій внаслідок акту амністії чи помилування невідбуту частину покарання було замінено більш м'яким покаранням, невідбута частина останнього приєднується повністю або частково до покарання за новий злочин.

Якщо засуджений після постановлення вироку, але до повного відбуття покарання вчинив два чи більше злочинів, суд призначає покарання за ці нові злочини за правилами, передбаченими у ст. 70 КК, а потім до остаточного покарання, призначеного за сукупністю злочинів, повністю або частково приєднує невідбуту частину покарання за попереднім вироком у межах, установлених у ч. 2 ст. 71 КК.

2. Втеча з місця позбавлення волі або з-під варти (ст. 393 КК).

Стаття складається з двох частин, що містять заборонювальні норми. Родовим об'єктом злочину є суспільні відносини, що забезпечують здійснення правосуддя у державі. Безпосередній об'єкт злочину — інтереси правосуддя в частині забезпечення нормальної діяльності органів дізнання, досудового слідства і суду, а також установ, у яких тримаються особи, засуджені до позбавлення волі та арешту.

Об'єктивна сторона злочину (ч. 1 ст. 393 КК) проявляється у втечі: а) з місця позбавлення волі особи, яка відбуває покарання; 2) з-під варти особи, яка була засуджена до позбавлення волі чи арешту або перебуває у попередньому ув'язненні.

Втеча — це самовільне залишення особою, яка відбуває покарання у виді позбавлення волі чи арешту або перебуває під вартою як підозрюваний, обвинувачений чи підсудний, місця, де вона була, з метою постійного чи тимчасового ухилення від подальшого перебування у ньому. Цей злочин є триваючим. Самовільним визнається залишення, яке здійснено без належного дозволу чи за відсутності законних підстав. Сама ж втеча може бути вчинена з виправних установ, з установ для попереднього ув'язнення, з кабінету прокурора, слідчого або особи, яка провадить дізнання, із залу судового засідання, місця проведення слідчих дій, з транспортного засобу для конвоювання, з гауптвахти чи ізолятора тимчасового тримання. Способи вчинення втечі різні: обман, відкрите залишення місця позбавлення волі чи арешту, підкуп охорони тощо.

Спеціальні питання кваліфікації та призначення покарання за цей злочин, тлумачення окремих термінів і понять, відмежування його від інших злочинів розкриваються в постанові Пленуму Верховного Суду України № 2 від 26 березня 1993 р. «Про судову практику в справах про злочини, пов'язані з порушенням режиму відбування покарання в місцях позбавлення волі».

Злочин є закінченим з моменту фактичного залишення місця позбавлення волі або місця утримання під вартою (формальний склад).

Суб'єкт злочину — спеціальний (особа, яка відбуває покарання у вигляді позбавлення волі чи арешту або до якої застосовано запобіжний захід у вигляді взяття під варту).

Суб'єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом.

Кваліфікуючими ознаками злочину (ч. 2 ст. 393 КК) є вчинення його: 1) повторно; 2) за попередньою змовою групою осіб; 3) способом, небезпечним для життя чи здоров'я інших осіб (наприклад, учинення вибуху, підпалу, затоплення, отруєння тощо); 4) у поєднанні із заволодінням зброєю (її крадіжка, грабіж та інше протиправне вилучення у законного володільця чи власника) чи з її використанням (її застосування за безпосереднім призначенням чи погроза такого застосування); 5) із застосуванням насильства (здійснення фізичного впливу на потерпілого, який може полягати у завданні побоїв, катуванні, заподіянні легких чи середньої тяжкості тілесних ушкоджень тощо) чи погрозою його застосування (залякування потерпілого застосуванням фізичного насильства); 6) шляхом підкопу (риття у будь-який спосіб підземних ходів чи траншей, якими можна проникнути на інші ділянки території установи або за її межі); 7) з пошкодженням інженерно- технічних засобів охорони (виведення з ладу будь-яких складових системи охорони виправної установи, доведенні вказаних засобів охорони до непридатного стану).

Дії осіб, які втікають із місць позбавлення волі, арешту або з-під варти, поєднані з нападом на адміністрацію установ виконання покарань, належить кваліфікувати вже за сукупністю злочинів, передбачених ч. 2 ст. 393 та ст. 392 КК. Якщо ці дії поєднані з умисним вбивством, заподіянням тяжких тілесних ушкоджень, їх необхідно додатково кваліфікувати ще й відповідно за статтями 115 або 121 КК (див. пункти 8, 14 названої Постанови).

Застосування при втечі насильства до слідчого, прокурора, судді, працівника міліції або іншого правоохоронного органу повинно кваліфікуватися за ч. 2 ст. 393 та за статтями 345, 348 КК (за наявності підстав — за статтями 115 та 121 КК). Якщо вказані наслідки при втечі настали у зв'язку із застосуванням насильства до інших засуджених, затриманих, арештованих або інших осіб, які опинилися на місці вчинення злочину, дії винної особи повинні кваліфікуватися за ч. 2 ст. 393 КК та, відповідно, за статтями 115 і 121 КК.

Якщо втечу було поєднано із захопленням заручників, дії винних треба також кваліфікувати за сукупністю злочинів, передбачених ч. 2 ст. 393 та ст. 392 КК (якщо заручником узято представника адміністрації) або статтями 349, 147 КК (див. п. 10 вказаної Постанови).

3. Задача:

Г. був доставлений у штаб громадського формування з охорони громадського порядку за вчинення дрібного хуліганства. Дільничний інспектор міліції X., з'ясовуючи обставини вчиненого правопорушення, двічі вдарив Г. кулаком в обличчя, спричинивши йому легкі тілесні ушкодження із короткочасним розладом здоров'я.

Кваліфікуйте дії X.

Відповідь:

Дії дільничного інспектора міліції X. потрібно кваліфікувати за ч. 2 ст. 365 КК як перевищення влади, що супроводжувалося насильством (у даному випадку — заподіянням легкого тілесного ушкодження із короткочасним розладом здоров'я).

Білет № 77

1. Поняття, підстави й види звільнення від кримінального покарання та його відбування

Звільнення від покарання та його відбування — це передбачені законом про кримінальну відповідальність обставини незастосування судом до особи, що вчинила злочин, покарання чи припинення його подальшого відбування.

За наявності визначених у КК підстав винна у вчиненні злочину особа може бути повністю або частково звільнена від покарання за вчинене.

В аналізованому інституті кримінального права найбільшою мірою відобразилися принципи гуманізму й економії заходів кримінального впливу, покладені в основу нової політики держави загалом і кримінального права зокрема. На відміну від звільнення від кримінальної відповідальності звільнення від покарання застосовується тільки до вже засуджених осіб. Звільнення від покарання здійснюється тільки судом.

Звільнення від покарання можливе лише в тих випадках, коли його мета може бути досягнута без реального відбування покарання (загалом або його частини) чи коли її досягнення надалі стає неможливим і безцільним (важка хвороба засудженого) або недоцільним (давність виконання обвинувального вироку). Звільнення від покарання аж ніяк не підриває принципу невідворотності покарання. Безперечно, якщо покарання недоцільне, воно неспроможне досягти мети, що стоїть перед ним.

Кримінальний кодекс передбачає різні види звільнення від покарання, їх найчастіше об'єднують у дві групи: звільнення безумовне та звільнення умовне.

При безумовному звільненні перед особою не ставляться якісь вимоги у зв'язку з її звільненням. Умовне ж звільнення пов'язане з пред'явленням особі визначених законом вимог, які вона має виконати протягом певного іспитового строку, їх порушення тягне за собою скасування застосованого судом звільнення від покарання.

До умовного звільнення від покарання належать: звільнення від відбування покарання з випробуванням (статті 75-79 КК), умовно- дострокове звільнення від відбування покарання (ст. 81 КК), звільнення від відбування покарання вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років (ст. 83 КК). До безумовних — звільнення від покарання згідно з ч. 4 ст. 74 і ст. 49 КК, звільнення у зв'язку із закінченням строків давності виконання обвинувального вироку (ст. 80 КК), заміна невідбутої частини покарання більш м'яким (ст. 82 КК), звільнення від покарання за хворобою (ст. 84 КК).

Особливим видом звільнення від покарання є звільнення від покарання в разі прийняття нового закону, що виключає чи пом'якшує призначене особі покарання (частини 2, 3 ст. 74). Конституція України (ч. 1 ст. 58) та КК (ст. 5) встановлюють принцип, згідно з яким, закони й інші нормативно-правові акти мають зворотну дію, якщо вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи. Дія такого закону поширюється з моменту набрання ним чинності також на діяння, вчинені до його видання, зокрема й на осіб, які відбувають або вже відбули покарання, але мають судимість. Якщо новий закон пом'якшує караність діяння, за яке засуджений відбуває покарання, призначена йому міра покарання, що перевищує санкцію знову виданого закону, знижується до максимальної межі покарання, встановленого цим законом.

Амністія та помилування найчастіше мають безумовний характер, хоча можуть бути (особливо амністія) й умовними.

2. Приховування злочину (ст. 396 КК).

Стаття складається з двох частин, перша з яких містить забороню- вальну норму, а друга — заохочувальну. Родовим об'єктом злочину є суспільні відносини, що забезпечують здійснення правосуддя у державі. Безпосередній об'єкт злочину — інтереси правосуддя в частині забезпечення своєчасного виявлення, припинення та розкриття злочинів.

Об'єктивна сторона злочину (ч. 1 ст. 396 КК) полягає у заздалегідь не обіцяному приховуванні тяжкого чи особливо тяжкого злочину.

Таке приховування передбачає приховування злочинця, слідів злочину, засобів та знарядь вчинення злочину, факту придбання, отримання, зберігання чи збуту майна, одержаного в результаті його вчинення, легалізації (відмивання) доходів (грошових коштів та іншого майна), одержаних злочинним шляхом. Способами приховування можуть, зокрема, бути: надання злочинцю сховища, транспортних засобів, знищення слідів злочину, перенесення знарядь злочину в інше місце, зміна зовнішнього вигляду злочинця, забезпечення злочинця підробленими документами.

Якщо спосіб приховування сам по собі є злочинним, він потребує самостійної кримінально-правової оцінки. Якщо винний задля приховування злочину вчинив убивство, то його дії слід кваліфікувати тільки за п. 9 ч. 2 ст. 115 КК. Якщо особа з метою приховати злочин вчиняє завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину або дає завідомо неправдиве показання, її дії кваліфікуються, відповідно, за статтями 383 або 384 КК.

Склад цього злочину утворює приховування лише тяжкого або особливо тяжкого злочину (їх поняття дається у ст. 12 КК).

Злочин є закінченим з моменту вчинення дій, що спрямовані на приховування тяжкого чи особливо тяжкого злочину (формальний склад).

Суб'єкт злочину — загальний (фізична осудна особа, якій виповнилось 16 років).

Суб'єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом. При цьому особа не обов'язково повинна знати, що приховує саме тяжкий чи особливо тяжкий злочин, — вона повинна усвідомлювати фактичні обставини вчиненого діяння, яке за законом визнається тяжким чи особливо тяжким злочином.

У ч. 2 ст. 396 КК передбачається спеціальний вид звільнення від кримінальної відповідальності особи, яка вчинила заздалегідь не обіцяне приховування злочину. Згідно цієї норми не підлягають кримінальній відповідальності за заздалегідь не обіцяне приховування злочину члени сім'ї чи близькі родичі особи, яка вчинила злочин, коло яких визначається законом. Членами сім'ї особи, яка вчинила злочин, є особи, які спільно проживають і ведуть спільне господарство (до них, крім близьких родичів, можуть належати й особи, які перебувають на вихованні чи утриманні потерпілого). До числа близьких родичів належать: батьки, дружина (чоловік), діти, рідні брати і сестри, дід, баба, онуки.

3. Задача:

Між директором птахофабрики Т. і заступником голови районного суду У., які проживали на одному поверсі в багатоквартирному будинку, склалися неприязні стосунки. Одного разу директор птахофабрики Т., будучи злим на сусіда-суддю У. та перебуваючи у стані сп'яніння, зустрів останнього біля кабіни ліфта та наніс йому тяжке тілесне ушкодження, що спричинило смерть потерпілого.

Кваліфікуйте дії Т.

Відповідь:

Дії Т. потрібно кваліфікувати за ч. 2 ст. 121 КК України, як умисне заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, що потягло за собою смерть потерпілого (при цьому посада потерпілого не впливає на кваліфікацію, адже злочин вчинено не у зв'язку з виконанням потерпілим своїх службових обов'язків).

Білет № 78

1. Звільнення від відбування покарання з випробуванням. Умови та правові наслідки звільнення від відбування покарання з випробуванням. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 p. № 7 «Про практику призначення судами кримінального покарання».

Звільнення від відбування покарання з випробуванням застосовується судом до особи, якій призначено покарання у вигляді виправних робіт або службового обмеження для військовослужбовців, або обмеження волі, або позбавлення волі на строк не більше п'яти років (ч. 1 ст. 75 КК).

Неповнолітній може бути звільнений від відбування покарання з випробуванням лише в разі засудження його до арешту чи до позбавлення волі (ч. 2 ст. 104 КК).

При цьому враховується тяжкість злочину, особа винного та інші обставини справи, які свідчать про можливість виправлення засудженого без відбування покарання.

У цьому разі суд ухвалює звільнити засудженого від відбування призначеного покарання, якщо він протягом визначеного судом іспитового строку не вчинить нового злочину і виконає покладені на нього обов'язки.

Іспитовий строк встановлюється судом тривалістю від одного до трьох років (ч. 3 ст. 75 КК), а неповнолітньому — від одного до двох років (ч. 3 ст. 104 КК). Цей строк обчислюється з дня постановлення вироку незалежно від того, судом якої інстанції застосовано ст. 75 КК.

У разі звільнення від відбування покарання з випробуванням можуть бути призначені додаткові покарання у виді штрафу, позбавлення права обіймати певні посади або провадити певну діяльність та позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу.

У разі звільнення від відбування покарання з випробуванням суд може покласти на засудженого такі обов'язки: 1) попросити публічно або в іншій формі пробачення у потерпілого; 2) не виїжджати за межі України на постійне проживання без дозволу органу кримінально- виконавчої системи; 3) повідомляти органи кримінально-виконавчої системи про зміну місця проживання, роботи або навчання; 4) періодично з'являтися для реєстрації в органи кримінально-виконавчої системи; 5) пройти курс лікування від алкоголізму, наркоманії або захворювання, що становить небезпеку для здоров'я інших осіб.

Згідно п. 9 постанови перелік цих обов'язків є вичерпним і розширеному тлумаченню не підлягає. Поклавши на засудженого обов'язок, передбачений п. 4 ч. 1 ст. 76 КК, суд повинен зазначити, як часто той має з'являтися для реєстрації в органи кримінально-виконавчої інспекції.

Правові наслідки звільнення від відбування покарання з випробуванням (ст. 78 КК) визначаються поведінкою засудженого протягом іспитового строку. Ці наслідки можуть бути як сприятливими, так і несприятливими. Сприятливі: звільнення за рішенням суду від відбування призначеного винному покарання; погашення у зв'язку з цим судимості; несприятливі: направлення засудженого для реального відбування призначеного покарання; призначення покарання за правилами, встановленими у статтях 71 і 72 КК.

Згідно п. 9 постанови, відповідно до ч. 2 ст. 75, ч. 3 ст. 78 КК вчинення протягом іспитового строку нового злочину є підставою для направлення засудженого для відбування призначеного покарання, тому Пленум ВСУ рекомендував судам не застосовувати повторно до таких осіб звільнення від відбування покарання з випробуванням під час розгляду справи про новий злочин.

Звільнення від відбування покарання з випробуванням вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до семи років. Це спеціальний вид звільнення від відбування покарання з випробуванням, передбачений ст. 79 КК. Він має свої особливості. Таке звільнення застосовується лише відносно вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до семи років. Звільнення можливе щодо жінок, які засуджені до обмеження волі або позбавлення волі, за винятком тих, кому позбавлення волі призначено на строк більше п'яти років за тяжкі та особливо тяжкі злочини. Серед умов, що створюють підставу такого звільнення, на перший план виступає вагітність засудженої або наявність у неї дітей віком до семи років. Тривалість іспитового строку визначається в межах строку, на який жінка відповідно до закону (ст. 179 КЗпП) може бути звільнена від роботи у зв'язку з вагітністю, пологами і доглядом за дитиною до досягнення нею 7-річного віку.

2. Непокора (ст. 402 КК).

Стаття складається з трьох частин, що містять заборонювальні норми. Родовим об'єктом злочину є встановлений законодавством порядок несення або проходження військової служби, під яким розуміють врегульовані правовими нормами суспільні відносини, що виникають та існують при проходженні служби різними категоріями військовослужбовців в процесі їх службової та бойової діяльності (цей порядок заснований на Конституції України, окремих законах, військових статутах, положеннях військової присяги, наказах міністра оборони України та інших нормативних актах). Безпосередній об'єкт злочину — встановлений порядок виконання у військових формуваннях України наказів, який забезпечує необхідні в умовах військової служби відносини підлеглості та військової честі. Додатковими факультативними безпосередніми об'єктами злочину можуть бути власність, довкілля, інші блага.

Об'єктивна сторона злочину (ч. 1 ст. 402 КК) виражається у двох формах: 1) відкрита відмова виконати наказ начальника; 2) інше умисне невиконання наказу.

Під наказом розуміється одна із форм реалізації владних функцій, організаційно-розпорядчих або адміністративно-господарських обов'язків військової службової особи, змістом якої є пряма, обов'язкова для виконання вимога начальника про вчинення або невчинення підлеглим (групою підлеглих) певних дій по службі (в контексті ст. 402 КК під наказом розуміється також пряма вимога у вигляді розпорядження, вказівки, команди тощо). Наказ завжди має бути конкретним, а тому не можна розглядати як невиконання наказу невиконання військовослужбовцем загальних вимог служби, які містяться в статутах, порадниках, інструкціях тощо. Крім того, наказ має бути законним і виданим тільки в межах компетенції відповідної службової особи, а наказ з фінансових, матеріально-технічних та кадрових питань, — крім того, у письмовій формі (за невиконання наказу начальника, якщо цей наказ був незаконним, підлеглий не несе відповідальності за ст. 402 КК).

До військових начальників слід відносити військовослужбовців, які для виконання певних завдань мають у своєму розпорядженні підлеглих, наділені правом віддавати останнім накази, розпорядження та інші обов'язкові для виконання вимоги і застосовувати щодо них дисциплінарну владу (зокрема, начальники за службовим положенням (посадою), тобто військовослужбовці, котрим доручено постійно чи тимчасово керувати службовою діяльністю інших військовослужбовців або робітників та службовців (підлеглих); начальники за військовим званням).

Відкрита відмова виконати наказ начальника — це найбільш зухвала форма непокори — передбачає наявність заяви (усної чи письмової) підлеглого про його небажання виконувати наказ, або інше демонстративне його невиконання, яке може супроводжуватись будь- якими репліками чи здійснюватися мовчки. Від непокори слід відрізняти випадки суперечки, коли підлеглий вступає в обговорення наказу, виявляючи своє незадоволення у зв'язку з його отриманням, але врешті-решт наказ виконує.

Інше умисне нев