2. Зараження венеричною хворобою (ст. 133 КК).

Стаття складається з трьох частин, що містять заборонювальні норми. Родовим і безпосереднім об'єктом злочину є здоров'я особи.

Об'єктивна сторона злочину (ч. 1 ст. 133 КК) полягає у зараженні однією особою іншої венеричною хворобою.

До венеричних хвороб належать інфекційні захворювання, які передаються переважно статевим шляхом і вражають передусім органи сечостатевої системи (наприклад, сифіліс, гонорея, м'який шанкр, паховий лімфогранулематоз, трихомоніаз тощо). Способи зараження іншої особи венеричною хворобою можуть бути різними (статеві зносини, задоволення статевої пристрасті неприродним способом, поцілунки, порушення правил гігієни у побуті, сім'ї чи на роботі тощо) і не впливають на кваліфікацію. Згода потерпілого, наприклад, на статеві зносини з особою, хворою на венеричну хворобу, що призвело до зараження, не виключає протиправності діяння.

Злочин є закінченим з моменту, коли потерпілий фактично захворів на венеричну хворобу (матеріальний склад).

Суб'єкт злочину спеціальний — фізична осудна особа з 16-річного віку, яка хворіє на венеричну хворобу і знає про її наявність.

Суб'єктивна сторона злочину характеризується умислом або необережністю (злочинною самовпевненістю).

Кваліфікуючими ознаками злочину (ч. 2 ст. 133 КК) є: 1) вчинення його особою, раніше судимою за зараження іншої особи венеричною хворобою; 2) зараження двох або більше осіб (як одночасно, так і в різний час, одним або різними способами) або неповнолітнього (тобто особи, якій на момент вчинення злочину не виповнилося 18 років).

Особливо кваліфікуючою ознакою злочину (ч. 3 ст. 133 КК) є спричинення ним тяжких наслідків (наприклад, смерті людини, втрати будь-якого органа або його функцій, психічної хвороби або іншого розладу здоров'я, поєднаного зі стійкою втратою працездатності не менш як на одну третину, переривання вагітності або непоправного знівечення обличчя тощо).

3. Задача:

П., прокинувшись вночі, почув, що в сусідній кімнаті його квартири хтось є. Зазирнувши туди, він побачив 14-річного сусіда М., який, відчинивши дверці шафи, виймав звідти речі та ховав їх до сумки. Побачивши хазяїна квартири, М. кинув речі і намагався втекти, але П. схопив його за руку та кілька разів ударив щосили рукою по голові, спричинивши йому тяжкі тілесні ушкодження.

Кваліфікуйте дії вказаних осіб.

Відповідь:

Дії П. потрібно кваліфікувати за ст. 124 КК як умисне завдання тяжких тілесних ушкоджень у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця, а дії М. — за ч. 3 ст. 15 і ч. 3 ст. 185 КК як неза- кінчений замах на вчинення крадіжки з проникненням у житло.

Білет № 10

1. Зворотна дія закону про кримінальну відповідальність. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 46 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення положень статті 58 Конституції України, статей 6, 81 Кримінального кодексу України (справа про зворотну дію кримінального закону в часі).

Відповідно до ч. 1 ст. 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Закріплений в

Конституції України принцип неприпустимості зворотної дії в часі законів та інших нормативно-правових актів узгоджується з міжнародно- правовими актами, зокрема Міжнародним пактом про громадянські та політичні права (ст. 15), Конвенцією про захист прав і основних свобод людини (ст. 7). Суть зворотної дії в часі законів та інших нормативно-правових актів полягає в тому, що їх приписи поширюються на правовідносини, які виникли до набрання ними чинності, за умови, якщо вони скасовують або пом'якшують відповідальність особи. Але їх реалізація з використанням підзаконних нормативно-правових актів неможлива в окремих галузях права, зокрема в кримінальному праві.

Згідно з ч. 2 ст. 58 Конституції України ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення. З цього конституційного припису випливає, що діяння як певне правопорушення може визнаватись тільки законом, а не будь-яким іншим нормативно-правовим актом. Такий висновок підтверджується положеннями п. 22 ч. 1 ст. 92 Конституції України про те, що виключно законами визначаються «засади цивільно-правової відповідальності; діяння, які є злочинами, адміністративними або дисциплінарними правопорушеннями, та відповідальність за них».

В Україні визнається і діє принцип верховенства права, Конституція України має, найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно- правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй (ст. 8 Конституції України).

Відповідно до положення ч. 2 ст. 4 КК злочинність і караність діяння, а також інші кримінально-правові наслідки діяння визначаються законом, який діяв на час його вчинення. За змістом ч. 1 ст. 5 КК закон про кримінальну відповідальність, що скасовує злочинність діяння, пом'якшує кримінальну відповідальність або іншим чином поліпшує становище особи, має зворотну дію в часі. Приписи цих норм Кодексу відповідають положенням викладеним в ст. 58 Конституції України. Зворотна дія кримінального закону означає поширення його на осіб, які вчинили діяння до набрання чинності таким законом. Зіставлення положень ст.ст. 8, 58, 92, 152, п. 1 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України та ст. 5 КК дає підстави дійти висновку, що виключно кримінальними законами України визначаються діяння, які є злочинами, та встановлюється відповідальність за їх вчинення. Відповідно і зворотна дія в часі реалізується через кримінальні закони у випадках, коли вони скасовують або пом'якшують відповідальність особи.

Кримінально-правова норма має зворотну дію в часі в тій її частині, в якій вона пом'якшує або скасовує відповідальність особи. Це стосується випадків, коли в диспозиції норми зменшено коло предметів посягання; виключено із складу злочину якісь альтернативні суспільно-небезпечні наслідки; обмежено відповідальність особи шляхом конкретизації в бік звуження способу вчинення злочину; звужено зміст кваліфікуючих ознак тощо.

Конституція України встановила, що діяння, які є злочинами, та відповідальність за них визначаються виключно законами України (п. 22 ч. 1 ст. 92), а не підзаконними актами. Кримінальний закон, який визначає діяння як злочин, може містити посилання на положення інших нормативно-правових актів. Якщо ці положення в наступному змінюються, загальний зміст кримінального закону, в даному випадку — диспозиція його норм, змін не зазнає. Протилежне означало б можливість зміни кримінального закону підзаконними актами, зокрема постановами Верховної Ради України, указами Президента України та актами Кабінету Міністрів України, що суперечило б вимогам п. 22 ч. 1 ст. 92 Конституції України (п. 1 висновку Рішення КС).

Положення абз. 2, і 3 примітки до статті 81 КК — 1960 р. (185 КК — 2001 р.) є нормами-дефініціями для кримінально-правових норм, які встановлюють кримінальну відповідальність за розкрадання державного або колективного майна у великих та особливо великих розмірах. Ці розміри розкрадання визначаються на підставі критеріїв, встановлених абз. 2 і 3 примітки до ст. 81 КК з урахуванням мінімального розміру заробітної плати, встановленого законодавством, чинним на момент закінчення або припинення злочину. Встановлення нормативно-правовими актами іншого мінімального розміру заробітної плати не тягне за собою зміни кваліфікуючих ознак злочинів, передбачених частинами четвертими статей 81, 82, 84, частиною третьою статті 83, частиною другою статті 86 та статтею 86-1 КК. Положення ч. 2 ст. 6 КК — 1960 р. (ч. 1 ст. 5 КК — 2001 р.) щодо зворотної дії закону в часі на ці випадки не поширюється, і кримінальні справи не повинні переглядатись, якщо інше не передбачено законом (п. 3 висновку Рішення КС).

Такі положення фактично знайшли реалізацію й Рішенні Конституційного Суду України у справі (№ 1-5/2011 від 26 січня 2011 р.) за конституційним поданням Верховного Суду України та за конституційним зверненням громадянина Савчука Миколи Миколайовича про офіційне тлумачення положень Кримінального кодексу України 1960 року із змінами, внесеними Законом України «Про внесення змін до Кримінального, Кримінально-процесуального та Виправно-трудового кодексів України» від 22 лютого 2000 року № 1483-ІІІ, щодо їх дії в часі у взаємозв'язку із положеннями статті 8, частини першої статті 58, пункту 22 частини першої статті 92, частини другої статті 152, пункту 1 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України, статті 73 Закону України «Про Конституційний Суд України», частини другої статті 4, частин першої, третьої, четвертої статті 5, частини третьої статті 74 Кримінального кодексу України 2001 року (справа про заміну смертної кари довічним позбавленням волі).

Конституційний Суд України вирішив, що в аспекті конституційного подання та конституційного звернення положення КК України 1960 року із змінами, внесеними Законом України «Про внесення змін до Кримінального, Кримінально-процесуального та Виправно- трудового кодексів України» від 22 лютого 2000 року, якими смертну кару як вид кримінального покарання було замінено довічним позбавленням волі, у взаємозв'язку з положеннями ст.ст. 3, 8, ч. 1 ст. 58, п. 22 ч. 1 ст. 92, ч. 2 ст. 152 Конституції України, ст. 73 Закону України «Про Конституційний Суд України», ч. 2 ст. 6 КК України 1960 року, ч. 2 ст. 4, ч. 1 ст. 5 КК України 2001 року треба розуміти як такі, що пом'якшують кримінальну відповідальність особи і мають зворотну дію в часі, тобто поширюються на осіб, які вчинили особливо тяжкі злочини, передбачені КК України 1960 року, до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Кримінального, Кримінально- процесуального та Виправно-трудового кодексів України,» у тому числі на осіб, засуджених до смертної кари, вироки щодо яких на час набрання чинності цим законом не було виконано.