2. Хуліганство (ст. 296 КК). Відмінність від групового порушення громадського порядку (ст. 293 КК) та від масових заворушень (ст. 294 КК). Постанова Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 2006 р. № 10 «Про судову практику у справах про хуліганство».

Стаття складається з чотирьох частин, що містять заборонювальні норми. Родовим та безпосереднім об'єктом злочину є громадський порядок. Додаткові факультативні безпосередні об'єкти злочину — здоров'я особи, авторитет органів державної влади та об'єднань громадян, власність, громадська безпека тощо.

Об'єктивна сторона злочину (ч. 1 ст. 296 КК) характеризується діями, що грубо порушують громадський порядок і супроводжуються особливою зухвалістю чи винятковим цинізмом.

Грубе порушення громадського порядку — це заподіяння йому істотної шкоди, що створює значні труднощі впорядкованому функціонуванню суспільних відносин (наприклад, порушення спокою людей у нічний час, особливо непристойні рухи тіла перед обуреною цим публікою, осквернення громадських та інших місць роботи, відпочинку чи побуту людей та ін.). Особлива зухвалість — це грубе порушення громадського порядку, яке супроводжувалось, наприклад, насильством із завданням потерпілій особі побоїв або заподіянням тілесних ушкоджень, знущанням над нею, знищенням чи пошкодженням майна, зривом масового заходу, тимчасовим припиненням нормальної діяльності установи, підприємства чи організації, руху громадського транспорту тощо, або таке, яке особа тривалий час уперто не припиняла. Винятковий цинізм — це хуліганські дії, поєднані з демонстративною зневагою до загальноприйнятих норм моралі, наприклад, проявом безсоромності чи грубої непристойності, знущанням над хворим, дитиною, особою похилого віку або такою, яка перебувала у безпорадному стані, та ін. При цьому публічність і громадське місце не є обов'язковими ознаками хуліганства.

Дії, що супроводжувалися погрозами вбивством, завданням побоїв, заподіянням тілесних ушкоджень, вчинені винним щодо членів сім'ї, родичів, знайомих і викликані особистими неприязними стосунками, неправильними діями потерпілих тощо, слід кваліфікувати за статтями КК, що передбачають відповідальність за злочини проти особи. Як хуліганство зазначені дії кваліфікують лише в тих випадках, коли вони були поєднані з очевидним для винного грубим порушенням громадського порядку з мотивів явної неповаги до суспільства та супроводжувались особливою зухвалістю чи винятковим цинізмом.

Спеціальні питання кваліфікації та призначення покарання за даний злочин, тлумачення окремих термінів і понять, відмежування його від інших злочинів розкриваються в постанові Пленуму Верховного Суду України № 10 від 22 грудня 2006 р. «Про судову практику у справах про хуліганство».

Злочин є закінченим з моменту вчинення дій, передбачених у диспозиції ст. 296 КК (формальний склад).

Суб'єкт злочину — фізична, осудна особа, яка досягла 14-річного віку.

Суб'єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом і мотивом явної неповаги до суспільства.

Кваліфікуючими ознаками злочину (ч. 2 ст. 296 КК) є вчинення його групою осіб.

Особливо кваліфікуючими ознаками злочину є: 1) вчинення його особою, раніше судимою за хуліганство; 2) хуліганство, пов'язане з опором представникові влади або представникові громадськості, який виконує обов'язки з охорони громадського порядку, чи іншим громадянам, які припиняли хуліганські дії (ч. 3 ст. 296 КК); 3) вчинення його із застосуванням вогнепальної або холодної зброї чи іншого предмета, спеціально пристосованого або заздалегідь заготовленого для нанесення тілесних ушкоджень (ч. 4 ст. 296 КК).

Опір проявляється в активній протидії представникові влади, представникові громадськості або іншим громадянам, які припиняли хуліганські дії (відштовхування, завдання побоїв, заподіяння тілесних ушкоджень тощо), з метою позбавити зазначених осіб можливості виконати службовий чи громадський обов'язок з охорони громадського порядку. Такий опір охоплюється ч. 3 ст. 296 КК як кваліфікуюча ознака передбаченого нею злочину, а тому не потребує додаткової кваліфікації за ч. 2 і 3 ст. 342 КК (якщо ж опір було вчинено після припинення хуліганських дій — як протидію затриманню, він не може бути кваліфікуючою ознакою хуліганства і відповідальність має наставати за сукупністю злочинів, передбачених відповідними частинами статей 296 і 342 КК).

Під застосуванням зброї, ножа чи іншого предмета, спеціально пристосованого для завдання тілесних ушкоджень, слід розуміти таке умисне використання їх уражаючих властивостей, за якого потерпілому завдаються тілесні ушкодження чи виникає реальна загроза їх заподіяння. Вогнепальною зброєю є будь-які пристрої заводського чи кустарного виробництва, призначені для ураження живої цілі за допомогою снаряда (кулі, дробу тощо), що приводиться в рух за рахунок енергії порохових газів чи інших спеціальних горючих сумішей, — усі види бойової та іншої стрілецької зброї військового зразка, спортивні малокаліберні пістолети, гвинтівки, самопали, пристосовані для стрільби пороховими зарядами газові пістолети, нарізна мисливська зброя, а також перероблена зброя (пристосована для стрільби кулями іншого калібру), в тому числі обрізи з гладкоствольної мисливської зброї. Холодною зброєю є предмети, які відповідають стандартним зразкам або історично виробленим її типам, а також інші предмети, що справляють колючий, колючо-ріжучий, рубаючий, роздроблювальний чи ударний ефект (багнет, стилет, ніж, кинджал, арбалет, нунчаки, кастет тощо), конструктивно призначені для ураження живої цілі за допомогою м'язової сили людини або механічного пристрою.

Іншими предметами, спеціально пристосованими для нанесення тілесних ушкоджень, необхідно визнавати ті, що були пристосовані винною особою для цієї мети наперед або під час учинення хуліганських дій, а заздалегідь заготовленими — предмети, які хоч і не зазнали якоїсь попередньої обробки, але ще до початку хуліганства були приготовлені винним для зазначеної мети. Використання при вчиненні хуліганства ножів, які не належать до холодної зброї, інших предметів господарсько-побутового призначення, спеціальних засобів (гумового кийка, газових пістолета, балончика, гранати, пристроїв вітчизняного виробництва для відстрілу патронів, споряджених гумовими чи аналогічними за своїми властивостями метальними снарядами несмертельної дії), пневматичної зброї, сигнальних, стартових, будівельних пістолетів, ракетниць, вибухових пакетів, імітаційно-піротехнічних та освітлюваних засобів, що не містять у собі вибухових речовин і сумішей, а також інших спеціально пристосованих для нанесення тілесних ушкоджень знарядь злочину є підставою для кваліфікації дій винної особи за ч. 4 ст. 296 КК не тільки в тих випадках, коли вона заподіює ними тілесні ушкодження, а й тоді, коли ця особа за допомогою зазначених предметів створює реальну загрозу для життя чи здоров'я громадян (застосування або спроба застосування предметів, підібраних на місці злочину, які не були спеціально пристосовані для нанесення тілесних ушкоджень, не дає підстав для кваліфікації дій винного за ч. 4 ст. 296 КК).

Слід відрізняти групове хуліганство, відповідальність за яке передбачено ч. 2 ст. 396 КК, від інших злочинів, зокрема від групового порушення громадського порядку (ст. 293 КК), масових заворушень (ст. 294 КК). Основна відмінність цих злочинів полягає в мотиві. Групове порушення громадського порядку вчиняється з будь- якими мотивами. Масові заворушення передбачають наявність натовпу, учасники якого керуються також різними мотивами. Його учасники безпосередньо вчиняють погроми, руйнування, підпали та інші подібні дії або вчиняють збройний опір представникам владі і цим можуть дезорганізувати і навіть паралізувати на якийсь час діяльність органів влади і управління, створюючи загрозу для громадської безпеки. При груповому ж хуліганстві ці ознаки відсутні. Винні, діючи із хуліганських спонукань, намагаються лише грубо порушити громадський порядок. Хуліганство — це формальний склад злочину, а групове порушення громадського порядку і масові заворушення — це матеріально- формальні склади злочинів. Останньою відмінністю є кількість осіб, які вчиняють такі злочини: для хуліганства наявність декількох осіб при вчиненні злочинних дій не є обов'язковою ознакою, а лише кваліфікуючою, для масових заворушень характерна наявність натовпу, а для групового порушення громадського порядку — двох і більше осіб.

При кваліфікації хуліганства слід звернути на випадки вандалізму. Вандалізм — це безглузде жорстоке руйнування (знищення) історичних пам'ятників та культурних цінностей (цей термін походить від назви войовничих стародавніх германських племен, що зруйнували Рим та знищили його культурні цінності). Безглуздою поведінкою в юридичній літературі вважають «явно недостатню з позиції пануючої в суспільстві правової свідомості мотивацію вчиненого, тобто невідповідність між мотивом (те, заради чого знищуються чи пошкоджуються цінності) та метою дії — бажаними для вандала результатами».

КК України не оперує терміном «вандалізм», через це дії, що полягають у вандалізмі, можуть бути кваліфіковані за ст. 179 КК «Незаконне утримування, осквернення або знищення релігійних святинь», ст. 194 КК «Умисне знищення або пошкодження майна», ст. 296 КК «Хуліганство», ст. 297 КК «Наруга над могилою, іншим місцем поховання або над тілом померлого», ст. 298 КК «Незаконне проведення пошукових робіт на об'єкті археологічної спадщини, знищення, руйнування або пошкодження об'єктів культурної спадщини» та ін. При цьому кваліфікація залежить від об'єктивних та суб'єктивних ознак вчинених дій.

3. Задача:

Ж. і Т. на належній останньому автомашині «Жигулі» приїхали до лісу на полювання. Не маючи відповідного дозволу, вони біля чотирьох годин обережно ходили та вистежували лося, аж поки його не застрелили. М'ясо здобичі «мисливці» поділили між собою та за допомогою автомобіля відвезли його додому.

Кваліфікуйте дії Ж. і Т.

Відповідь:

Дії Ж. і Т. потрібно кваліфікувати за ч. 2 ст. 248 КК як незаконне полювання, вчинене за попередньою змовою групою осіб та з використанням транспортних засобів. Така кваліфікуюча ознака, як використання транспортних засобів при полюванні наявна, адже автомобіль «Жигулі» використовувався при незаконному полюванні. Так, згідно зі ст. 12 Закону України «Про мисливське господарство та полювання» від 22 лютого 2000 p., до полювання прирівнюється перебування осіб:...на дорогах загального користування з продукцією полювання.... А за допомогою автомобіля винні транспортували вже здобуту тварину.

Білет № 50

1. Поняття необхідної оборони та умови її правомірності. Конституційні положення щодо захисту життя та здоров'я людини від протиправних посягань. Перевищення меж необхідної оборони та уявна оборона. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 26 квітня 2002 р. № 1 «Про судову практику у справах про необхідну оборону».

Положення ст. 27 Конституції України передбачають право кожної людини захищати своє життя і здоров'я, життя й здоров'я інших людей від протиправних посягань.

Необхідною обороною визнається правомірний захист особи, суспільства та держави від суспільно небезпечних посягань, шляхом завдання необхідної та достатньої в цій обстановці шкоди тому, хто посягає, для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони (ч. 1 ст. 36 КК).

Правомірність необхідної оборони визначається умовами, які прийнято ділити на дві групи: а) стосовні до посягання; б) стосовні до захисту.

Посягання повинно бути: по-перше, суспільно небезпечним, тобто діянням, передбаченим як злочин у в КК; по-друге, посягання має бути наявним, тобто таким, коли існує безпосередня загроза нападу (абз. 2. п. 2 постанови), або напад уже почався, або закінчився, та для особи, що захищається, це незрозуміло; по-третє, посягання має бути дійсним, тобто існуючим об'єктивно, в реальній дійсності, а не тільки в уяві того, хто захищається. Якщо ж посягання існує тільки в уяві особи, що захищається, питання про відповідальність за завдані ушкодження особі, яка помилково прийнята за нападаючого, вирішується за правилами уявної оборони.

Уявною обороною визнається заподіяння шкоди за таких обставин, коли реального суспільно небезпечного посягання немає і особа, неправильно оцінюючи дії потерпілого, лише помилково припускала наявність такого посягання (ч. 1 ст. 37 КК).

Захист повинен бути: по-перше, спрямованим на оборону правомірних інтересів особи, суспільства, держави, і законодавство дає досить широкі для цього можливості; по-друге, шкода від захисних дій повинна спричинятися тільки особі, яка здійснює посягання; по-третє, захист не повинен перевищувати меж необхідної оборони, дії особи, що захищається повинні відповідати характерові та ступеню суспільної небезпеки.

Перевищенням меж необхідної оборони визначається умисне заподіяння особі, що посягає, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання чи обстановці захисту (ч. 3 ст. 36 КК). Перевищення меж необхідної оборони тягне за собою кримінальну відповідальність лише у двох випадках; у разі умисного вбивства (ст. 118 КК) та умисного заподіяння тяжких тілесних ушкоджень (ст. 124 КК).

Правомірним слід вважати застосування зброї чи будь-яких інших засобів чи предметів незалежно від тяжкості шкоди, яку заподіяно тому, хто посягає, якщо воно здійснене для захисту від нападу озброєної особи або нападу групи осіб, а також для відвернення протиправного насильницького вторгнення у житло чи інше приміщення (абз. 2 п. 3 постанови). Також, згідно ч. 4 ст. 36 КК, особа не підлягає кримінальній відповідальності, якщо через сильне душевне хвилювання, викликане суспільно небезпечним посяганням, вона не могла оцінити відповідність заподіяної нею шкоди небезпечності посягання чи обстановці захисту.