Інструктивно-методичні матеріали

магниевый скраб beletage

Роман Євгена Замятіна «Ми» був написаний в останні роки Громадянської вій­ни, коли вже було зрозуміло, що влада залишиться в руках більшовиків. У цей час суспільство схвилювало питання про те, яке майбутнє чекало на Росію, і більшість письменників та суспільних діячів того часу намагалися дати свою відповідь на це запитання.

Серед них був і Євген Замятін, що представив власний погляд на проблему у своєму романі-антиутопії «Ми».

Людині завжди було властиве прагнення до пізнання майбутнього, до того, на яких засадах воно будуватиметься, до перспектив, які воно втілюватиме. Зараз уже ні в кого не викликала сумніву теза, що саме через відчуття безвиході народжують­ся найбільш дивовижні мрії.

Автор на свій розсуд виклав проблему майбутнього людства. Дитина «страшних років Росії», він критично ставився до всього, що відбувалося навкруги. Ще у 1918 році митець за говорив про те, що «партия организованной ненависти» та «органи- зованного разрушения» не здатна «созидать».

У тих, хто фанатично вірив у таку партію, не було майбутнього.

Ця книга сприймалася багатьма як політичний памфлет на соціалістичне сус­пільство. Однак сам автор стверджував, що <отот роман — сигнал об опасности, угрожающей человеку и человечеству от власти машин и государства». Поява тоталітарних режимів викликала у нього серйозні сумніви щодо можливості іс­нування, нехай і в далекому майбутньому, ідеального суспільства, підірвала віру в розсудливі витоки людської природи загалом. Обдарований унікальною здат­ністю до передбачення, Є. Замятін зрозумів, яку небезпеку приховувало в собі нівелювання особистості, надмірна жорстокість, руйнування класичної культури та інших тисячолітніх традицій.

Це стало причиною народження роману-антиутопії, прогнозу на майбутнє, якщо теперішнє виявить бажання ним стати.

Свій роман Замятін назвав словом, що стало лозунгом, покликаним об' єднати принижених та ображених, зробити їх політичною силою, яка збудувала новий світ. Слово стало символом свідомості мас. На той час більшість літературних груп претендували говорити від імені мас. Письменник зробив дещо інше: він по­казав реальну суть утопії, що ніби здійснюється від імені більшості і заради її блага. У категоричності «ми» звучало заборона на «я». Якщо давній рід являв со­бою колективну особистість, то сучасна маса «ми» — колективну безликість, аг­ресивну, ту, що пригнічувала. Такого висновку Замятін дійшов не тільки під впливом гіркого досвіду революції, але й споглядаючи досвід патріархальної, се­лянської Росії, про яку написані його ранні повісті. У романі «Ми» ніби перевіри­лася здатність справдитися мрії, що протягом віків супроводжувала людську ци­вілізацію і тепер набула рис реальності. Втілення в життя теорії, яка обіцяла світле майбутнє, випередило найпохмурішу фантастику. Замятін одним із перших у світовій літературі передбачив неминуче перетворення утопії — при спробі її здійснення — на антиутопію.

«Ми» — роман про майбутнє. Про далеке майбутнє — через тисячу років. Лю­дина ще повністю не взяла гори над природою, проте відмежувалася від неї — сті­ною, за межі якої заборонено виходити. За іронією, вона називалася Зеленою Сті­ною. Це єдина зелень, що залишилась у місті. Пагінець конвалії можна дістати лише у Ботанічному Музеї. Навесні «из-за Зеленой стеньї, с диких невидимих рав- нин, ветер несет желтую медовую пьіль каких-то цветов. От ^той сладкой пили со- хнут губи.. ^то несколько мешает логически мислить».

Що стосується природи у самій собі, людина доклала вже достатньо зусиль для її остаточного викорінення. Наприклад, перейшла на їжу, що отримували з нафти. При цьому, щоправда, вижило всього лише «0,2 населения земного шара», але ж це були найкращі, найсильніші, що пройшли природний відбір. Саме вони збудували Велику Єдину Державу. Життя у ній підкорене Годинній Скрижалі, що визначала, о котрій годині усім — одночасно — спати, вставати, працювати, кохати. Для того, щоб керувати Державою «есть искусная, тяжкая рука Благодетеля» — таку назву мав верховний правитель. Для того, щоб слідкувати за виконанням щоденного реґ- ламенту, «есть опьітньїй глаз Хранителей...». Бути щасливим — обов'язок кожного.

У 1921 році це все було лише здогадами та майже фантастичними передбачен­нями. Хоча дещо вже почало здійснилося, і свої охоронці в образі Всеросійської Надзвичайної комісії (ВЧК) почали слідкувати за комуністичним порядком, почи­наючи із 1917 року.

Передуючи першому виданню роману в Росії — у 1988 році, Володимир Лак- шин, критик, відомий умінням читати у літературі таємно вимовлене слово полі­тичної правди, відмітив більшість із того, що було передбачено Замятіним — ви­правдалось. Аж до подій трагічного голодомору на Україні — адже в романі перемога над голодом досягалося шляхом голодної смерті більшості. Аргументів щодо доведення своєї тези дослідник творчості Замятіна навів достатньо, що, без­перечно, не дозволило сумніватися у майстерності автора як талановитого прогно­зиста, передбачення якого не безпідставні.

Наївність наукової фантастики у даному разі, напевне, пояснювалося не тим, що уява Замятіна не простягалася за межі того, що йому, як інженеру, було до­сить добре відомо. Він не вигадував жодних вражаючих технічних вдосконалень, оскільки не ставив перед собою такої мети. Настільки схильний до пророцтва, здатний до передбачень у тому, що стосувалося побудови держави та характеру відносин у ній, Замятін ніби свідомо не дає волі своїй інженерній фантазії. Навіть зазначаючи, як буде виглядати місто майбутнього, він дозволяє собі наслідувати описи, наявні у так званих класичних утопіях: міста-комуни (за Томасом Мором), міста сонця (за Томазо Кампанеллою) або алюмінієвого раю із сну Н. Г. Чернишевського «Що робити?». Замятін, на нашу думку, навмисне зверта­ється до повторів в деталях описаних в літературі, так схожих на комуністичні, утопій. Ніби підкреслюючи, що його завдання полягає у перевірці усієї сукупнос­ті утопічних ідей, що мали місце в історії європейської суспільної та політичної думки протягом багатьох століть.

Замятін зрозумів, що можна збудувати небачене космічне аеро (слово, типове для тієї епохи), проте неможливо на ньому прилетіти до щастя. Від себе не втечеш. Прогрес знання — це ще не прогрес людства, а майбутнє буде таким, яким ми його сьогодні підготуємо.

Побут ідеальний, вичищений, прибраний — необхідна умова існування в Єдиній Державі. Однак, разом з ідеальною чистотою та порядком до людських осель при­йшов і нагляд за приватним життям громадян. Перед нами постали «стеклянньїе купола аудиториумов», «стеклянньїй, ^лектрический, огнедьішащий «Интеграл», «божественньїе параллелепипедьі прозрачньїх жилищ». Скляні оселі проглядали наскрізь. Штори на вікнах могли бути опущеними лише на певний час, тоді, коли мешканцям було дозволено займатися коханням. Людина, що прийшов із цією ме­тою (байдуже, чи чоловік це чи жінка), мала право бути допущеною до приміщення лише за наявності так званого «рожевого квитка».

Не лише люди, але й кольори, барви у цій Державі позбавлені колишньої свобо­ди. Так, рожевий — завжди був символом материнства й дитинства — і саме у ро­жевий колір пофарбовані квитки, що видавалися на період одноразового кохання. Блакитний — колір неба, і саме в блакитні комбінезони одягнені люди — номери Єдиної Держави, а їхні номерні бляхи стояли золотом. Підтверджень такого поси­леного оперування кольоровою асоціативністю достатньо. Кольорова символіка роману, а точніше її майже цілковита відсутність, допомогли глибше відчути ідей­ний задум твору.

Письменника цікавили не стільки ознаки матеріального благополуччя та прогре­су, скільки духовний стан майбутнього суспільства і, перш за все, взаємовідносини особистості та держави. У цьому розумінні роман «Ми» — не фантастична мрія ху­дожника епохи соціалізму, а швидше перевірка більшовистської мрії на її здатність реально втілитися, на її «людяність». Саме з цим пов'язана ідея твору, що мала своїм підґрунтям авторські спостереження за долею тих, хто складав народонасе­лення кришталево-алюмінієвого раю майбутнього.

На перший погляд, усі рівні і щасливі. І перш за все герой, від імені якого йшла оповідь, Д-503 — будівничий «Інтегралу». Це людина, позбавлена імені, один із математиків Єдиної Держави. Він обожнював «квадратну гармонію» суспільного устрою, яке турботливо забезпечував «математично безпомилкове щастя» для будь- кого, хто жив на цій землі. У суспільстві покірних «номерів» кожен отримав спокій, відповідне заняття та цілковите задоволення фізичних потреб. Натомість необхідно відмовитися від усього того, що відрізняло тебе від інших, позбутися своєї індиві­дуальності та стати безликим «нумером». Прийнявши ці умови, можна отримати «повноцінне» існування: це життя за законами Годинникової Скрижалі, відмежова­ність від світу Зеленою Стіною, постійний нагляд з боку Охоронців зі служби без­пеки. У такому суспільстві все контролювалося і підкорялося надміру строгому управлінню: музика замінена Музичним заводом, література — Інститутом Держа­вних Поетів, преса — Державною Газетою тощо. Найважливішою подією в житті Єдиної Держави став День Єдиної Згоди, коли щасливі від усвідомлення влади Бла­годійника люди підтверджували радість від свого рабського становища.

Д-503 вів щоденник (увесь текст роману — щоденникові записи героя) і писав його з тією метою, щоб за допомогою математичних методів довести мудрість тих принципів, на яких було засновано Єдину Державу. Почав свою оповідь піднесено, вдаючись до повторів істин, що вкарбовані в думки кожного номера — громадяни­на: «Ведь ясно: вся человеческая история, сколько мьі ее знаем, — ^то история пе- рехода от кочевьіх форм ко все более оседльїм. Разве не следует отсюда, что наибо- лее оседлая форма жизни (наша) есть вместе с тем и наиболее совершенная (наша). Если люди метались по земле из конца в конец, так ^то только во времена доисто- рические, когда бьіли нации, войньї, торговли, открьітия разньїх америк. Но зачем, кому ^то теперь нужно?».

Д-503 вважав життя суспільства Єдиної Держави цілком нормальним, а себе — абсолютно щасливою людиною. Він працював над будівництвом гігантського кос­мічного корабля «Інтеграл», покликаного підкорити «благодетельному игу разума» мешканців сусідніх планет, що знаходяться у «дикому стані свободи».

Герой звик не відокремлювати себе від інших: «Я пишу, что думаю, точнее, что мьі думаем», — говорив він, уявляючи себе гвинтиком державної машини. Мораль держави наступна: «Да здравствует Единое Государство, да здравствуют номера, да здравствует Благодетель!».

Діти — «нумери» виховувалися у жорстоких умовах. Щойно народжених немо­влят забирали у матерів, і вони більше ніколи не бачили своїх батьків, а ті — своїх дітей: «Каждое утро с шестиколесной точностью в один и тот же час, в одну и ту же минуту миллионьї людей встают как один, и начинают работу. И, сливаясь в единое тело, в одну и ту же секунду подносят ложки ко рту, вьіходят на прогулку и идут в зал Т^йлоровских ^кзерсисов, отходят ко сну». Наука і техніка використову­валася у Єдиній Державі для виховання в «нумерів» так званого «единомьіслия». «Я ульїбаюсь, — я не могу не ульїбаться: из голови вьітащили какую-то занозу, в голове легко и пусто», — записав у щоденнику Д-503.

Проте несподівано спалахнуло кохання, що призвело його до бунту. Саме кохан­ня, а не просто захоплення, що регламентувалося законом сексуальних відносин («Les sexualis»), відповідно до якого «всякий из Нумеров имеет право — как на сек­суальний продукт — на любой номер» [ ; ]. Відображаючи людські стосунки на рів­ні математичної фіксації та статистики, автор до граничної точки знизив поняття ду­ховної близькості, що мало бути покладене беззастережно в основу подібних взаємин.

Замятін навмисне вжив слово «нумер» замість «номер», ніби підкресливши іно­земні походження слова. Цим самим пояснювалася його надзвичайна увага до зву­чання слова, його фонової оболонки, до кожного окремо взятого звуку, впізнаючи у цьому натяк на можливі асоціації та смислові можливості. Ю. Анненков пригадав, що під час однієї з лекцій, прочитаної Замятіним, саме в час роботи над романом, письменник розмірковував на тему: про що говорять звуки?

«...Д и Т — о чем-то душном, тяжком, о тумане, о тьме, о затхлом. С А — свя- зивается широта, даль, океан, марево, размах. С О — високое, глубокое, море, ло­но. С И — близкое, низкое, стискивающее и т. д.».

Чи можна прийняти точку зору, що це випадкове тлумачення? Припустити мо­жна, проте ігнорувати подібні твердження не варто, тим паче, що більшість із цих звуків вибрані ним в якості імен для персонажів роману.

Перша супутниця героя — О-90. У даному разі графічна закругленість, що по­вторювала і у літері, й у номері, створила відчуття жіночності. Принаймні, ця зако­нослухняна героїня не надто розумна («скорость язика» у неї завжди перевищує «скорость мисли»), теж порушить наказ «Les sexualis», втілили в життя омріяну думку про дитину.

У Єдиній Державі право на материнство та батьківство надавалося тільки «ну- мерам» із певними фізичними даними. О-90 до числа них не відносилася, і її мрія — своєрідний бунт проти пригнічення в людині справжнього єства.

Ім'я іншої героїні — І-330. Перше враження: «тонкая, резкая, упрямо-гибкая, как хлист.». Як батіг, і графічне накреслення літери в її імені — латинське І, яке одночасно читалося і як цифра І, — знак особистості, індивідуальності у світі, де панувало «ми». Зустріч із нею розбудила у герої дещо дійсно недозволене і тому для нього страшне — у ньому прокинулася душа.

З одного боку, І-330 виконала покладене на неї завдання, пов'язане із пробуджен­ням у Д-503 так званого «важкого» кохання. Проте, чи закохана вона? Це питання суперечливе. Появу І-330 Ю. Тинянов, дослідник творчості Є. Замятіна, прокоменту­вав наступним чином: «В утопию влился «роман» — с ревностью, истерикой и геро- иней». Д-503 відчайдушно ревнував кохану і до Охоронця — S, і до поета — R. А ре­внощі — почуття недозволене у Єдиній Державі. Та й сам герой раніше вважав його властивим тільки дикунам, які колись, дуже давно, проживали на цій території.

Тим відразливіше пролунало для математика правда, що він почув її на допиті з вуст Благодійника, який вимагав назвати імена бунтівників: «Им ви нужни били только как строитель «Интеграла»...». Однак тоді Д-503 ще не виказав нікого, не зміг переступити через так нещодавно набуту душу. Все виявилося простим і зро­зумілим незабаром — після виконаної над ним операції по видаленню Фантазії. То­ді він перелічив усіх, тоді ж побачив смерть тієї, яку кохав, тоді ж зміг знову отри­мати насолоду від неминучої перемоги та всезагального щастя: «Я уверен — ми победим. Потому что разум должен победить».

Трагічною іронією, на нашу думку, звучала у фіналі роману така обіцянка пере­моги та щастя.

Дія в романі перенесена до далекого майбутнього. Після закінчення Великої двохсотрічної війни між містом та селом люди стали громадянами Єдиної Держави. Новий порядок, що розпочався з війни зі своїм народом, був націлений на знищен­ня. Щоправда, вижила невелика частина населення, проте це були найкращі, найси- льніші.

Герой роману постав перед читачем задоволений життям. Його не дивувало, не викликало жодних підозр, що місто-держава, у якому він жив, оточене скляною стіною. У цьому місті не було живої природи: не чути співу птахів, не вигравали сонячні промені у калюжах на асфальті. «Квадратна гармонія» вулиць та майданів, жахлива до абсурду, вражаюча однаковість життя «номерів», доведена до абсурду рівність людей викликали захоплення оповідача. Всі «нумери» однаково одягнені, мешкають в однакових кімнатах величезних багатоповерхових будинків. Ці кімна­ти у будинках із прозорими стінами нагадували клітки-камери, за мешканцями яких ведеться постійний нагляд.

Підстав для заздрощів один до одного у них немає. Можна припустити, що всі задоволені життям і щасливі. Проте деякі ситуації та аспекти дозволили нам у пра­вдоподібності удаваного щастя засумніватися.

Відчувалося, що позиція автора різко відрізнялося від точки зору Д-503, і чим більше той захоплювався образом життя «нумерів», тим страшнішого вигляду на­були змальовані ним картини.

Надзвичайно показовою у плані жорстокості «нумерів» у відношенні один до одного стала історія так званої Великої Операції. Це найвищий щабель насилля над людиною, до якого вдавалася Єдина Держава з метою вивільнення та повного зни­щення тієї частини мозку, у якій народжувалась фантазія.

Однак жахливе знищення людської плоті — це знищення людського духу, умер­твіння душі. Цій операції були піддані примусово всі «нумери» після того, як було придушено повстання членів «Мефі», які виступали проти тоталітарного режиму. Таким чином, Держава надійно застрахувала себе від повторення революцій та ін­ших небезпечних проявів вільної волі громадян.

Читач став свідком втручання держави у потаємний світ особистості, до її най- тонших душевних сфер.

У щоденнику Д-503 розповів про своє кохання до революціонерки І-330 і про раптову хворобу — виникнення у нього душі. Під впливом І-330 багато що зміни­лося у його світовідчутті. Розпочався процес пробудження душі. Це був для нього єдиний шанс стати людиною, тобто відчути всі муки і радощі людського буття.

Проте після операції Д-503 втратив свої благородні риси та особистісні уподо­бання. Він перетворився із людини мислячої на людину, якою легко керують, тобто таку, що відповідала усім вимогам «достойного» громадянина Єдиної Держави.

Такому пекельному світу протистояв у романі світ за Стіною. Там мешкали на­щадки тих небагатьох, хто пішов після Великої Двохсотрічної війни у ліси, проте їхнє суспільство знаходилося на примітивній стадії розвитку.

Замятін вважав, що лише на первісносуспільній стадії, коли державної влади ще не було, можна було знайти суспільство, члени якого користувалися майже цілко­витою свободою. Він звернувся до «давно минулої» історичної епохи, а не фанта­зував про те, якою вона буде у далекому майбутньому.

У романі письменник також стверджував, що не може бути щасливим суспільс­тво, яке не врахувало запитів та схильності своїх громадян.

Однією з основних проблем, порушених у творі, стала пошуки людиною щастя. Саме вони призвели людство до тієї форми існування, яка зображена в романі. Од­нак і така форма всезагального щастя виявилася недосконалою, оскільки щастя це виражене інкубаторним шляхом, всупереч законам органічного розвитку. Світ, ви­гаданий автором, здавалось би, мав бути досконалим і абсолютно влаштовувати усіх людей, які в ньому проживають. Але це світ технократії, у якому людина — гвинтик величезного механізму. Все життя людини у цьому світі підкорене матема­тичним законам і розкладу за годинами, про це вже зазначалося вище. Щастя втра­тило у такому житті свою основну значущість — на нього не чекали, його не шука­ли, воно навіть не сприймалося як щось дане — такої категорії як носія певної абстракції у житті «нумерів» не було і за таких умов життя необхідність у ній на­вряд чи виникне.

Наступну проблему роману «Ми» можна окреслити як проблему влади. Показо­вим у даному аспекті вважаємо епізод, пов' язаний зі специфікою проведення щорі­чного Дня Єдиної Згоди та із вибором Благодійника. Найцікавіше, і однак найстра­шніше те, що люди навіть не намагалися поміркувати про те, щоб на посаду Благодійника обрати когось іншого, окрім самого Благодійника.

Ім здавалося смішним те, що у давніх людей результати виборів не були відо­мими передчасно. Для них Благодійник — це не тільки втілення якоїсь божест­венної, вищої влади, це сам Бог, який зійшов на землю. Благодійник — єдина іс­тота, якій дозволено мислити. Для нього поняття любові та жорстокості невіддільні. Він суворий, несправедливий і користувався безмежною довірою ме­шканців Єдиної Держави. Кульмінацією роману стала розмова головного героя Д-503 із Благодійником, котрий повідомив йому формулу щастя: «Истинная алге- браическая любовь к человеку — непременно бесчеловечна, и непременньїй при­знак истиньї — ее жестокость».

Щоб остаточно вирішити поставлене завдання, автор вів до сюжету роману ре­волюційну ситуацію. Знаходила частина робітників, яка не могла і не бажало мири­тися зі своїм рабським становищем. Ці люди в таких «машинних» умовах перетво­рилися на гвинтики, не втратили людської подоби та готові боротися із Благодійником, щоб вивільнити людей від влади технократії. Вони вирішили захо­пити космічний корабель, використав можливості Д-503, будівничого «Інтегралу». Саме з цією метою І-330 спокусила його, Д-503 закохався і, дізнавшись про їхні наміри, спочатку злякався, а потім погодилися допомагати їм. Після відвідин Дав­нього Будинку та спілкування з живою природою у героя з' явилася душа, наявність якої прирівнювалася до важкої хвороби. В результаті вибухнула Зелена Стіна і звідти «все ринулось и захлестнуло наш очищенньїй от низшего мира город».

У розв'язці роману загинула кохана жінка головного героя у газовому Колоколі, а він після операції з видалення фантазії набув втраченої рівноваги та щастя.

Як результат торжествує ідея механізованого, позбавленого якої б то не було, поезії світу: «С закритими глазами, самозабвенно кружились шари регуляторов; мотьіли, сверкая, сгибались вправо и влево; гордо покачивал плечами балансир; в такт несльїшной музьіке приседало долото долбежного станка. Я вдруг увидел всю красоту ^того грандиозного машинного балета...». Це спостереження за одноманіт­ною, рівномірною роботою машини — своєрідний апофеоз несвободи, закладеної в основу Єдиної Держави, яка перетворила окреме «я» на безлике «ми».

Фінал роману повернув нас до його назви, що мала особливий, покладений в її основу смисл.

«Допускать, что у «я» могут бьіть какие-то «права» по отношению к Государст- ву, и допускать, что грамм может уравновесить тонну, — ^то совершенно одно и то же. Отсюда — распределение: тонне — права, грамму — обязанности; и естествен- ньій путь от ничтожества к величию: забьіть, что тьі — грамм, и почувствовать себя миллионной долей тонньї...». Ці роздуми героя майже повністю співвідносилися із висновками самого автора: тоталітарна держава спиралася не на суму окремих «я», а на мільйонні долі величезного й монолітного цілого, що називалося «ми». Ідея солідарності, рівності, братерства, виголошена свого часу більшовиками, у Замяті- на набула характеру антиутопії, що визначила жанрову своєрідність твору. Це дійс­но антиутопія, що відображала пагубні та непередбачені наслідки сліпого насліду­вання соціального ідеалу як догми, що претендувала на абсолютну істину.

Особливості жанру вимагали від письменника особливого методу зображення. Замятін виробив свій особливий метод, співзвучний стилю епохи, — «неореалізм», що можна розуміти як поєднання реальності й фантастики. У своїх критичних пра­цях письменник розробив теорію неореалізму і визначив основні риси нового мето­ду. Від реалізму він запозичив правдивий показ психології людини, її відносини із суспільством, соціально-історичний детермінізм. Від футуризму — погляд у май­бутнє, створення своєрідної моделі прийдешнього, космічний, глобальний характер порушених проблем, динамічність фраз, неологізми. Від символізму — особлива знаковість роману, розмаїття символіки, заглиблення у внутрішній світ людини. Від імпресіонізму — контраст кольорів у романі, звукова стихія. Від експресіонізму — зображення процесів відчуженості особистості. Фантастичним було суспільство прозорих стін, гігантська, надпотужна космічна машина «Інтеграл», небачені дива техніки майбутнього. Реальними ж стали людські характери та долі, їхні почуття та думки, що не мали бути закресленими волею верховного правителя — Благодійни­ка. Такий художній сплав створив «ефект присутності», зробив оповідь більш захо­плюючою та яскравою.

У зв' язку з особливостями письменницького методу варто звернути увагу на стиль автора. Перш за все це іронічне, а подекуди й сатиричне забарвлення моно­логів головного героя, що дозволило простежити авторське ставлення до них. На­водимо розмірковування Д-503 про «відсталих» предків: «Не смешно ли: знать садоводство, куроводство, рьіболовство (у нас есть точньїе данньїе, что они знали все ^то) и не суметь дойти до последней ступени ^той логической лестницьі: де- товодства». До цього варто додати особливу динаміку оповіді: в романі багато су­то кінематографічних прийомів зображення (достатньо згадати вже зазначену сцену «машинного балету»). Динамізм стилю відповідав прогресу модернізації, індустріалізації, яким була охоплена вся країна, що переживала соціальну рево­люцію. Такий стиль дозволив увиразнити життя у його русі, розвитку, дав можли­вість зобразити картини майбутнього у напруженій динаміці буденностей Єдиної Держави.

Своєрідність «замятінської» стилістики наклала відбиток і на відбір мовленнє­вих засобів оповіді. Привернула увагу надмірна кількість науково-технічних термі­нів: «касательная асимптота», фонолектор, нумератор, поршневий шток тощо. Все це дозволило глибше, змістовніше, а головне, переконливіше, передати атмосферу, що панувала у технократичному суспільстві, позбавленому істинних уявлень про прекрасне. Згадаємо роздуми Д-503 у 12-тому записі: «Я думал: как могло случить- ся, что древним не бросалась в глаза нелепость их литературьі и по^зии. Огром- нейшая великолепная сила художественного слова тратилась совершенно зря. Про­сто смешно: всякий писал, о чем ему вздумается. Так же смешно и нелепо, как-то, что море у древних кругльїе сутки билось о берег, и заключенньїе в волнах миллио- ньі килограммометров уходили только на подогревание чувств у влюбленньїх». Ге- рой-оповідач постійно щось доводив, обґрунтовував, пояснював самому собі, буду­чи абсолютно впевненим у найвищій гармонії нового часу. Звідси — багатство ри­торичних емоціональних конструкцій, які зробили монологи живими та сповнени­ми полемічності. Тому, незважаючи на хибність багатьох роздумів головного героя, весь час відчували його живою людиною, нещасливою у своїй сліпій вірі, в дива тоталітарного прогресу («Сердце во мне билось — огромное, и с каждим ударом оно вихлестивало такую буйную, горячую, такую радостную волну»). Поетичне начало, що прокинулось у безіменному «нумері», створило різкий контраст із непо­рушним світом техніки: «Я — один. Вечер. Легкий туман. Небо задернуто молоч- но-золотистой тканью, если би знать, что там — више?». Таким чином, мова і стиль роману тісно пов' язані з його проблематикою та образною системою.

Спостереження над текстом роману-антиутопії привело до висновку і про високі художні переваги твору. Крім того, мова і власне проблематика роману сприймали­ся сьогодні не менш гостро, ніж у двадцяті роки. На жаль, більшість із здогадів та фантазій Замятіна стали в нашій історії суворою реальністю: це і культ особистості, і надокучливі «свободние вибори», і всемогутній і водночас викликаючий страх Архіпелаг ГУЛАГ тощо. Суперечки, пов'язані із долею посткомуністичних, зокре­ма пострадянських, країн тривали і до сьогодні. Піддані сумніву різноманітні шля­хи реформування, потрібність або непотрібність так званої «залізної руки» в управ­лінні державою. У цьому плані роман Замятіна був і залишається книгою- попередженням, слушним аргументом сучасної боротьби ідей. Ті, хто мав можли­вість ознайомитися із романом «Ми», зрозуміли, як важливо вміти розгледіти за го­лосними лозунгами та гарними посулами сутність того, що відбувалися у суспільс­тві. Важливо завжди і скрізь залишатися особистістю, не наслідувати сумнівних «віянь часу», залишати за собою право на сумнів.

Саме тому, на нашу думку, антиутопічна фантастика російського письменника для нас була і залишилася реальністю сьогочасного, багато в чому «пронумерова­ного світу».

Драматичною виглядала і доля мистецтва у тоталітарному суспільстві. Єдине його призначення — оспівування Благодійника та мудрого влаштування життя під беззастережним спостереженням Охоронців. Мистецтво, таким чином, — це части­на бюрократичної машини, що керувала Державою (Державне Бюро поетів).

Авторська позиція в романі визначена досить чітко — письменник підкреслив антигуманність такого суспільства; на його думку, антигуманність — синонім анти- моральності. Замятін впевнений, що не було і не могло існувати ідеального суспі­льства. Все наше життя — це лише прагнення до ідеалу.

Автор передбачив поетапний розвиток тоталітаризму в світі. «Ми» — роман- попередження про страшні наслідки відмови від власного «я», навіть заради пре­красних теорій. Прозаїк відобразив, як трагічно та пагубно може обернутися життя людей в такій тоталітарній країні.

Отже, перед нами тоталітарна держава, на жаль, не така вже й віддалена від реа­льних прикладів, що мали місце у реальній практиці. Справа в тому, що Замятін у своїх прогнозах не помилився: щось подібне було дійсно збудоване у Радянському Союзі, для якого було характерним зверхнє ставлення держави до особистості, примусовий колективізм та придушення легальної діяльності опозиції. Ще один приклад — фашистська Німеччина, у якій добровільна свідома діяльність людини зводилася до задоволення лише тваринних інстинктів.

Роман Євгена Замятіна «Ми» став попередженням для його сучасників та їхніх нащадків, що застерігав від небезпеки втручання держави у всі сфери життя грома­дянського суспільства, що могло бути забезпеченим за рахунок жорсткої реґламен- тації «математично досконалого життя», всезагальним високим рівнем так званої системи доносу та досконалою технікою.

Не менш важливою проблемою було проблема співвідношення влади та релігії. Для громадян Єдиної Держави їхній правитель — Благодійник — і втілення божес­твенної влади, Бого. Така точка зору притаманна для більшості тоталітарних дер­жав. Теократія у видозміненій формі була наявна і в Радянському Союзі, і у фаши­стській Німеччині: мала місце заміна релігії офіційною ідеологією та догматикою. Злиття влади та релігії вважалося необхідною умовою міцності держави, проте во­но ж виключало будь-яку можливість присутності свободи у суспільстві.

Таким чином, Євген Замятін у своєму романі відобразив майбутнє тоталітар­ної держави, що розпочала свій розвиток в Росії у двадцяті роки, таким, яким він його бачив крізь призму своїх власних думок щодо проблем, які хвилювали людство протягом тисячоліть. Це робило даний твір актуальним і на сьогодні. На жаль, подальші події, що відбулися в Росії та у світі, показали, що занепоко­єння письменника були виправданими: радянські люди пережили і сталінські репресії, і епоху «холодної війни», і так званий «застій».... Залишається лише сподіватися, що жорстокий урок минулого буде сприйнятий правильно, відпові­дним чином, і ситуація, описана Є. Замятіним в романі «Ми», не буде мати ана­логів у подальшому.

ЗАНЯТТЯ № 14

ВИКРИТТЯ «ЗАКОНІВ» КОНФОРМІСТСЬКОГО МИСЛЕННЯ, ПОКАЗ РОЗРИВУ МІЖ НАУКОВО- ТЕХНІЧНИМ ПРОГРЕСОМ ТА МОРАЛЬНИМ СТАНОМ ЛЮДСТВА У П'ЄСІ Ф. ДЮРРЕНМАТТА «ВІЗИТ СТАРОЇ ДАМИ»

План

1.Історія написання. Назва. Жанрова своєрідність твору.

2. Художній простір і художній час твору.

3. Проблематика твору. Способи вирішення проблем героями.

— ціна життя окремої людини;

— спокутування боргів минулого;

— права сили і влади грошей;

— добра і зла;

— моральної відповідальності за свої вчинки.

4. Гюленці як частина художнього твору, їх загальна характеристика.

5. Складові естетичної системи Ф. Дюрренматта у розкритті авторського задуму.

Завдання для підготовчого періоду

1. Подумайте, чому Ф. Дюрренматт назвав свій твір трагікомедією?

2. За перебігом подій ми спостерігаємо очима автора. А чи проявляється у п'єсі авторське ставлення до зображеного?

3. Простежте, чому драматург з усіх можливих варіантів обрав найгірший? Спробуйте спрогнозувати подальший перебіг подій.

Література

1. Ж. Всесвітня література. 2003. — № 9. — С. 11—15.

2. Матюшкіна Т. П. Як врятувати світ? Матеріали до вивчення творчості Ф. Дюррен- матта // Всесвітня література та культура в навчальних закладах України. — 2004. — № 5. — С. 37—41.

3. Попович М.А. Ціна моралі та людяності. Урок-дослідження за п'єсою Ф. Дюрренмат- та «Гостина старої дами». 11 кл. // Зарубіжна література в навчальних закладах. — 2003. — № 11. — С. 42—44.

4. Просцевичус В. 3. История одной смерти. Трагикомедия Ф.Дюрренматта «Визит ста- рой дамьі» // Зарубіжна література в навчальних закладах. — 2006. — № 3. — С. 10—12.

5. Просцевичус В. З. Пьеса Ф.Дюрренматта «Визит старой дамьі» // Всесвітня література та культура в навчальних закладах України. — 2007. — № 1. — С. 35—37.