2. Життєвий і творчий шлях Е.-М. Ремарка (Еріх Марія Пауль) (22.06.1898—25.09.1970)

магниевый скраб beletage

Творчість Е.-М. Ремарка (1898—1970) стала попу­лярною ще за його життя. Його книги було перекла­дено на 50 мов і видано надзвичайно великими для того часу тиражами. Достатньо сказати, що вже пе­рший роман письменника «На Західному фронті без змін» (1928) розійшовся у кількості 3,5 млн примір­ників, що стало рекордом для усієї книжкової індус­трії. Видатний письменник належав до «втраченої генерації» і представляє саме таку літературу. Голо­вна тема творчості — показ життєвої долі молодих людей, які стали жертвами безглуздої Першої світо­вої війни, «втраченою генерацією» для людства.

Еріх Марія Ремарк — яскрава, талановита, доте­пна і романтична особистість. Його називали «Ли­цар честі і пера». На біографію митця наклала від- дитинство і юність у кайзерівський час, Веймарська республіка і, нарешті, роки вигнання, проведені в США та Швейцарії. Його доля нагадувала долю славетного Данте, який теж більшу частину життя провів за ме­жами батьківщини, усім серцем вболіваючи за неї: «Янародився у часи гасових ламп, — писав Ремарк, — пережив період розвитку електрики та авіації. Якщо проживу 10—15років, то дочекаюся польоту на Місяць. Наука подолала все. Лише людям не вдалося стати ближче один до одного... У більшості ми не зробили ні кроку... Це страшне протиріччя. І незважаючи на все це, я вірю, що люди знайдуть шлях один до одного. Я не наївний оптиміст, але чи неможливо, щоб люди навчили­ся одне в одного доброму?».

Еріх Марія Ремарк народився 22 червня 1898 року в провінційному містечку Оснабрюці, в Нижній Саксонії. Батько письменника Петер Франц Ремарк походив із династії ремісників середнього достатку був палітурником. Мати Анна Марі за­ймалася вихованням дітей.

Раннє дитинство Еріха прийшло безтурботно, з іграми на лоні природи і святами на центральній площі, де мандрівні актори і музиканти розважали публіку. Хлопець був справжнім мрійником, рано захопився літературою, багато читав, однак безсис­темно. Читав ті книги, які приносив додому батько, щоб зробити палітурки. Однак пізніше, згадуючи дитячі та юнацькі роки, Ремарк говорив: «Мої мрії не розуміли ні вдома, ні в школі, не знайшлося і мудрого порадника, який би зумів мене зорієнту­вати у світі книг. Неможливо було уявити себе в майбутньому ніким іншим, як учителем чи аптекарем».

У 1915 році письменник вступив до католицької вчительської семінарії, підко­рившись волі батьків, які мріяли про те, щоб їх син належав до солідного середньо­го прошарку і уник участі простого робітника. Однак закінчити заклад не вдалося. Наслухавшись патріотичних гасел, які звучали скрізь, по-дитячому вірячи в усе те, що говорили про німецьку культуру, її винятковість та гуманізм, у 1916 році 18- річний юнак йде захищати «німецьку цивілізацію». Аріх Марія став бійцем добро­вільно, бо війна вважалася священною битвою.

Молодий солдат ремонтував розбиті залізничні колії, прокладав телефонні лінії, встановлював огорожі з колючого дроту. Влітку 1917 року його було тяжко пора­нено, осколок снаряду потрапив у ногу, руку, зачепив шию, в результаті чого Еріх потрапив до госпіталю у місто Буйсбург, де знаходився на лікуванні до кінця жовт­ня 1918 року. І хоча у листах він прагнув бути веселим і безтурботним, проте жахи війни, пережите на фронті забути було просто неможливо: «Мерзенне це занят­тя — у такий холод повзати по окопах, стояти на посту, замерзаючи на вітрі, і взагалі не відчувати себе людиною».

Із обпаленою душею повернувся додому. З'явилася зневіра, безнадія, спустоше­ність і марність сподівань. Наслідком цього і стала нова генерація — «втрачене по­коління», а згодом і література про нього, зачинателем якої став Ремарк. Фронтові переживання визначили характер літературної творчості митця. Ремарк у перше по­воєнне десятиліття працював вчителем, бухгалтером, репортером. Повернувшись до рідного міста, Ремарк завершив навчання в гімназії і став «запасним учителем», обов'язком якого була заміна вчителя, який захворів, в одній із сільських шкіл. Мо­лодий вчитель добирався до школи на велосипеді, робив це з великим небажанням, оскільки вже на той час його вабила література. Скоро залишив школу і став пере­биватися випадковими заробітками: давав уроки гри на піаніно, був інструктором в автошколі, навіть продавав надгробні плити. Жодна професія не подобалася, до то­го ж пережите на війні не давало спокою. Ремарк вирішив влаштувати особисте життя.

У 1924 році на одному бенкеті письменник познайомився із танцівницею і кра­сунею Ільзою Юттою Замбоною. У жовтні наступного року вони побралися, проте шлюб видався не досить вдалим. Через 5 років подружжя розлучилося. Спочатку кокетство дружини не викликало ніяких підозр, але згодом вона почала відкрито зраджувати і говорити, що вони мали на це право: «Еріх, я так само кохаю тебе. Але погодься, ми ж не міщани, ми культурні сучасні люди». У 1938 році Ремарк знову вступив з Ільзою у фіктивний шлюб, щоб дати їй можливість виїхати за кор­дон у Швейцарію, а звідти до США.

20-ті роки стали для Ремарка переломними. Він заробляв собі на життя журналі­стикою і літературними працями. Усе це було лиш етапом для переходу до справж­ньої прози. Переломним моментом став вихід роману «На Західному фронті без змін» — життєвий біль автора.

Видавництво Фішера відмовилося ще раз нагадати читачам про Першу світову війну. Минуло три місяці, і роман «На Західному фронті без змін» було прийнято до другу. Твір вийшов у газетній версії, а через два місяці побачила світ і книга. Через одинадцять місяців потрібен був додатковий тираж — щодня продавали по 20 тисяч примірників. Через два роки права екранізації придбав Голівуд, а Ремарк став найбільш популярним письменником у світі.

На перших сторінках роману подано опис буднів Першої світової війни очима рядового солдата Пауля Боймера. Пауль пішов на війну добровольцем, захищати німецьку культуру. Герой згадував, що до війни писав поезії та розпочав драму «Саул». Він переконаний, що старше покоління міцніше зв'язане з минулим, у них був ґрунт під ногами: дружини, діти, фах та інтереси, і війна не змогла їх розірвати. А у таких як він — 20-річних — були лише батьки, та у деяких — дівчина. Це не так вже й багато. У такому юнаки стали незалежними від батьків, а дівчина ще не займала головного місця у житті: «Окрім того, ми майже нічого не знали: у нас бу­ли свої мрії, захоплення і школа, більше ще нічого не встигли пережити. І від цього нічого не залишилося. Ми ще не встигли пустити коріння — війна нас знищила».

Юнак згадував військове навчання, яке бійці пройшли приблизно за десять тиж­нів. За такий короткий час їх встигли перевиховати більше, ніж навчити за десять років школи. Молодь переконали, що бездоганно начищений ґудзик важливіший, ніж цілих чотири томи класики: «Ми переконалися, що тут усе вирішує не розум, а щітка для взуття, не думка, а розклад, не воля, а муштра. Ми стали солдатами з доброї волі, із ентузіазму; але тут робили все, щоб знищити у нас це відчуття. Як­би нас послали в окопи без такого загартування, більшість із нас, напевно б, збо­жеволіла. А ми виявилися підготовленими до того, що на нас чекало».

У романі наявні автобіографічні моменти. Письменник показав переживання ге­роя через смерть своїх товаришів Кеммеріха, Вольфа. Пауль пригадав фронт, який порівняв злим водоворотом: «Ще далеко від його центру, у спокійних водах вже починаєш відчувати ту силу, з якою він вбирає в себе, повільно, майже повністю паралізуючи будь-який тиск. Зате із землі, з повітря у нас вливаються сили, потрі­бні для того, щоб чинити опір і захищатися, особливо із землі. Ні для кого іншого на світі вона не важить стільки, як для солдата. У ті хвилини, коли він прихиля­ється до неї, вона — його єдиний друг, брат, його мати. Їй, мовчазній та надійній захисниці, стогоном і криком довіряє солдат свої страх і біль, вона приймає і знову відпускає його на 10 секунд, — 10 секунд життя, — і знову підхоплює його, щоб сховати назавжди».

Пауль отримав 17 діб відпустки. Він довго збирав додому, де на нього чеками мати і сестра. У розмові з сестрою юнак дізнався, що мати вже давно хворіла, що, напевне, у неї рак. Але жінка щохвилини чекала на сина і тримала для нього солод­кий гостинець — півлітрову баночку варення. Щасливі хвилини перебування у від­пустці швидко промайнули і солдата чекав фронт. Пауль змінився, він помітив, що полюбив самотність.

Герой загинув у жовтні 1918 року, за кілька тижнів до закінчення війни. Це був один із тих днів, коли на всьому фронті було тихо і спокійно, усі повідомлення міс­тили лише одну фразу: «На Західному фронті без змін».

«Він лежав обличчям до землі. Коли його перевернули, то помітили, що він, на­певно, недовго мучився, — на обличчі в нього був такий спокійний вираз, ніби він був задоволений тим, що все скінчилося саме так».

Війна — це безглуздя і тому їй немає місця на землі. Смерті рядового солдата ніхто не помітив, бо таких смертей було дуже багато.

Після виходу першого антивоєнного роману та протягом усього подальшого творчого шляху Ремарка звинувачували то в надмірному натуралізмі, то в аполіти­чності. Але насправді він був зовсім іншим: активний гуманіст, свідомий антифа­шист, борець.

Після приходу до влади фашистів, письменник був змушений покинути батькі­вщину. Гітлерівці позбавили його німецького громадянства, визнали «ворогом на­роду», заборонили і привселюдно спалили його книги на площах у великих універ­ситетських містах. Автора звинуватили у пацифізмі. Нацистські пропагандисти цькували письменника, звинувачували його у підриві воєнного духу, в дискредита­ції і приниженні героїки німецької солдатчини. Це сталося тоді, коли Ремарк, на щастя, покинув Німеччину, поїхавши спочатку до Франції, а звідти до Австрії. До кінця життя він залишився емігрантом. З 1932 року письменник жив і працював у гостинній Швейцарії, де придбав розкішну віллу на березі озера Ларо-Маджоре в Порто Ронко. Саме тут у 1938 році побачив світ роман «Три товариші».

У 1939 році Еріх Мерія переїхав до Америки, де до кінця 1943 року жив у Лос- Анджелесі. Як європейську знаменитість його привітно зустріли у вищому світі, познайомили із Чарлі Чапліном, Гретою Гарбо, Марлен Дітріх.

З актрисою Марлен Дітріх у Ремарка склалися особливі стосунки. Молоді люди познайомилися у середині 30-років у ресторані на площі Сан-Марко у Венеції. По­бачивши її за столиком, письменник не впізнав у ній великої Дітрії. Просто звернув увагу на те, що ця жінка дуже схожа на Вільзу — його колишню дружину. Ремарк по-військовому підійшов до столика Марлен і представився: «Мадам, дозвольте представитися. Еріх Марія Ремарк». Він відчув, що серце у нього озвалося, а очі заблищали від щастя, коли Марлен промовила лише один звук. Поряд із нею за столиком сиділа маленька дівчинка — донька Дітріх Марія. Дівчина з легкістю прийняла чергового маминого кавалера, як свого батька. Марії сподобався мамин друг, на відміну від інших, він був справжнім. А інколи здавався наївним хлопча­ком, тому їй здавалося, що Марія старша за нього. Марлен спочатку сподобалося, що у неї з' явився такий відомий прихильник, але глибоких почуттів між ними не було. Ремарк по-справжньому закохався і тяжко переживав, коли Марлен ходила на чергове побачення: «Любий, тобі не варто так багато думати і хвилюватися! По­дивися на Хемінгуея. Він, мені здається, взагалі ніколи не думає і не хвилюється. І як пише». Минув час і він почав набридати. Письменник почав пити, і, щоб викли­кати у Марлен ревнощі, заводив короткі романи з жінками. У жовтні 1943 року чо­ловік написав Марлен коротеньку записку: «Завжди приходить час, коли треба зу­пинитися. Тому — адью». Після цього він переїхав до Нью-Йорка. У 1945 році побачив світ роман «Тріумфальна арка», який став справжнім прощанням з Марлен Дітріх. У цій книзі, частково автобіографічній, Ремарк розповів про своє нещасливе кохання до великої актриси.

У серпні 1947 року німецький прозаїк одержав американське громадянство, але через рік поїхав до Європи, багато мандрував, провідав батька в Оснабрюці, а потім знову повернувся до Швейцарії, в Порто Ронко. У лютому 1958 року Ремарк наре­шті знайшов особисте щастя: одружився з актрисою Поллет Годдар, колишньою дружиною Чарлі Чапліна. З нею він познайомився у 1948 році. Вже тоді зрозумів, що ніколи не хоче з нею розлучатися. Листи Поллет були зворушливими: «Мій ми­лий! По-перше, я тебе кохаю. По-друге, пишу тобі листа у перерві між зйомками. По-третє, мені роблять масаж шиї. Уявляєш, усе це одночасно!».

У середині 60-років у Ремарка виникли проблеми зі здоров'ям. Хвороба серця виявилася невиліковною. 25 вересня 1970 року письменник помер у приватній ліка­рні св. Агнеси міста Локарно від аневризму аорти. Поллет була поряд із ним. Вона прилетіла напередодні із Америки і виконала останню волю Ремарка: у 1971 році підготувала і посмертно опублікувала останній роман «Тіні в раю».

Провідними темами романів прозаїка стали:

— «втрачена генерація» («Три товариші»);

— опір фашизмові («Час жити і час помирати»);

— поневіряння емігрантів, які залишили гітлерівську Німеччину («Люби ближ­нього свого»);

— причини виникнення фашизму і застереження людства проти цього безумст­ва («Чорний обеліск»)

Ремарк зрозумів, що будь-яка війна — це катастрофа для людства, ганьба циві­лізації, це насилля над людиною. Нехтувати найбільшою цінністю на землі — жит­тям — просто не допустимо. Війна — це трагедія і для переможених, і для перемо­жців. За своїми переконаннями він був пацифістом. Пацифізм —антивоєнний рух, представники якого виступили проти всіх без винятку воєн, незалежно від їхнього характеру і мети. Прихильники пацифізму столи на позиціях морального засуджен­ня всякої збройної боротьби, пов' язаної з людськими жертвами.

Роман «Повернення» (1931 р.) був написаний майже за інерцією, як продовжен­ня «На західному фронті без змін», більше того, як свого роду епілог до цього ро­ману. Щоправда, перехід від «ми» до «я» намітився вже тут, але, здається, поки ще неусвідомлено. Завершився він у «Трьох товаришах».

Роман «Повернення» пов' язаний з першою книгою спільною ідеєю та персо­нажами. У центрі уваги письменника — доля «втраченого покоління» після по­вернення з війни, доля юнаків, які з вогненного пекла війни потрапили у не менш мерзенне пекло буржуазної дійсності. Повернення з війни не стало для них поверненням у світ життя. Розпука, страх перед животінням огортали душі ремарківських героїв.

Після останніх оборонних боїв розбите німецьке військо поверталося в Німе­ччину, охоплену революцією. «Нас охоплює неспокій. Ми не розуміємо: що від­бувається? Ми звикли діяти. Адже це революція! Тому слід щось робити. Але людина нагорі все тільки говорить і говорить. Він закликає до спокою і пороз­уміння, хоча всі й так стоять тихо й спокійно». І ще більш заплутаною і незро­зумілою, ніж війна, постала перед героями Ремарка, розчарованими буржуазно- демократичною революцією, післявоєнна дійсність. Усе начебто стоїть на своїх місцях і все ж до невпізнання змінилося. Колишні солдати почували себе так, ніби вони в чужій країні, серед людей, які розмовляли незрозумілою їм мовою. І героям, які не знайшли шляхів до активних революційних діянь, найважче при­йняти революцію. Вона їх роз'єднала. Їм здавалось, що єдина опора — це давня фронтова дружба, але вона вже не була для них захистом від смерті, і багато хто з фронтовиків, не знайшовши виходу з облуди страху і самоти, закінчили життя самогубством.

«Повернення» — розповідь про тих, кого обминули гранати війни, але розчави­ла повоєнна дійсність. Розійшлись шляхи героїв, нема вже «окопного братства», але автор намагався зберегти його як спогад про назавжди втрачену чистоту і яс­ність стосунків.

Оповідь у романі велась від імені Ернста Біркхольца, в якому продовжував жити Пауль Боймер. Саме з його вуст ми дізнались історію розпаду фронтового товариства. Один за одним залишили життя герої Ремарка: учорашній бойовий командир стріляв у свого солдата, який опинився на іншому боці барикади. Де­хто наклав на себе руки, збожеволів, інших кидали за ґрати, а дехто вибився в інфляційні мільйонери. Повернення до миру і щастя не відбулося. Гроші та майнова нерівність розклали фронтову дружбу. Тепер кожний з них сам по собі. У глибині душі хлопці сподівались, що їхні страждання не безплідні. А вияви­лося, що їх зраджено. Це твердження висловив один із героїв — Брайєр: «Бать­ківщина — загарбницькі плани, честь — жадоба до влади, нація — сверблячка діяльності у генералів».

Життя видавалось сумнівним і знеціненим. Так чи варто від нього чогось чека­ти? Це питання і вирішували герої роману, які, залишившись в живих, не знайшли свого місця у мирний час, тому що бачили тільки «фальш, пихату нікчемність і безпомічне самовдоволення». Через увесь твір Е. М. Ремарк провів невидиму лінію, яка відмежувала «наших» від «не наших», фронтовиків від тих, хто не був на полі бою. Такий розподіл аж ніяк не означав неприязні прозаїка чи його героїв до тих, хто «не нюхав пороху», він означав лише відстань, глобальну різницю у досвіді од­них і других.

Ернст Біркхольц, здавалося би, знайшов сенс існування. Він, повторюючи спра­вжній життєвий шлях Ремарка, став вчителем у маленькому селі, сподіваючись на­вчати дітей нового, істинного поняття «батьківщина», любити природу, землю. Але й учитель з нього не вийшов: «Чого я можу навчити вас? Показати вам, як зривають кільце з ручної гранати й кидають її у людину? — думає він. — Крім цього я нічого не навчився!». Біркхольц бачив, що молодь як і раніше виховувалась у мілітарист­ському дусі. Після довгих поневірянь і злигоднів Ернст здобув спокій у радощах самого буття: «Може я ніколи не буду щасливий, може, війна цю можливість роз­била, — міркував Біркхольц, — Але, гадаю, ніколи я не відчую себе безнадійно нещасливим, бо завжди буде щось таке, що підтримає мене, — хоч би й мої власні руки, або зелене дерево, або подих землі». Гору взяв оптимізм людини, слабенький і сором' язливий, що пізнала гіркоту життя і жах війни і не втратила віри у свої си­ли, зберегла міцність духу і твердість волі.

Проте, на думку Д. Затонського, таким вже був Еріх-Марія Ремарк: «бачачи навколо себе зло, що його чинили люди, він ніяк не погоджувався махнути ру­кою на людину, зневіритися в ній». Він не втратив віри у фронтове братерство, в цей осередок людяності і добра, бо знав: той, хто бачив смерть, навчився ціну­вати життя.

Звичайно, переконання письменника не могли не позначитися і на його творчос­ті. Митець звинуватив війну не тільки у фізичному знищенні людини, а й у тому, що чоловіки, які уціліли, мусили пройти нелегкий шлях повернення до мирного життя, бо вони «втрачене покоління».

Гірким пророцтвом звучали слова Ернста Біркхольца про те, що фронтові това­риші «коли-небудь знову будуть марширувати пліч-о-пліч, проклинаючи, скоряю­чись, але всі разом». І все ж треба жити. Так уже був створений прозаїк: бачив на­вколо себе зло, що його чинили люди, але не міг махнути рукою на людину, зневі­ритися в ній.

У романі «Повернення» (1931) автор показав солдатів, яких повернула батьків­щині війна живими. Тема роману «втрачена генерація». Ремарк показав, як юнаки з вогненного пекла війни опинилися у пеклі буржуазної дійсності. Гроші та майнова нерівність сприяли розпаду і фронтової дружби. У глибині душі хлопці сподівали­ся, що їхні страждання не безплідні. А виявилося, що їх зраджено. Це твердження висловив один із героїв — Брайєр: «Батьківщина — загарбницькі плани, честь — жадоба до влади, нація — сверблячка діяльності у генералів».

Звичайно, переконання письменника не могли не позначитися і на його творчос­ті. Митець звинуватив війну не тільки у фізичному знищенні людини, а й у тому, що чоловіки, які уціліли, мусили пройти нелегкий шлях повернення до мирного життя, бо вони «втрачене покоління».

Роман «Три товариші» (1938) належав до тих творів, що вплинули на душу лю­дини, її почуття. Герої цього антивоєнного твору — люди, морально скалічені вій­ною, «втрачене покоління» для суспільства. «Три товариші» — останній із трьох романів про «втрачену генерацію» (перші два «На Західному фронті без змін», «Повернення»), написаних протягом одного десятиліття і об'єднаних ідейно і ху­дожньо. Усі вони спрямовані проти війни, її антилюдської суті, та жахливих нас­лідків. Дія у романі відбувалася після Першої світової війни, у «час, який пройшов по людях, наче по рейках». У творі автор порушив ряд проблем: війни і миру, жит­тя і смерті, дружби і кохання, боротьби з насильством і наслідками війни. Пись­менник виступив на захист людини-борця.

З головним героєм Робертом (Роббі) читач познайомився у день його 30-річчя. Це вік, коли чоловік уперше підвів підсумки прожитого. У героя, як і у його друзів Гофріда Ленца і Отто Кестера, не залишилося ніяких спогадів, окрім війни. Проте вони не втратили головного — людяності і дружби.

Товариші не байдужі до чужого горя, гуманно поводяться зі звичайними жінками, а якщо якість прояви жорстокості у них і траплялися, то це швидше маска, за якою чоловіки приховали свої зранені душі. Незважаючи на спільну воєнну долю герої Ремарка доволі різні. Веселий і відчайдушний, романтичний Ленц, багатослівний, стриманий і надійний Кестер. Про Роберта автор навмис­не нічого не розповів. Герой став оповідачем, і про нього ми дізналися з його вчинків.

Порожнеча минулого життя, сповнена лише страшними спогадами і безнадією прийдешнього, змінилася розумінням необхідності жити для іншої людини. В обра­зі Роберта ми побачили, як можна віддано і щиро кохати. Коли чоловік знайомився з Пат, то переживає свою «невідповідність» їй, нервувався, коли чекав дівчину у власній вбогій кімнаті, позичаючи крісло і світильник у сусідів. Стосунки Роберта і Патриції — це справжній прояв високих почуттів, а кохання здатне подолати все. Їхнє кохання пройшло через жорстокі випробування і витримало їх. Роберт само­віддано намагався врятувати кохану і зробив усе можливе, щоб полегшити її остан­ні дні. Тоді ж на допомогу прийшли друзі: «Явже був не один. За туманом блідо- сірою дорогою мчала допомога, фари розбризкували яскраве світло... і дві руки стискували кермо, два ока холодним впевненим поглядом свердлили пітьму: очі мо­го друга».

У своїй дружбі герої Ремарка вірні до кінця. Читача змушують задуматися слова Ремарка: «Чоловік не може жити лише задля кохання. Але жити задля іншої лю­дини може».

 

«Втрачене покоління»

 

ТЯЖКА ДОЛЯ

ФРОНТОВА ДРУЖБА -

 

єдність товаришів - фронтовиків

 

РОБЕРТ ЛОКАМП

ОТТО КЕСТЕР

ГОТФРІД

ленц

АЛЬФОНС

ВАЛЕНТИН ГАУЗЕР

 

Дужий, огрядний, зовні грубий - лагідний, замріяний, ввічливий.

Вправний у \ Небагатослівний, / Людина \ Вразлива і чуйна комерції, дещо \скромний, мужній/ «лівих» переко\ людина. наївний, стійкийдпедантичний, / нань, «останній мужній, добрий, \ надійний. / романтик». чуйний, здатний на велике почуття.

К О

Х А Н Н

Я

ДЛ Я С А М О Т НІХ

Д У Ш

^ П Р И Т УЛ О К І П О Р Я Т У Н О К

РИЦАРСЬКЕ СЛУЖІННЯ