Особливості творчості письменника

магниевый скраб beletage

— відсутність гострих сюжетів;

— увага до психології героя, заглиблення у його внутрішній світ;

— дія у творах розгорталася або через діалоги героїв, або через їх внутрішні мо­нологи, розповіді про події, свідками яких вони були;

—  широке використання внутрішніх монологів;

— за «я» героя не стоїть сам автор (особистий оповідач присутній лише в рома­ні «Груповий портрет з дамою», але став фігурою умовною, не автобіографічною);

— присутність автора завжди відчувалася у думках героїв;

— важлива роль деталі, як мікроелемента дійсності, у якій одиничне поєдналося із загальнозначущим;

— наявність малоймовірних сюжетних поворотів;

— використання іронії, сатири, сарказму, антитези, підтексту, символіки;

— застосування композиційного прийому «принцип стислого часу» (дія відбу­валася протягом одного дня, але автор охопив багато подій, що мали місце раніше).

Найпривабливіша риса творчості Г. Белля — гуманізм, найвища цінність для письменника — людина і людське життя. Він виступив проти війни, хоч показав її, на відміну від Ремарка, війною переможених. Увага автора акцентувала лише на останньому періоді війни — поразці та відступу німецьких військ. Автор уникав банальних сцен, які б могли виправдати і прославити солдата, смерть героїв завжди підкреслено негероїчна, навіть жалюгідна.

Герої певною мірою нетипові, вирізнялися з «натовпу» своєю особливістю. Во­ни стали жертвами історичних обставин і водночас співучасниками національної провини. Герої-солдати даремно намагалися врятуватися від страхіть війни, пасив­но опиралися і гинули. Г. Белль поділив героїв на дві категорії: пристосуванці і не- пристосуванці.

Таким чином, у творчості Г. Белля намітилися такі проблеми:

— відповідальність кожного німця за скоєні Гітлером злочини («Поїзд точно за розкладом», «Де ти був, Адаме?»);

— негативного явища повоєнної Німеччини («Очима клоуна», «Під конвоєм турботи»);

— соціальна несправедливість та бездуховність («Дім без господаря»);

— самотність людини в оточуючому світі («Очима клоуна»)

Запитання для самоконтролю

1.    Коли виникло поняття «втрачене покоління», що покладено в його основу?

2.    Хто із письменників німецької літератури належав до «втраченого покоління»?

3. Завдяки якому твору Ремарк здобув популярність і визнання?

4.Яких проблем торкався у своїй творчості Г. Белль?

5. Що поєднало цих двох німецьких письменників і у чому їх розбіжності?

 

ЛЕКЦІЯ 6

ФІЛОСОФСЬКЕ ПІДҐРУНТЯ ТВОРЧОСТІ ТОМАСА МАННА

1.                                  Томас Манн — майстер інтелектуального роману.

2.                                   Філософський зміст «великих романів» Т. Манна: «Смерть у Венеції», «Тоніо Крегер», «Маріо і чарівник».

3.                                   Творчий метод Томаса Манна, його новаторство.

1. Томас Манн — майстер інтелектуального роману

Німецька література ХХ століття знало двох братів Маннів — Генріха і Томаса. Проте більшої популя­рності в галузі літератури здобув саме Томас Манн, який став лауреатом Нобелівської премії з літерату­ри 1929 року Карел Чапек залишив доволі емоцій­ний портрет письменника: жорстокі риси, кощавий, до суворості прямий і щось по-хлоп'ячому відкрите в обличчі. Стиль творчості Томаса Манна — аналі- тико-інтелектуальний. В. Днєпров зауважив: «У йо­го творах напружувалася загальна думка, образ пе­реходив у думку, а думка — в образ. Опис, діалог, стиль, композиція розкривали у нього інтелектуаль­ну тезу...».

Томас Манн — це найскладніший письменник XX століття. Складність його творчості викликана кризою буржуазної думки. Він був досить суперечливою постаттю: як представник критичного реалізму, з одного боку, критикував буржуазну дійсність, а з друго­го, — шукав у ній елементи позитивного. Доба, у яку жив митець, ставила складні запитання: що коїться з людяністю; чи справді розум не всевладний.

Концепція людини Томаса Манна досить складна. Його завжди цікавили ірраці­ональні і навіть патологічні сторони людського «я». Саме тому герої його творів дещо незвичайні.

Томас Манн народився 6 червня 1875 року у старовинному портовому містеч­ку Любеці на півночі Німеччини. Його батько Йоганн Генріх Манн був заможним торгівцем зерном і міським сенатором. Мати, уроджена Юлія де Сільва Брунс, була донькою німецького переселенця-плантатора з Бразилії, жінка музично об­дарована. Саме такий змішаний тип дав можливість поєднатися у Томасі двом протилежностям: стриманість і повага до людської особистості, притаманні лю­дині півночі, а також тонке відчуття і любов до мистецтва людини півдня. У ро­дині Маннів було 4 дітей — два хлопчики і дві дівчинки. Дитинство хлопця було щасливим, він захоплювався музикою, живописом, літературою, відвідував реа­льну гімназію, але йому страшенно не подобалося вчитися. Писав вірші, п'єси, які ставив для своєї родини.

Згідно з сімейною традицією, дитина повинна була одержати у спадок підпри­ємство по торгівлі зерном, проте після смерті батька від зараження крові у 1891 р. торговий бізнес довелося припинити. В 16 років Манн разом з родиною переїхав до

Мюнхена, який на той час, як і нині, був інтелектуальним і культурним центром Німеччини.

У Мюнхені юнак влаштувався працювати в страхову компанію, займався жур­налістикою і вирішив у подальшому стати письменником, беручи приклад зі сво­го старшого брата. Томас став вільним слухачем Мюнхенського університету з курсу історії і політекономії, але залишив навчання вирішив присвятити себе лі­тературі. Влаштувався редактором у сатиричний щотижневик «Сімпліціссімус», у якому з' явилися його перші оповідання, що пізніше увійшли до збірки «Малень­кий пан Фрідеман» (1898 р.) У цих оповіданнях письменник з іронічною і в той же час сумною інтонацією зобразив хвилювання молодого художника, котрий у відчаї шукав сенс життя. Манн прагнув пізнати дух свого часу, здатність мистец­тва і творчої особистості зрозуміти людську історію, що поєднала спільне та ін­дивідуальне. На початку свого творчого шляху він визначив головний принцип своєї діяльності: «глибоко пізнавати і прекрасно втілювати». На його світогляд мали вплив два протилежні напрями. З одного боку, він вважав себе послідовни­ками класичних традицій Г. Лессінга, Й. Гете, Ф. Шиллера, а з іншого, — його привабили сучасні філософські й мистецькі теорії А. Шопенгауера, Ф. Ніцше, В. Вагнера, котрі, на його думку, визначили нові шляхи пізнання трагічного світу. Певний вплив на митця мали і німецькі реалісти, від них він взяв особливу мела­нхолійність і мрійливість героїв, що не могли знайти місця у буржуазному ото­ченні. Письменник також вивчив досвід російських реалістів Л. Толстого, І. Тергенєва, А. Чехова.

Для ранньої творчості Т. Манна характерне сплетіння критичних елементів і пошук власних ідеалів, його не задовольняло існування людини в капіталістич­ному світі, який порівняв з в' язницею, намагався знайти можливість виходу в інший простір — волю, творчість, красу. Життя буржуазної родини письменник показав у першому і найбільш відомому романі «Буддендроки», котрий мав ав­тобіографічний характер і приніс авторові популярність та світове визнання. Роман «Будденброки» приніс авторові успіх та визнання. Вважалося, що це реа­лістичний твір. Саме за нього письменник у 1929 році став лауреатом Нобелів­ської премії. Роман розповідав про долю чотирьох поколінь любекського патри­ціанського роду. Основою сюжету стала історія про занепад і крах однієї торговельної фірми в Любеці. Використавши традиційну форму скандинавської сімейної саги, письменник надав творові епічних рис: в долі героїв простежува­лася доля всієї буржуазної культури.

Ознаки сімейної саги:

— стереотипна побудова;

— картини сімейної ідилії довгі і монотонні;

— обіди та вечірки перетворили у певну сцену, де розігрувався спектакль;

— добрий та дотепний дідусь — патріарх клану;

— батько-педант та симпатичне жіноцтво тощо.

У романі Томас Манн переосмислив і перебудував ці ознаки, просто спародію­вавши їх. У цьому і полягло новаторство німецького митця, який бездоганно від­творив картину деградації бюргерства. Томас Манн у своєму творі намагався знай­ти відповіді на запитання: що прийде на зміну агонізуючому бюргерству?

Підзаголовок роману — «Занепад однієї родини» — тлумачився як прояв деяких спільних біологічно-метафізичних закономірностей, але мав і соціальну характери­стику: несумісність духовно витончених людей із грубою, агресивною дійсністю Німеччини, що вступила в епоху імперіалізму. У більш широкому плані «Будденб- роки» говорять про загальний занепад буржуазного суспільства, пронизаного по­чуттям вичерпаності колишніх форм життя.

Перше покоління героїв представив Йоганн Будденброк (Старший) та його дру­жина Антуанета Будденброк. Йоганові під час наполеонівської війни вдалося нако­пичити статки і забезпечити таким чином матеріальний добробут родини.

Друге покоління — це Йоганн Будденброк (Молодший) та Елізабет Будденброк (з роду Крегерів). Син продовжив справу батька, але не так успішно, як він.

Діти Йоганна та Елізабет — Тоні, Томас та Хрістіан — є представниками тре­тього покоління родини Будденброків. Батько покладав всі надії на сина Томаса, який здавався бадьорим та енергійним лише зовні. На самоті він слабкий, в усьому сумнівався і вагався. Проте сподівався, що справу батька й діда зможе продовжити його син.

Четверте покоління родини представляв Ганно Будденброк — хворобливо враз­лива дитина: «Я ніким не хочу бути. Я всього боюсь...». Він надто тендітний і бояз­кий, захоплювався музикою (надихала мати). Хист скрипаля і композитора підніс Ганно над світом прози. Хлопець помирав від лихоманки (а по суті, від нестачі волі і непристосованості до життя) із руйнувалася родина, обірвалася сімейна лінія.

У 1905 році письменник одружився з Катею Прінсгейм, дочкою відомого мате­матика. Мав шестеро дітей, але сімейний затишок і матеріальний добробут не замі­нили духовних та інтелектуальних проблем художника. У період Першої світової війни він пережив глибоку духовну кризу.

Другий роман «Його королівська величність» було написано в умовній казковій манері. У 1924 р. вийшов роман «Чарівна гора», у якому автор подав картину ідей­ного життя буржуазного суспільства напередодні Першої світової війни 1914— 1918 років. Дія у творі розгорнулася у високогірному швейцарському санаторії, куди потрапив молодий інженер Ганс Касторп. Зустрившись із мешканцями санаторію, які втілювали різні сторони сучасної буржуазної свідомості, Ганс Кас- торп пройшов ряд етапів внутрішнього розвитку, наблизившись до поглибленого гуманістичного розуміння світу. Йому не до вподоби декаданс і смерть, він з огидою відкинув фрейдизм.

Маленьке німецьке герцогство, в якому всього 1 мільйон мешканців, продовжу­вало жити своїм життям в умовах Європи 20 століття. Бюргерсько-монархічні тра­диції призвели до повного економічного краху. Не було коштів для відбудови руд­ників, завмерла торгівля, ремесла занепали, промисловість не розвивалася, збільшилися податки. Здавалося, що кінець усьому, але знайшовся вихід: принц Клаус-Генріх одружився з донькою американського мільйонера. Батько дружини здійснив економічне диво.

Томас Манн розповів дану історію з усмішкою, іронізуючи над обивателями і титулованими правителями. Але у той же час митець висловив містичну надію на можливість поверхнево-реформаторським шляхом припинити падіння бюргерства.

Назва твору символічна. «Чарівна гора» — це місце, де раніше, ніж у низині, згуртувалася нова духовна атмосфера, центром якої став Ганс; це місце, де людина зрозуміла сенс життя. Парадоксальним було те, що людина вдосконалилася серед хворих.

Роман продовжив традиції німецького виховного роману і став одним із найва­жливіших філософських творів ХХ століття. Для нього характерна «симфоніч- ність» — своєрідний ритм розкриття і зміни тем, повернення до безлічі намічених мотивів. Роман завоював світове визнання. Його вважали одним із найбільш знач­них і складних творів німецької літератури ХХ століття.

Томас Манн цікавився долею європейської культури і, як наслідок, з'явилася його історична тетралогія на біблійну тему «Йосип і його брати», над якою працю­вав 10 років (1933—1943).

Тетралогія переповнена антифашистськими ідеями. Вона складалася з самостій­них романів «Історія Якова», «Юність Йосипа», «Йосип у Єгипті», «Йосип- годувальник». Крім того, цим романам передувала передмова самого автора «Пеке­льний шлях», що коротко було викладена історико-міфологічну та філософську концепцію книги.

У цьому творі письменник хотів показати мальовничий, ілюзорно-пластичний світ стародавності. Роботу над ним він назвав «зухвалою грою». За допомогою арсе­налу художніх засобів Т. Манн вирішив оживити стародавній світ, ґрунтуючись на легенди, міфи, пісні і сказання. З цією метою письменник у 1930 р. вирушив до Пале­стини та Єгипту, які збирався описувати. Гуманізуючи міф та показуючи його соціа­льно-історичні джерела, автор виступив тут проти характерних для фашизму спроб возвеличити міф і взагалі інтуїтивний ірраціоналізм за рахунок людського мислення. Перехід до широкого зображення історичної та сучасної дійсності і висування масш­табних, репрезентативних героїв дозволили письменникові безпосередньо і повно ви­словити найсуттєвішу проблематику епохи. Томас Манн був переконаний у тому, що лише люди порядні, чесні і шляхетні можуть змінити життя на краще.

Автор поставив за мету простежити еволюцію свідомості від колективного до індивідуального. В основу покладено біблійну розповідь про Йосипа Прекрасно­го — сина Якова. Його схопили рідні брати через заздрість і, щоб позбутися, кину­ли до в'язниці. Героя врятував купець. Йосип втік зі своєї батьківщини і потрапив до вельмишановного і могутнього чоловіка в Єгипті. Дружина господаря закохала­ся у молодого юнака, але той відштовхнув її. Тоді героїня зробила наклеп, що юнак посягався на її честь. На Йосипа знову чекала в'язниця На цей раз його звільнив народ. Історія його страждань — це історія страждання людства. У житті завжди повинне перемагати добро. Пояснюючи свої переконання написати твір на основі біблійних мотивів, Томас Манн говорив у своїй доповіді, присвяченій створенню книги: «Одного вечора в Мюнхені мене чомусь потягнуло розкрити мою стару ро­динну Біблію. Я був у захопленні і одразу почав шукати шляхи і зважувати можли­вості — чи не можливо піднести цю захоплюючу історію зовсім по-іншому, розпо­вісти її спочатку, використовуючи при цьому засоби сучасної літератури, починаючи з арсеналу ідей і закінчуючи технічними прийомами розповіді».

З 1933-го року, після приходу до влади Гітлера, Томас Манн^емігрував до Швейцарії, а з 1938 р. жив у США. У 1939 р. побачив світ роман про Й. Гете «Лотта у Веймарі» — підсумок багаторічних роздумів про творчість Й. Гете. У романі по­дано глибоке трактувалися співвідношення між мистецтвом і дійсністю, між геніа­льним художником і навколишнім середовищем.

У 1943 р. письменник розпочав роботу над романом «Доктор Фауст», який заве­ршив і надрукував 1947 р. Це філософський твір про духовні витоки усього відста­лого й реакційного, що призвело до виникнення німецького фашизму. Для Німеч­чини він мав особливе значення, у ньому автор показав духовну неспроможність інтелігенції. Манн звернувся до легенди про Фауста, яку переповідали різні пись­менники.

Головний герой — німецький композитор Адріан Леверкюн, котрий виступив носієм вад західної інтелігенції, прирік себе на сердечну спустошеність, творче без­силля і апатію. Леверкюн теж пішов на своєрідну угоду з дияволом, знехтувавши духовним даром, перейнявшись згубним честолюбством і створивши антигуманну музику. Цим і пояснилося його знущання над талантом і хибне уявлення про цінно­сті життя.

Розповідь побудована як біографія композитора Андріана Леверкюна. Він народив­ся і провів дитинство у передмісті маленького німецького містечка Кайзерсашерн. Де­який час навчався у старовинному університеті Галле на теологічному факультеті, але залишив його і професійно віддався музиці. Герой — талановита людина. Він зустрівся з Есмеральдою, дівчиною-повією, яка заразила його сифілісом. Відбулося прогресу­вання хвороби, 10-річна темрява божевілля та смерть. Але до того часу, поки хвороба перемогла, герой продовжував писати музику. Відчай, дисгармонія, нервозність, непо­слідовність звуків символізували розлад світу. Як композитор, він загинув раніше, ніж людина. Самотній та хворий, Леверкюн приніс нещастя всім оточуючим, життя позба­вило його будь-якої радості. Герой уклав угоду з дияволом. Його хворобливий мозок ототожнив особистість композитора і героя його ораторії. Галюцинації призвели до тривалої зустрічі з дияволом і бесід про смисл буття, про людське суспільство, мистец­тво. Він заклав свою душу на 24 роки творчого натхнення.

Герой загинув, його смерть символізувала не лише кінець буржуазного мистецт­ва, але й історії буржуазії.

Розповідь у творі йшла від імені старого товариша Леверкюна філолога Серену- са Цейтблома. У 1940 році помер композитор Леверкюн, а Цейтблом почав свої но­татки 27 травня 1943 року.

При описі життєвого шляху героя автор використав мотиви біографії Ніцше: та­ка ж хвороба, однакова смерть. Музика героя-композитра була пронизана такими ж ідеями, як і вчення Ніцше: песимістична недовіра до людини, страх перед руйну­ванням старого суспільства. Творчий дар, стверджував Манн, наклав на плечі ху­дожника велику моральну відповідальність. Смисл та призначення мистецтва — в служінні людям. Письменник, який чудово знався на музиці, прагнув дати опис му­зичних творів героя з професійною точністю та ретельністю. Автор підкреслив жо­рстокий, антигуманний смисл музики композитора.

Автор був переконаний, що саме інтелігенція несе відповідальність за трагічні події ХХ століття. У романі вічутний вплив Ф. М. Достоєвського.

Останні роки життя письменник провів у Швейцарії, у Цюріху. Ще 1933 року він разом зі своєю дружиною Кетрін Прінцгейм (одружився у 1905 р.) покинув Німеччи­ну. У 1936 р. його було позбавлено німецького громадянства, а також почесного док­торського ступеня Боннського університету, який повернули лише в 1949 р.

У 1938 р. родина Маннів переїхала до США. Протягом трьох років він читав ле­кції з гуманітарних дисциплін в Принстонському університеті, а з 1941 по 1942 рр. жив у Каліфорнії, займався літературою, підтримував стосунки з Б. Брехтом. Пев­ний час був консультантом з літератури в Бібліотеці конгресу США. У роки Другої Світової війни митець часто виступав у радіопередачах із засудженням нацизму і закликом до німців зупинитися. У Литві письменник мав дачний будинок. Тут, се­ред природи, письменник провів своє останнє балтійське літо: попереджений Ері- кою (донькою) та Клаусом (сином) про небезпеку, яка чатувала на нього вдома, Томас Манн не повернувся до Німеччини, де його родина була занесена у чотири чорних списки осіб, котрих гітлерівська влада позбавила німецького громадянства. Після війни, будучи вже громадянином США, прозаїк відвідав Західну і Східну Ні­меччину, де на цього чекав теплий прийом, проте повернутися на батьківщину від­мовився і продовжував жити неподалік від Цюріха. 80-річчя Т. Манна в червні 1955 року святкували в усьому світі. Помер письменник 12 серпня 1955 року в Цю­ріху.

Аналізуючи свій творчий шлях на схилі років він зазначив: «Моє життя було мінливим, але там була єдність». Творчість Томаса Манна відобразила його непро­сте життя.

Письменник відомий у світі не тільки як романіст, але і як новеліст. У ранніх новелах спостерігалася соціальна незадоволеність автора. Він розглянув сучасний світ з точки зору художника-артиста, музиканта, письменника, відданого красі і га­рмонії, а не політиці.

У новелі «Тристан» описано відхід художника-письменника Шпинеля із життя у мистецтво. Результатом його творчості став один роман, набраний шрифтом, кожна літера якого була схожа на готичний зразок. Ще й написаний він був на такому па­пері, через який проціджували каву. Цей роман прочитав лише один читач — фройлян фон Остерло, яка похвалила автора. Сам Шпинель постійно і захоплююче перечитував свій твір. Одного разу герой познайомився у санаторії з пані Клетеріан Габріелою. Вона походила із старовинного купецького роду, вийшла заміж, наро­дила дитину і тяжко захворіла. Їй подобалася музика. Закоханий герой побачив на ній останній відросток вмираючого дерева. Якщо він і любив Габріелу, то лише то­му, що в ній втілилася «краса смерті». Герой не міг стриматися від платонічного роману з нею, не допускав переродження його у фізичну близькість. Шпинель пра­гнув повернути її в царство краси. Герой досягнув мети, але кохана стала жертвою. Він попросив її виконати вагнерівського «Тристана», не знаючи, що за це виконан­ня вона розплатиться життям. Лікарі заборонили їй займатися музикою, оскільки жінка мала хворе горло.

У новелі «Маріо і чарівник» письменник відтворив атмосферу тоталітарних режимів у Європі напередодні Другої світової війни. У найтиповіших проявах від­творені трагічні політичні та психологічні колізії європейської історії ХХ століття, що залишилися в історії як епоха, яка принципово змінила світосприйняття люди­ни, розділивши історію цивілізації на дві частини — до і після війни. Антифашист­ська тема посіла помітне місце в літературах різних країн світу, а особливо — німе­цькій: Бертольд Брехт створив напередодні Другої світової війни драму- пересторогу «Матінка Кураж та її діти»; Еріх Марія Ремарк у своєму кращому ан­тифашистському романі «Чорний обеліск» намагався збагнути, як, де, чому зароди­вся фашизм і що змусило націю повірити Гітлеру; у творах Анни Зегерс «Сьомий хрест» і «Прогулянка мертвих дівчат» відобразилася доля Німеччини, героїзм і же­ртовність одних і жорстокість тих, хто потрапляє під вплив варварської ідеології.

Жанр — новела. Літературознавці назвали цей твір політичною алегорією. За формою він нагадував «невинний побутово-психологічний етюд» і став актив­ним втручанням у сферу політики та ідеології.

Історія задуму. Роботу над новелою письменник розпочав у 1929 році. У серпні того року він поїхав із родиною відпочивати на Балтійське море. Тимчасову «пау­зу» у роботі над епопеєю «Йосип та його брати» вирішив заповнити написанням невеликого зо обсягом і нескладного за художнім завданням твору. В основу нове­ли покладені особисті враження від «канікул» 1926 р., проведених в Італії. То були ідеї, що формували підвалини тоталітарного режиму націоналістичного ґатунку. Вже після ІІ Світової війни письменник відверто визнав, що у цьому творі він «до­слідив психологію фашизму й психологію «свободи». Не дивно, що постать гіпно­тизера, виступ якого Т. Манн спостерігав під час своєї італійської відпустки, вріза­лася в його пам'ять. Адже цей сеанс став своєрідним індикатором нездорового інтересу німецького суспільства та нацистських ідеологів, «темної містики», над­звичайних психологічних можливостей гіпнозу. Ці тенденції у своїй есеїстиці письменник оцінив негативно. Повернувшись до Мюнхена, він розповів у себе вдома про принизливий для Маріо (саме так звали прототипа головного героя) ат­ракціон диявола-мороки, протягом котрого, силою своїх чарів, той змусив вродли­вого юнака повірити, ніби перед ним не гіпнотизер, а кохана дівчина — Сільвестра, і щоб той поцілував його, ніби цілує її. Вислухавши батькову розповідь, старша до­нька, Ерака Манн, сказала: «Я б не здивувалася, якби Маріо його застрелив». Ця фраза дівчини, зрештою, і перетворила італійську пригоду, свідками якої стали її рідні, на новелу «Маріо і чарівник» — один із шедеврів малої прози Томаса Манна. Вбивство злого чарівника стало провідною ідеєю новелістичної фабули, хоча усі попередні епізоди твору готували цю криваву розв'язку.

Новела перетворилася у злободенну історію, пов' язану з політикою фашистської Італії. В Італії цей твір було одразу ж заборонено.

Для більшості ця новела прозвучала як пересторога, як історичний прогноз мит- ця-провидця щодо того, які наслідки можуть мати політичний консерватизм і оби­вательська сліпота.

Архітектоніка твору сприяла втіленню творчого задуму письменника. Новела вирізнялася стрункою композицією, умовно її поділили на 3 частини. Перша части­на — знайомство з курортом Торре ді Венере, друга — зображення драматичних подій, які сталися з родиною оповідача, третя — сеанс Чіпполи. Проте всі три час­тини — це єдине ціле, об'єднане фігурою оповідача, який виштовхнув на поверхню головну проблему твору: як суспільство могло пустити таку впевнену ходу нацизму країнами Європи, чи здатне воно зупинити це безумство?

Письменник порушив у новелі такі питання:

— антигуманної сутності ідеології тоталітаризму, нацизму і фашизму, маніпу­лювання натовпом, знеособлення і омасовлення людей;

— внутрішньої свободи особистості;

— права людини на вибір за екстремальної ситуації.

Сама назва твору підкреслила основний конфлікт: добра і зла, пориву до свобо­ди і поневолення, розумних здорових начал і демонізму, гармонії і хаосу, світла і темряви.

В образі оповідача легко проявлилися риси самого письменника Томаса Манна, інтелектуала-європейця, філософа, гуманіста, людини, яка болісно реагувала на прояви світового зла в Європі.

Сюжет побудований, як розповідь про виступ гіпнотизера Чіппола в італійсько­му містечку Торре ді Венере. Ця історія переповідалася від імені очевидця, який із дружиною та дітьми приїхав до курортного міста на відпочинок і потрапив на ви­ступ штукаря.

Упродовж сеансу Чіппола демонстрував чудеса штукарського мистецтва, з арти­ста перетворився на чарівника-мага (читав найпотаємніші думки своїх випадкових «піддослідних» чи розповідав подробиці їхнього життя). Він також був здатний по­вністю підкорити глядачів своїй волі, примусити їх виконувати всі його бажання. Кульмінацією жахливої демонстрації штукаря став непристойний танок загіпноти­зованих глядачів. Тут і з'явилася особистість, яка поклала край цим знущанням оповідач.

Оповідача дуже вразила атмосфера містечка, загальне враження від якої було гнітючим. «Злість, роздратування, напруження з самого початку висіли в повітрі». Йому впало в око, що чужинець почував себе гостем нижчого ґатунку серед флоре­нтійського і римського товариства. Доказом став випадок у їдальні, коли кельнер ввічливо пояснив всій родині, що «затишні місця на веранді, де на столиках під че­рвоними дашками світилися ліхтарі», які так сподобалися дітям, вони тримали для своїх клієнтів, що «адміністрація запобігала перед ними».

Упродовж усього сеансу гіпнотизер остерігався зачіпати благородну публіку і звернувся тільки до простолюду. Незаперечним історичним фактом було те, що міщанство, так звані середні прошарки суспільства, стало живильним середовищем фашизму: цей соціум позбавлений духовних прагнень та інтересів, життєвим ідеа­лам для нього став лише матеріальний добробут. Люди з народу, прості італійці, справжні патріоти по-лицарськи постали проти словоблуддя Чіпполи.

Від імені Італії, на двобій з чарівником-людоненависником став Маріо — персо­наж у білій кельнерській куртці, що цілком уособлював світло. Маріо — син дрібно­го писаря та пралі, парубок років 20-ти, кремезний, товстуватий, коротко підстриже­ний, із зелено-жовтими імлистими очима та плоским носом, покритим ластовинням. Він кілька разів виокремлюється оповідачем з колективного образу публіки. Моло­дий офіціант Маріо на перший погляд здався читачеві чемним і сором' язливим, не здатним для такої відповідальної ролі. Він не мав нічого спільного з лицарями гідно­сті, які протягом сеансу намагалися протистояти чарівникові. Однак саме цей «неге- роїчний» герой змальований як цілковита протилежність «сильної особистості», спроможний вчинити те, чого не в змозі зробити сильні духом земляки.

Для спілкування з Маріо чарівник обрав найпрекраснішу тему, якої упродовж вечора не торкнувся жодного разу, — кохання! Одурманюючи Маріо (Маріо ніби прочитав ім'я коханої «Сільвестра», а насправді його вигукнув з натовпу Джова- натто), ілюзіоніст удав з себе кохану дівчину і у такий спосіб змусив поцілувати се­бе. Це глум над святинею зрештою і підштовхнув порядного Маріо на вбивство. Усе вирішив «маленький тупоносий пістолет, й крізь оплески і сміх прорвалися два короткі, оглушливі постріли. Чіпполла боком завалився додолу, та так і лишився лежати — нерухомо, безладно, купа кривих кісток».

Відомо, що прототип юнака, реальний Маріо, ніяк не відреагував на знущання реального Чіпполи. Більше того, наступного дня, ніби нічого не сталося, обслуго­вував клієнтів. Трагічну розв'язку сюжету письменнику підказала донька. Ця думка збіглася з моральною та мистецькою потребою автора вказати спосіб, який здатний покласти край злим чарам «сильної особистості», а водночас — і перспективу не­минучого покарання будь-яких володарів натовпу

Чіппола змальований в єдності двох іпостасей — як «сильна особистість», тобто образ, пов'язаний з політичними реаліями 20—30-х років, і як напівфантастичний персонаж, співзвучний злим чарівникам із давніх легенд. Ці протилежності виявле­ні вже в описі зовнішності: обличчя вражало суворою різкістю рис; рухи — енергі­єю та самовпевненістю; манера поводитися — зухвалістю, що звикла володарюва­ти; скалічене горбом тіло, тонкі пальці, сверблячий погляд колючих очей.

Зовнішність Маріо повністю протиставляється зовнішності оповідача. Герой мав власне ім'я, тоді як чарівника автор назвав просто чарівником. Це відобразила вже сама назва новели.

Автор стверджував, що тільки так — шляхом фізичного знищення «надлюди­ни», що зазіхає на тотальне володарювання, — людська душа й може себе захисти­ти. Письменник підвів читача до висновку про те, що «сильна особистість» — це не просто людина, здатна керувати людськими масами (за допомогою нагайки підко- рював глядачів-піддослідних своїй волі), а й ідеальний проводир їхніх усвідомле­них і неусвідомлених бажань. Ось чому значне місце у творі посів детальний опис нездорової моральної атмосфери, що панувала у південному італійському містечку. Ця атмосфера пройнята настроями ідолопоклонництва.

Культ «сильної особистості» стрімко сформувався й поширився у ряді країн: Муссоліні — Італія, фюрер Гітлер — Німеччина, вождь усіх часів і народів Ста­лін — СРСР. В образі Чіпполи письменник розкрив страшну антигуманну сутність тоталітарної влади, якої прагнула така особистість, а у фіналі новели «підказав» і єдиний рішучий засіб протистояння цій владі.

Проблема «споглядального мистецтва» розкрита у новелі «Смерть у Венеції» (1911 р.), де Томас Манн глибоко проаналізував природу літературної справи, пси­хологію письменника. Автор відкрив у новелі «космополітичні» реалії курортного сюжету, які через два десятки років продовжив у новелі «Маріо і чарівник». Зміст новели неможливо зрозуміти без знання особливостей духовної еволюції автора, характеру його філософських уподобань і зацікавлення болючими проблемами су­часності. До того ж наявна у творі тема гомосексуалізму багатьом видалася на­скрізною і суттєво обмежила спроби глибокого літературного аналізу. «Смерть у Венеції» яскраво ілюструвала образ художника, проблему і призначення мистецтва. Головна тема — краси, мистецтва та його призначення. Ідея — показати протиріччя між ілюзорною красою (минуле) та дійсними чуттєвими формами життя (теперіш­нє), розкрити відмінність між мистецтвом взагалі і пошуком високого естетичного ідеалу, між «підробленим, фальшивим» та «високим, вічним» мистецтвом.

Композиція твору — це розвінчування внутрішнього стану героя. Головний ге­рой — Густав фон Ашенбах, письменник, який знайшов успіх у світі викривлених критеріїв та безглуздих ідей. Він не створив, а лише механічно відтворив, бо віді­рвався від світу. Густав — покірний долі і свідомо підкоряв дій. Він не прагнув ря­туватися сам і не дозволяв іншим цього робити. Це видно з епізоду, коли у санато­рії спалахнула епідемія. Ашенбах боявся, що хлопчик Тадзьо, яким він захопився, може покинути його і виїхати з санаторію. До того, він ще й егоїстичний, а тому не може оспівувати радісну стихію світу. Закоханість Ашенбаха в Тадзьо не мала ні­чого спільного із закоханістю в живу людину. Він нічого не знав про хлопчину — його характер, уподобання, звички, рівень розумового та емоційного розвитку то­що. І не бажав знати. Хлопець для Ашенбаха — витвір мистецтва, статуетка, сим­вол його довершеного стилю, а не жива людина.

Митець (у даному випадку письменник), який завжди показував життя, що руй­нувалося, вносив у душі «симпатію до смерті», любив усе, що помирає, не міг бути молодим у душі, а тому не виконав свого призначення повною мірою.

Новела «Тоніо Крегер» мала величезний успіх у читачів. Автор з великою пси­хологічною глибиною змалював взаємини людей мистецтва зі світом буржуазної практики. Критичний погляд Тоніо Крегера, митця за покликанням, помагав тільки «убоге і смішне». Як і шекспірівський Гамлет, герой дійшов висновку, що через свій тонкий смак він не здатен до активної дії. Герой приречений на самотність унаслідок дивного відсторонення, він сприймав відчуженість як силу, що стала на заваді таланту, хоча й дав певні поштовхи для творчості. Він прагнув повернутися до життя, але як — не знав, і лише любов змогла його врятувати від морального па­ралічу, викликаного тяжкою розумовою працею.

Отже, у творчій манері Томаса Манна поєдналися традиційні (реалістичні) і но­ваторські (модерністські) засоби відображення дійсності. Від реалізму ХІХ ст. письменник запозичив поширені описи (опис Венеції, італійських курортів), психо­логічний аналіз (автор розкриває переживання, думки, стан душі героїв), натураліс­тичні подробиці. Але прозаїк збагатив реалізм за рахунок модерністських прийомів. Живописність творів, загострення контрастів були обумовлені впливом імпресіоні­зму. Експресіоністичні елементи відчували у виразності змалювання характерів, настроїв, почуттів героїв. Особливість творів полягала також і у філософічності та алегоричності.