3. Творчий метод, новаторство письменника : Історія Зарубіжної Літератури ХХ століття : B-ko.com : Книги для студентів

3. Творчий метод, новаторство письменника

— у центрі творів — людина, її життя, суперечності людського буття;

— зосередження уваги на порухах людської душі, змінах, що відбували у психі­ці героїв;

— глибокий психологізм, прихована іронія, гра інтелекту;

— зіставлення двох світів: філістерський (обмеженого бюргерства) та життя ху­дожника; світ духовний і світ речей;

— відсутність прагнення до незвичайного, виняткового. Конкретний епізод у повсякденному житті героя змальований з підкресленим епічним спокоєм;

— негативне сприйняття дійсності, її різка і відверта критика;

— неквапливість і деталізованість описів, уміння передати глобальні колізії сві­ту художніми засобами;

— сполучення гостро аналітичного й іронічного начала з емоційною теплотою;

— ідейно-проблематичне та тематичне розмаїття;

— проникнення у людську душу, розкриття внутрішнього світу особистості, по­каз зародження почуттів;

— широке охоплення складної німецької і європейської дійсності к. ХІХ — 1 пол. ХХ ст.

— різноманітність тематики: творів історична доля Німеччини («Будденброки», «Маріо і чарівник»);

— протиставлення бюргера і митця, гострий осуд «мистецтва для мистецтва» («Смерть у Венеції»);

— викриття фашизму;

— повага до людської гідності, ницість суспільства, де ніхто не цінував справж­ні почуттів;

— показ поваги і визнання російської літератури («Російська антологія»).

Твори письменника — філософа Томаса Манна — були тісно пов'язані з кра­щими традиціями німецької прогресивної літератури. Він належав до тих представ­ників літератури, які розпочали свій творчий шлях, усвідомивши зазначення про­гресивний ідей ХХ століття. Прозаїк став засновником інтелектуальної прози, у якій образ викликав думку, а думка — образ. Митець був переконаний у тому, що, коли мистецтво існувало окремо від життя, воно не здатне дати людині повного щастя. Мистецтво, відірване від життя, не могло бути прекрасним.

Отже, Томас Манн — класик роману ХХ століття, який зумів розширити межі жанру й наповнити його новим соціально-філософським змістом. Використавши традиційні форми роману, він поглибив і перетворив їх.

Запитання для самоконтролю

1. У чому полягала складність творчості Т. Манна?

2. У яких жанрах працював письменник, наведіть приклади відповідних творів?

3. Поясніть назву новели «Маріо і чарівник». Що стало основою для її написання?

4. Чи залишилася актуальною творчість німецького письменника і сьогодні?

ЛЕКЦІЯ 7

АВСТРІЙСЬКА ЛІТЕРАТУРА XX СТОЛІТТЯ. Р.-М. РІЛЬКЕ, П. ЦЕЛАН, Ф. КАФКА

1.                                  Р.-М. Рільке — видатний австрійський поет.

2.                                  П. Целан. Пошуки нової поетичної мови у творчості поета. «Фуга смерті».

3.                                  Життєвий і творчий шлях Ф. Кафки. Поєднання реальності й міфотворчості у прозі письменника.

1. Р.-М. Рільке — видатний австрійський поет

Райнер Марія Рільке став відомим вже за життя. Йо­го визнали, ним захоплювалися всі європейські по­ети ХХ століття. Він став, за висловом М. Цвєтаєвої, «самою поезією у плоті». Поль Валері назвав Рільке «людиною-духом», який одночасно жив у двох сві­тах — земному і небесному.

Райнер Марія Рільке народився 4 грудня 1875 р. у Празі в родині дрібного чиновника Йозефа Рільке та доньки імператорського ратника Софії. Батько був вихідцем із селян, працював на залізниці, а ма­ти походили з більш знатної родини, тому шлюб виявився нерівним. Мати була примхливою і свої амбіції задовольнила лише тоді, коли син став ві­домим поетом.

При народженні хлопця охрестили доволі дов­гим ім'ям — Рене Карл Вільгельм Йоганн Йозеф Марія. Про роки дитинства збереглося багато свідчень, в основному автобіографічного характеру. Однак жоден поетичний чи епістолярний спогад не можна вважати об'єктивним. Май­же кожен текст став певною поетичною версією, інтерпретацією теми дитинст­ва. Проте з упевненістю можна сказати, що Рене в родині любили, мати до 6- річного віку балувала сина, одягала як дівчинку (можливо у пам'ять про доньку, яка померла в ранньому дитинстві). Коли Рільке виповнилося 9 років, шлюб ба­тьків розпався. Напевно, розрив спричинили матеріальні нестатки, невміння ба­тька забезпечити сім'ю, а також незадоволення матері своїм шлюбом, від якого жінка чекала аж ніяк не тихого буденного життя. Сімейні негаразди надзвичай­но вплинули на душу майбутнього поета. Він нерідко сумував, усамітнювався, відчував себе зайвим у родині. Психологічну драму поглибило і слабке здоров'я дитини, яке не дозволило брати участь в активних іграх однолітків. Рільке виріс тихим, спокійним хлопчиком, надзвичайно скромним і сором'язливим. Цю скромність він зберіг до кінця життя.

Після декількох років навчальної підготовки в одному із найкращих аристокра­тичних закладів Праги маленького Рене у вересні 1886 р. відправили у військову реальну школу в Сант-Пельтен. Батько хотів, щоб його син став військовим, однак ця кар'єра не привабила юнака, а роки навчання стали «букварем жаху». 5 років пе­ребування у кадетському корпусі поет пізніше назвав найгіршими роками у своєму житті. Через слабке здоров'я про військову кар'єру для сина батькові довелося за­бути.

Рільке направили в Лінц для навчання у торговій академії. Саме тоді у долю юнака втрутився вельми впливовий дядько, який домігся призначення для свого племінника стипендії у розмірі 200 гульденів. Це дало можливість брати приватні уроки і готуватися до нових іспитів. Рільке почав вивчати право і згодом успішно вступив до Празького університету імені Карла-Фердінанда. Спочатку вибрав філо­софський факультет, а згодом перейшов на юридичний. Проте це не зупинило його і, в 1896 р. покинути Прагу, виїхати до Мюнхена, щоб серйозно займатися літера­турою.

На час появи в Мюнхені, він вже мав невеликий поетичний досвід, складав на­віть прозові етюди, оповідання, драматичні нариси. Перші вірші поета були опублі­ковані у 1891 р. У середині 90-х років вийшло друком кілька його збірок: «Життя і пісні» (1894), «Цикорій» (1895—1896), «Вінчаний снами» (1896). Цей період при­йнято вважати раннім в еволюції художника. Його зацікавила тема природи, кохан­ня і особистого життя. Перша збірка присвячена племінниці чеського поета Ю. Цойєра Валерії. З цією мрійливою дівчиною молодого поета зв'язувала не прос­то закоханість, а й глибока дружба, прихильність, духовна гармонія. Збірка вийшла друком завдяки фінансовій підтримці самої Валерії.

Мюнхенський період творчості став підготовчим етапом для подальшої творчо­сті. У життя поета з'являлися і нові друзі. У середині травня 1897 р. до Мюнхена приїхала донька російського генерала, дружина професора-мовника Фрідріха Карла Андреаса, 36-річна Лу Андреас Саломе. До знайомства з Рене ця аристократка була подругою Фрідріха Ніцше і написала про нього книгу. Крім того, Лу писала і худо­жню прозу, досить популярну в кінці 90-х років. У свій час Ніцше запропонував Лу одружитися, але вона відмовила. Захопившись психоаналізом Лу познайомилася і здружилася з З. Фрейдом.

Саме така жінка захопила серце поета Рільке. Зустріч поклала початок романти­чним стосункам, які через кілька тижнів перейшли у пристрасть.

Закрой мне слух — тебя усльїшу я, Затми мне зренье — все равно замечу, Без язика я буду звать тебя И побреду без ног тебе навстречу. Мне руки вирви — сердцем обниму...

Спілкування з Лу протягом трьох років повністю поглинуло письменника Ріль- ке. Він оселився неподалік будинку, де мешкало подружжя. У цей час були написа­ні вірші для збірки любовної лірики, присвяченої Лу Саломе. Збірка мала носила назву «Тобі на свято», проте видана була набагато пізніше зі зміненою назвою «Мені на свято».

Разом з подружжям, а через рік вже з самою Лу Рільке здійснив поїздку до Росії, де зустрівся і гостював у будинку Льва Толстого. Він наполегливо вивчив російсь­ку мову, працював у бібліотеках, спілкувався із людьми мистецтва. У той час бага­то перекладав і навіть складав вірші російською мово. Рільке полюбив Росію. На­віть, коли оселився у Франції, то думками часто повертався до російських мотивів.

Коли молодий поет прибув до Франції, то познайомився там з дівчиною Кларою Вестгоф. Незабаром молоді люди прийняли рішення одружитися. 28 квітня 1901 р. відбулося весілля, а наприкінці року у подружжя народилася донька Рут. Після на­родження доньки, через матеріальні труднощі подружжя розлучилося. «Бідність — це мій важкий хрест», — зазначав Рільке, бо зрозумів, що літературою родину не прогодуєш. З дружиною Рільке підтримував листування, яке не переривалося ні на рік.

У цей час поет захопився мистецтвом Огюста Родена. Він писав листа відомому скульптору з проханням допомогти написати монографію про нього. Роден погоди­вся прийняти Рільке у себе. Звернення творчості авторською до цього митця дало новий імпульс власній творчості. У його естетиці сформувало поета поняття «річ», як одне з ключових у його художньому світі. До світу речей він відніс не лише ма­теріальні предмети, а й вияви природного життя, витвори мистецтва, а також реалії внутрішнього життя. Новий етап творчості Рільке засвідчила поява збірки «Нові поезії» (1907), у якій автор намагався створити світ речей.

Із серпня 1903 р. почалися подорожі Рільке містами Європи. Він був у Італії, Швеції, Бельгії, Австрії, Єгипті, Іспанії, Венеції. До початку Першої світової війни об'їхав близько 50 різноманітних міст. Одна за іншою виходили його збірки поетич­них доробок, а в Берліні відбулася постановка п' єси «Буденне життя». З усіх місць, де довелося бувати поетові, особливо відомим став замок Дуїно на узбережжі Адріа- тичного моря, маєток княгині Марії. Саме тут Рільке розпочав свої «Дуїнянські еле­гії», над якими працював майже 10 років (вони були завершені в 1922 році).

Митець тяжко пережив трагедію Першої світової війни, безглузду загибель мі­льйонів людей. В останній період творчості посилили трагічні мотиви, відчуття ха­осу світу і порушення гармонії.

З 1919 р. і до самої смерті поет жив у Швейцарії, де друзі придбали для нього старовинний будинок — замок «Мюзо». Тут він пережив останній творчий злет, подарувавши світові свої «Дуїнянські елегії» і «Сонети до Орфея». Однак жити йо­му залишалося недовгою. Захворів на лейкемію і 29 грудня 1926 р. помер у санато­рії Валь-Монт.

Рільке був тісно пов'язаний з Україною.

У квітні-травні 1899 р., побувавши в Петербурзі, він ознайомився з історією та фольклором Росії і України. Поета надзвичайно вабив Київ, українська культура і природа.

Під час другої подорожі в Росію він відвідав Л. Толстого у Ясній Поляні, а звідти поїхав до України і на початку червня 1900 р. прибув до Києва, де про­жив майже два тижні. Київ найбільше вразив поета своїми старовинними пам'ятками, церквами й монастирями. У лаврських печерах Райнер Марія бував декілька разів.

Після Києва він майже два місяці подорожував Україною та Росією. Спустив­шись Дніпром до Кременчука, відвідав могилу Т. Шевченка в Каневі, а далі поїхав до Полтави і навколишніх сел. Потім був у Харкові, а трохи згодом, у липні 1900 р., поет провів кілька днів у невеликому селі під Ярославлем, після чого покинув Ро­сію і Україну.

Україна органічно увійшла у творчість поета. Відвідини Києва дали поштовх до створення збірки «Книги годин» («Часослов»). Великий вплив на Рільке справила поезія Т. Шевченка. Під час подорожі він придбав «Кобзаря» у російському пере­кладі. Книга зберігалася у його власній домашній бібліотеці протягом його життя. Великий інтерес у поета викликала творчість М. Гоголя, особливо його українські повісті.

Саме в Україні поет знайшов зразок жаданого єднання людей і природи, землі і Бога. Рільке переклав «Слово о полку Ігоревім», написав притчі і вірші. Україна змальована ним як чудовий край безмежних просторів, край із героїчним минулим, багатою історією.

Земля без меж, вітри, рівнини, Лісів там тіні старовинні Й незмірна неба височінь, Пливуть тобі назустріч села І знов зникають вдалині, Немов прожиті щойно дні Чи пісня дзвонів...

У світосприйнятті та естетиці зрілого Рільке особливе місце відведено речам: вони були не власністю, а утилітарними цінностями. В його поетичній філософії речі — згустки «живого космосу», які живуть одним буттям з людиною, виступаю­чи її своєрідним продовженням, матеріалізованим вираженням сутності.

«Згаси мій зір...». Поезія ввійшла до циклу «Книга прощі» зі збірки «Книги го­дин», над якою поет працював з 1899 по 1903 рр. Збірка було створено у 1901 р. В основі враження від мандрів Україною та Росією 1900 р., зокрема перебування Рі­льке у Києві.

Провідним у поезії став мотив органічного злиття поета з «живим космосом», стихіями природи, що творять життя. Поезію написано у формі звертання. Автор натякав на те, що коли в людини забрати слух і зір, відчуття й почуття, переживан­ня й думки, а зрештою, і саму плоть, то те, що залишиться, буде Бог, Єдине. «Бог» — це життя, що пульсував в речах та істотах, найрізноманітніших прояви стихійної життєвої сили.

«Осінній день». Поезія ввійшла у збірку «Книга картин» (1902). Так звані «осінні поезії» писали П. Верлен, О. Пушкін, Ліна Костенко та ін. Автор провів у нй паралель між ягодами, котрим на схилі літа ще потрібно трохи часу, щоб визріти, перетворити сік у вино і самітником, котрий не міг знайти дороги до­дому. Поет наголосив, що той, «хто був бездомним, той не знайде дому, не збу­деться самітник самоти...». Ліричний герой і самітник мислили як один і той же персонаж.

«Орфей, Еврідіка, Гермес». Твір увійшов до збірки «Нові поезії», що з'явилася двома частинами (1907, 1908). Другу частину присвячено О. Родену, котрий мав значний вплив на становлення «об'єктивного», пластично-живописного стилю по­ета, спрямованого на розкриття краси предметно-чуттєвого світу. У вірші викорис­тано міф про Орфея і Еврідіку. Легендарний співак, став для поета символом поезії та її високої місії.

У «Сонетах до Орфея» Рільке підйшов до цієї теми з принципово іншої позиції: він утвердив нове, що настало владно і непереборно. Його прихід треба відчувати душею. У творах з'явився мотив Всесвіту, який мінливий як і сам поет.

Особливе місце серед творчого доробку Р. М. Рільке посіло оповідання «Пісня про Правду».

У творі автор розкрив проблему мистецтва і Бога. Справжнє мистецтво, вираз­ником якого в даному випадку є сліпий кобзар, наділене такою силою, що здатне підняти народ на боротьбу. У часи, описані в притчі, господарювали польські пани і «молоді люди навколо Києва і вгору по Дніпрі серйозно задумались». Саме на­родна пісня допомогла їм зважитись на рішучі дії. А творець такої пісні, в уявленні поета, рівний Богові.

Близькими до Бога вважав письменник і інших персонажів: шевця Петра та його родину.

Образ Остапа навіяв Рільке реальний кобзар — Остап Микитович Вересай (1803—1890) — уродженець Чернігівщини. Він осліп 4-річною дитиною, а у 15 ро­ків пішов у науку до кобзарів. У його репертуарі були думи, побутові жартівливі пісні. Улюбленим твором Вересая стала пісня «Про правду і неправду», за вико­нання якої його не один раз заарештовували. Саме її використав митець у своїй притчі.

Твір розпочав розмовою двох чоловіків. Один знаходиться у лікарні і весь час дивився у вікно. До нього прийшов товариш і розповів історію про Петра, який ма­лював образи. Він мав дружину і багато дітей. Всі одружилися, а біля батьків зали­шилися лише дочка і син Олекса. Батько хотів навчити і його малювати образи, але в Олекси все не виходило.

Одного разу Петро дав синові завдання намалювати матір Божу, але та виявила­ся схожою на Мар'яну, дочку багатія, яку покохав Олекса. Хлопець сватався до неї, але дівчина не відповіла взаємністю. Після цього батько вже не змушував дитину малювати. Тому Олекса цілими днями скитався по степу без діла. Одного разу до них завітав старий кобзар. Вони довго розмовляли, а потім кобзар заспівав пісню, яка закликала до боротьби проти панів.

Нема в світі Правди, не знайти, немає, Хто забуту Правду мені відшукає? Нема в світі Правди, не знайти до скону, Правда — під п 'ятою лютого закону, Тепер свята Правда сидить у темниці, А вельможна Кривда — з панами в світлиці. Правдо, мати рідна, орлице крилата, Де ж той син, що прийде тебе відшукати. Стане Бог великий йому на підмогу, І вкаже, єдиний, праведну дорогу

Після того, як кобзар пішов, всі чоловіки зібралися до Чернігова, де знаходився загін повстанців. Олекса також зібралися. На прощання його поцілувала мати. Жит­тя родини протікало, як завжди. Всі ніби не помічали, що немає сина. І лише батько ставив тоненьку свічечку перед образами.