2. П. Целан. Пошуки нової поетичної мови у творчості поета. «Фуга смерті»

_ __________________ Пауль ЦЕЛАН 1920—1970 — видатний поет другої

"                        половини XX століття, творчість якого однаковою

мірою належала кільком європейським.

Чернівці: дитинство і юність. 23 листопада ^    1920 в Чернівцях народився Пауль (Пессах) Анчель,

який, починаючи з 1947 p., назве себе Паулем Це- С?     ланом. Йому судилося стати одним із найбільших

німецькомовних поетів XX сторіччя. Його батько fc^j/    Jleo Анчель-Тайтлер був небагатим єврейським ко­

мерсантом, а рідна Буковина, яка з 1877 року нале- .     жала Австро-Угорській імперії, у 1918 році увійшла

до складу Румунії.

Восени 1926 року малий Пауль вступив до поча­ткової (народної) школи, потім упродовж 1930— 1935 pp. навчався в елітарному «Православному лі­цеї» — румунській державній гімназії, а восени 1935 р. перейшов у «Ліцей велико­го воєводи Михая», який традиційно славився ліберальним ставленням до єврейсь­ких школярів. У 1938 р. майбутній поет склав випускні іспити і вирушив до Франції навчатися медицини.

Війна. Окупація. Життя на межі смерті. Після початку Другої світової війни Паулю довелося повернутися на Буковину і продовжити навчання на факультеті романістики Чернівецького університету. З 1940 року юнак вивчав російську мову, працював перекладачем. У 1941 р. Буковину окупували румунські війська, у Черні­вцях розпочалися каральні акції проти єврейського населення. Фашисти депортува­ли Целанових батьків до концтабору, у якому вони й загинули. Сам Пауль також потрапив до румунського трудового табору, але йому пощастило вижити. Події тих років трагічно позначилися на всій подальшій творчості поета, вони стали її сутніс­тю, хоча й не завжди висловленою «відкритим текстом».

Бухарест. Відень. Пошуки самого себе. Після визволення Буковини поет працював санітаром у шпиталі, потім продовжив навчання в університеті. У 1945 р. він перебрався до Бухареста, співпрацював з видавництвом «Російська книга», перекладав румунською мовою твори російських письменників. 1947 року в бухарестському часописі «Агора» з'явилася перша публікація — три вірші, підписані псевдонімом, який згодом стане постійним («Целан» — анаграма справжнього прізвища поета). У тому ж році Целан поїхав до Відня. Проте фінансові нестатки (щоб видати першу книгу «Пісок із урн». (1948, 500 примірників, згодом увесь наклад був вилучений автором) Пауль змушений бу позичити гроші у друзів); брак особистих і творчих контактів завадили йому на­довго затриматися в австрійській столиці.

Париж. «Мак і пам'ять». У 1948 р. митець переїхав до Парижа, де невдовзі за­приятелював з франко-німецьким поетом Іваном Голлем. Після війни Голль писав лише французькою, а Целан перекладав його вірші німецькою мовою. У 1950 р. Товариш помер від лейкемії, а через два роки побачила світ збірка творів Целана «Мак і пам'ять». Згодом у 1960 році, вдова Ґолля звинуватила Целана в плагіаті. У скандал, що вибухнув після цієї заяви, втрутилася Дармштадська академія, яка піс­ля ретельного аналізу довела цілковиту безпідставність таких звинувачень.

Книга «Мак і пам'ять» (1952) склалася переважно з елегійних віршів, що утво­рили своєрідний цикл. Навіть за самою тематикою (оплакування загиблих, скорбо­тна пам'ять про мертвих, протистояння пам'яті і забуття) ці поезії можна класифі­кувати як елегії. Для структури цього жанру вельми істотним є принцип антитези, у Целана за даним принципом побудована ціла збірка. Найчастіше вживані слова си­мволізували протилежні поняття: вода — вогонь, камінь — серце, забуття і т. д. Для його поетичної творчості також характерне прагнення до синтезу: приміром, у знаменитій «Фузі смерті», незважаючи на загальну елегійну домінанту, поєднано кілька ліричних жанрів. Для посилення емоційного враження, розширення «арсена­лу» мови поет імітував форму фуги, узяту з іншого виду мистецтва.

Целан — поет апокаліптичного світобачення, і його образи впливали швидше на емоційному рівні, аніж спонукали до роздумів. Але з другого боку, целанівська лі­рика емоційна настільки, наскільки може бути емоційним шок.

«Від порога до порога». У 1955 р. побачила світ збірка «Від порога до порога». Якщо антитеза у назві книги «Мак і пам'ять набула розвитку і в тематичному (бо­ротьба пам'яті та забуття), і в лексичному (використання антонімічних слів-понять) планах, то друга збірка протиставлення вже не містить — навпаки, тут обидва складники мають однакову вартість (поріг забуття і поріг пам'яті), між ними не іс­нував будь-якого протистояння. У своїй другій збірці, повертаючись до текстів, на­писаних раніше, Целан наче піддав ревізії колишні орієнтири, перевіривши вірші часом, намагавшись визначити, наскільки точними були давні метафори і що вийде, якщо впровадити їх у новий історичний контекст.

«Мовні ґрати». Принцип пошуку провідної метафори і створення навколо неї усього тексту зберігатиметься і в наступній збірці автора — «Мовні ґрати» (1959). Метаморфози слова, його пригоди в епоху, що не надається до описання, — одна з головних тем творчості поета цього періоду. Він дотримувався тези: після Освенці- ма людство приречене жити у проміжку між останнім актом історії і віддаленим на невизначений термін Страшним Судом. Що ж до мови, то хоча вона пройшла через страшний час, але не породила слів для зображення того, що сталося. Поета жахав той факт, що мова не здійснило «акта правосуддя». Саме цим пояснювала відмова Пауля від спроб «поетизувати світ»: він оперував словом, створеним «за образом і подобою мовчання», тяжів до герметичності, розвінчав усталені літературні при­йоми «шоком незрозумілості». На його думку, мовчання, з одного боку, є перена­сиченим розчином, у якому елементарні «ґратки мови», зрештою, сформували кри­стали поезії, але, з другого боку, на певній стадії цей розчин перетворився на кислоту, здатну взагалі розчинити ці «кристалічні ґратки». Інтенсифікація мовчан­ня виявилася, приміром, у графічній організації тексту: рядок нерідко складається з одного слова або навіть складу. Відтак з плином часу поетика Целана тяжітиме до дедалі більшої абстрагованості, зашифрованості, ускладненості мови.

Потойбіч людства. У збірках «Троянда нікому» (1963) і «Переведення подиху» Целан відмовився від «гри з метафорами». Водночас у нього з'явилися «нонсенс - вірші», акцент перенісся на гру, іронію та сарказм.

У цих книгах, а також у збірці «Ниткуваті сонця» автор надав надто суттєвого значення проблематиці «сказаності» світу, темі складності у мовленні. Він писав навіть про можливість «пісень потойбіч людства» — тобто про певну утопічність взагалі.

Упродовж багатьох років Целан страждав від важкої депресії і, починаючи з трав­ня 1965 року, кілька разів лікувався у психіатричних клініках. А 20 квітня 1970 року Пауль Целан пішов з життя, стрибнувши у Сену з паризького моста Мірабо.

Вже після смерті поета побачили світ його книги «Диктат світу» (1970) та «Реш­тка снігу» (1971), а також вибрані «Вірші у двох томах (1975) та «Зібрання творів у п'яти томах» (1983). Крім того, його визнали одним із найкращих перекладачів ні­мецькою мовою, він став лауреатом премії міста Бремен (1958) та бюхнерівської премії (1960). Українською мовою поезію видатного уродженця Чернівців перекла­ли М. Бажан, В. Стус, Л. Череватенко, М. Фішбейн, М. Новікова, М. Білорусець, П. Рихло. 1992 року на батьківщині поета встановлено його монументальне погруддя.

Ім'я П. Целана оточене в історії літератури ореолом немеркнучої поетичної ле­генди. Він — «принц новітньої поезії», «князь метафор», «таємний король німець­кої лірики», як писала про нього критика. Але до яких би епітетів чи характеристик вона не вдалася, безперечно одне: Пауль — явище поезії XX ст. неординарне. Його сміливо поставили в один ряд з найбільшими новаторами сучасної поезії, такими як Г. Аполінер, Г-М. Рільке, Ф. Гарсіа Лорка, Т.-С. Еліот, Е. Паунд.

Целан дав голос повоєнній німецькій ліриці, яка після краху фашистського рей­ху, після всіх трагедій і катастроф втратила мову, заніміла. Своїми віршами він ви­вів її зі стану заціпеніння, вказав шлях, яким можна було рухатися вперед, вселив віру у майбутнє. І, можливо, цілком закономірно, що цю шляхетну місію здійснив чужинець, народжений не в Лейпцигу, Франкфурті чи Дюссельдорфі, а в далекому, незнаному для німців, таємничому буковинському місті, яке в їхній уяві поставало екзотичним, ілюзорним, майже міфічним.

Упродовж тривалого часу поет був загадкою для своїх читачів і коментаторів, загадкою, яка, можливо залишилася нерозгаданою ще й сьогодні. Загадкою було його життя, в якому переплелося з півдюжини етнічних елементів — єврейський, німецький, австрійський, слов'янський, румунський, французький. Загадками стали назви багатьох поетичних книжок, які, за винятком хіба що перших трьох, можна перекласти лише приблизно, оскільки вони були або авторськими новотворами, або ж багатозначними поняттями, що не мали точних відповідників в інших мовах, отож вони певною мірою лише наблизилися до оригіналу. Загадками були, зреш­тою, самі його вірші, такі не схожі на поезію попередників.

Образний світ Целана вражав своєю розкутістю, несподіваністю асоціацій, смі­ливим візіонерством, алогічною фантасмагорією навальністю метафоричних рядів: «На пагорбах яру зірки полуденні рясніють»; «Нехай твоє око буде в комірці сві­чею, а погляд твій — ґнотом. Дозволь мені бути настільки сліпим, щоб ґніт запали­ти»; «Ми грали в карти, я програв зіниці; позичила ти коси — теж програв... Ми бу­ли мертві, дихати могли»; «Голки води зшивають докупи розірвану тінь». У його поезії «копають могилу в повітрі» і «орють зубами поріг, тут Господь молиться до людей», а мертві «брунькуються і розквітають».

Улюблені слова й поняття лірики — камінь, попіл, сніг, око, волосся, серце, кров, троянда. Улюблені кольори — синій, (блакитний), сірий, бурий. Усланові ві­рші — це постійний діалог з уявним співбесідником, яким була кохана жінка, доб­рий товариш, просто перехожий на вулиці, навіть сам Всевишній. Нерідко поезії побудовані за принципом асоціативного монтажу, на стиках якого виникли сугес­тивні поля або й справжні «безодні» підтексту. Целан багато експериментував, він безперервно рухався вперед до тільки йому відомої мети. «Дійсності нема, дійс­ність потрібно віднайти і завоювати» — таким стала його поетичне кредо.

Пам'ять і забуття — теми, які стали осердям творчості. З особливою силою вони прозвучали у знаменитому вірші «Фуга смерті», який відобразив трагедію і страж­дання єврейського народу під час Другої світової війни. Цей твір, що ввійшов у ні- мецькомовних країнах навіть до шкільних хрестоматій, посів у творчості Целана таке ж місце, як, скажімо, «Герніка» у творчості П. Пікассо. У «Фузі смерті» відбу­лося страшне протиборство двох непримиренних начал — жорстокості й гуманіз­му, варварства й милосердя, звіра і людини. Це протиборство нерівне, в своїй суті фатальне і від цього ще страшніше, бо ж німецькому комендантові концтабору, па­тологічному садистові, схильному до сентиментів, протистояння лише смиренна покора безправних і приречених в'язнів. Вірш ґрунтувався на музичному принципі контрапункту, в ньому виділилися кілька лейтмотивів, які розвивалися, перепліта­лися у складних конфігураціях, зливалися воєдино. «Фуга смерті» — зразок сугес­тивної лірики з надзвичайно складною композиційною структурою. Вона насичена міфологічними й літературними ремінісценціями, глибоко зашифрованими алюзія- ми і вимагала від читача інтенсивної асоціативної співтворчості.