3. Життєвий і творчий шлях Ф. Кафки. Поєднання реальності й міфотворчості у прозі письменника : Історія Зарубіжної Літератури ХХ століття : B-ko.com : Книги для студентів

3. Життєвий і творчий шлях Ф. Кафки. Поєднання реальності й міфотворчості у прозі письменника

Франц Кафка (1883—1924) творчість Франца Каф- ки, відмічена 1915 р. премією Фонтане, привернула увагу лише в 40 р., коли його сприйняли на Заході як метра модернізму. Письменник показав відчу­ження особистості, ізольованість людини в буржуа­зному суспільстві, її приреченість на страждання. «Тільки люди, яких уразила однакова недуга, розу­міють одне одного» — такий запис він зробив, у 20 років.

Франц Кафка за національністю єврей, писав і вивчав німецьку мову. Продовжив традиції Гофмана і поєднав у своїй творчості реальний та ірреальний світ, що ускладнило його читання. 21 червня 1913 р. він записав у своєму щоденнику: «Який жахливий світ юрмиться у моїй голові! Але як мені звільнити­ся від нього і звільнити його, не розірвавши. Та все ж таки краще тисячу разів ро­зірватися, аніж ховати або поховати його у собі. Для цього я і живу на світі, це мені цілком зрозуміло». Усе своє життя він роздвоювався між своїм духовним жит­тям, яке вважав фантастичним, бо воно було сповнене страхіттями та жахами, та реальним, ще страшнішим, оскільки суперечило людському єству. Світ для нього, таким чином, був розчахнутим на поетику сновидінь і брудну прозу життя.

Писав прозаїк дуже багато, але за життя вийшло всього три збірки: «Спостере­ження», «Сільський лікар», «Художник голоду» («Голодомайстер»). Після смерті митця з'явилися романи «Процес» (1925), «Замок» (1926), «Америка». Всі вони бу­ло незавершеними.

У книзі чеського музиканта і літератора Густава Яноуха «Розмови з Кафкою» зна­ходимо такі рядки: «Ви змальовуєте поета якимось надзвичайним велетнем: ноги його на землі, а голова зникає десь у хмарах... Насправді ж поет набагато дрібніший і сла­бший за звичайну людину, тому що він значно гостріше та сильніше за інших відчував тягар земного буття. Для нього спів — лише лемент. Творчість для художника — страждання, за посередництвом якого він звільнив себе для нового страждання. Він не велетень, а лише строкатий птах, зачинений у клітці власного існування».

Прізвище Кафка у перекладі з чеської означало «ґава», на що його носій заува­жив: «Це моїй родичці живеться краще, ніж мені. Щоправда, у неї підрізані крила.

Зі мною цього робити не треба, оскільки мої крила відмерли. І для мене не існують ані висоти, ані далечінь...».

Письменник дійсно став однією з найвидатніших постатей у європейській літе­ратурі ХХ століття. Уявити без його творчості цей період просто неможливо. Проте мало статися так, що ніхто і не дізнався б ні про нього, ні, тим більше, про його творчість. У своєму заповіті чоловік визначив долю свого творіння, щоденників та листів: вони повинні були віддатися вогню. На щастя, товариш письменника Макс Брод насмілився не виконати цю умову заповіту. І таким чином до сучасного чита­ча дійшло майже все, що було створено ним.

Народився визначний австрійський письменник-модерніст 3 липня 1883 року у Празі, що була тоді містом Австро-Угорської імперії, в єврейській родині. Рік наро­дження виявився видатним: помер Ріхард Вагнер — відомий німецький композитор і диригент; пішов із життя французький живописець Едуард Мане; в Чехії народив­ся Ярослав Гашек, який прожив 40 років, як і Кафка; в Італії — народився фашист­ський диктатор Беніто Муссоліні.

Франц був єдиним сином у сім'ї Германа та Юлії Кафки (два хлопчики, які на­родилися після нього, прожили недовго). Крім Франца, батьки мали трьох доньок: Еллі, Валлі, Оттла. Із наймолодшою сестрою у Кафки до кінця життя залишилася ніжна, зворушлива дружба. Листи до неї складуть окрему книгу.

Батько письменника наполегливою працею зібрав невеликий капітал і став дрібним фабрикантом, власником галантерейної крамниці. У сім'ї це був деспо­тичний тиран, який своєю дріб'язковою прискіпливістю та жорстокістю зробив життя усіх мешканців дому нестерпним, а особливо сина Франца. Сімейні стосун­ки з батьком були швидше сімейними путами: «...я з давніх пір ховався від Тебе — у свою кімнату, в книги, в навіжені ідеї, в божевільних друзів; я ніколи не говорив з Тобою відверто... ніколи не виявляв родинних почуттів... Я був боязкою дити­ною. По суті своїй Ти добра і м'яка людина, але... Ти виховував дитину тільки відповідно до свого особистого характеру — силою, криком, запальністю... Ти прагнув виховати в мені сильного і сміливого юнака... Я пригадав лише один випа­док із дитинства. Якось вночі я увесь час скиглив, просив пити, а певно почасти, щоб позлити Тебе, а почасти, розважитися. Після того, як сильні погрози не до­помогли, Ти вийняв мене з ліжка, виніс на балкон і залишив там на деякий час са­мого, перед замкнутими дверима... Тоді я, зрозуміло, затих, але мені була заподі­яна глибока образа... Ось, виходить, якою нікчемою я був для тебе.». Батько придушив волю хлопця, позбавив його віри у власні сили і викликав до себе по­чуття страху, ненависті та відрази.

Хлопця постійно з самого дитинства переслідував страх: перед батьком, перед грубою нянькою-чешкою, перед сусідськими хлопцями, а незабаром до цього дода­вся ще страх перед школою та вчителями. Усього він не позбувся все своє життя і даний епізод вплинув на формування характеру творчості.

У школі Франц навчався добре. Сім'я переїздила із місця на місце, змінювали школи, гімназії, і кожне нове оточення додавало нової паніки і переживань. Хло­пець захопив грою на скрипці, багато читає. На вимогу батька Кафка здобув юри­дичну освіту у Празькому університеті, однак усе своє життя прослужив дрібним клерком у страховому агентстві, категорично відмовившись займатися справами батькової фабрики і віддаючи себе самого і весь свій вільний час ненависній Кафці- старшому літературі. Юнак паралельно відвідував лекції на філософському, мисте­цькому факультеті, виявляв зацікавлення до хімічних наук. У 1906 р. закінчив уні­верситет, працював як юрист у різних установах Праги, але повсякденна робота не задовольнила, оскільки захопився літературою. Однак страх перед життям не зник. Можливо, щоб його подолати, Кафка вчився танцювати та їздити верхи.

На перший погляд, біографія Кафки небагата на події. До вже сказаного слід до­дати, що він почав друкуватися з 1908 р., і за життя видав дуже мало: лише шосту частину того, що було ним написано. Але це пояснювало не цензурними чи яки­мись іншими переслідуваннями, а виключно особливостями особистості письмен­ника: він свідомо писав свої твори, так би мовити, «в шухляду», бо не любив дру­куватися. Надруковані твори читачі і критики сприйняли задовільно. Письменник- початківець отримав найпочеснішу премію Фонтане (вища нагорода з літератури у Німеччині). Для нього власна творчість, як і мистецтво в цілому, було більш реаль­нішою категорією, ніж саме життя. Він швидко знайшов цікаву форму викладу — притчу, яка перетворилася у художню метафору.

Він не був схожим на інших. Один із його німецьких біографів писав: «Як єврей він не був своїм серед християн. Як індиферентний єврей... він не був своїм серед євреїв. Як людина, що розмовляло німецькою, він не був своїм серед чехів. Як єврей, що розмовляв німецькою, він не був своїм серед німців. Він, ніби голий серед одягне­них. Як службовець із страхування робітників він не цілком належав до буржуазії. Як бюргерський син — не зовсім до робітників. Проте і на службі він не був увесь, адже відчував себе письменником. Але й письменником він не був, бо віддавав усі сили сім 'ї. Водночас він був у своїй родини більш чужим, ніж будь-хто інший».

Чужий серед людей, чужий у своїй сім'ї, самотній у товаристві друзів, раону та­кож не був одружений, а своїй нареченій відмовив двічі. Серед численних комплек­сів Кафки — комплекс перед жінками. Він мріяв створити сім' ю й виховати дітей. Проте так і не зміг пов' язати долю з жодною із жінок, які любили і жаліли його: «Мені здається неймовірним, що я навчусь жити з кимсь. Мені необхідно багато бути одному. Все, що мною створено, — це плоди самотності. Усе, що не нале­жить до літератури, я просто ненавиджу, воно мені набридає». У 1912 р. до Фра- нца прийшло перше серйозне захоплення: він познайомився з Феліцією Бауер, сте­нографісткою з магазину. Між ними виникло листування, а потім дружба, після чого юнак насмілився попросити руки. Дівчина погодилася вийти за нього заміж, однак весілля не відбулося. В одному з листів коханими зізнався своїй подрузі: «Перешкодою мені став страх перед можливістю бути щасливим». Через декілька місяців він знову запропонував Феліції вийти заміж, проте і вдруге не наважився це зробити.

Все життя Кафка боявся стати порядним буржуа і остаточно пов' язати своє жит­тя шлюбом. Навіть тоді, коли він захопився чеською журналісткою Міленою Есен- ською, з якою познайомився у 1920 р. В одному з листів до Мілени було таке зі­знання: «Куди б я не озирався, звідусіль на мене надходить чорна хвиля. Я хворий душевно, легенева хвороба — лише привід розірвати стосунки. До всього ж я люб­лю не тебе, а моє, через тебе мені подароване буття». Згадана Кафкою легенева хвороба — туберкульоз, на який він страждав з молодих років.

У вересні 1923 р. Франц виїхав в Берлін до Дори Дімант, юної привабливої кра­суні, з якою познайомився у пансіонаті відпочинку єврейського Дому. З Дорою, ко­тра фактично стала його дружиною (громадянський шлюб), письменник нарешті отримав бажаний душевний спокій і був щасливий останні місяці свого життя. Офіційній реєстрації шлюбу завадив батько Дори, для якого Франц був достатньо порядним євреєм.

Через шість місяців після приїзду прозаїка в Берлін його здоров'я різко погір­шилося, і лікування, на жаль, не дало ніяких позитивних зрушень. Три місяці він перебував в агонії: рушився не лише організм, а й свідомість. 3 червня 1924 р. Ми­тець помер у санаторії «Кірлінг» в Австрії у присутності Дори Дімант та товариша Роберта Клопштока. Тіло письменника було перевезено в Прагу і поховано на єв­рейському Страшницькому кладовищі.

У літературному світі смерть Франці Кафки пройшла майже непоміченою. Єди­ним відгуком став некролог, який опублікувала Мілена Есенська у празькій газеті «Народні листи»: «Він був сором'язливим, ніжним і добрим, однак написані ним книги жорстокі та хворобливі. Він бачив світ, наповнений небаченими демонами, котрі знищували безпорадну людину. Він був художником і людиною з цілком чут­ливою совістю, що чув навіть там, де глухі помилково відчували себе в небезпеці».

Про нього після ІІ Світової війни говорили, що він жив у трьох світах: світ, де він раб і підкорявся законам; світ його батька, який наказував і обурювався з при­воду невиконання наказів; світ, у якому жили вільні і щасливі люди.

Творчість Кафки належала до експресіонізму. Твори письменника були спов­нені ідеями абсурду, в них відчувалася прихована єдність надлюдського і буденно­го, фантастичного і реального.

Прозаїк писав романи, новели, притчі, афоризми. За життя було видано кілька невеликих за обсягом книжок. По смерті надруковано понад 30 новел і всі три ро­мани: «Америка», «Процес» і «Замок». Нині його спадщина складає десять томів, куди увійшли також «Щоденники» 1910—1923 рр., «Листи 1902—1924», «Листи до Мілени», «Листи до Феліції», «Листи до Оттле та родини».

Дослідники виділили два чинники, які найбільше вплинули на появу інтересу знавців літератури до творчості Кафки за чверть століття по його смерті. По-перше, це європейська внутрішня ситуація 30—40-х рр., яка своєю моторошністю була дуже схожа на світ, змальований у творах автора. По-друге, існування спорідне­ність між ідеями французького екзистенціалізму (Ж.-П. Сартр, А. Камю, Г. Марсель) та світом письменника, що також сприяло популярності його творів.

Новели Кафки. Рання мала проза митця, створена ним протягом 1904—1910 рр., увійшла до збірки «Споглядання». Уже у перших творах прозвучали типово «каф- кіанські мотиви» — обездуховлене існування, обезцінене життя, негуманне став­лення до людини, її жахлива самотність та відчайдушні спроби бунту. Окремий, описаний у новелі чи притчі випадок здійнявся з типовим, загальним. Уже у ранніх творах Франц прагнув надати неправдоподібним ситуаціям зовнішньої правдоподі­бності, а парадоксальний зміст умістити у прозову, буденну форму.

За одну ніч, з 22 на 23 вересня 1912 р., він написав новелу «Вирок». Тоді і зро­бив запис у щоденнику: «Лише так можна писати, лише одним заходом, у стані отакої цілковитої оголеності тіла й душі». Героєм твору став Георг Бендеман, мо­лодий комерсант. Він виділився з батькового бізнесу, успішно вів власну справу, однак забув про свій обов'язок перед батьками і друзями. Це призвело до руйнації любові і віри. У творчості Кафки численні молоді комерсанти й чиновники прагну­ли створити собі забезпечене існування, але, віддавали всі сили професії, дегумані- зували себе і завдали шкоди родинним зв'язкам. Георг Бендеман загинув, ставши, з жертвою власного егоїзму. Замість того, щоб прийти на допомогу другові, що по­їхав до Петербурга, захворів і зазнав там ділові невдачі, герой написав йому пусті листи, не згадавши в них навіть про свої успіхи й вигідний шлюб. Георгів батько недаремно кинув синові у вічі звинувачення, що ніякого друга у нього в Петербурзі немає, адже з друзями так не поводили. Хлопець захоплений справами і власним благополуччям, перестав турбуватися про рідних, і без його уваги просто деграду­вали, переживали духовну кризу, відчували приховану ненависть сина. Батько не просто був обурений на дитину, він вчинив над ним розправу і тому уособив кара­ючу долю. У новелі показано зіткнення людини з фатумом, у якому та потерпіла неминучу і непоправну поразку. Георга не могла звинуватити жодна суспільна ін­станція, але караючим судом стала його сім'я. Батько присудив сина до страти — «страти водою», і він, підхоплений невідомою силою, побіг із дому. Герой кинувся з моста в воду, встигнувши промовити: «Любі мої батьки, і все-таки я вас любив».

Ймовірно, що основа «Вироку» цілком правдоподібна і типова для буржуазної родинної традиції та звичаїв: молодий спадкоємець безжально відтіснив від справ старого главу торгівельної фірми. Кафка надав ситуації фантасмагоричного харак­теру, ніби спеціально «замаскував» суть конфлікту сина і вдівця-батька.

Серед інших визначних зразків новелістики Кафки — «У виправній колонії», «Гігантський кріт», «Звіт для Академії», «Як будувалася китайська стіна», «Дослі­дження одного собаки» та ін.

У 1912 р. прозаїк почав працювати над романом «Без вісті зниклий», який Макс надрукував у 1927 р. під назвою «Америка». Роман залишився незавершеним: письменник написав 6 розділів, а 1913 р. опублікував окремо лише його першу час­тину — «Кочегар». Головний герой твору — 16-річний Карл Россман. Батьки ви­слали його з Праги до Нью-Йорка через те, що він спокусив покоївку, і та чекала від нього дитину. В Америці скромний, наївний і чуйний юнак живе у свого замож­ного дядечка. Після конфлікту з дядьком Карл опинився просто на вулиці, став во­лоцюгою і потрапив до лиходіїв. Душею хлопець тягнув до людей, бажав їм допо­магати, але через різних егоїстів і демонічних пройдисвітів, що використовували його, він раз у раз потрапляв на слизьке. Виявилося, що вплутався у неприємні й таємничі авантюри, його звинувачували у злочині.

Врешті-решт, незважаючи на всі негаразди, Карл знайшов собі роботу ліфтера в готелі, а згодом потрапив до акторської трупи. Кафка чітко висловив у романі свою життєву позицію: людина безмежно самотня, вона протистоїть цілому світові і є безсилою у цьому протистоянні. У своєму щоденнику письменник відмітив: «Карл знайде і роботу, і батьківщину, і навіть батьків. Але його, як і інших героїв, очіку­вала передчасна смерть».

В «Америці» людину протиставлено чужому і ворожому світові (як і взагалі в усіх творах Кафки). В 1914—1915 рр. Кафка написав свій другий незавершений роман «Процес», який вийшов у світ 1925 р. Упродовж 1921—1922 рр. автор плідно працював над останнім, теж незавершеним романом «Замок». Усі його романи ма­ли трагічний фінал (передбачений, хоча й не написаний, бо твори незавершені), і це не випадково. Адже конфлікт людини і суспільства, людини і життя, на думку письменника, неможливо розв'язати, так само, як і неможливо подолати людську відчуженість.

Важливе місце у творчості прозаїка належало притчам. Притчевий характер освоєння дійсності дослідники вважали чи не найголовнішою рисою стало худож­нього світу. Притча набула риси дійсності, так уміло поєднав письменник елементи реального і фантастичного.

Одним із найцікавіших у Кафки стали невеликі за обсягом притчі «Правда про Санчо Пансу» та «Біля воріт Закону». 1922 р. письменник написав один із підсум­кових своїх творів — «Про притчі».

Ще одним визначальним для творчості письменника жанром стали афоризми, які були опубліковані лише після смерті автора у 1931 р. Макс Брод об'єднав їх під назвою «Роздуми про гріх, страждання, надію та істинний шлях», а другий цикл носив назву «Він. Нотатки 1920 року». Афоризми присвячені релігійним, філософ­ським, моральним проблемам. Серед них траплялися і суто оптимістичні, або й ціл­ком негативні, наприклад: «Ми були створені, щоб жити в раю, рай був призначе­ний служити нам. Наше призначення було змінене; чи сталося це й з призначенням раю, сказано не було», або «Існує мета, але немає шляху; те, що ми називаємо шля­хом, — суцільні вагання». У своїх афоризмах він виклав власну позицію щодо світу і життя, витлумачив свою екзистенційну ситуацію.

Творчість Франца Кафки вражала синтезом реального і фантастичного. Фантас­тика і реальність тісно взаємодіяли. Найнеймовірніше та найабсурдніше відбувалося у буденній обстановці. Вторгнення фантастичного у кафкіанський світ не супрово­джувалося якимись романтичними казковими ефектами. Більше того, воно ні у кого не викликало подиву, сприймалося, як щось природне. Затонський Д. зазначив, що диво зовсім і не вторгалося у художній світ Кафки, «воно завжди знаходилося тут, складало одне з неодмінних ознак цього світу... Якщо уявно розчленувати романи і новели прозаїка на їх первісні елементи, так би мовити «будівельні цеглини», то ми отримали переважно зримо реальні, нічим не прикметні речі, предмети, явища. Фа­нтастика з 'явилася лише тоді, коли Кафка почав ставити їх у певну залежність від елементів нереальних або навіть просто один від одного — вона полягала в ситуаці­ях, в розташуванні предметів, їх взаємному відштовхуванні чи притягуванні»

Говорячи про кафкіанський «фантастичний реалізм», можна пригадати і ви­датних письменників минулого, які також намагалися поєднати неправдоподібне з вірогідним (Ф. Рабле, Дж. Свіфт, Е. Т. А. Гофман, М. Гоголь тощо). А серед тих, хто пішов за «магічним^ реалізмом» Ф. Кафки в літературі ХХ століття, — М. Булгаков і Набоков, Й. Йонеско і Ф. Дюрренматт та ін.