Своєрідність художнього бачення Ф. Кафки : Історія Зарубіжної Літератури ХХ століття : B-ko.com : Книги для студентів

Своєрідність художнього бачення Ф. Кафки

— шокуюче поєднання у жахливої фантасмагорії із тверезою буденністю;

— песимістичний характер творчості, в основі якої лежала фантастична подія, що носила реальний характер;

— показ безнадійності людського існування, відчуження особистості у сучасно­му світі;

— віддзеркалення процесу неминучої бюрократизації державної влади;

— соціальний і водночас глибоко особистісний характер конфліктів у творах;

— неможливість і небажання заглянути в душу учасників дивних подій — голо­вне у творі;

— самотність і страждання героїв.

Новаторство митця: ніхто із численних песимістів світової літератури не опус­тив людину до такого жалюгідного стану (перетворення у комаху), як це зробив Ф. Кафка.

Запитання для самоконтролю

1. Чому особливе місце в естетиці та світосприйнятті Рільке відведено речам?

2. Що пов'язало Рільке, як людину і як поета, з Україною?

3. У чому полягали особливості творчості П. Целана?

4. Визначте провідні мотиви вірша «Фуга смерті», простежте за їх розвитком і взаємодією.

5.Які чинники вплинули на формування свідомості та творчого методу Ф. Кафки?

6. Які автобіографічні моменти наявні у новелі «Перевтілення»?

ЛЕКЦІЯ 8

АНГЛІЙСЬКА ЛІТЕРАТУРА

1.                                  Драматургія Б. Шоу — новий етап у розвитку англійської лі­тератури XX століття.

2.                                   Оскар Уайльд — славетний письменник і теоретик англійсь­кого естетизму.

3.                                   Метод «потоку свідомості» у творчості Дж. Джойса.

1. Драматургія Б. Шоу — новий етап у розвитку англійської літератури XX століття

У 70-х роках ХІХ століття Англія стала провідною капіталістичною країною, яка завойовувала важли­ві морські шляхи і колонії. Держава була всесвіт­нім банкіром, світовим купцем і світовою фабри­кою. Найсильніша країна світу могла б шукати союзів, перебуваючи у «блискучій ізоляції». Анг­лійська верхівка спритно приборкала робітничі спілки. Але відносне процвітання Англії як буржу­азної країни продовжувалося недовго. Призупини­вся ріст великої індустрії, США та Німеччина ви­передили її за обсягом виробництва та експорту. Англія відмовилася від «блискучої ізоляції» і піш­ла на зближення з колишніми ворогами — Франці­єю та Росією. Ці основні риси і протиріччя у суспі­льстві викликали економічну кризу, воєнний ажіотаж і загострення класової боротьби.

Розпочався інтенсивний розвиток промисловості, і тому із сільської місцевості відбувається приплив нової робочої сили. А це викликало у 80-ті роки новий під­йом робітничого руху, страйки, виникнення незалежної робітничої партії, а в 1900 — лейбористської. Усі ці складні суспільні явища знайшли відображення у філософії та літературі.

В англійській літературі кін. ХІХ століття розвивали напрями, які відобразили кризу буржуазної культури (натуралізм, декаданс) і напрями реалістичні, пробули пов'язані з наростанням робітничого руху і загальною демократичною опозицією.

Тенденції натуралізму проявилися у творчості таких англійських письменни­ків — Джорджа Гіссінга, Арнольда Беннета, Джорджа Мура та інших.

Англійський декаданс набув специфічної форми естетизму і отримав своє вира­ження у теоретичних думках У. Пейтера, А. Саймонса, О. Уайльда. Естетизм з їх­нім культом краси групувався у 90-х роках навколо журналу «Жовта книга», який очолив художник О. Бердслі.

Паралельно з декадансом в Англії розвивався неоромантизм напрям, ворожий буржуазній дійсності. Протестуючи проти жорстокої дійсності, неоромантики (Р.Стівенсон, Джозеф Конрад, Райдер Хаччард, Артур Конан Дойль) оспівали не­безпеку і пригоди, перенесли своїх героїв у минуле або незвичайні умови далеких країн, в атмосферу, яка вимагала виключної мужності. Їх приваблювали сюжети із заплутаною інтригою, але більшу увагу вони приділяли психологічному аналізу. Письменники продовжили розвивати жанр історичного роману.

Наприкінці ХІХ століття передові люди Англії гостро відчули необхідність до­корінної зміни усієї соціальної і культурної надбудови. Однією із найяскравіших фігур серед них став ірландець Джордж Бернард Шоу (1856—1950).

«Бернард Шоу — один із найблискучишіх талантів сміху в історії людського мистецтва», — зазначав А. Луначарський.. Дослідник творчості драматурга пи­сав так: «Зрозуміти Бернарда Шоу — це означає, багато в чому зрозуміти ХХ сто­ліття».

Джордж Бернард Шоу — видатний англійський драматург, теоретик «раціона­льного» театру кінця ХІХ — початку ХХ століття, лауреат Нобелівської премії (1925 р.), майстер парадоксу. Він був відомим гумористом.

1. Одного разу Шоу зустрівся з надзвичайно повним чоловіком. Поглянувши на драматурга, який вирізнявся тендітністю, чоловік зауважив:

— Ви так виглядаєте, що можна подумати, ніби Англія голодує.

— А, дивлячись на вас, — відповів Шоу, — можна подумати, що ви — причина цього нещастя.

2. Одна герцогиня запитала Шоу, як стати такою розумною, як він.

— Можу вам порадити: для цього треба лише приховувати свої дурні думки.

3. Чому Бог створив раніше чоловіка, а потім жінку, — запитала одна дама у Шоу.

— Тому, що він не хотів, щоб під час творіння чоловіка жінка давала йому свої поради.

4. Одна настирна дама запитала Шоу, як краще писати, щоб бути відомим письменником.

— Зліва направо, — відповів той.

У 1925 році Шоу була присуджена Нобелівська премія з літератури. Він отримав сотні листів з проханням про матеріальну допомогу, тому і відмовився від нагоро­ди. Це черговий парадокс драматурга. Письменник завжди відмовлявся від титулів і нагород, неодноразово наголошуючи на тому, що саме його твори будуть кращим пам'ятником для нього. «Мій титул — моє ім 'я: Бернард Шоу» — говорив він.

Народився драматург 26 липня 1856 року в м. Дубліні (Ірландія була колонією Англії) в сім'ї торгового службовця. Велику родину Шоу в Дубліні всі знали, серед них були священики і торговці, був один баронет. Всі вони пишалися своїм дворян­ським походженням. Їхній предок-шотландець, капітан Вільгельм Оранський пере­селився до Ірландії в кінці ХУІІ століття і став володарем невеликого маєтку. У сім'ї поширена була легенда про їхнє походження від шотландського пана Мак- дуфа. Бернард пізніше пишався цією легендою, яка зблизила його зі світом шекспі- рівських героїв. Дублінські Шоу вважали себе ірландцями і, в сутності, були ними, провівши в країні близько 200 років. Сам Шоу широко вживав поняття «ірлан­дець».

Батько — Джордж Карро Шоу — молодший син у родині. Він перебував на службі, невміло займався торгівлею хлібом і дуже пив. Через схильність до пияцтва мати і троє дітей, у тому числі і юний Бернард, дуже страждали: «Якби у нас, дітей, не було б нашої уяви, схильності до ідеалізації, захоплення музикою і нашої природ­ної доброти, важко сказати, до якого б цинічного варварства ми могли б дій­ти», — згадував пізніше драматург.

Мати Шоу — Люсінда Елізабет Герлі, вийшовши заміж у 20 років, отримала, за словами сина, бідність, трьох дітей і п' яницю-чоловіка, якому було вже за сорок. Під час весільної поїздки в Англію молода дружина знайшла безліч порожніх пля­шок. Вона втекла з дому, вирішивши найнятися на корабель куховаркою і назавжди залишити батьківщину. Справа була в Ліверпулі. У гавані до неї причепилися п'яні моряки, тому змушена була повернутися, але дім став для неї в' язницею. У пода­льшому житті на її долю випали бідність і самотність. Відомі і багаті родичі споча­тку прийняли у своє коло молоду розумну жінку, але містер Шоу напивався і влаш­товував скандали на їхніх званих обідах, тому вони згодом вирішили зачинити двері перед бідними родичами.

Дитинство Бернарда і двох сестер було нещасливим. Мати, яка володіла гарним голосом, в основному на прожиття заробляла сама. Вихованням дітей ніхто не за­ймалася. Згадуючи дитинство, Б. Шоу писав: «Мати не знала, що материнство — це почуття, що воно повинно поширюватися і на запитання, що їдять і п'ють ді­ти. Вона повністю віддала нас слугам, котрі одержували малу платню і не вміли ні читати, ні писати».

Діти їли на кухні напівсиру картоплю і пили чай. Слуги часто змінювалися у бу­динку, оскільки умови проживання у родині були тяжкими, мало цікавилися діть­ми, хоча маленький Бернард ставити улюбленцем. Він рано навчився писати. Коли він був іще маленький, няня брала із собою у дублінські трущоби до своїх друзів і рідних. Хлопець проводив там цілі години. Вважалося, що вона у цей час гуляє з дитиною у парку.

У той же час батьки драматурга були передовими людьми. Вони не вірили в Бо­га і не ходили до церкви, не пускали туди й дітей. Це було рідкістю на той час. Дя­дько по матері, моряк, постійно висміював релігію. У той же час, дядько по лінії батька, був священиком і намагався прищепити хлопцю зовсім інші погляди. Бер- нард надав перевагу веселому атеїзму дядька Уолтера. В їхньому будинку збирали­ся артисти, друзі матері, відбувалися цікаві суперечки про музику, театр, політику, багато розмовляли про рідну Ірландію. Батьки Бернарда і їх друзі мріяли про неза­лежність країни, про її свободу від англійського панування. У таких умовах сфор­мувався і світогляд майбутнього письменника.

Мати знайшла вихід зі своєї сімейної драми в музиці. Талановитий музикант Джон Ванделер Лі зробив із неї першокласну співачку. Зблизившись із родиною Шоу, містер Лі навіть оселився разом з ними. Це викликало різні плітки про матір і підсилило вороже ставлення суспільства до неї. Проте після появи в домі Ванделе- ра Лі життя маленького Шоу стало змістовнішим. У будинку постійно звучала му­зика, влаштовувалися музичні вечори. Містер Лі приділяв неабияку увагу вихован­ню дітей.

У 40—50 роках Ірландія стала жертвою голоду і ареною тяжких народних біду­вань. Цілі родини вмирали від тифу і цинги, їли траву і мох, мишей і собак. Помер­ло більше 1 млн людей за 5 років, багато емігрувало до Америки. Бернарду тоді бу­ло 11 років. За рік до повстання у Дубліні містер Лі зняв разом з батьками Шоу заміський будинок на морському березі і вивіз дітей з Дубліна. Чудові картини ір­ландської природи, краса морського узбережжя захопили хлопчика, він почував се­бе безмежно щасливим.

У 1869 році Бернарда віддали до Дублінської центральної взірцевої католицької школи. Вона була створена патріотично настроєною інтелігенцією для ірландського народу, мала демократичний склад учнів, тому батьки і віддали хлопця у неї, щоб виріс патріот. У цій школі, як і в інших навчальних закладах, були поширені тілесні покарання, проте здібному і дисциплінованому хлопцю вони не загрожували. У школі гостро відчувалися патріотичні настрої. В офіційних програмах і підручни­ках принижувалась Ірландія, а прославлялась Англія. Бернард під час відповідей на уроках, заперечував ці погляди, захищав і прославляв Ірландію. Учителі полюбили такого учня.

За 4 роки він змінив 4 школи, які залишили у нього тяжкі спогади: «У школі я не вивчив нічого і багато забув. Класи були занадто великі. Нам ні слова не говорили про користь математики, про зв 'язок алгебри з життям. Тут був лише один, схо­ластичний метод навчання».

Коли Бернарду виповнилося 15 років, мати з двома його сестрами покинула Дублін і переїхала в Лондон до Джона Ванделера Лі. Син залишився з батьком, оскільки у 1871 закінчував дублінську школу, де навчалися діти ремісників і торго­вців. Через матеріальні нестатки не зміг продовжити свою освіту, залишившись ра­зом з хворим батьком, який зовсім опустився. Бернард згадував: «Ясумував без му­зики, яка залишила дім з від 'їздом матері. Але її піаніно зосталося, я навчився грати й одразу взявся за Бетховена та Моцарта». П'ять років після школи працю­вав клерком у земельній конторі, потім його призначили головним касиром. Однак він ненавидів свою службу, мріяв присвятити себе мистецтву.

У 1876 приїхав до Лондона, щоб попрощатися зі смертельно хворою сестрою Агнес. Проте більше в Дублін не повернувся.

У Лондоні почав писати прозові твори, які не захотіло надрукувати жодне вида­вництво. Перші твори були бездарні. Грошей на життя не вистачало, тому змуше­ний був приймати матеріальну допомогу від матері, яка заробляла уроками музики. «Я був іноземцем, я був ірландцем, тобто гірше за іноземця. Я не мав освіти. Але все, що я знав, не викладалось в англійському університеті, а того, що там вивча­ли, я не знав і не міг цьому вірити. Я був провінціалом і мав змінити спосіб мислен­ня Лондона». Отже, своє знання Шоу здобував самостійно. Йому так і не довелося навчатися в університеті.

Велике значення для юнака в плані формування особистості мала Ірландія — її поетична природа, буденне життя, насичене різними протиріччями. В країні спо­стерігався підйом національно-визвольного руху, а в 1858 році виникла ірландська революційна організація феніїв. 1867 року спалахнуло збройне повстання, яке було жорстоко придушення, керівників страчено. Ірландський народ відповів на страту демонстрацією скорботи. Шоу, як і вся його родина, співчував феніям.

У Лондоні Шоу виконував різну роботу: працював у телефонній компанії, пуб­ліцистом, музичним критиком, театральним оглядачем. Заробляючи невеликі гро­ші, погано харчувався, носив порване взуття. Головною метою життя стала літера­турна творчість. Він писав роман за романом і відсилав у видавництва (60 видавництв). Оскільки твори були слабкими, то їх відмовлялися друкувати. Се­ред романів виділити наступні «Кохання артистів», «Нерозумний шлюб» та інші. Лише ставши публіцистом драматург досягнув успіху.

У 80-ті роки Шоу захопився різними ідейними теоріями. Саме тому в 1884 р. став членом Фабіанського товариства, учасники якого вважали, що «муніципальний соці­алізм» можна побудувати не революційним шляхом, а ліберально-законодавчим. Бе- рнард вірив, що людей, незалежно від їх класової належності, можна переконати в необхідності перебудови світу. Прагнення змінити суспільство людей було тісно пов'язане з боротьбою Шоу за новий театр. У цей час англійський театр пережив за­гальну кризу. На сцені йшли застарілі мелодрами, в яких характери суперечили здо­ровому глузду, а ситуації і конфлікти були відірвані від реального життя.

У 1891 р. вийшла книга драматурга «Квінтесенція ібсенізму», в якій було викла­дено основні положення естетики автора, що знайшли впровадження у його п' єсах. Він підкреслив парадоксальність трактувань явищ у Ібсена. Парадокс думки, що суперечив усталеним поглядам, став головним прийомом у п'єсах Шоу. Його пара­докси — відображення аномального, алогічного життя, в якому кожне явище, кож­не поняття містило протилежний зміст.

У житті чоловіка відбулася значна переміна: він одружився. Йому було 42, а його супутниці Шарлотті Пейн-Тауншенд, ірландці і фабіанці, — 41 р. Це була чарівна, приємна жінка з розкішним білявим волоссям. Вони познайоми­лися на фабіанських засіданнях, їхні погляди на життя збігалися. У 1898 році Бернард сильно травмував ногу при падінні з велосипеда. Утворилася незажи- ваюча рана. Письменнику загрожувала втрата ноги і навіть смерть. Крім того, у нього був авітаміноз — наслідок тривалого голодування. Шоу був вегетаріа­нцем і ніколи не випивав. Він, починаючи з 20 років до кінці життя не з'їв ні шматочка м' яса, риби, не випив ні краплини вина. Огиду до напоїв викликав у нього батько — пияка. При цьому був впевнений, що проживе 100 років, і не помилився. Проте в даний період був сильно виснажений. Відвідуючи хворого драматурга, Шарлотта зі страхом спостерігала за його кімнатою, яка до самої стелі була заповнена книжками, до яких не дозволялося торкатися. Вона від­мовилась від поїздки до Італії і стала його доглядальницею. Саме завдяки її зусиллям він одужав. Закохані вирішили питання про одруження, однак його злякав посох нареченої, який він дуже збільшував. Шоу називав жінку зелено­окою мільйонеркою, якою вона, звісно, ніколи не була. Після отримання в Америці великого гонорару за п'єсу «Учень диявола», письменник став рівний за матеріальним становищем з нареченою. І влітку 1898 року весілля відбуло­ся. Письменник з'явився у мерію на милицях і в старому костюмі. Працівники мерії прийняли його за жебрака і відмовилися впускати. Після закінчення весі­льної церемонії головік відмовився йти поряд з нареченою, шкутильгав у кінці веселої і нарядної процесії. Він прожив з дружиною 45 років. Разом з нею в його життя увійшов порядок, затишок, вегетаріанська їжа. Дружина стежила за його здоров'ям. Їхня міцна сімейна ідилія була порушена лише один раз, коли Шоу захопився красунею актрисою Патріція Кемпбелл. У розпалі цього рома­ну йому вже було 57 років. Зацікавленість драматурга Патрицією мала не лише романтичний характер. Спеціально для неї він вибрав роль Елізи у своїй най- відомішій п'єсі «Пігмаліон». Недовге, проте бурхливе захоплення змінилося дружбою.

Бернард знайшов себе як літератор в жанрі драми. У драматургію його привів випадок. Одного разу відомий англійський критик А. Арчег зустрів у бібліотеці Британського музею дивного юнака, який одночасно вивчав дві вагомі праці, чита­ючи їх по черзі. Розговорилися. Дійшли думки, що в Англії мало хороших п'єс, і Шоу взявся «виправляти ситуацію». Саме драматургія визначила головний напрям його літературної діяльності.

Бернард Шоу був відомий широкому колу читачів у колишньому Радянському Союзі, куди він декілька разів приїздив на запрошення уряду.

Його творчість була відома і в Україні. Свідченням того стало те, що Павло Ти­чина присвятив йому зворушливу поезію.

Помер 2 листопада 1950 року. Упав з дерева і зламав стегно. Зробили операцію, проте через декілька днів здоров'я погіршилося, була зроблена ще одна операція, яка і прискорила смерть.

За його бажанням після смерті тіло було спалено без будь-якого обряду. Його прах був змішаний із прахом дружини (вона померла в 1944 році) і розвіяний в улюбленому садочку. Пам'ятником великому Шоу стали його твори.

Громадський пафос завдань, які Шоу ставив перед мистецтвом, зумовив і його звернення до драми як особливого демократичного мистецтва, і сутність його ре­форматорської місії в театрі. Драматург створив театр «ідей». Він був переконаний, що саме внутрішній рух ідеї мав стати найсуттєвішим фактором п' єси. Уникаючи зовнішньої цікавості, його твори стали серією дотепних діалогів між героями, в яких обговорювали питання сучасного життя.

Приводом для дискусії стала та чи інша ситуація, в яку потрапляли дійові особи. Проте будь-яка дискусія не претендувала на вичерпність відповіді. Головне для драматурга, щоб люди самі думали, шукали своє рішення. Автор уникав трагічних розв' язок. Героєм п' єс став реаліст.