2. Життєвий і творчий шлях Джека Лондона

магниевый скраб beletage

Серед американських письменників не було попу­лярнішого письменника, ніж Джек Лондон. У своїх творах він виразив думки та настрої сучасного йому покоління.

За півроку до народження Джека газети Сан- Францисько схвилювали жителів міста жахливою історією про жінку, яка намагалася заподіяти собі смерть. Причиною того став чоловік, який вигнав її з дому, не дозволяючи народити дитину. «Героями» цієї скандальної хроніки були Флора Уїлман та Уі- льям Чані. Дитиною, чия поява на світ була небажа­ною — Джон Гріффін Лондон, який народився 12 січня 1876 р. в Сан-Фпанциско.

Мати Джека вийшла із заможної родини торгівця пшеницею в штаті Огайо, отримала гарну освіту і виховання. Але рано залишила батьківський дім, щоб ніколи вже не повертатися до нього, мандрувала Америкою разом із кузиною-актрисою, заробляла на життя тим­часовими заробітками: навчала музики, танцювала, шила. Захопилася астрологією, і саме це захоплення і зблизило її з «професором» Уільямом Чані.

Звання професора Чані присвоїв собі сам, вчитися йому не довелося. Його ди­тинство і юність минули в злиднях і поневіряннях. Він був здібною людиною. За­хоплювався мовами, математикою, історією. Флора Уїлман не була дружиною «професора», а лише його черговою подругою, дитини він справді не хотів і своє батьківство заперечував. Галас, зчинений навколо скандальної історії, пов'язаної з народженням дитини, примусив «професора» поспіхом виїхати з Сан-Франциско, залишивши жінку саму, без будь-якого забезпечення. Мати Джека знайшла приту­лок у родині негритянки Дженні і заробляла на життя шиттям. Тоді ж вона позна­йомилась з удівцем Джоном Лондоном. Через 8 місяців вони побралися. Вітчим Джека був людиною працьовитою, доброю і порядною. Після одруження батьки Джека часто переїздили з місця на місце. У родині Лондонів було троє дітей — дві дівчинки вітчима від першої дружини і Джек. Старша з двох сестер Еліза доглядала хлопчика і назавжди залишалася його добрим другом. Через постійні переїзди ро­дини дитина була позбавлена друзів, якихось сталих інтересів. Вже з дитинства він полюбив читання і це стало головним у його житті. Згодом він сказав, що не може пригадати, коли навчився читати, і взагалі не пам' ятав, щоб коли-небудь не вмів читати. До школи він пішов разом з Елізою, бо його ні на кого було залишити дома. Вчитель ставив маленькій дитині ослінчика, давав книжку з малюнками, яку той роздивлявся довго і уважно.

Після численних переїздів родина оселилася нарешті в Окленді — невеликому містечку, неподалік Сан-Франциско. Тут Джек потрапив до бібліотеки. Йому було 10 років, коли зустрів людину, по-справжньому освічену, закохану в літературу і поезію — поета Айну Кулбріт, яка завідувала місцевою бібліотекою і розвинула у Джека інтерес до читання.

Обставини життя склалися нещасливо. У 1886 році родина остаточно зубожіла, вітчим втратив роботу. Тепер сім'ю повинен утримувати десятирічний Джек, який влаштувався розносити газети. Потрібно було встати затемна, в будь-яку погоду, ще до школи рознести ранкові газети. Вечірня партія газет доставлялася після школи, за дванадцять доларів у місяць. Крім того, ще підробляв, де міг: розносив лід, прислу­жував у кегельбані. І навіть за умов такого напруженого режиму не покидав читати. Гарне життя і люди приваблювали Джека, і, зібравши певну суму, нарешті купив ста­рий вітрильник і вперше вийшов у море. Але у 1891 р. вітчим потрапив під поїзд, і відтоді вже не міг працювати. Матеріальні нестатки змусили Джека працювати на консервній фабриці. Протягом року в нього вистачало сил лише на те, щоб після ро­боти дійти до ліжка. І хоча юнак був фізично здоровим, терплячим, проте таке «ме­ханічне» життя виявилося не під силу (11 год. робочий день). Він прагнув залишити роботу. Джек позичив у «мами Дженні» гроші, купив старий човен, сам полагодив його і пристав до «устричних піратів». Незаконна ловля устриць у каліфорнійській затоці була дуже прибутковим «промислом», проте досить небезпечним. І Джек у 19 років не тільки став рівним серед дорослих, але й дістав прізвисько «Короля піратів». Одна ніч «піратського промислу» давала прибутку набагато більше, ніж місяць важ­кої праці на фабриці. Гроші він віддавав матері, платив борг, а решту прогулював у портових шинках. Але в 1892 році йому запропонували служити в рибальському пат­рулі, і він погодився. Саме тоді повністю зіткнувся із «дном» життя суспільства. Джек зрозумів, що хоче бути моряком. І в 1893 році він найнявся матросом на шхуну «Софі Сазерленд», яка вирушила до далеких берегів за котиками. Повернувшись до­дому, застав там убогість і безробіття. Майже все, що він заробив під час плавання за рік, пішло на сплату боргів. У 1893 р. Юнак вперше спробував сили в літературі: ви­рішив взяти участь у конкурсі на краще оповідання автора-початківця, оголошеного сан-франциською газетою «Колл». За дві ночі оповідання «Тайфун біля берегів Япо­нії» (1893) було готове. Юнак описав у ньому те, що сам бачив і пережив. «Перша премія дісталася мені — писав Джек Лондон. — Другу і третю одержали студенти Стенфордського і Берклейського університетів».

1894 рік — один з років масового голоду в Америці: застій у промисловості, ма­сове безробіття, голод, відчай, безвихідь, смерть. Д. Лондон поповнив лаву безробі­тних Америки і приєднав до тих, хто пішов походом на Вашингтон, щоб домогтися справедливості, наполягати на прийнятті конгресом таких законів, які б давали змо­гу нормально працювати і чесно заробляти гроші. Джека заарештували за бродяж­ництво. Провів у в'язниці.

Повернувшись до Орлеана, заробляв на прожиття чим трапиться: мив вікна, під­стригав газони, топив печі. Він вирішив вчитися і в 19 років вступив до середньої школи. Юнак незручно почувався серед підлітків. Значно краще відчував себе се­ред дорослих людей. Так він став постійним учасником, членом Дискусійного то­вариства Генрі Клея. У цьому місці збиралася інтелігентна молодь, що обговорюва­ла проблеми суспільного життя, науки, культури. Тут зародилося кохання до дівчини з інтелігентної сім'ї Мейбл Епплгарт, котра згодом стала прототипом Руф Морз з роману «Мартін Іден».

Залишивши школу, Джек позичив гроші в сестри Елізи і за кілька тижнів прой­шов дворічний курс підготовки до університету. У 1896 р. — зарахований на І курс Каліфорнійського університету. Але незабаром змушений залишити навчання через матеріальну скруту.

Коли в США поширилися чутки про те, що на Алясці є золото, Джек Лондон зі­брався на Північ. 26 липня 1897 року він відплив на Аляску. Сестра, заставивши свій будинок, позичила братові 1500 дол. Насамперед його вабила можливість швидко розбагатіти, одружитися з Мейбл Епплгарт, писати. До цього ж долучилося прагнення нових пригод та вражень. Клондайська епопея виявилася дуже важкою. Лондон проявив себе людиною відважною і витривалою. Золота він не знайшов, а от захворів на цингу і в 1898 році змушений був повернутися на батьківщину. На цей час вітчим помер і відповідальність за родину лягла на плечі юнака. Почав за­йматися літературною діяльністю, вивчив теорію сюжетоскладання і композиції, граматику і стилістику. Наполегливість давала позитивні наслідки. У 1899 році жу­рнал «Оверленд манслі» прийняв до друку оповідання «За того, хто в дорозі». Че­рез місяць цей же журнал надрукував «Білу тишу». Окремі оповідання з' явилися і в інших американських часописах.

У квітні 1900 р. вийшов збірка з дев'яти оповідань «Син вовка», у 1901 — на­ступна «Бог його батьків», 1902 — «Діти морозу» і роман «Дочка снігів». Цим тво­ром фактично завершився І період письменницької діяльності Джека Лондона, пе­ріод, який приніс йому популярність, успіх, перші солідні гонорари, змогу спокійно жити і писати.

Ставши членом соціалістичної партії, він познайомився з Анною Струнською, дочкою російських емігрантів, в будинку яких збиралися соціалісти. І вона, і її чо­ловік У. Уоллінг були також її членами. Анна познайомилася з Джеком Лондоном наприкінці 1899 року З цією жінкою прозаїк приятелював, був зачарований нею як жінкою і ще більше як людиною незвичайної чистоти і етичної цілісності. Дружба, духовне спілкування з Анною знайшли вихід не тільки у відвертих розмовах, лис­туванні, що тривало кілька років, а й у спільній творчості. Струнська і Лондон пи­сали і видавали філософсько-літературний діалог про взаємини чоловіка і жінки в суспільстві — «Листи Кептона і Уейса».

У 1902 році Асоціація американської преси запропонувала Лондону поїхати ко­респондентом на англо-бурську війну. Джек погодився, однак, доки дібрався до Англії, війна закінчилася. Письменник залишився в англійській столиці подивитися коронацію короля Едуарда. Та не коронацію описав у своїх нарисах про життя бри­танської столиці. Вони називалися «На дні прірви» (1903), і темою стало життя ло­ндонського дна, ізгоїв, серед яких було чимало людей і сильних, талановитих, і які все таки опинилися на задвірках цивілізації.

Другий період життя Д. Лондона був пов' язаний зі скандалом, що виник через його розлучення. Одружився у 1900 році з Бетті Мадден, яку не любив і яка, вихо­дячи за Джека заміж, теж його не кохала. Митець вчинив так, як це робили люди, коли одружувалися, керуючись лише міркуваннями здорового глузду: Бетті розум­на, лагідна, здорова дівчина. Вона була нареченою його товариша, втратила коха­ного, який помер на Філіппінах. Почуваючи себе одинокими, Джек і Бетті частіше зустрілися, шукали підтримки і співчуття одне в одного. Між ними виникла друж­ба, яка дала їм привід вважати, що вони можуть вступити в шлюб. За 2 роки у них народилося дві доньки. Але чоловік захопився іншою жінкою — Чарміан Кіттредж. Чарміан була жінкою енергійною і сильною і до самої смерті письменника залиша­лася його вірним супутником. Через цю скандальну ситуацію письменник у 1904 році вирушив на російсько-японську війну військовим кореспондентом. Поїз­дка була невдалою. Спочатку письменник захворів, потім японці всіма засобами за­важали кореспондентам, не допускаючи їх на фронт. Він без дозволу влади з ризи­ком для життя відправився на фронт, через що потрапив до японської в'язниці, ледве вибрався звідти і знову тяжко захворів. Повернувшись додому, зайнявся гос­подарством. У цей час Лондон почав втілювати в життя свою давню мрію — буду­вати вітрильник, щоб обійти на ньому весь світ, побувати в диких, незайманих ку­точках землі. На будівництво корабля пішло багато грошей і часу. Нарешті 2 квітня 1907 року недобудований, але вже ремонтований вітрильник був спущений на воду, і Джек з Чарміан вирушили в мандрівку. Здійснилися давні мрії Джека. Він побачив Гавайї, Маркізькі острови — найпрекрасніші місця, гостинний прийом жителів ос­тровів, прогулянки верхи, рибалка, спостереження за жителями Тубільці справили на Лондона незабутнє враження. У тогочасній пресі з' явилися нариси письменника, оповідання «Тайпі», «Колонія прокажених», «Незрозуміле і страхітливе». Митець почав замислився над життям, про що свідчили його твори: повість «До Адама» (1907) — роздуми про еволюцію життя; збірка оповідань «Дорога» (1907) — центром якої стали дорожні пригоди і роздуми над ними письменника; збірка опо­відань «Любов до життя» (1907).

1907—1909 роки — робота над романом «Мартін Іден». Але тропічне сонце у надмірних дозах виявилося шкідливим організму прозаїка. Лондону довелося пере­рвати плавання на «Снарку» і надовго лягти в лікарню в Сіднеї. Хвороба була неві­домою медицині. Він дуже страждав — розпухли ноги і руки, не можна було не тільки писати, але й рухатися. 5 тижнів, що провів у сіднейській лікарні, нічого не дали. Стан здоров'я не покращився і протягом 6-місячного перебування у Сіднеї. Тільки тоді, коли чоловік повернувся до Каліфорнії, з' ясувалося, що в нього рідкіс­не захворювання шкіри, зумовлене незвичним для нього кліматом. Рідна земля і клімат вилікували митця. Він купив ділянку землі і заснував «Ранчо краси».

В останні роки вийшли такі твори:

— розважальний роман «Пригода» (1911);

— повість «Багряна чума» (1915);

— панегірик «Бунт на Ельсінорі» (1914);

— «Маленька господиня великого будинку» (1916);

— «Серця трьох» (1920);

— збірник «Казки південних морів» (1911).

Коли Джек Лондон дізнався, що Чарміан чекала дитину, вирішив розпочати бу­дівництво «Вовчого дому» — створити маєток, родове гніздо який став би заснов­ником династії. Він чекав сина — Чарміан народила дочку. Дитина прожила лише неповних 3 дні. Було, нарешті, закінчено будівництво дому, на який пішло коштів значно більше, ніж передбачалося. Пишно умебльований, унікально споруджений будинок чекав на ранок в' їзду свого господаря. Проте вночі його було підпалено. Припускали, що це було зроблено людиною з близького оточення Джека Лондона. Це стали ударом письменника. Зламало його не лише те, що фінансові збитки були непоправними, а й те, що його життєва програма, його життєва віра виявилася не­спроможною. І 22 листопада 1916 р. Джек Лондон помер. Як заповідав , його було поховано серед прекрасної каліфорнійської природи, серед величезних секвой у Місячній долині. На уламку кам'яної брили, під якою закопано урну з останками, викарбувано лише «Джек Лондон».

Кожен, хто писав про нього певністю твердив, що письменник покінчив з со­бою. І кожен дослідник знав, що це факт недоведений. Твердження, що на нічному столику Лондона на ранок після смерті було знайдено обчислені смертельні дози отрути, ніхто не спростував, проте ніхто і не довів. Ніяких ознак того, що Д. Лондон збирався піти з життя, напередодні загибелі не було. Увечері він говорив про плани на майбутнє і не залишив ніяких прощальних листів і заповітів. Вночі у нього став напад хвороби. Невзмозі перенести біль, він прийняв смертельну дозу наркотику. Можливо, прийняв її свідомо, бажаючи тим самим припинити свої страждання і своє життя. Тепер не можливо довести жодну із версій. Але є підстави твердити, що прозаїк повільно вбивав себе протягом останніх років життя. Постій­не насильство над собою призвело до повного нервового виснаження. Звичка і по­треба в алкоголі зруйнували організм.

Проживши всього 40 років, Джек Лондон написав 19 романів, 18 збірок опові­дань і статей, 3 п'єси, 8 автобіографічних творів, понад 30 віршів.