1. Поетичний переказ індіанських міфів у поемі Гонгфелло «Пісня про Гайавату»

магниевый скраб beletage

Поема «Пісня про Гайавату» написана в 1855 році на основі легенд північноамериканських індіанців, у яких йшлося про людину дивного походження, послану до них, аби розчистити річки, ліси, рибальські угіддя і навчити людей ремесел. Племена знали її під різними іменами. Та всі вони вважали цю людину пророком, учителем. Так розповідав про основу поеми її автор.

Творчість Генрі Лонгфелло була пов'язана з піз­нім етапом розвитку романтизму в літературі США.

Письменник народився у родині адвоката 27 люто­го 1807 року. У родині хлопчика готували до юридич­ної кар'єри, але вже у коледжі він захопився вивчен­ням нових європейських мов та поезією. Закінчивши курс 1825 року, він здійснив мандрівку у Європу, де провів три роки. Повернувшись, почав викладати іно­земні мови у тому коледжі, в якому навчався. Пізніше слухав лекції в Геттінгенському університеті, побував в Італії, Іспанії, Франції, Англії, Голландії і Швейцарії. Близько двадцяти років прозаїк був професором кафедри євро­пейських мов Гарвардського університету і після цього повністю присвятив себе літе­ратурній творчості. Коло його науково-літературних зацікавлень було широким та різ­номанітним. Він писав ліричні вірші, поеми, балади, нотатки, укладав поетичні антології, займався перекладами. У 70-х роках підготував 31-томне видання віршів, присвячених природі різних країн: «вірші різних місцевостей».

У житті поета були і тяжкі моменти — передвчасна смерть першої дружини та загибель другої під час пожежі у 1861 році.

Перша збірка поезій «Голоси ночі» зробила ім'я автора відомим, а потім слава зростала з виходом кожної нової збірки: «Балади й інші вірші» (1841), «Вежа у Брюгге та інші вірші» (1845), «На березі моря та біля каміну» (1850).

У своїх віршах Лонгфелло звертався і до недавнього минулого Америки, і до життя перших поселенців. Гуманістичним співчуттям до пригноблених пронизані «пісні про рабство», в них — галерея образів невільників, людська гідність яких зневажена білими господарями. Поет створив картини життя і праці негрів-рабів: перевезення рабів у трюмах, продаж їх на невільницьких ринках, виснажлива праця на плантаціях, жорстокі знущання.

Про долю Гайавати ми дізналися з оповіді індіанського Оссіана — музики Навада- га. У далекі часи жив могутній чарівник і богатир Меджеківіс, найголовнішим подви­гом якого було викрадення Священного Вампума у Великого Ведмедя Міше-Мокви, що був схожий на величезну скелю; що обросла мохом, і його боялися всі народи.

Сам Гонгфелло пояснив, що «Пісні про Гайавату» — це індійська «Едда», напи­сана на основі легенд, які панували в середовищі індіанців. Дослідники твердили, що в жодному іншому творі не знайшла такого повного відображення міфологія, яку не лише всі скандинавські народи, але й усі інші народи германської мовної групи вва­жали своєю найціннішою культурно-історичною і мистецькою спадщиною.

За жанром — це епічна поема; ліро-епічний віршований твір, у якому зображені значні події та яскраві характери. У творі не було ліричних відступів, автор не ви­явив свого ставлення до вчинків героїв. Поема складалася з 22 частин і післямови.

В образі головного героя — індійського вождя Гайавати — можна знайти риси героїв і богів античного світу (Орфея, Геркулеса, Прометея, Діоніса, риси героїв європейського епосу і руських богатирів). Основна ідея твору Г. Лонгфелло — ви­раження одвічного прагнення людей жити в мирі, злагоді, добробуті, це заклик до братерства і єдності. «Пісня про Гайавату» — це славетний гімн миру, пройнятий думкою про подолання незгод між людьми, відмову від воєн в ім'я праці на щедрій землі. Батьком героя був Західний вітер Меджеківіс, матір'ю — місячна донька Ве- нона. Герой вивчав мову і звички птахів і звірів. Коли виріс, осягнув усе розумом, збагнув таємниці природи, мав прудкі ноги і могутні руки. Під час посту завжди молився про щастя і благо всіх народів.

Перший український переклад творів Лонгфелло належав М. Павлику. «Пісню про Гайавату» вперше переклав О. Олесь. у різні часи його поезії переклали Олена Пчілка, П. Грабовський, Панас Мирний, Микола Зеров, Н. Забіла, М. Гаско, Д. Павличко.

Творчість американського поета, зокрема поему «Пісня про Гайавату» високо цінував Микола Хвильовий (згадував про цей твір у романі «Вальдшнепи»).

2. О. Генрі — майстер американської новели. Життєвий і творчий шлях. Цикли новел та їх особливості (на прикладі новел «Дари волхвів», «Вождь червоношкірих», «Серце Заходу», «Останній листок», «З любові до мистецтва»)

О'Генрі (1862—1910 рр.), або Уільям Сідні По­ртер — відомий американський новеліст та непере- вершений майстер оповідання. З провінційного ап­текаря та невдалого видавця він перетворився у короля світової новели.

Народився 1862 року на півдні США, поблизу містечка Грінсборо, до якого родина Портерів пе­реїхала, коли хлопчикові виповнилося 3 роки. Бать­ко Уільяма був лікарем і винахідником-невдахою, який до того ж мав пристрасть до віскі. Мати була освіченою жінкою, писала вірші, малювала, але ду­же рано померла. Вихованням хлопчика займалася тітка Евелін, у приватній школі якої навчався Уіль- ям. Потім було навчання у середній школі Грінсбо- ро, де хлопець багато читав творів класиків світової літератури (Шекспіра, Бальза- ка, Флобера), що у майбутньому вплинуло на формування його літературних смаків.

З 1878 року юнак став учнем свого дядька — аптекаря. В аптеці, де працював дядько, можна було не тільки замовити ліки, поговорити про свої хвороби, й почу­ти останні плітки і новини. Дуже часто відвідувачі аптеки знаходили на столі кари­катури на себе і на своїх друзів — веселі дружні шаржі, які дотепно підкреслювали ту чи іншу рису характеру. Хтось сміявся над собою, а хтось скаржився і шукав ве­селого художника. Ним був малий Уільям, який навчався у дядька фармацевтично­го ремесла.

Змалку хлопець бачив навколо себе страждання людей через бідність, мріяв про світле майбутнє, в якому не буде поділу на бідних і багатих і житимуть лише щас­ливі люди. У 1881 році він отримав офіційне посвідчення, яке дало змогу працюва­ти фармацевтом. У березні 1882 року захворів на туберкульоз. Щоб вилікуватися, поїхав до штату Техас, де прожив 2 роки на скотарському ранчо, вивчав іспанську мову, звичаї ковбоїв та інших мешканців Південно-Західної Америки. Саме там по­чав писати. Це були гумористичні додатки до листів.

За період 1881—1895 років Уільям змінив чимало професій: працював аптека­рем, клерком з питань продажу нерухомості, креслярем в управлінні штату, бухгал­тером і касиром у банку. Паралельно із роботою у банківський конторі він публіку­вав свої перші літературні твори, які свідчили про хист гумориста.

У березні 1894 року Портер почав видавати гумористичний щоденник «Роллінг Стоун» («Перекотиполе»), на який покладав великі сподівання. Однак у зв'язку з фінансовими труднощами газета проіснувала недовго. У 1895—1896 рр. Письмен­ник створив низку нарисів, оповідань, фейлетонів, які з'явилися у техаських пері­одичних виданнях.

У березні 1895 року сталася подія, яка справила важкий вплив на його подальше життя. Портер був змушений залишити банк, бо ревізія виявила розтрату значної суми грошей (кілька тисяч $) і в усьому його звинуватили Портера.

Пізніше сюжет про те, що банківська ревізія може розкрити відсутність грошей, але це не завжди свідчило про нечесність касира, буде не раз використаний у його новелах, найвідоміша з яких «Друзі з Сан-Розаріо». Понині невідомо, чи був він винен у тому злочині. Спочатку здалося, що прозаїк зумів уникнути судової відпо­відальності, але 10 лютого 1896 року його було заарештовано. Після звільнення під заставу він втік до Нового Орлеана, де працював репортером під чужим ім'ям.

Звідти поїхав до Гондурасу — країни, що стала притулком усім, хто мав про­блеми з американським законом. Уільям планував прожити в Гондурасі три роки (саме таким був термін відповідальності за такі злочини, як розтрата), але був зму­шений повернутися до США після того, як отримав звістку про смертельну хворобу дружини Атол. Цей період перебування Портера у Центральній Америці пізніше знайшов відображення у його новелах та романі «Королі і капуста». На Батьківщині новеліст добровільно віддав себе в руки правосуддю, але ще раз його звільнили під заставу. Похоронивши дружину, став перед судом, де не визнав себе винним. Од­нак присяжні засудили до п'яти років ув'язнення.

Тридцять місяців перебування у в' язниці — найтяжчий період у житті Портера. Його врятувало знання аптекарської справи — з 25 квітня 1898 року — аптекар у в' язниці Каламбуса. Одним із обов' язків стало нічне чергування у в' язничній ліка­рні. Тоді у цього з'явився вільний час і чоловік активно почав писати. У Каламбусі написав чотирнадцять оповідань, із яких було опубліковано три. Саме тоді і вирі­шив стати професійним письменником. Протягом цих років, що минули за ґратами, сформувалось його художнє світобачення. Прозаїк не хотів, щоб його донька Мар- гарет, яка виховувалась у родичів, відчувала його відсутність. Наближалося Різдво, коли всі діти отримували подарунки від батьків. Але де взяти гроші на подарунок доньці бідному арештанту? Ув'язнений № 34 627 згадав, що незадовго до втечі ви­давав гумористичну газету, в якій друкував власні оповідання і гуморески. І ось в 1899 році в одному з журналів з'явилося оповідання «Різдвяний подарунок Свисту­на Діка» підписали О'Генрі. Так донька отримала свій подарунок від батька. Псев­донім взято від імені автора фармацевтичного довідника Стенса Оссіна Генрі.

24 липня 1901 року митець звільнився з в'язниці. Замість 5 років він провів 3 роки 3 ^місяці, термін ув'язнення було зменшено «за зразкову поведінку». Поїхав до Нью-Йорка, де поринув у літературу.

Період 1902—1903 років став часом напруженої праці та матеріальних трудно­щів, а з кінця 1903 року розпочався період популярності.

У 1904 році він опублікував 66 оповідань, протягом наступних років темп робо­ти дещо знизився, бо виснажлива праця перевищувала фізичні сили.

Вийшов роман у новелах «Королі і капуста», збірки: «Запалений світильник» (1907); «Чотири мільйони» (1906); «Серце Заходу» (1907); «Шляхи долі» (1909); «На вибір» (1909); «Ділові люди» (1910); «Кружляння» (1910). Три збірки видано після смерті автора: «Усього потроху» (1911), «Під лежачий камінь» (1912), «Зали­шки» (1917).

Останні місяці життя О'Генрі минули на самоті в номері готелю, в глибокій де­пресії. Він відмовився вживати їжу, майже не пив води. Це було повільне самогубс­тво. Помер 5 червня 1910 р. в нью-йоркській лікарні у віці 47 років. Його останніми словами були: «Запаліть вогонь, я не хочу вмирати в темряві».

За бажанням другої дружини, тіло було поховане у містечку Ешвілль, в якому він жив перед смертю і яке нагадувало місто дитинства Грінсборо.

Літературний спадок становить 273 новели і один роман. Новели О'Генрі можна розподілити на кілька циклів.

Перший — головний і найчисельніший (близько 150 новел) був присвячней ве­летенському місту Нью-Йорку з 4 млн його мешканців, починаючи з вуличних зли­дарів і закінчуючи королями біржі, банкірами. Саме в цих новелах можна побачити риси таланту автора — людяність, демократизм, гумор і ліризм, трагікомізм і вмін­ня зображувати світ пересічних людей.

Другий — твори про Техас та інші штати Заходу і Південного Заходу США. (близько 100 новел). Герої техаських новел: ковбої, скотарі, бандити, пройдисвіти. У них автор відтворив романтику життя, вільного, мов степ. Людина тут не відчу­вав впливу великих міст, вона — втілення сили, мужності, енергії.

Третій — новели, які розповідали про Південь США — батьківщину (близько 28 новел).

Письменник залучив до своїх творів численних персонажів з усіх прошарків американського суспільства і в, такий спосіб, перетворив свій доробок на своєрідну гумористичну енциклопедію американської дійсності поч. ХХ століття.