3. Т. Драйзер — майстер реалістичної прози. Особливості творчого методу

магниевый скраб beletage

Теодор Драйзер (1871—1945) зробив значний вне­сок у розвиток американської літератури, розшири­вши горизонти реалістичного мистецтва.

Відомий американський критик і публіцист Ген­рі Менкен писав після смерті митця у 1945 році: «Он бил великий художник, ни один другой амери- канец его поколения не оставил такого прочного и прекрасного следа в нашей национальной словесно- сти... Он бил человеком огромной оригинальности, глубокой отзивчивости и непоколебимой храброс- ти. Всем нам, кто пишет, легче оттого, что он жил, работал и надеялся».

Заслуга: Був першим в американській літерату­рі, хто в своїй художній творчості керувався дум­кою про антигуманність усієї системи капіталізму.

Теодор Герман Альберт Драйзер народився 27 серпня 1871 р. в маленькому міс­течку Терре Гот (штат Індіана). Він був 12-ю дитиною в родині робітника місцевої ткацької фабрики — Джона Пауля Драйзера. Батько приїхав із Німеччини до Аме­рики в 1844 р., щоб уникнути призову до армії, окрім цього тут він сподівався роз­багатіти. Спочатку справи йшли непогано, він придбав власну фабрику, але до мо­менту народження Теодора збанкрутував. Велика родина Драйзерів жила у постійних злиднях. На ній, як писав далі Драйзер, лежав відбиток бідності та не­вдач: «Я народився бідняком. Були часи, коли я в листопаді і в грудні ходив босо­ніж. Я бачив, як страждала від злиднів моя люба мати і у відчаї заламувала руки. І мабуть, саме тому я, незалежно ні від чого, виступаю за таку соціальну систе­му, яка може бути й буде кращою за нашу».

Скрутно і тяжко доводилося матері майбутнього письменника — Сарі Драйзер. У неї на руках було 9 дітей — 4 хлопчики і 5 дівчаток (перші 3 померли). Щоб уря­тувати сім'ю від голоду, вона брала прати білизну. Ще важче довелося жити, коли батько хворів. В один із таких моментів брат Поль потрапив у поліцію. Від тюрем­ного ув'язнення його врятував відомий місцевий юрист і чиновник, з яким позна­йомилася одна із сестер майбутнього письменника (сюжет роману «Дженні Гер- хард»).

«В моїй пам 'яті встають довгі, сірі і холодні дні. Жалюгідна їжа — одна сма­жена картопля, інколи каша. Дитиною я не раз був голодний».

Діти змушені були допомагати дорослим. Разом зі своїми братами й сестрами збирав вугілля на залізниці, а інколи просто крали його з вагонів.

Батько письменника, ревносний католик у питаннях релігії, був справжнім дес­потом. Саме він влаштував Теодора в католицьку школу. Релігійний фанатизм у викладанні викликали у хлопця відразу до католицизму і релігії. Мати не поділяла думки свого чоловіка у цьому відношенні, її Т. Драйзер завжди називав «мудрою і ніжною».

Хлопчикові довелося досить рано почати своє трудове життя. Зовсім маленьким він продавав газети. Бідне становище родини змусило Теодора думати про постій­ний заробіток. Йому лише виповнилося 14, як він найнявся до володаря ферми са­пати город за 60 центів на день. Але робота під пекучим сонцем була занадто важ­кою для дуже міцного хлопця, і, заробивши 1,5 долара, покинув фермера. У віці 16 років Теодор Драйзер поїхав до Чикаго, там він працював у ресторані — прибирав столи і мив посуд; служив у торгівця скоб' яних товарів; був збирачем плати за ква­ртири в одній із компаній, розвозив білизну у пральні. І скрізь результат був один — Теодора просто викидали на вулицю. Вже тоді він назавжди зберіг любов до людей праці і ненависть до експлуататорів.

За все життя юнак зміг лише рік провчитися в університеті. У 1888 році він з допомогою своєї колишньої вчительки Мілдред Фільдінг, яка заплатила за рік 300 доларів, вступив до університету штату Індіана. За час перебування у закладі (1888—1889 рр.) Теодор багато читав і саме тоді прокинулась у нього любов до лі­тератури. Особливе враження на юнака справили твори Л. Толстого. «Я бил так потрясен и взволнован теми картинами жизни, которие они воссоздали, что мне вдруг пришла в голову как будто совершенно новая мисль — как замечательно бить писателем. Уметь писать подобно Толстому, чтоби слушал тебя весь мир».

В університеті письменник-початківець познайомився і з іншими невідомими йому творами американських та зарубіжних письменників. Тут він знову гостро відчув ту соціальну стіну, яка відгородила його від більшості студенів — вихідців з багатих родин.

Прагнення літературної діяльності привело Драйзера в газету. У квітні 1892 року йому довелося влаштуватися репортером чиказької газети. За три роки роботи в пресі він мав широкі можливості по-справжньому пізнати життя своєї країни. Все це стало неабиякою життєвою школою.

З 1895 р. Драйзер співробітничав з різними журналами — редагував, писав на­риси, есе, нотатки, вчився літературної майстерності. Багато писав про театр і був навіть редактором театрального відділу.

Газета, в якій працював письменник, оголосила конкурс серед вчителів штату Міссурі, пообіцявши переможцям поїздку на Всесвітню виставку в Чикаго. Від редакції екскурсію вчителів супроводжував Теодор , який написав статтю про цей візит, а заодно і про Всесвітню виставку. Під час цієї поїздки молодий чоловік познайомився з учителькою Сарою Осборн Уайт, з якою одружився в 1898 році.

Саме у цей час він працював у газеті невеличкого американського містечка То- ледо і познайомився з одним із редакторів — Артуром Генрі, з яким подружився. А. Генрі допоміг Драйзеру стати письменником. У статтях молодого журналіста він побачив літературний талант й порадив спробувати сили у художній творчості. Ро­ки газетної роботи залишили глибокий слід у житті майбутнього письменника: «Япошел работать в газети, и с ^того времени началось мое настоящее столк- новение с жизнью — с убийствами, поджогами, насилиями, гомосексуалистами, взяточничеством, коррупцией, надувательством и лжесвидетельством в любих формах, какие только можно себе представить». Перед ним відкрилась панорама життя американського суспільства, він став свідком багатьох людських трагедій і намагався відшукати істину, але йому постійно заважали.

Молодий журналіст не міг примиритися з вадами, що панували в американсько­му друці і в 1895 р. вирішив піти з газети: «Однажди я заключил сам с собой свя­щенний договор — немедленно бросить ^ту печать-проститутку, как я назвал ее про себя, — и никогда больше не браться за перо репортера в газете, даже если буду умирать с голода».

Кинувши роботу в газеті, Драйзер дійсно опинився на межі голодної смерті. Кі­лька місяців він блукав Нью-Йорком у пошуках роботи. Йому допоміг брат Поль — композитор, який умовив своїх видавців почати публікацію невеличкого журналу, редактором якого став Т. Драйзер за 10 доларів за тиждень.

Цей журнал був присвячений питанням музики і був розрахований на жіно­чу аудиторію. У ньому друкувалися і статті Теодора, у яких він висвітлював різ­ні сторінки життя. Рубрику «Огляд місяця» підписав псевдонімом «Пророк».

Взагалі, у Т. Драйзера були різні підписи-псевдоніми: Едуард Ел, Т. Д. (ініціа­ли), «Цинік» (рубрика «Ті, хто переслідує відчай»), С. Дж. Уайт (дружина) та інші. Посварившись із братом Полем, він у жовтні 1897 р. кинув роботу редактора і став співпрацювати у різних журналах. У 1897—1900 рр. опублікував більше сорока статей і нарисів.

Драйзер відчував справжню прірву, яка відокремила реальне життя від світу бу­ржуазного друку: «Ничто меня так не смущало, как противоречие между тем, что я наблюдал, и тем, что я прочитал. В книгах все било красиво, безмятежно и никогда ни намека на жестокость жизни и ее грубость и пошлость.... Начиная с 1898 г. — с того времени, как я начал находить себя в литературе, — я питался писать вещи такого рода, которие если и устраивали какие-нибудь журнали, то очень немногие. По^тому мои литературние заработки били небольшие, а мой путь по большей части бил тернистий».

Влітку 1899 р. прозаїк із дружиною поїхав із Нью-Йорку в село Моми до свого друга А. Генрі. Там він написав кілька оповідань, але А. Генрі наполягав написати роман. «Наконец — в сентябре 1899 г. я взял кусок желтой бумаги и, чтоби угодить ему, написал наобум заглавие — «Сестра Керри» и начал пи­сать». В основу сюжету митець поклав історію однієї із своїх сестер — Емми. 29 березня 1900 року роман був завершений — це важлива дата в американсь­кій літературній історії і перший великий твір молодого письменника (29 років Т. Драйзеру). Подавши матеріали до друку, довелося чекати 7 років, щоб Аме­рика почула його. Роман був виданий спершу в Англії, де мав успіх, а в США у дійсності побачив світ лише у 1907 р. Його автора називали аморальним, «соромом Америки». Але він продовжував працювати, хоча перебував у спра­вжніх злиднях.

З великими труднощами Т. Драйзеру довелося у 1901—1902 рр. опублікувати кілька оповідань, а в 1903 р., опинившись без засобів існування, змушений перерва­ти роботу над романом «Грішник». Вів жебрацький спосіб життя, не раз з' являлася думка покінчити з життям. Одного разу пішов до річки з твердим наміром померти самогубством. Чоловік, що працював на поромі, погодився перевезти, вирішивши, що той втікав від дружини. Його слова викликали іронічний сміх і зміну настрою, яка врятувала Т. Драйзера.

Здоров' я було підірване, і брат Поль відправив до санаторію, після якого Теодор влаштувався різноробочим на залізницю (червень-грудень 1903 р.).

У 1904 р. повернувся до літературної діяльності, але працював у журналах. Піс­ля конфлікту в редакції у 1910 р. пішов з журналу, щоб повністю віддатися роботі над романом «Грішник», який був виданий в 1911 р. під назвою «Дженні Гер- хардт».

Після цього Драйзер почав збирати матеріали для нового твору про світ мільйо­нів — «Фінансист». Роман побачив світ восени 1912 р. Це був початок втілення за­думу автора написати епопею для викриття імперіалістичної Америки під назвою «Трилогія бажань». У 1914 — друга книга «Титан», а в 1915 — закінчив роботу над романом «Геній».

Новий успіх прийшов до романіста у 1925 р., коли побачила світ «Американська трагедія», яка відкрила глибину реалістичного методу Драйзера. Роман знаменував певний період в розвитку реалістичної літератури США в 20-ті рр. і став розквітом критичного реалізму в США.

7 листопада 1927 р. Т. Драйзер відвідав Москву і свої враження висвітлив у кни­зі «Драйзер споглядає Росію» (1928). Пробув у СРСР 77 днів: Ленінград, Горький, Ясна Поляна, Київ, Харків, Донецьк та інші міста.

У роки ІІ Світової війни прозаїк вів активну антифашистську боротьбу, брав участь у міжнародних рухах за мир. Драйзер залишився вірним високим ідеалам. 28 грудня 1945 Теодор Драйзер помер. Останнім словом був заповіт, у якому йшло­ся по те, що невеликий спадок, який залишиться дружині — Елен — після її смерті піде на будинок для негритянських сиріт.

Над романом «Дженні Герхардь» Драйзер почав працювати ще взимку 1901 р., до літа 1901 вже були написані дві треті роману. Після цього 1,5 року відпрацьову­вав написане, назвавши твір «Грішник». Автор не міг продовжити роботу через ре­акційну критику до 1910 р. Тоді повернувся до рукопису, який був завершений у грудні 1910 р. Після доопрацювання в 1911 р. роман був виданий. Цією книгою ав­тор знову кинув виклик буржуазній Америці — він продовжував йти шляхом, що позначився у романі «Сестра Керрі».

«Дженні Герхардт»

Керрі піднялась високо,                 Дженні зберегла високі переваги душі

але втратила кращі моральні якості;      і стала жертвою буржуазного світу.

У романі автор показав долю людини із трудової родини, яка володіла ве­личезною силою почуттів. Автор по-новому підійшов до змалювання образу головної героїні, де домінував теплий ліризм: «Духовний облик Дженни — как его описать? Бивают такие редкие особенние натури, которие приходят в мир, не ведая зачем, и уходя из жизни, так ничего и не поняв. Жизнь всегда до последенй минути представляется им бесконечно прекрасной, настоящей страной чудес, и если би они могли только в изумлении бродить по ней, она била би для них не хуже рая. Откривая глаза, они видят вокруг совершенний мир, которий им так по душе: деревья, цвети, море звуков и море красок. ^то — их драгоценнейшее наследство, их лучшее богатство. И если би никто не остановил их словами: «^то мое», они, сияя счастьем, могли би без конца странствовать по земле с песнью, которую когда-нибудь услишит весь мир. ^та песнь доброти».

Дженні була донькою склодува Вільяма Герхардта, який втратив роботу і з тре­петом зустрічав кожен ранок, не відаючи, що він принесе його родині. Сам Герхардт дуже хворів. Його старший син — Себастьян (Басс) працював поміч­ником в вагонобудівних майстернях, але одержував лише чотири долари на тиждень.

Дженев'єві (Дженні) — старшій доньці — минуло 18 років, але її ще до цього часу не навчили ніякого ремесла.

Інші діти — Джорж (14 років), Марта (12 років), Вільям (10 років) і Вероні­ка (8 років) були ще зовсім малі, щоб працювати і всіх їх треба було годувати. Гер- хардта мучили борги, які оточили сім'ю: лікар надіслав рахунок; відсот­ки на заставу будинку давно не сплачені; час розрахуватися з м' ясником і булочником.

Місіс Герхардт не була малодушною жінкою, вона стала брати білизну для прання, якщо вдавалося знаходити клієнтів, а в інший час — шила і ремонтувала одяг дітям, готувала їжу.

Життєвий поворот Дженні настав у той час, коли вона з матір'ю найнялася при­бирати в готелі, де зупинялися великі політичні і суспільні діячі. Саме тут Дженні познайомилась із сенатором Брандером, який поставився до дівчини з великою ду­шею, з глибоким щирим розумінням. Дівчині було соромно зізнатися, де вона живе і що сім'я терпить нужду. Сенатор прийшов до них, і це дуже вразило місіс Гер­хардт. Сенатор був багатий, але у свої 52 роки — надто самотній.

«Сестра Керрі»

«Пятьдесят лет! — часто думал он. — И один, один, как перст...»

Між сенатором і Дженні зав'язалася міцна дружба, яка переросла у пристрасть. Дженні, яка примушувала себе не бачитися з ним, вирішила відійти від цих прин­ципів. (Басса схопили під час кражі вугілля). Дженні вночі пішла просити допомог­ти за брата саме до сенатора.

Вільям Герхардт заборонив доньці бачитися з сенатором, щоб уникнути зайвих неприємних розмов. Але у сенатора були щирі наміри, проте батько, надавившись трагічних наслідків від таких зв'язків, стояв на своєму. Усе йшло до того, що коли Дженні дізналась у газеті про смерть сенатора Брандера (він тим часом виїхав зі штату Колумбус) вона чекала дитину. Вільям Герхардт, який в душі обожнював доньку, вигнав її з дому, а потім, тікаючи від сорому, поїхав працювати до іншого міста.

Мати забрала Дженні додому,бо вона скоро мала народити дитину.

В мире, куда в такую трудную для нее пору била брошена Дженни, доброде- тель всегда, с незапамятних времен, тщетно отстаивала свое право на сущест- вование; ибо добродетель — ^то способность желать людям добра и делать им добро. Добродетель — ^то великодушие, с радостью готовое служить всем и ка- ждому, но общество не слишком дорожит ^тим качеством. Оцените себя деше­во — вами станут пренебрегать, станут топтать вас ногами. Цените себя висо­ко, хотя би и не по заслугам — и вас будут уважать. Общество в целом на редкость плохоразбирается в людях. Единственний его критерий — «что скажут другие». Единственное его мерило — чувство самосохранения.

«Ееребенок! ... Ее дитя, ее дочка! Дженни жаждала жить иработать для нее, и даже сейчас, совсем слабая, радовалась».

Брат Басс поїхав до Клівленда, знайшов там собі роботу і запросив Дженні. Мі­сіс Герхард дала згоду, вона потурбувалась про дівчинку. Героїня знайшла роботу служниці; а потім написала матері, щоб та негайно переїхала сюди. Родина осели­лась у будинку, про який місіс Герхардт лише мріяла. Дженні була годувальницею, але батько ще до цього часу не міг їй вибачити. Проте він наполіг охрестити дівчи­нку, яку назвали Вестою. В глибині душі він любив і доньку, і її маленьку Весту.

В будинку, де працювала Дженні, вона познайомилась із Лестером Кейном, який зацікавив її вперше за ці роки після трагедії з сенатором. І цей молодий чоловік, який був багатий і вихований на диво теж зацікавився Дженні.

—  Ти моя, — сказал он. — Я давно искал тебя. Когда ми встретимся?

— Не говорите так, — сказала она, в волнении прижав пальци к губам. — Я не могу встречаться с вами... я.я.

— Давай обьяснимся сразу. Ти мне нравишься. А я тебе?

— Не знаю, — задихаясь, виговорила она пересохшими губами.

— Посмотри на меня.

— Да... — сказала она.

Дженні не розуміла, чому вона так повелась, чому вона знову підкорилася чоло­вікові.

«Лестер Кейн, безусловно, дорожил ею, хоть и не мог вирваться из замкнутого круга условностей того мира, в котором бил воспитан, однако любил ее не насто- лько, чтоби наперекор мнению света обвенчаться с ней по той простой причине, что он вибрал себе жену по душе».

Дженні залишилась із Лестером, вона була щаслива, вихована в усіх витончених манерах поведінки. Але продовжувала приховивати від нього таємницю її життя — доньку. Ще збрехала батькові (який жив у їх будинку, коли обпік руки, втратив дружину (померла), доглядав за Вестою, яку обожнював), що вони одружені.

Розкриття таємниці стало розколом у стосунках Дженні з Лестером. Але він ко­хав її і зміг полюбити дівчинку. Проте серйозною причиною стала інша — різний соціальний статус. Родина Кейна стала проти і батько позбавив Лестера (улюблен­ця) спадку. Їхні дороги розійшлися, хоча сила кохання залишилася. Розлучення з Лестером було не таким болючим, як втрата найдорожчого, що залишолася — до­ньки. Веста померла.

Дженні вела тихе і спокійне життя, взявши на виховання з дитбудинку дівчинку.

У Дженни не сложилось никакого четкого представления о смисле жизни. Она не умела мислить аналитически. Вместо знаний у нее било смутное ощущение, что мир устроен неладно и непрочно. Люди рождаются и умирают. Но что- нибудь, наверное, должно бить, какая-то висшая сила создала всю окружающую нас красоту — цвети, траву, деревья, звезди. Природа так прекрасна! Жизнь по­рою кажется жестокой, но красота природи непреходяща. ^та мисль поддер- живала Дженни, которая часто и подолгу утешалась ею в своем одиночестве.

Вона зустрілась з Лестером, який покликав її, щоб піти з життя, попрощавшись з нею і попросивши вибачення.

Вона знову відпустила у той світ чергову свою любов і задумалась про життя, про те, що буде далі.

В Дженні втілені найкращі риси, притаманні простим людям. Глибока народ­ність роману — крок вперед у творчій еволюції Драйзера. Письменник кинув ви­клик святенництву і лицемірству американського буржуа.

Сила реалізму Т. Драйзера — реально і правдиво змалював тяжку долю благородної і чесної натури, яка стала жертвою нелюдяних законів буржуазного світу.

У 20-х роках буржуазна преса США оспівувала «процвітання» країни. Серед по­токів і наперекір лестощам з'явилася книга, яка розкрила правду про те, що прихо­вується за фасадом видимого благополуччя. Вона називалася суворо і просто «Аме­риканська трагедія» Т. Драйзера.

Горе життя простої людини в Америці завжди хвилювало письменника- гуманіста. Уся його творчість пройнята відчуттям трагізму долі людей із народу.

Сюжет, покладений в основу роману «Американська трагедія», зацікавив митця ще на початку його літературної діяльності, коли опублікував «Сестру Керрі». Пра­цював над «Американською трагедією» 5 років, з 1920 по 1925 рік.

Елен Драйзер пригадувала, у письменника був рукопис, названий «Амери­канські трагедії». Там містилися описи 15-ти випадків, подібних до того, який показано в романі. І для кожного з них характерним було прагнення американ­ських юнаків розбагатіти, одружившись на багатій дівчині. Заради цього вони йшли на злочин.

Вивчивши ці матеріали, прозаїк вирішив взяти за основу історію вбивства 1906 року Честором Джиллетом його коханої Грейс Браун. Процес цієї справи був тоді оприлюднений і в «Американській трагедії», у якій автор використав докумен­ти і факти газетних публікацій.

Т. Драйзер не лише показав прагнення здобути легке щастя, а й розкрив вади системи.

«... ^то била особенно правдивая история о том, что жизнь делает с личнос- тью и как бессильна личность против нее. Моей целью било не морализировать — да простит Бог, а дать, если возможно, фон и психологию действительности, которие если не оправдивают, то как-то обьясняют, как случаются такие убий- ства, а они случаются в Америке с поразительной частотой».

Письменнику вдалося показати відповідальність суспільства за знищення доль пересічних американців. Поклоніння культу долара привело до трагічної загибелі двох молодих людей, які могли б бути цілком щасливі.

Головний герой роману — Клайд Гріффітс — звичайний американський юнак (ця типовість і губить героя). Доля Клайда трагічна саме тому, що він засвоїв зако­ни буржуазної Америки і, по можливості, виконував їх. Клайд — син вуличних проповідників — не любив заняття своїх батьків, оскільки і його примушували ра­зом з іншими людьми співати псалми під час виступів його батька. «Другие мальчи- ки не занимались такими вещами, и к тому же в ^том било что-то жалкое и да- же унизительное», — думав Клайд. Клайдом оволоділа мрія «вибитися в люди» у нього було прагнення легкого життя. «Клайд бил столь же тщеславен и горд, как и беден. Он бил из тех людей, которие считают себя особенними, не похожими на других». «Мечтал о том, как он вибился би в люди, если би ему повезло, о том, ку- да би он поехал, что повидал би и как по-иному мог би жить, если би все било не так, а ^так».

Клайд пішов працювати помічником продавця содової води, потім розсильним в готелі. Саме в готелі він був уражений розкішною атмосферою і «легкістю заробіт­ку», коли отримав перші чайові. Терой почав приховувати від матері справжню су­му чайових, щоб мати можливість гарно одягатися — і якнайшвидше. Його все бі­льше вабило яскраве життя, краса, нехай безсоромна, суто плотська, оголена й доступна (ніч, проведена з дівчиною в одному із готелів). В душі Клайда відбували­ся суперечки, але він заспокоював себе тим, що заробляв гроші і ладен розпоряджа­тися ними як захоче. Юнак вирішив знайти собі одну дівчинку. Нею стала Гортен­зія, яка все ж надала перевагу чоловікам і юнакам більш досвідченим, які не так легко підкорялися б їй. Клайд помічав, що Гортензія ставиться до нього нещиро і байдуже. Клайд змушений був «зникнути», виїхати з міста після аварії, коли вони з хлопцями взяли в готелі автомобіль і збили при цьому людину. Клайд, зрозумівши, до чого приведе арешт, — усі його мрії про радісне життя закінчаться ганьбою і, певно, ув' язненням до тюрми — кинувся тікати.

Подальше його життя було пов'язане з родиною дядька — Семюела Гріффітса (брат дядька), який мешкав у Лікурзі. Дядько влаштував Клайда на фабрику по ви­готовленню комірців, якою керував син Гілберт. Дядько Семюел давно вже не під­тримував зв'язків з братом, якого вважав жалюгідним невдахою, а от його син — Клайд — видався Семюелові симпатичним, сподобався. Клайд завідував цехом, ку­ди прийшла працювати Роберта Орден. Вона вирізнялась з-поміж робітниць, Клайд вирішив познайомитися з нею. Він відчував себе щасливим поряд з дівчиною, але за однієї умови — не одружуватися. Клайд перебував ніби під гіпнозом: він одру­житься на дівчині із кола Гріффітсів. Це допомогло б, на думку юнака, здійснитися його мрії. Роберта цілком залежала від нього, і, хоч вона була «чистою дівчиною строгих правил», Клайдові пощастило домогтися її недорогими подарунками, які він робив для Гортензії, а щирими почуттям Роберти до нього.

Зустріч з багатою Сондрою Фіналі заполонила думки Клайда про можливість увійти у бажаний світ, але йому заважала Роберта. Хоча Роберта більше подобалась йому, вона була ніжніша і не так холодна. Якщо ставлення Клайда до Роберти дик­тувала пристрасть, то до Сандри його тягли розрахунок, думки про багатство — вищий світ. Усе-таки пристрасть до Роберти була вбита пристрастю вибитися в світ багатих.

Проблема спекатися Роберти зросла ще більше, коли Роберта завагітніла. Життя її вже тоді було підірване.

Клайд, прочитавши газетні повідомлення про загибель чоловіка і жінки на озері вирішив покінчити таким чином стосунки з Робертою. Хлопець ударив її, дівчина кликала на допомогу, але він холодно тікав.

Погубивши Роберту, Клайд згубив і себе — на нього чекав електричний стілець, якого він так боявся: «за дверима залишається все земне життя, яке він встиг зві­дати».