2. Загальний огляд творчої спадщини письменника

магниевый скраб beletage

У 1965 році письменник розпочав роботу над романом «Сто років самотності» і закінчив навесні 1967 року. У той час коли Маркес перегорнув останню сторінку свого першого роману і підняв від рукопису очі, він побачив диво. Двері у кімнату тихо відчинилися і до неї увійшов абсолютно синій кіт. «Не інакше як книга ви­тримає пару видань», — подумав письменник. Аргентинське видавництво «Суда- мерикана» випустило книгу накладом у шість тисяч примірників, розраховуючи, що вона як-небудь розійдеться до кінця року. Наклад розлетівся за кілька днів. Ви­давництво швидко випустило повторний наклад, але і його спіткала така ж доля. Так розпочалася всесвітня слава роману.

Загалом книга перекладена більше, ніж на тридцять мов світу, видано понад тринадцять мільйонів її примірників.

Цей твір передав історію шести поколінь роду Буендіа — від початку до кінця, від кохання його засновників Урсули і Ауреліано Буендіа до виродження роду, ознаменованого народженням дитини з поросячим хвостом. З появою кожної нової генерації в роман війшли герої зі складним внутрішнім життям. Окрім того, це й іс­торія містечка Макондо від часів заснування Буендіа до повного його занепаду.

Використавши досвід реалістичного «сімейного роману» XIX—XX століття та свій власний письменницький досвід, Г. Г. Маркес зробив спробу представити до уваги читачів багатогранні характери героїв, що сформувалися під впливом родової спадковості (генів), соціального середовища, біологічних законів розвитку. Щоб підкреслити належність членів родини Буендіа до одного роду, він наділив їх не лише спільними рисами зовнішності та характеру, але й спадковими іменами, під­даючи читача небезпеці заблукати у «лабіринті родинних взаємовідносин».

«Сто років самотності» — лише поетичне відтворення мого дитинства», — неодноразово зазначав сам автор. Неподалік від Аратаки в Колумбії, рідного місте­чка Макондо, знаходилося зачароване місце, звідки не повертали. У дитячій пам'яті залишилися розповіді, легенди, казки бабусі Транкиліни та діда Ніколаса Маркеса, відставного полковника. Згодом Габріель, вже будучи учнем школи-інтернату, приїхав на канікули і був вражений занепадом патріархального містечка, до якого довела грабіжницька політика північноамериканської компанії «Юнайтед фрутс». «Бананові барони» перетворили повнокровне щасливе життя макондовців у вертеп наживи і дешевих насолод, виснажили сили мешканців селища. Про це через чверть століття розповів у своєму романі автор. Він змалював історію та побут Латинської Америки через долю одного селища, одного його роду. Завдяки майстерності авто­ра твору у невеликій краплі дійсності вмістився цілий Всесвіт.

За останні півстоліття жоден художній твір не зустрічав настільки бурхливих та суперечливих відгуків критики. Порівняно невеликий за обсягом роман у букваль­ному розумінні завалений монографіями, есе, дисертаціями. Вони містили чимало слушних спостережень та глибоких думок, проте зустрічалися у них спроби витлу­мачити твір Маркеса у традиціях сучасного західного «роману-міфу», залучити йо­го або до біблійного міфу із його творенням світу, або до античного міфу із його трагедією року, фатуму.

Спочатку Гарсіа Маркес радів вражаючому успіху твору. Потім почав глузувати над критиками, запевняючи їх, що вони потрапили у «пастки», майстерно ним роз­ставлені. Дещо пізніше тон його висловлювань набув ознак роздратування. Справа навіть дійшла до того, що прозаїк відмовився на той час від улюбленого свого тво­ріння.

В основу роману покладені дитячі спогади Габріеля. «"Сто років самотнос­ті" — це цілісний літературний доказ усього того, що цікавило мене в дитинс­тві», — зазначав Г. Маркес. Саме з дитинства хлопчик Габо приніс до роману свою безпосередню уяву, не затьмарену і не ускладнену ані наукою, ані міфоло­гією.

Деякі епізоди роману мали асоціативну схожість із подіями, що відбулися без­посередньо в родині Маркесів. Однак визначальними для роману стали не окремі факти біографії цих людей, а сам спосіб їхнього мислення, ставлення до світу і са­мих себе у ньому. Таким чином, ця стихія казково-міфічних уявлень про дійсність, у якій прекрасне сприймалося як звичне, а у звичайному відкривалося джерело по­етичного та дивовижного.

«Сто років самотності» — сімейна хроніка, роман-притча, роман-міф, насичений фольклором, мотивами біблійного міфа про створення світу, всесвітній потоп та апокаліпсис.

МІСЦЕ ПОДІЙ — Простеження життя провінційного колумбійського містечка Макондо протягом ста років — із середини XX століття. Описані події достовірні: боротьба політичних угруповань, громадянська війна, колонізація, криваві розпра­ви зі страйкарями.

ГОЛОВНІ ГЕРОЇ — Представники шести поколінь роду Буендіа: засновник роду Хосе Аркадіо, його дружина Урсула, їхні сини — полковник Ауреліано Буен- діа, Хосе Аркадіо, донька амаранта та їхні нащадки.

ТВОРЧИЙ МЕТОД — «магічний реалізм».

ТЕМА — Показ сенсу життя, щастя звичайної людини.

ПРОБЛЕМА — самотності, краху надії, любові, кохання, фатуму, прокляття.

ВИСНОВОК: Це роман-притча: Маркес попередив землян про катастрофу, що очікував світ, якщо у стосунках людей візьмуть гору відчуження та роз'єднаність.

У романі чітко накреслені дві сюжетні лінії — історія мешканців Макондо та іс­торія сімейства Буендіа, тісно взаємопов'язані та об'єднані спільною участю — до­лею Макондо.

Макондо — це «селище великих дітей», це спогади діда Ніколаса Маркеса про щасливе, дружнє, працелюбне селище Аракатака у тому вигляді, у якому їх сприй­няв та зробив своїми власними спогадами хлопчик Габо. Спочатку макондивці зна­ходилися поза межами історичного часу, проте у них був свій, домашній час: дні тижня та доба, а в добі години відпочинку, роботи та сну. Це — час так званих «трудових ритмів». Поступово на Макондо напосіли стихії історії та природи: гро­мадянські війни та нашестя бананової кампанії, багаторічний дощ і страшна посуха. Майже всі ці трагічні перипетії макондівці пережили, залишившись у душі дітьми із характерною дитячою уявою. Саме цим можна виправдати дивне ставлення меш­канців селища до кінематографу та інші кумедні випадки.

Незважаючи на беззастережний опір, гонитва за збагаченням та прагнення виок­ремитися зробили своє — населення відірвалися від землі, втратило свою моральну опору.

Останній удар нанесла природа. До того ж тема співжиття людини та природи, що була характерною для творчості латиноамериканських письменників, набула у Маркеса масштабів небесної кари — дощового потопу. Тлумачення даного епізоду дозволило зрозуміти авторську позицію — дощ постав єдиним засобом змити, та й то протягом незліченного часу, людську аморальність та бездуховність. Люди то­пили у морі крові та бруду своє високе людське призначення.

На перших сторінках роману автор розповів про засновника Макондо — Хо- се Аркадіо Буендіа та його дружину Урсулу Ігуаран. Вони були двоюрідними братом і сестрою, побралися всупереч попередженням батьків. Проте страх, що від їхнього шлюбу може народитися «дитина з поросячим хвостом», змушував Урсулу і після весілля зберігати цнотливість. Така поведінка жінки дала привід Пруденсіо Агіляру, їхньому односельцю, смертельно образити Хосе, що призве­ло до трагічних наслідків. Той вбив його, а потім, відчуваючи докори сумління та рятуючись від кровної помсти, забрав дружину і поїхав далеко, де заснував нове селище. У подружжя народилися сини Хосе Аркадіо та Ауреліано, а значно пізніше — дочка Амаранта. Діти були нормальними, але починаючи з другого покоління, в них виявилася спільна риса — схильність до самотності, яка до то­го ж передавалася у спадок.

Основним прийомом зображення життя людей у романі виступив прийом по­єднання звичайного та потойбічного світів. Ще на початку роману покійник Пру- денсіо Агіляр переслідував молоде подружжя Буендіа. Саме це вирішило їхню подальшу долю: Хосе Аркадіо Буендіа та його дружині Урсулі довелося назавжди залишити домівку та рідний край. Наслідком тривалих блукань стало заснування нового поселення під назвою Макондо, де всі дива сприймалися як щось буденне і звичайне.

Роман наповнений численними героями, яких автор наділив казковими, фантас­тичними, надприродними силами. Так, казкових велетнів-богатирів нагадував Ме- лькіадес, якому нічого не важить заважало коня, схопивши його за вуха.

Не позбавлений роман Маркеса і так званого «прогностичного характеру». У творі мали місце легендарні пророцтва, проте реальна життєва доля, якою ві­дав письменник, інколи суперечила їм. Наприклад, Ауреліано Хосе карти пооб­іцяли довге життя, сімейне щастя, шістьох дітей, а натомість він отримав кулю в груди.

Тема смерті, яку так часто намагалися обминути у своїх творах представники європейської літератури, набула у творчості латиноамериканських письменників, зокрема у творчості Г. Маркеса, особливого звучання і тлумачення. Смерть не тіль­ки беззастережно існувала майже у всіх проявах зображеного, проте й функціону­вала на рівні з іншими, реальними та не менш абстрактними поняттями. Смерть у творі змальована нетрадиційно: вона дозволила собі вступити в діалог з полковни­ком Ауреліано, наказала Амаранті шити собі саван, щоб спробувати ввести себе в оману, розтягнувши шиття на довгі роки.

Ці епізоди призвели до висновку, що необхідною умовою розуміння індивідуа­льного стилю письменника стала усвідомлення нерозривної єдності реальної дійс­ності з її міфізованими відтінками.

Досить іронічного звучання набув у творі опис епідемії безсоння, що, з одного боку, стало джерелом безлічі комічних ситуацій. Макондівці з метою утримання в пам'яті назв та призначень найнеобхідніших предметів, почали наклеювати на них папірці з написами, які пояснювали їх значення. Це відбувалося доти, доки подібні заходи не спричинили появи на церкві таблички із написом «Бог є». З іншого боку, життя в химерному, невловимому світі, позбавленому пам'яті, стало своєрідною метафорою людського відчуження та ізольованості.

Основна домінанта, яка пронизувала роман — це мотив самотності. Самотність у Маркеса — це психологічний стан людини, її внутрішнє захворювання. Воно зсе­редини підточувало її фізичні та моральні сили і врешті-решт звело у могилу. Са­мотність — визначальна риса кожного представника роду Буендіа.

Полковник Ауреліано Буендіа у дитинстві був мовчазним і замкненим, згодом «доктор визнав його безнадійно непридатним для дії, сентиментальним невдахою з пасивним характером і цілком визначеною схильністю до самотності». Очолюючи багатотисячну повстанську армію, він не мав біля себе друзів-однодумців. Полков­ник нікому не довіряв, усіх підозрював, тому прийняв рішення «не підпускати до себе ближче ніж на три метри жодну людську істоту, навіть Урсулу...».

Не менш самотніми була решта представників роду та й усі інші герої роману.

Закінчив своє життя прив'язаним у дворі під деревом найстарший з Буендіа — Хосе Аркадіо. Його вважали божевільним.

Самотньою пішла в інший світ мудра Урсула, так і не довіривши нікому з рід­них таємниці статуї святого Йосифа, наповненої золотом.

«Певно, йому дуже важко, — сказав Хосе Аркадіо Буендіа дружині, — Мабуть, він страхітливо самотній» — про Пруденсіо Агіляра.

«Він справді побував на тому світі, але не зміг винести самотності і повернув­ся назад», — про Мелькіадеса.

«... єдине, що збереглось у близнюків спільне, був самотній вигляд, властивий усій родині...» — про Хосе Аркадіо Другого і Ауреліано Другого.

«...надто багато років вона страждала і бідувала, завойовуючи собі привілеї самотності...» — про Ребекку.

Отже, мотив смерті у романі «Сто років самотності» тлумачився як:

• «самотність смерті»;

• самотність як неможливість виправдати доцільність свого існування;

• самотність як результат нехтування законами природи і моралі;

• самотність як стан втрачених надій;

• самотність як прояв невміння і небажання пізнати переваги простого життя;

• самотність як прояв «ницості буття»;

• самотність як причина виродження роду Буендіа;

• самотність як єдино можливий спосіб віднайти душевний спокій;

• самотність як наслідок закоханості;

• самотність як єдино можливий і необхідний спосіб існування людини

Г. Г. Маркес робить зі свого роману певні висновки:

• замкненість роду, відірваність від реального часу призвела до його самотності, а далі — вимирання, знищення — така логіка того художнього світу, який зображе­но у романі;

• як тільки герої відірвалися від землі і почали займатися справою індивідуаль­ною — «підприємництвом», вони втратили свою моральну опору і врешті-решт зникають у «біблійному вихорі»;

• людина, родина, рід, якщо вони самотні, приречені на самознищення. Людст­во, вражене вірусом індивідуалізму, може врятувати лише духовне єднання. А шлях до цього починається з любові.

«Полковнику ніхто не пише» За жанром це повість, написана у 1958 р. Відомо, що вона увійшла в однойменну збірку його творів, куди були вміщені ще оповідан­ня 1947—1972 рр. Книга була видана в Боготі на кошти, зібрані друзями.

Залишившись практично без засобів для існування, Маркес переїхав до Парижа, де спочатку навіть збирав порожні пляшки, щоб якось прогодувати себе, а у віль­ний час працював над повістю. Згодом друзі допомогли письменнику переїхати до Латинської Америки і оселитися у Венесуелі.

Головний герой твору — 75-річний полковник, ветеран громадянської війни, яка закінчилася вже 56 років тому. Дев'ятнадцять років тому, коли Конгрес прийняв закон про пенсії, розпочався процес визнання, який тривав вісім років. Після цього пройшло ще шість років, перш ніж героя включили до списку пенсіонерів «12 серпня 1949 року». Так було написано в останньому листі, якого одержав чоло­вік. Увесь цей час він разом зі своєю дружиною чекали на повідомлення про довго­очікувану пенсію. Подружжя жило у страшенних злиднях, до того ж дружина була хвора на астму. Болю обом додала втрата єдиного сина Агустина, який помер дев'ять місяців тому (його вбили), після чого батьки відчували себе сиротами. У будинку ще жив півень, на якого теж витрачали певні кошти, як на повноправно­го члена родини.

Не маючи засобів для існування, вони почали продавати речі з власного будин­ку. Гроші дружина зберігала під матрацом, зав'язавши їх у хустку. Ці гроші вони одержали, продавши швейну машинку Агустина. Протягом дев'яти місяців з чоло­віком рівномірно розподіляли їх між собою та півнем.

Щоразу, коли полковник відправлявся зустрічати в порту поштовий катер, у їх­ньому домі спалахувала надія, котра згасала після його повернення. З величезним трепетом у душі старий чоловік спостерігав, як катер швартувався біля берега, а потім з нього виносили торбинки з листами. «Інспектор продовжував розкладати пошту. Полковник дивився на ящик з його літерою. Лист «авіа» із блакитною смужкою по краях тільки підсилив його напругу. Лікар зірвав печатку на пачці з га­зетами. Він проглядав головні новини, а полковник не відводив від ящика очей — че­кав, коли інспектор зупиниться на ньому. Але цього не відбулося. Лікар відірвався від газет. Подивився на полковника. Потім підвів погляд на інспектора, який підсів до телефонного апарата, і знову подивився на полковника, показавши очима, що час вже йти». П'ятнадцять років чекання загострили інтуїцію і тривогу. У такі хвилини йому доводилося просто брехати, що він нічого і не чекав, оскільки йому було просто нікому писати.

Повертаючись додому, він довгий час не міг опритомніти, а потім брався пере­глядати газету з надією знайти там замітку про ветеранів. Однак хоча тут нічого про це не писали, десять років такого читання навчили героя вірити, що найкращі новини ще десь попереду.

Полковник намагався знайти правду, для цього він у черговий раз пішов до ад­воката. Проте той не зміг знайти важливого документа — угоди, і до всього додав, що минуло занадто багато часу.

Мінорного звучання повісті надала ще й картина осені. Дія твору відбувалася у жовтні місяці, постійно падав дощ, на вулиці прохолодно і сиро. У такі дні полков­ник відчував себе недобре і сподівався, що усе це через дощі і холодну осінь. Він так думав, щоб лише заспокоїти себе, адже дійсно вірив у те, що йому обов'язково необхідно дочекатися того дня, коли нарешті надійде довгоочікуваний лист.

Наступну надію на виживання герой поклав на півня, якого дружина просила продати, щоб він не нагадував їй про втрату сина. Того вечора — 3 січня — син пі­шов на чергові бої півнів, з надією заробити гроші у виграші, і не повернувся. Пол­ковник категорично відмовився це робити, оскільки через три місяці, знову у січні, почнуться бої півнів і вони зможуть виграти. А зараз залишалося лише чекати.

Маркес намагався донести до своїх читачів, що у Латинській Америці було дві хвороби в суспільних взаємостосунках — це насилля та самотність. Отож, провід­ною темою повісті стала тема самотності.

Запитання для самоконтролю

1. Коли і де зародився напрям «магічного реалізму»?

2. Хто у літературі представляє цей напрям, у чому полягають його особли­вості?

3. Хто вплинув на формування та становлення маркеса-письменника?

4. Які провідні теми його творчості?

5. Чому відомий роман Г. Г. Маркеса називається «Сто років самотності»?

ЛЕКЦІЯ 14