3. Загальний огляд романів Є. Замятіна «Ми», Дж. Оруелла «1984», О. Хакслі «Чудовий новий світ» : Історія Зарубіжної Літератури ХХ століття : B-ko.com : Книги для студентів

3. Загальний огляд романів Є. Замятіна «Ми», Дж. Оруелла «1984», О. Хакслі «Чудовий новий світ»

Кожен письменник світового рівня вніс у розвиток літературного процесу свій вклад. Не винятком тому стала російський письменник Євген Іванович Замятін, ко­трий отримав у літературному середовищі прізвисько «англієць». Сам Є. Замятін підкреслював, що він не емігрант, оскільки його від' їзд був вимушений. Увесь час він сподівався на повернення і на «пом'якшення» політичного режиму на батьків­щині. Уся його творчість ніби поділилася між прихильністю до російської природи, і любов'ю до європейської літератури, яка й сформувала його художні смаки. Па­радоксально, що Є.Замятін (як мало хто із російських письменників ХХ століття) значно вплинув на європейську літературу. Протягом півстоліття його твори не друкувалися в Росії, проте ім'я звучало як символ чесності письменника перед ти­ранічною владою.

Народився Є. І. Замятін 20 січня (1 лютого) 1884 року у місті Лєбедяні Тамбовської губернії (нині Липецька область РФ), в родині священика. Дитинство майбут­нього письменника пройшло на березі Дону у містеч­ку, де було «сонне царство, де за парканами дрімало своє непорушне і дивне життя». Пізніше він буде зга­дувати: «У середині карти — коло: Лебедянь — та сама, про яку писали Л. Толстой та І. Тургенєв. Наро­дився в Лебедяні... Ріс під роялем: мати — прекрас­ний музикант. Гоголя в чотири — уже читав. Дитинс­тво — майже без друзів: друзі — книги. До цього часу пам'ятаю тривогу... від тургенівського «Першого ко­хання»... Гоголь — був другом... «Саме з цієї землі беруть початок ті враження, котрі набагато пізніше дали матеріал для майбутніх творів письменника: «Уездное» (1912), «Алатир» (1914) та інші.

Подальше життя Євгена Замятіна було пов'язане з Петербургом, куди він поїхав вступати до Політехнічного інституту. Студентські роки збіглися з революційними подіями в Росії початку 1900-х років. Юнака чекали найнесподіваніші події, які на­довго закарбувалися у його пам'яті: студентське життя, практика на заводах, закор­донні поїздки на те6плоході «Росія», «епопея бунту на «Потьомкині» (яскраво ві­дображена в оповіданні 1913 року «Три дні») тощо. Є Замятін був з більшовиками, сам був більшовиком, за що був заарештований у грудні 1905 року. Згодом на нього чекало вигнання через нелегальне проживання в Петербурзі. Цьому романтичному періоду свого життя Є. Замятін пізніше скаже: «Революція була юною, з вогняними очима коханкою, — і я був закоханий в Революцію...».

У часи, коли письменникові доводилося переховуватися від поліції, змінювати адреси проживання, він наполегливо самотужки вивчав теорію суднобудівництва та корабельну архітектуру. Тонкий інженерний талант буде розкритий пізніше, коли прозаїк перебуватиме у відрядженнях у Англії. Поки ж Є. Замятін свої праці офор­мляв у спеціальні статті, що час від часу з'являлися на сторінках петербурзьких журналів. Поряд із тим він усе більше відчував необхідність писати, хоча літерату­рний дебют у 1908 р. (рік закінчення Політехнічного інституту) був невдалим. Ус­піх на літературній ниві прийшов до нього у 1912 році, коли побачила світ повість «Уездное».

З того часу життя Є. Замятіна вкрай змінилося. Поява перших творів письмен­ника, а особливо повісті «Уездное», була сприйнята як літературна подія. Критика схвально відгукнулася про твори, свідченням чого стали заголовки в газетах: «Си­ла, що наближається», «Новий талант». Він познайомився із багатьма провідними письменниками і літературознавцями: А. Ремізовим, М. Пришвіним, критиком Р. Івановим-Розумником тощо. Учителями (хоч і дещо переосмисленими) для пись­менника стали М. Гоголь, Ф. Достоєвський та інші. У сучасній для Є. Замятіна ро­сійській літературі близькими для нього виявилися не реалісти — М. Горький, І. Бунін, А. Купрін, а письменники, що робили наголос на символізм і «модерн» — А. Бєлий, Л. Андрєєв, Ф. Сологуб. Саме це, можливо, і вплинуло на звернення автора до антиутопії як жанру літератури модернізму.

Із появою першого твору одразу стало помітним те, що Є. Замятін прагнув ви­робити свій власний стиль творчості. Творчий пошук дав можливість письменнику вийти у світову літературу автором нового жанру — антиутопії. Його будуть наслі­дувати провідні митці світової літератури ХХ століття. Адже митець уперше вико­ристав синтезований метод (неореалізм) у жанрі антиутопії, відкривши іншим письменникам шлях до подальших пошуків. Його роман «Ми» став своєрідною предтечею антиутопій англійських авторів О. Хакслі «Цей дивовижний світ» (1932) і Дж. Оруелла («1984»). Однак порівняно із західними зразками твір російського автора більш психологічний, що стало загальною рисою класичної російської літе­ратури. Окрім того, роман насичений конкретним історичним матеріалом. Це дово­дило те, що Є. Замятіну ніколи не була байдужа доля батьківщини, яка, на жаль, не завжди була до нього прихильною. Шлях до перемоги чекав на письменника за ко­рдоном.

У березні 1916 року Є. Замятін поїхав у відрядження до Англії. Там, на заводі Ньюкаслі, за безпосередньої його участі проводили будівництво льодоколів для Ро­сії. Він розробив проекти, жоден із яких без його підпису не потрапляв до майсте­рень. Талановитий корабельний архітектор був закоханий в льодоколи, красу їх фо­рми, жіночність лінії («Як Іван-дурень з російських казок, льодокол тільки здається незграбним, — писав він, — а якщо його витягнути з води і подивитися на нього, коли той стоїть в доці, ви побачите, що обриси його тіла стали більш округліші та жіночніші, ніж у багатьох інших кораблів»). Є. Замятін створював їх із думкою про Росію і для Росії. Йшла війна і країна потребувала міцного флоту.

На той час у чоловіка було два захоплення: література і техніка, кораблебудів- ництво. Два таланти одного майстра не просто жили в ньому, а й позитивно впли­вали один на одного. Художня фантазія допомагала створювати креслення; світ то­чних чисел та геометричні лінії, у свою чергу, вривалися в «хаос», «сон» творчості, допомагали створювати сюжети та викристалізовувати характери. Саме тому на сторінках роману «Ми» знаходимо числа (імена головних героїв), формули (розду­ми про щастя, людські цінності) тощо.

Два роки закордонного відрядження, здається, вплинули на Є. Замятіна. Рево­люцію письменник зустрів у Петербурзі (Петрограді). На той час йому виповнилося 33 роки і вже тоді став визнаним письменником. Майстер очолив літературне угру­повання молодих і обдарованих петербурзьких (петроградських) письменників — «Серапіонові брати». Позаду залишився шлях бунтаря, революціонера, єретика («Єретик» було його улюбленим словом). Саме у постреволюційний період Є. За- мятін створив один із кращих своїх творів — роман «Ми». Однак твір вийшов дру­ком у 1925 році за кордоном, у перекладах. На батьківщині письменника роман був сприйнятий сучасниками як жорстока карикатура на соціалістичне, комуністичне суспільство майбутнього.

До кінця 20-х років навколо постаті прозаїк складалася ворожа «смуга відчу­ження». Восени 1929 року у празькому журналі «Свобода Росії», без відома автора (у перекладі з англійської), був надрукований, зі скороченнями, роман «Ми». Скоро у Художньому театрі було знято з репертуару п'єсу «Блоха» (з успіхом йшла чоти­ри сезони). Видавництво «Федерація» зупинило друк зібрання творів автора (на че­твертому томі). За усім цим стояли вожді РАПП, що претендували на гегемонію в літературі та мистецтві. Змушений до творчого мовчання Є. Замятін звернувся з ли­стом на ім'я Й. В. Сталіна з проханням виїхати за кордон. Це рішення далося йому нелегко, однак під безпосереднім впливом М. Горького радянський уряд у 1931 ро­ці задовольнив прохання Є. Замятіна.

Покидаючи батьківщину, у нього жевріла надія на повернення. Він жив у Пари­жі із радянським паспортом. Якийсь час навіть пересилав секретарю видавництва письменників у Ленінграді З. А. Нікітіній гроші на оплату своєї квартири. Коли в Парижі у 1935 році було відкрито Міжнародний Конгрес письменників, він ввійшов у склад радянської делегації.

Письменник любив нову Росію, можна сказати, жив нею, однак свій письменни­цький обов' язок і обов' язок громадянський вбачав не в написанні хвалебних од, а в іншому. Є. Замятін звернувся перш за все до болючих точок часу, за допомогою го­строї критики та жорстокої правди: «Головне у тому, що справжня література може бути лише там, де її творять не покірні та благонадійні чиновники, а безумці, єре­тики, бунтарі, скептики. А коли письменник повинен бути покірним..., не може би­ти усіх, як Свіфт, як Анатоль Франс, — тоді немає літератури бронзової, а є лише паперова, яку читають сьогодні, а завтра загортають глиняне мило... Мене хвилює те, що справжньої літератури у нас не буде доти, доки не зупиняться дивитися на демос російський, як на безпомічне немовля. ..., доки ми повністю не вилікуємось від якогось нового католицизму, котрий не менш за старого боїться єретичного слова».

Письменник не був песимістом, з яким його часто намагалися ототожнювати (приводом для того, зрозуміло, може бути його гірка антиутопія «Ми»). У пізньому есе «Про моїх жінок, про льодоколи і про Росію» він виклав своє ставлення до Ба­тьківщини: «Льодокол — така ж специфічна російська річ, як і самовар. Жодна єв­ропейська країна не будує для себе таких льодоколів, жодній європейській країні вони не потрібні: всюди моря свободи, і лише в Росії вони закуті кригою лютої зи­ми — і щоб не бути відрізаною від світу, доводиться розбивати ці кайдани».

Росія рухалася вперед дивним, складним шляхом, не схожим на рух інших країн, її шлях — нерівний, тривожний, вона йде вгору — і зривається у прірву, вона руха­ється, розрушаючи». Роман «Ми», який прославив ім'я автор на весь світ, досить точно показав той «дивний рух», про який він говорив письменник. До того ж саме цей твір відкрив нову сторінку в літературі саме завдяки своїй жанровій своєрідно­сті. Його поява вплинула на вихід відомих романів-антиутопій зарубіжних авторів, що наслідували Є. Замятіна.

Твір датовано 1923 роком. Написаний він у Радянському Союзі, виданий на За­ході і сприйнятий як страшна картина тоталітарної держави, на яку перетворилася тоді наша держава. Автора було піддано нищівній критиці на батьківщині, а згодом так зацьковано, що він змушений був емігрувати.

Роман назвав «попередженням про подвійну небезпеку, яка загрожувала людст­ву». Словом «ми» оправдовувалось насильство над деякими людьми.

Тема: зображення загальної структури тоталітарної держави, яка є небезпечною для людства і суспільства.

Ідея: протест проти тиранії, заклик до відновлення свободи у суспільстві, до ду­ховного пробудження особистості.

Дія роману віднесена в далеке майбутнє — десь через тисячу років після XX століття, коли на Землі минули всі війни і започаткувалася Єдина держава, збу­дована на засадах математичних законів: і небо очищене від хмар, і міста обнесені непроникними зеленими стінами, за якими буяє вільна природа, і їжу готують згід­но з хімічними рецептами з нафти, і люди мешкають у великих світлих скляних бу­дівлях, кожний на видноті у всіх, і любов замінено на розмірений секс, і всі рівні настільки, що не мають імен, відрізняючись один від одного тільки номерками.

Щоденні нотатки, які ми читаємо, вів математик, будівничий Інтегралу, повіт­ряного корабля, що його готували до першого польоту у Космос. З цього приводу у державній газеті надруковано звернення до громадян. Варто звернути увагу: все, що автори вважали запорукою щасливого існування, мало здійснюватися примусово.

Головний герой — Д-503 — математик, тож не дивно, що для нього вища гар­монія, краса — у числах. був щирим рабом того ладу, який встановлено благодій­ником, де вищим благом проголошено неволю, зречення власного «я», власної осо­бистості. Д-503 — людина освічена, добре обізнана з історією і культурою минулого. «Мікроб» людських почуттів дрімає у ньому десь у глибині душі. Зу­стрівшись з неординарною жінкою, він, нормальний Громадянин Єдиної держави, почав піддавати сумніву те, що йому здавалося найвищою красою розуму. І дізна­вшись від жінки про існування за Великою стіною природного потаємного життя, готовий допомогти цим вільним людям піднятися в космос на Інтегралі. Та як зав­жди, знайшлися зрадники. Д-503 був підданий психологічній обробці настільки, що не лише виказав кохану жінку, а й щиро повернувся до власної великої віри в Єди­ну державу як найвище досягнення людства. «Адже розум повинен перемогти» — так завершується роман.

Чимало у творі продиктовано роздумами Є. Замятіна про радянську дійсність, де відбулося спрощення людської особистості, насаджено культ вождя, знецінення неповторного життя в «ім' я щастя мас».

Ця книга сприймалася багатьма як політичний памфлет на соціалістичне суспі­льство. У 1921 році це все було лише здогадами та майже фантастичними передба­ченнями. Хоча дещо вже почало здійснюватися, і свої охоронці в образі Всеросій­ської Надзвичайної комісії (ВЧК) починають слідкувати за комуністичним порядком, починаючи із 1917 року.

Однак автор стверджував, що <отот роман — сигнал об опасности, угрожающей человеку и человечеству от власти машин и государства». Поява тоталітарних ре­жимів викликала у нього серйозні сумніви щодо можливості існування, нехай і у далекому майбутньому, ідеального суспільства, підірвало віру в розсудливі витоки людської природи загалом. Письменник першим відчув страшну загрозу майбут­ньої тиранії. Він зрозумів, що коли людина «в єдиному потоці» втратила себе, свою волю, свою індивідуальність, — це може призвести до загальної трагедії суспільст­ва. Обдарований унікальною здатністю до передбачення, Є. Замятін зрозумів, яку небезпеку приховувало в собі нівелювання особистості, надмірна жорстокість, руй­нування класичної культури та інших тисячолітніх традицій.

Передуючи першому виданню роману в Росії — у 1988 році, Володимир Лак- шин, критик, відомий умінням читати у літературі таємно вимовлене слово полі­тичної правди, відмітив, що більшість із того, що було передбачено Є. Замятіним, виправдалось. Аж до подій трагічного голодомору в Україні — адже в романі пе­ремога над голодом досягалося шляхом голодної смерті більшості. Аргументів що­до доведення своєї тези дослідник творчості Є. Замятіна наводив достатньо, що, безперечно, не дозволило сумніватися у майстерності автора як талановитого про­гнозиста, передбачення якого не безпідставні.

Наївність наукової фантастики у даному випадку, напевне, пояснювалася не тим, що уява Є. Замятіна не простягалася за межі того, що йому, як інженеру, було досить добре відомо. Він не вигадував жодних вражаючих технічних вдосконалень, оскільки не ставив перед собою такої мети. Настільки схильний до пророцтва, зда­тний до передбачень у тому, що стосувалося побудови держави та характеру відно­син у ній, письменник ніби свідомо не дає волі своїй інженерній фантазії. Навіть за­значаючи, як буде виглядати місто майбутнього, він дозволяє собі наслідувати описи, наявні у так званих класичних утопіях: міста-комуни (за Томасом Мором), міста сонця (за Томазо Кампанеллою) або алюмінієвого раю зі сну Н. Г. Черни- шевського «Що робити?». Є. Замятін, на нашу думку, навмисне звертається до по­вторів в деталях, описаних в літературі, так схожих на комуністичні, утопій. Ніби підкреслюючи, що його завдання полягає у перевірці усієї сукупності утопічних ідей, що мали місце в історії європейської суспільної та політичної думки протягом багатьох століть.

Це стало причиною народження роману-антиутопії, прогнозу на майбутнє, якщо теперішнє виявить бажання ним стати. Основна тема роману — зображення духов­ної деградації людини в умовах насильства, зображення загальної структури тота­літарної держави, яка стала надзвичайно небезпечною для людства і суспільства. Головна ідея полягала у показі протесту проти тиранії, застереження від деграду­вання, заклику до відновлення свободи у суспільстві та духовного пробудження особистості.

Автор для свого роману вибрав просту, проте досить промовисту назву — «Ми». Слово «ми» стало своєрідним гаслом, покликаним об'єднати принижених та ображе­них, яких Є. Замятін прагнув зробити політичною силою, що вибудує новий світ. Та­ким чином, слово стало символом свідомості мас. Такий вибір назви невипадковий, оскільки на той час більшість літературних груп претендувала говорити від імені мас.

Наприклад, майже вся пролетарська поезія звернулася до цього «промовистого займе­нника»: «Все — мьі, во всем — мьі, мьі — пламень и свет побеждающий, // сами себе божество, и Судья, и Закон» — В. Кириллов; «Мьі — одно, мьі — одно, мьі — од­но.» — В. Крайський; «Мьі и Вьі — едино Тело. Вьі и Мьі неразделимьі...» — И. Садоф'єв. Ці гасла увійшли у тканину головної книги автора. Хоч він зробив дещо інше: показав реальну суть утопії, що ніби здійснилася від імені більшості і заради її блага. У категоричності «ми» звучала заборона на «я». Якщо давній рід являв собою колективну особистість, то сучасна маса «ми» — колективну безликість, агресивну, ту, що пригнічує. Такого висновку Є. Замятін прийшов не тільки під впливом гіркого досвіду революції, але й споглядаючи досвід патріархальної, селянської Росії, про яку написані його ранні повісті. У романі «Ми» ніби перевірили реальність мрії, що про­тягом віків супроводжувала людську цивілізацію і тепер набула рис реальності. Вті­лення в життя теорії, яка обіцяла світле майбутнє, випередило навіть фантастику, яка відрізнялася похмурою гамою. Є. Замятін одним із перших у світовій літературі пе­редбачив неминуче перетворення утопії — при спробі її здійснення — на антиутопію.

«Ми» — роман про майбутнє, що настане через тисячу років. Дія у творі відбу­валася у майбутньому — у ХХ столітті. У романі згадував минулий час, тобто ХІХ століття. Вождь мріє про те, як ІНТЕГРАЛ буде збудований і за його допомо­гою зможе підкорити інші планети. Сучасність Єдиної Держави є жахливою по від­ношенню до ХХ століття, але ще страшнішим, на думку автора, буде прийдешнє, коли тоталітаризм стане панувати не тільки на Землі, а й у Всесвіті.

Автор на свій розсуд виклав проблему майбутнього людства. Людина ще повні­стю не взяла гору над природою, проте відмежувалася від неї стіною, за межі якої заборонено виходити. За іронією, вона називалася Зеленою стіною. Це єдина зе­лень, що залишилась у місті. Пагінець конвалії можна дістати лише у Ботанічному музеї. Навесні «из-за Зеленой стеньї, с диких невидимих равнин ветер несет жел- тую медовую пьіль каких-то цветов. От ^той сладкой пьіли сохнут губьі.... ^то не- сколько мешает логически мьіслить».

Дитина «страшних років Росії», він критично ставився до всього, що відбувало­ся навкруги. Ще у 1918 році письменник говорив про те, що «партия организован- ной ненависти» та «организованного разрушения» не здатна «созидать». У тих, хто фанатично вірить в таку партію, немає майбутнього.

Роман дав привід негативно ставитися не лише до політичних настроїв Є. Замятіна, а й до його письменницької діяльності — його експерименту словом. Особливості жанру вимагали від автора особливого методу зображення. Є. Замятін випрацьовував свій особливий метод, співзвучний стилю епохи, «неореалізм», що можна розуміти як поєднання реальності й фантастики. У своїх критичних працях митець розробив теорію неореалізму і визначив основні риси нового методу. Є. Замятін майстерно використав набутки світового письменства, запозичивши елементи різних напрямків і течій:

реалізм

правдивий показ психології людини, її відносини із суспільством, соціально- історичний детермінізм

футуризм

погляд у майбутнє, створення своєрідної моделі прийдешнього, космічний, гло­бальний характер порушених проблем, динамічність фраз, неологізми

символізм

особлива знаковість роману, розмаїття символіки, заглиблення у внутрішній світ людини

імпресіонізм

контраст кольорів у романі, звукова стихія

експресіонізм

зображення процесів відчуженості особистості

Фантастичним було суспільство прозорих стін, гігантська, надпотужна космічна машина «Інтеграл», небачені дива техніки майбутнього. Реальними ж були людські характери та долі, їхні почуття та думки, що не могли бути закресленими волею верховного правителя — Благодійника. Такий художній сплав створив «ефект при­сутності», зробив оповідь більш захоплюючою та яскравою.

Що стосується природи у самій собі, людина доклала вже достатньо зусиль для її остаточного викорінення (харчується продуктами, що отримують із нафти). При цьому, щоправда, вижило всього лише «0,2 населения земного шара», але ж це були найкращі, найсильніші, що пройшли природний відбір. Саме вони збудували Вели­ку Єдину Державу. Життя у ній підкорене Годинній Скрижалі, що визначало, о ко­трій годині усім — одночасно — спати, вставати, працювати, кохати. Для того, щоб керувати Державою, «есть искусная, тяжкая рука Благодетеля» — таку назву має верховний правитель (вождь). Для того щоб слідкувати за виконанням щоденного реґламенту, «есть опьітньїй глаз Хранителей...». Бути щасливим — обов'язок кож­ного. Щастя — це дріб, чисельником якого є «блаженство», а знаменником — «за- висть» [6; 321].

Є. Замятін розумів, що можна збудувати небачене космічне аеро (слово, типове для тієї епохи), проте неможливо на ньому прилетіти до щастя. Від себе не втечеш. Прогрес знання — це ще не прогрес людства, а майбутнє буде таким, яким ми його сьогодні підготуємо.

Дія роману перенесена до далекого майбутнього. Після закінчення Великої Двохсотрічної війни між містом та селом люди стали громадянами Єдиної Держа­ви. Новий порядок, що розпочався з війни зі своїм народом, був націлений на зни­щення. Щоправда, вижила невелика частина населення, проте це були найкращі, найсильніші. Побут ідеальний, вичищений, прибраний — необхідна умова існуван­ня в Єдиній Державі. Однак, разом з ідеальною чистотою та порядком до людських осель прийшов і нагляд за приватним життям громадян. Перед нами постали «стек- лянньїе купола аудиториумов», «стеклянньїй, ^лектрический, огнедьішащий «Инте- грал», «божественньїе параллелепипедьі прозрачньїх жилищ». Скляні оселі прогля­далися наскрізь. Штори на вікнах можуть бути опущеними лише на певний час, тоді, коли мешканцям дозволено займатися коханням. Людина, що приходила із ці­єю метою (байдуже, чи чоловік це чи жінка), мала право бути допущеною до при­міщення лише за наявності так званого «рожевого квитка».

Не лише люди, але й кольори, барви у цій Державі позбавлені колишньої свободи. Так, рожевий — завжди був символом материнства й дитинства — і саме у рожевий колір пофарбовані квитки, що видавалися на період одноразового кохання. Блакит­ний — колір неба, і саме в блакитні комбінезони одягнені люди — нумери Єдиної Держави, а їхні номерні бляхи сяють золотом. Підтверджень такого посиленого опе­рування кольоровою асоціативністю достатньо. Кольорова символіка роману, а точ­ніше її майже цілковита відсутність, допомогли глибше відчути ідейний задум твору.

Письменника цікавили не стільки ознаки матеріального благополуччя та прогре­су, скільки духовний стан майбутнього суспільства і перш за все взаємовідносини особистості та держави. У цьому розумінні роман «Ми» не фантастична мрія худо­жника епохи соціалізму, а швидше перевірка більшовистської мрії на її здатність реально втілитися, на її «людяність». Саме з цим пов'язана ідея твору, що мала своїм підґрунтям авторські спостереження за долею тих, хто складав народонасе­лення кришталево-алюмінієвого раю майбутнього.

На перший погляд, усі рівні і щасливі. І перш за все, герой, від імені якого йшла оповідь, Д-503 — будівничий «Інтегралу». Це людина, позбавлена імені, один із математиків Єдиної Держави. Він обожнював «квадратну гармонію» суспільного устрою, яке турботливо забезпечує «математично безпомилкове щастя» для будь- кого, хто живе на цій землі. У суспільстві покірних «нумерів» кожен отримав спо­кій, відповідне заняття та цілковите задоволення фізичних потреб. Натомість необ­хідно відмовитися від усього того, що відрізняло тебе від інших, позбутися своєї індивідуальності та стати безликим «нумером». Прийнявши ці умови, можна отри­мати «повноцінне» існування: це життя за законами Годинникової Скрижалі, від­межованість від світу Зеленою стіною, постійний нагляд з боку Охоронців зі служ­би безпеки. У такому суспільстві все контролювалося і підкорене надміру строгому управлінню: музика замінена Музичним заводом, література — Інститутом Держа­вних Поетів, преса — Державною Газетою тощо. Найважливішою подією в житті Єдиної Держави був День Єдиної Згоди, коли щасливі від усвідомлення влади Бла­годійника люди підтверджували радість від свого рабського становища.

Д-503 вів щоденник (увесь текст роману — щоденникові записи героя) і писав його з тією метою, щоб за допомогою математичних методів довести мудрість тих принципів, на яких засновано Єдину Державу. Почав свою оповідь піднесено, вда­ючись до повторів істин, що вкарбовані в думки кожного номера — громадянина: «Ведь ясно: вся человеческая история, сколько мьі ее знаем, — ^то история перехо- да от кочевьіх форм ко все более оседльїм. Разве не следует отсюда, что наиболее оседлая форма жизни (наша) есть вместе с тем и наиболее совершенная (наша). Ес- ли люди метались по земле из конца в конец, так ^то только во времена доистори- ческие, когда бьіли нации, войньї, торговли, открьітия разньїх америк. Но зачем, кому ^то теперь нужно?».

Д-503 вважав життя суспільства Єдиної Держави цілком нормальним, а себе — абсолютно щасливою людиною. Він працював над будівництвом гігантського кос­мічного корабля «Інтеграл», покликаного підкорити «благодетельному игу разума» мешканців сусідніх планет, що знаходяться у «дикому стані свободи».

Герой роману постав перед читачем задоволений життям. Його не дивувало, не викликало жодних підозр, що місто-держава, у якому він жив, оточене скляною стіною. У цьому місті не було живої природи: не чути співу птахів, не вигравали сонячні промені у калюжах на асфальті. «Квадратна гармонія» вулиць та майданів, жахлива до абсурду, вражаюча однаковість життя «номерів», доведена до абсурду рівність людей викликали захоплення оповідача. Всі «нумери» однаково одягнені, мешкали в однакових кімнатах величезних багатоповерхових будинків. Ці кімнати у будинках із прозорими стінами нагадували клітки-камери, за мешканцями яких вівся постійний нагляд.

Підстав для заздрощів один до одного у них немає. Можна припустити, що всі задоволені життям і щасливі. Проте деякі ситуації та аспекти дозволили нам у пра­вдоподібності удаваного щастя засумніватися.

Герой звик не відокремлювати себе від інших: «Я пишу, что думаю, точнее, что мь думаем», — говорить він, уявляючи себе гвинтиком державної машини. Мораль держави наступна: «Да здравствует Единое Государство, да здравствуют номера, да здравствует Благодетель!».

Діти — «нумери» виховувалися у жорстоких умовах. Щойно народжених немо­влят забирали у матерів, і вони більше ніколи не бачитимуть своїх батьків, а ті — своїх дітей: «Каждое утро с шестиколесной точностью в один и тот же час, в одну и ту же минуту миллионьї людей встают, как один, и начинают работу. И, сливаясь в единое тело, в одну и ту же секунду подносят ложки ко рту, вьіходят на прогулку и идут в зал Т^йлоровских ^кзерсисов, отходят ко сну». Наука і техніка використову­валися в Єдиній Державі для виховання в «номерів» так званого «единомьіслия». «Я ульїбаюсь, — я не могу не ульїбаться: из голови вьітащили какую-то занозу, в голове легко и пусто», — записує в щоденнику Д-503.

Проте несподівано спалахнуло кохання, що призвело його до бунту. Саме кохан­ня, а не просто захоплення, що регламентувалося законом сексуальних відносин («Les sexualis»), відповідно до якого «всякий из Нумеров имеет право — как на сек­суальний продукт — на любой номер». Відображаючи людські стосунки на рівні ма­тематичної фіксації та статистики, автор до граничної точки знизив поняття духовної близькості, що мало бути покладене беззастережно в основу подібних взаємин.

Є. Замятін навмисне вжив слово «нумер» замість «номер», ніби підкреслюючи іноземне походження цього слова. Цим самим пояснювалася його надзвичайна ува­га до звучання слова, його фонової оболонки, до кожного окремо взятого звуку, впізнаючи у цьому натяк на можливі асоціації та смислові можливості. Ю. Анненков пригадав, що під час однієї з лекцій, прочитаної Є. Замятіним саме протягом роботи над романом, письменник розмірковував на тему: про що говорять звуки?

«...Д и Т — о чем-то душном, тяжком, о тумане, о тьме, о затхлом... С А — свя- зивается широта, даль, океан, марево, размах. С О — високое, глубокое, море, ло­но. С И — близкое, низкое, стискивающее и т. д.».

Чи можна прийняти точку зору, що це випадкове тлумачення? Припустити мо­жна, проте ігнорувати подібні твердження не варто, тим паче, що більшість із цих звуків вибрана ним в якості імен для персонажів роману.

Перша супутниця героя — О-90. У даному випадку графічна закругленість, що повторювалися і в літері, й у номері, створив відчуття жіночності. Принаймні ця законослухняна героїня, не надто розумна («скорость язика» у неї завжди переви­щує «скорость мисли»), теж порушить наказ «Les sexualis», втілюючи в життя омріяну думку про дитину.

У Єдиній Державі право на материнство та батьківство надавалося тільки «но­мерам» із певними фізичними даними. О-90 до їх числа не відноситься, і її мрія — своєрідний бунт проти пригнічення в людині справжнього її єства.

Ім'я іншої героїні — І-330. Перше враження: «тонкая, резкая, упрямо-гибкая, как хлист.». Як батіг, і графічне накреслення літери в її імені — латинське І, яке одночасно читалося і як цифра І, — знак особистості, індивідуальності у світі, де панує «ми». Зустріч із нею розбудила у героя дещо дійсно недозволене і тому для нього страшне — у ньому прокинулася душа.

З одного боку, І-330 виконувало покладене на неї завдання, пов'язане із пробу­дженням у Д-503 так званого «важкого» кохання. Проте, чи закохана вона? Це пи­тання суперечливе. Появу І-330 Ю. Тинянов, дослідник творчості Є. Замятіна, про­коментував наступним чином: «В утопию влился «роман» — с ревностью, истерикой и героиней». Д-503 відчайдушно ревнує кохану і до Охоронця — S, і до поета — R. А ревнощі — почуття недозволене у Єдиній Державі. Та й сам герой раніше вважав його властивим тільки дикунам, які колись дуже давно проживали на цій території.

Тим відразливіше пролунала для героя правда, що він почув її на допиті з вуст Благодійника, який вимагав назвати імена бунтівників: «Им ви нужни били только как строитель «Интеграла»...». Однак тоді Д-503 ще не виказав нікого, не зміг пе­реступити через так нещодавно набуту душу. Все виявиться простим і зрозумілим незабаром — після виконаної над ним операції по видаленню Фантазії. Тоді він пе­релічив всіх, тоді ж побачив смерть тієї, яку кохав, тоді ж зміг знову отримати на­солоду від неминучої перемоги та всезагального щастя: «Я уверен — мь победим. Потому что разум должен победить».

Посуті, у романі чітко простежуються три сюжетні лінії:

— історія любовного трикутника Д-503, О-90, І-330.

— боротьба підпільної організації «Мефі» проти Єдиної Держави (закінчилася трагічно для першої, що свідчило про неможливість будь-якого інакомислення в умовах насильства);

— психологічна лінія — показ духовних змін у свідомості головного героя Д-503.

Трагічною іронією звучала у фіналі роману така обіцянка перемоги та щастя, але це формально. Д-503 відкрито виступу проти вождя. За його допомогою члени «Мефі» викрали космічний апарат ІНТЕГРАЛ, щоб вирватися за межі Єдиної Дер­жави. Проте ця спроба завершилася трагічно. І-330 померла під Газовим Дзвоном. У Д-503 «вирізали душу», а інші однодумці теж загинули. Фактична перемога за­лишається на боці героїв, котрі не хотіли жити за законами зла і насильства..

Відчувалося, що позиція автора різко відрізнялося від точки зору Д-503, і чим більше той захопився образом життя «нумерів», тим страшнішого вигляду набули змальовані ним картини.

Надзвичайно показовою у плані жорстокості «нумерів» у відношенні один до одного стала історія так званої Великої Операції. Це найвищий щабель насилля над людиною, до якого вдавалася Єдина Держава з метою вивільнення та повного зни­щення тієї частини мозку, у якій народжувалася фантазія.

Однак, жахливе знищення людської плоті — це знищення людського духу, уме­ртвіння душі. Цій операції були піддані примусово всі «нумери» після того, як було придушено повстання членів «Мефі», які виступали проти тоталітарного режиму. Таким чином, Єдина Держава надійно застрахувала себе від повторення революцій та інших небезпечних проявів вільної волі громадян.

Читач став свідком втручання держави у потаємний світ особистості, до її най- тонших душевних сфер.

У щоденнику Д-503 розповів і про своє кохання до революціонерки І-330 і про раптову хворобу — виникнення у нього душі. Під впливом І-330 багато що зміни­лося у його світовідчутті. Розпочався процес пробудження душі. Це був для нього єдиний шанс стати людиною, тобто відчути всі муки і радощі людського буття.

Проте після операції Д-503 втратив свої благородні риси та особистісні уподо­бання. Він перетворився із людини мислячої на людину, якою легко керували, тоб­то так