3. Протистояння романтично-авантюрної та обивательсько-затишної моделей існування у драмі М. Фріша «Санта Круз»

Творча спадщина, особистість і доля Макса Фріша (1911—1991) — людини з неабиякою^ вдачею — ви­кликала сьогодні жвавий інтерес. Його творчість приваблювала новизною і сміливістю, гостротою почуттів; життя — мужністю і силою духу.

Народився Макс Фріш 15 травня 1911 року в сім'ї відомого архітектора в Цюриху. Мати до замі­жжя працювала гувернанткою в одного поміщика під Одесою. Навчався в реальній гімназії, до якої вступив в 1924 р. У цей час майбутній письменник особливої схильності до читання художніх творів не виявляв, значно більше його приваблював футбол. Та все змінилося того вечора, коли Фріш, потрапи­вши до театру, був глибоко вражений драмою Ф. Шиллера «Розбійники». Саме ці враження і на­дихнули 16-літнього юнака на перші драматичні спроби, які, як того й слід було че­кати, виявилися невдалими. Звичайні для хлопця інтереси і заняття відтіснила тяж­ка фінансова скрута в родині.

У 1930 р. М. Фріш вступив на факультет германістики Цюрихського універ­ситету. Однак дуже швидко розчаровувався, бо не знайшов нічого путнього в лекціях професорів. Звідси самотність і невдоволеність від даремно втрачено­го часу.

1932 року раптова смерть батька змусила юнака покинути навчання і самому за­робляти собі на життя. Працював репортером: брався за звіти про події політичного і світського життя, про спортивні змагання і погоду. Сміливо він ламав письменник звичні норми життя. У 1933 р. Фріш поїхав знайомитись із зовнішнім світом — Пра­га, Угорщина, Сербія, Боснія, Греція. Творча уява збуджувала у ньому нестримну жа­гу пізнання світу. Протягом життя Драматург побував у країнах Західної Європи, США, арабських державах, Китаї, Польщі, СРСР.

У 1934 році Фріш написав свій перший роман «Юрг Рейнгарг». Та раптом все: і рукописи, і творчі задуми, і внутрішня потреба у творчості, все було поставлене під сумнів. Одного дощового дня рукописи було спалено — у такий спосіб прозаїк ви­рішив позбутися спокуси літературної творчості. Але без паперу й пера Фріш біль­ше двох років прожити не зміг. У 1939 р. він знову взявся за роботу, коли був мобі­лізований для охорони кордонів Швейцарії. Того ж року, перебуваючи у відпустці, він захистив диплом архітектора (освоювати архітектуру М. Фріш взявся у 25 років, трохи ніяковіючи перед молодшими за нього однокурсниками).

Відтоді наступні 15 років творчого життя — роки успіху на царині архітектури і літератури. Фрішу-архітектору було чим пишатися: будівництво будинку для брата за першим власним проектом, перемога у престижному конкурсі проектів басейну для п'яти тисяч чоловік, відкриття власного бюро. А паралельно з кресленнями пи­салися твори, що полонили публіку свіжими темами: п' єси, романи, щоденники, публіцистичні статті.

Фрішу-письменнику була чужою роль проповідника. У художніх творах він уникав однозначних і усталених оцінок, тому замість традиційних розв'язок сцені­чної дії — відкриті фінали. Макс був митцем, котрий усе піддавав сумніву. Під зна­ком сумніву відбувалося і його творче становлення.

У 1944 року в житті мало кому тоді відомого швейцарського прозаїка і архітек­тора Макса Фріша сталася подія, яка докорінно змінила його подальшу літературну долю. Коли його роман «Важкі люди» (1943) потрапив до рук завідувача літератур­ною частиною відомого в Швейцарії цюрихського драматичного театру Курта Гір- шфельда, той запропонував автору написати для його театру якусь п'єсу. Драма бу­ла написана дуже швидко і мала назву «Санта-Крус». П'єсу тоді не поставили (прем'єра її відбулася тільки 1946-го року), проте, головне інше: молодий автор врешті віднайшов «власну» тему, «власну» поетику.

За п'єсою «Санта Крус» з'явилися наступні — «Знову вони співають» (1945), «Китайська стіна» (1946), «Граф Едерленд» (1951), «Дон Жуан, або любов до гео­метрії» (1953), але драматургія починала видаватися Фрішеві недостатньою для то­го, щоб повністю осмислити катастрофу, котра спіткала людину й людство. Драма, за Фрішем, стала моделлю буття, вона багато що приховувала. Звідси — пошук ін­ших форм, які б могли доповнити п'єси — «моделі», дати можливість висвітлити свідомість сучасника зсередини. Одним із проміжних результатів такого пошуку стала повість «Він, або подорож до Пекіна» (1945), яка схожа на перелицьований прозою «Санта-Крус». Повість авторові не дуже вдалася, бо він у ній лише набли­жався до прозової форми, але ще не знайшов її.

Продавши 1955 року архітектурне бюро і діставши можливість повністю віддатися літературній діяльності, Фріш швидко став «живим класиком». У цей період він деда­лі глибше занурився у прозу, чудовими зразками якої стали романи «Гемо Фабер», «Назву себе Гантенбайн», повість «Людина з'являється за епохи голоцена» (1979) та ін. А 1975 р., коли вийшла друком автобіографічна повість «Монток», літературні ко­ла і читачі дізналися, що автор розчарувався в літературі. «Мене... лякає відкриття: я замовчав власне життя, — напише він. — Я обслуговував історіями якусь громадсь­кість. В цих історіях — я знаю — я оголювався до невпізнання... Неправильно навіть те, що я завше описував лише самого себе. Я себе тільки зраджував».

Доля була щедрою на визнання літературного обдаровання М. Фріша. Його тво­ри відзначені численними літературними преміями. Його обрано почесним докто­ром кількох університетів Європи і США. За життя письменника було засновано його архів у Вищій технічній школі Цюриха. Про драматурга знімали фільми, його твори широко перекладалися багатьма мовами і видавалися.

Його життя — це постійні спроби втекти від стабільності; спроби одружень і ві­льних любовних взаємин, зокрема з відомою австрійською письменницею Інгеборг Бахман; спроби влаштувати своє життя так, щоб воно обов'язково вдалося.

4 квітня 1991 року Макса Фріша не стало. Він пішов із життя як вишуканий жи­вописець приватного людського життя. «Людська особистість, — стверджував драматург, — найвища цінність, кожна людина є неповторною і самобутньою, не схожою на будь-кого іншого, а тому людина часто не здатна розуміти іншу люди­ну. Набагато легше поставити себе на місце іншої людини, пройнятися її пробле­мами, її болем».

Проблема людини, яка втратила себе, або ж поривається стати іншою, виглядати інакше, жити по-іншому, стала центральною у його п'єсах. В епіграфі до однієї з них він писав: «Я часто думаю: що якби розпочати життя заново, до того ж сві­домо? Тоді кожен із нас, я думаю, намагався б перш за все не повторювати самого себе...». Ця думка сповна реалізувалося уже в першому серйозному творі Фріша для театру — п'єсі «Санта Крус».

У примітках автор зазначив: «Санта Крус» — це назва чужого, ймовірно, іспан­ського порту, проте не варто шукати його на карті, якщо взагалі можливо його відшукати...». Санта Крус — недосяжний рай, романтична мрія героїв п'єси, яких реальні дива — Мадагаскар, Ява, Куба, Гавайї — не хвилювали так, як могли б хвилювати вченого-географа. Недосяжні фізично, вони доступні їхньому внутріш­ньому зору — будь-де і будь-коли.

Макс Фріш назвав свою п' єсу «романсом» — ніби лише історією про кохання, але якщо вдуматися, то «Санта-Крус» — це комедія про двох диваків і в той же час сумна оповідь про самотність людини, про її внутрішній розлад, про недосяжність щастя. Тема осмислення героєм власної біографії стала центральною в п'єсі. Дра­матург детально змалював картину внутрішньої душевної втоми героїв, які давно відмовилися від повноцінного життя й поховалися у своїх закутках — в «замку» і в «піратстві».

П'єса складалася з 5 актів. У центрі — любовний трикутник, сюжет якого розго­ртався одночасно у теперішньому і минулому. Колись, 17 років тому, морський пі­рат Пелегрін викрав чужу наречену Ельвіру, в яку був закоханий. Він натішився ді­вчиною однієї безлюдної ночі, а потім покинув, бо більше, ніж кохана, його приваблювала морська далечінь та казковий острів Санта Крус; він поривався до Куби, де хотів вирощувати каву на власній плантації. Ельвіра також закохалася в Пелегріна, і через це кохання розірвала заручини з Ротмістром. Ельвіра, дівчина з порядної родини, не в захваті від мандрівного життя, а мріяла про тихий родинний затишок. Тому і повернулася до Ротмістра, котрий хотів разом з Пелегріном тікати від своїх прикрощів у морські мандри. Та, будучи аристократом по крові і духу, він залишився з Ельвірою і взяв на себе відповідальність за неї — жінку, яку любив си­льніше за море.

За 17 років, що минули відтоді, Ротмістр й Ельвіра влаштувалися цілком респек­табельно, оточили одне одного ніжною турботою. В їхньому замку панували поря­док і затишок, але обидва втратили повноту життя: Ротмістр безнадійно мріяв стати Пелегріном і плисти на судні до острова Санта Крус, а Ельвірі кожної ночі снився Пелегрін, що звабив її, молоду дівчину, і вона не змогла встояти. Пелегрін теж не­щасливий. Не випадково через довгі 17 років він приїхав до замку Ельвіри та Рот­містра, приречений хворобою на смерть, він мріяв торкнутися того, що стало для нього недосяжним внаслідок власного вибору: мирного сімейного життя.

Картини минулого заново проживалися і переживалися. Два чоловіки і жінка знову вибирають той самий шлях, який ними був вибраний ще 17 років назад. «Бо ніхто не здатен жити іншим життям, ніж те, яким він живе.». Справді, яка б невідступна туга не гнітила Ротмістра, але він любив звите ним кубельце, ще й як, він дбав про Ельвіру. Жодного сумніву в тому, що Ельвіра кохала Ротмістра, хоча їй бракувало й Пелегріна. Так, Пелегрін марив про інше життя, в якому мав би змо­гу читати книжки і виховувати доньку, але ні на що не проміняв би вибраний ним шлях.

Кожен із героїв упізнав власну долю. Пелегрін — свою, що символічно окресле­на у п' єсі морем, Ротмістр впізнав власну долю, символом якої став замок, тобто життя біля сімейного вогнища. Вони переконалася у правоті зробленого колись ви­бору. «Я не проклинаю нічого, що пережив і не хотів би, аби щось із того, що я пе­режив, повернулося,» — говорив Пелегрін.

Укінці п' єси кожен усвідомив й прийняв власну долю як хрест, «святий хрест» (саме так перекладається назва порту Санта-Крус, а отже, й п'єси) дивного людсь­кого життя.

Отже, п'єса побудована на двох психологічних типах: «аристократа» і «пірата». Ця пара втілила ідею одвічного чоловічого вибору: чи чоловіча мрія, що стоїть над жінкою, чи жінка, яка стояла над чоловічою мрією; чи море, чи замок.

Ротмістр і Пелегрін — розкидані по різних полюсах світу половинки цілісного буття. Ротмістр — інтелектуал, аристократ, одержимий ідеєю порядку в усьому. Пелегрін, взутий у старі, стоптані черевики й одягнений у стару куртку, здатний за­кохатися і звабити жінку за мить єдиної зустрічі, йому властиві страх перед шлю­бом і потреба служити речам піднесенішим, ніж жінка. Він — самобутній філософ, обдарований могутньою і всеосяжною творчою уявою. Ротмістр також волів жити як справжній філософ: лише заради того, щоб милуватися вічною і досконалою красою Всесвіту. Він, усупереч своїм мріям про мандри, багатьма видимими й не­видимими ланцюгами прикутий до замкових стін, а от Пелегрін — вільна пташка, власник особливого екзотичного замку: «На Кубі є ... спалена висока ферма, яка чекає на мене, щоб давати плід: ананаси, персики, сливи, виноград».

Обом героям М. Фріша не пощастило — вони не стали тими, ким уявляли себе, а тому переживали тяжку внутрішню драму роздвоєння особистості. У кожному з них мрією чи тугою жив його антагоніст: з тією самою заздрістю, з якою Пелегрін оглядав книги Барона, яких він ніколи не читав, Ротмістр говорив про те, що Пеле- грін жив його другим життям: «Хотілося б побачити, який вигляд мало б моє життя». Герой Фріша трагічно жалкував за втраченою назавжди можливістю жи­ти інакше. Він ніби й щасливий — втішався родинним вогнищем, донькою, літом, ранками і надвечір'ями, він палко любив рідну країну, та як було б добре «ще раз отримати можливість жити, плакати, сміятися... Я хотів би знову відчути, що я живу — доки нас не засипле назавжди сніг». «Так помирає в нас вічний інший,» — сказав у коментарі до п'єси Фріш.

Ротмістр і Пелегрін виглядали наївними близнюками, схожими між собою, як дві краплі води, тим, що кожного із них заполонила нав'язлива ідея. Вони постали перед нами вразливими, чутливими й заклопотаними людьми, але заклопотаними тільки своїм внутрішнім існуванням.

Берегинею загальних моральних цінностей була перед нами героїня п' єси, яка не змогла знайти «берега» любові, тяжіла до двох чоловіків одночасно і, зрештою, належала їм обом. Ельвіра лише приборкала свої пристрасті та бажання, змирилася з необхідністю якось жити. Нині Ельвіра — володарка замку, справжня королева. Хранителька замкового життя, новоявлена аристократка наполягала на тому, щоб її родинне та особисте життя за мурами замку залишалося недосяжним і невидимим для стороннього ока.

Ельвіра колись вибрала шлюб із Ротмістром, побувавши до того у ліжку пірата. Кохала вона його і тепер, незважаючи на всю її подружню вірність чоловіку: «Все це сниться знов і знов! Я добре знаю, згодом ти мене кинеш напризволяще, поведе­шся як негідник. Усе це я знаю...». її справжнє життя — далеко звідси. Вона неда­ремно запевнила свого чоловіка в тому, ніби ні за чим не жалкувала. А насправді вона «плакала в подушку», бо «часом у сні він приходив знов — давній спокусник, зухвалий як тоді, молодий. їй снилося, що вона знову втратила свою невинність!».

Реакція Ельвіри на появу в її долі Пелегріна — класичний прояв жіночої стійко­сті, відмова людини, котра змінила своє життя, повернулася у минуле. Вона нізащо не порушить вірності чоловікові, дому, замковому «ладу»!

Кохання для героїв п' єси — це шалена пристрасть, рушійна сила життя, причина особистих трагедій кожного із трьох дійових осіб. Від нього не захистило ані мате­ріальне благополуччя й «правильно» влаштоване сімейне життя Ельвіри й Ротміст­ра, ані далекі мандри Пелегріна. «Коли ми побралися, я не знала, як міцно, як чесно зможу колись любити його... Ти мені снився сімнадцять років., добре, що ти при­йшов». Але Пелегрін уже не чув цих її слів. «Всі ми могли любити один одного». Цими словами Ельвіра підкреслила, що у її серці вистачило місця для них обох (Ротмістра й Пелегріна). Тим паче, вони неначе половинки одного цілого — благо­родного лицаря!

П'єса «Санта-Крус» — своєрідний зразок полеміки із сюжетно-моральними за­садами класицизму: основне гасло класицизму «Обов' язок — понад усе» замінено цілком протилежним, грубим і зневажливим щодо іншої людини: «Егоїзм — по­над усе».

«Санта-Крус» закінчилася торжеством хаотичних начал: в природі (сніг, що пе­реріс у справжню катаклізму), і в людських почуттях — така сама безупинна віхо­ла, нездійсненних бажань.