5. Загальна характеристика життя і творчості С. Беккета

магниевый скраб beletage

Великим метром модернізму, співцем розпаду й занепаду, прихильником огуль­ного заперечення, який знищуючи в собі останні рештки людяності, заходився блю­знірським сміхом, став Семюель Беккет. У галузі літератури абсурду цей ірландсь­кий драматург посів чи не одне із перших місць. Доказом цього стало те, що С. Беккет назавжди увінчаний славою, Нобелівська премія 1969 року — кращий тому доказ.

Про відлюдкуватість самого С. Беккета ходили легенди. Він народився в Дубліні 13 квітня 1906 року в заможній протестантській родині, дитинство провів щасливо, хоча, за його власним виразом, «ніколи не мав таланту до щастя». Його пращури, французькі гугеноти, ще в ХVІІ столітті прибули до Ірландії з надією на краще життя і відносну свободу та спокій. Хоча сам С. Беккет був далеким від ідеалів пращурів, він не прийшов родинні релігійні нахили і тим самим порушив цілком свідомо родинні звичаї: «Моїм батькам віра нічого не дала. У скрутні і тяжкі хви­лини вона коштувала не більше, ніж звичайна шкільна форма». Цей протест став помітним і в ньому крився своєрідність таланту драматурга.

Після навчання у престижній школі чотирнадцятирічний Семюел вступив до престижного єзуїтського Трініті-коледжу, де у свій час навчалися Джонатан Свіфт і Оскар Уайльд. Отримавши диплом, два роки займався викладацькою діяльністю у Белфасті, а у 1928 році поїхав до Парижа. Повернувшись згодом на батьківщину, викладав французьку мову і розпочав літературні вправи. Перші твори були наслід­ком захоплення талантом Джойса, з яким Беккет заприятелював, коли перебував у Парижі, де оселився напередодні Другої світової війни. Саме Джойс допоміг йому знайти свій моральний і художній ідеал: «Він допоміг мені зрозуміти справжнє призначення художника».

Драматурга майже все життя переповнювало почуття самотності, і тоді він ховався від спліну або у робочому кабінеті, або у подорожах. Література завжди посідала перше місце у житті митця. Писав вірші, поеми, есе про Пруста і Джойса, опублікував збірку оповідань, проте вони не мали тоді великого успіху у критиків і читачів. У 1938 році письменник написав роман «Мерфі», який від­хилило 42 видавництва. Після цього він прийняв рішення покинути Ірландію і оселився у Парижі.

У роки Другої світової війни брав активну участь у русі Опору, за що одержав кілька бойових орденів. Після звільнення Парижа митець знову повернувся до літе­ратурних занять. Настав найплідніший період у його творчості: «Усі мої речі я на­писав за досить короткий строк, між 1946 і 1950 роками. Після того, по-моєму, нічого цінного не було», — згадував Беккет.

Звертаючись до його творів, не складно помітити, що автор не з тих, хто ква­пився будь-що догодити читачам. Говорячи про «варті уваги речі», він мав на увазі новели «Вигнанець», «Перша любов», романи «Мерсьє і Кам'є», «Мерфі» і звичайно драму «Чекаючи на Годо», яка і принесла авторові славу. Драма стала сходинкою на вершину Олімпу театрального мистецтва, де на Беккета чекала Нобелівська премія.

Світ, що створив автор у п' єсі «Чекаючи на Годо», не вважався адекватним ві­дображенням реальності, але він і не був фантастичним, повністю вигаданим, адже деталі ледве не натуралістично копіювали світ, у якому ми жилит. її магічний вплив складно спіймати одразу, для цього слід перевести кожну дію і слово на мову символів, і тільки тоді стала трохи яснішою думка автора. Проте і після цього за­лишився великий простір для якогось певного тлумачення. Не випадково сам дра­матург категорично відмовився пояснювати прихований зміст твору.

П'єса була поставлена в 1953 році на паризькій сцені театру «Бабілон». Вперше її опублікував у 1966 році журнал «Всесвіт». Понад сорок років вона інтригувала своїх глядачів. Дехто вбачав у ній реквієм по людству, інші — алегорію особистос­ті, яка жила в суботу після Страсної п' ятниці і ще не знала, чи справдиться її надія, чи відбудеться в неділю обіцяне воскресіння.

Зовні ж п' єсу можна охарактеризувати як інтермедію для двох клоунів, які запо­внили паузу перед появою головного героя, який, проте, так і не з'явився. У своєму «Годо» Беккет, здається, насміявся з усіх непорушних театральних канонів:

♦ наявність конфлікту та його розв' язка;

♦ боротьба чітко окреслених характерів та ідей;

♦ розподіл на «добро» і «зло».

У творі можна знайти деякі аспекти «комедії дель арте» — як частини італійсь­кого ренесансного театру:

♦ віртуозна імпровізація та нехтування писаним текстом;

♦ у центрі уваги не стільки зміст, скільки жести та міміка;

♦ притаманний дух позачасовості;

♦ відсутність історизму;

♦ персонажі — фіксовані типи.

Фабула п' єси досить проста. Упродовж усього твору двоє безпритульних злида­рів — Естрагон і Владімір — чекали на загадкового пана Годо. Він ще вчора через свого посланця — боязкого хлопчика — пообіцяв їм прийти. Естрагон і Владімір — представники «всякого людства», що незважаючи на всі злидні, біди, невезіння, ще не втратили надію, проте були пасивними, не робили нічого для того, щоб наблизи­ти зустріч з отим таємничим «Годо». Хто був насправді Годо — нам невідомо, не знали цього і герої твору. Можливо ім' я означало якесь божество (від англійсько­го): «Чекаючи на Годо — чекаючи на Бога, на порятунок і спасіння». Замість Годо безпритульні зустрілися з Поццо та його затурканим слугою Лакі, який ніс валізу з піском. Поццо за задумом драматурга, став представником можновладців, котрі тримали на мотузці Лакі-політиків. Саме такі люди за часів «холодної війни» ледве не штовхнули людство у прірву пекельної атомної бійні, а валіза з піском нагадува­ла оманливі обіцянки, якими користувалися політики, запаморочуючи голови всі­лякими гаслами і сіючи національну ворожнечу.

Естрагон і Владімір у відчаї, вони розуміли, що світ належав «Поццо», для яких «Лакі» «... колись були — блазні, а тепер — тяглуї». Поццо зловтішно наголошував: «Краса — благодать, істина — благодать. Хіба я міг осягнути таке! От я і взяв собі тяглуя». Після таких слів, зрозумівши безвихідь свого становища, злидарі хо­тіли повіситися. Світ абсурдний, немов малюнки на воді, його неможливо конкре­тизувати і точно визначити координати. Виникло питання, чи був світ той взагалі, і нічого, окрім єдиного самотнього дерева, на якому збиралися повіситися герої п'єси, у ньому не було. Проте автор вчасно зупинив героїв.

Наступного дня вони знову побачили своїх учорашніх знайомих тільки в зо­всім іншій подобі. Поццо з володаря-бандита перетворився на немічного та сліпо­го каліку, а Лакі втратив мову. Коли ця пара зникла, знову з'явився хлопчик, щоб сповістити: «Сьогодні пана Годо не буде, але він неодмінно прийде завтра». Герої хотіли піти геть, але так і не йшли, так і не рухалися. Ремарка «Вони не рухають­ся» — ніби вирок людству, яке виправити неможливо. С. Беккет застерігав: втрата духовних цінностей, втрата віри в можливості людини, у справедливість, атеїсти­чний дурман, байдужість — усе це може обернутися катастрофою, тотальною за­гибеллю.

Автор розраховував на читача неупередженого і відкритого, здатного сказати про себе: я — лише гумористичний персонаж, — лише після цього зробити другий крок і з повним правом ствердити: я — людина. Робив він його досить дотепно і оригінально, через ексцентрику і парадокси, очуднюючи й осміюючи найбуденніші явища. Беккет вільно й дуже вправно користувався усіма комедійними засобами — від гіперболи і бездоганного пародіювання до архіреалістичної деталізації, маючи на меті — дослідження людини, яка опинилася у метафізичній пустелі сам на сам із небуттям та порожнечею. Закинувши своїх героїв у країну присмерку й непевності, автор не позбавив їх свободи вибору. Персонажі С. Беккета потерпали не від «жах­ливих умов», не від рабства і безнадії, в які їх занурив автор, а від тягаря свободи. Драматургові вдалося відтворити силове поле вибору, який змогли і повинні зроби­ти його персонажі.

Чорний гумор Беккета, безумовно, став свідченням безпорадності перед катаст­рофами ХХ століття та захисною реакцією проти страху смерті. «Школою» такого гумору були, зокрема, відомі ірландські поминки, з їх співами, танцями та грубими розвагами у присутності покійника. В основі як змісту, так і форми лежав парадокс. За Гегелем, у справжньому мистецькому творі зміст і форма тотожні, зміст — це лише перехід змісту у форму. С. Беккет творив з постійним усвідомленням цього руху. Значення походило від самої форми, а оскільки парадокс став головною стру- ктуруючою одиницею в його творах, ми можемо мати багато прочитань його текс­ту. Їхня парадоксальна природа зумовила відкритість, тож їх можна інтерпретувати на власний розсуд.

Сам же Беккет не дав інтерпретацій: «Якби я знав, що це означало, я б сказав це в п 'єсі». Його цікавили тонкощі форми та механізм утворення значення в мові: «Про зміст немає мови, велика чіткість твору й намагання зберігати форму яко­мога щільнішою захоплюють самі по собі». Те, що тримало форму якомога щільні­шою, — це і була логіка парадоксу. Вона зумовила всі структурні й семантичні одиниці Беккетових творів, від мови до персонажів, які були теж суперечливими та такими, що доповнювали один одного.

Майже всі персонажі автора, який не тільки залишив Ірландію, а й покинув писати англійською мовою, мали, ірландські прізвища. «Сміх та сльози, — го­ворив він, — ось що для мене гельська культура». Незважаючи на клоунаду Бе- ккета називали письменником для філософів, письменником песимістично­го спрямування. Думаємо, що драматург мусив бути песимістом в інтересах людини, бо наважився працювати виключно в негативній зоні людського до­свіду.

Вироблений ним стиль вражав простотою лексики та синтаксису, частими по­вторами, суворим, але потужним ритмом. Драматург невблаганно вилучив усе, що не було йому конче потрібним, з кожного слова відтискав максимум значення, а із кожної фрази — максимум інформації. Тому на перший погляд абсурдні думки і абсурдні слова персонажів твору виявилися не такими вже й безглуздими. Деякі фрази можна навіть назвати афористичними, наприклад: «Кричить на черевик, хоча винна його нога», «Чи не ліпше кожному з нас піти власним шляхом?», «Усі змі­нюються, усі, крім нас», «Думати — то ще не найгірше зло», «Ми народжуємося на світ божевільними. Дехто такими і лишається», «Сліпі часу не відчувають», «Чи я спав, поки інші страждали».

С. Беккет — представник тих драматургів, які працювали над розв' язанням бо­лючих питань, пов' язаних із проблемою духовності та життєвих цінностей людст­ва. Деградація духовності суспільства стала свідченням, за митцем, занепаду куль­тури, традицій, звичаїв, нехтування Божими заповідями, мораллю, порушенням етичних норм, а як наслідок — байдужого ставлення до тих, хто зазнав лиха, до злидарів, до слабких духом, як наслідок — влада золота, війни, ворожнеча, неспра­ведливість. Театр абсурду С. Беккета не абсурдніший за наш світ, який часто і був театром війн, руйнації, голоду. Автор закликав людство схаменутися, зупинитися і чекати на прихід таємничого Годо.