2. Роман «Запахи. Історія одного вбивства» П. Зюскінда — зразок німецької постмодерністської прози

Патрік Зюскінд належав до числа найпопулярніших письменників кінця XX століття. Однак нерідко йо­го називають автором лише одного роману — «Парфуми».

Патрік Зюскінд народився у 1949 році у містечку Амбах, розташованому поблизу Штанбергського озера у ФРН. Вивчав у Мюнхенському університеті середньовічну та нову історію, водночас маючи по­саду у відділі патентів і договорів фірми «Сіменс», у концтаборі «Летючий голландець», тренером з на­стільного тенісу. Виконуючи певні обов'язки, він писав твори, атестовані ним як «короткі неопублі- ковані прозові уривки та довгі непоставлені сцена­рії». «Я розважався виготовленням описів, котрі через відшліфований стиль з небажанням відхиля­лися телевізійними редакторами», — іронічно зауважував письменник у єдиному написаному ним уривку автобіографії. Він ніколи не студіював філософії чи філо­логії, а тому, очевидно, вписався у літературу якимись іншими своїми якостями.

Першим твором Патріка Зюскінда, що потрапив до читача, стала написана 1980 року і видана 1984 року моноп'єса «Контрабас», яку німецький критик Дітер Шнабель назвав «меланхолійним твором для одного контрабаса». Виявилося, що прозаїк якось непомітно вчинив певний переворот, поставивши на головний теат­ральний кін героя, одвіку позбавленого права виражати себе в мистецтві повно та без будь-яких обмежень.

У 1985 році був надрукований «тремтливо прекрасний романтичний детек­тив» — «Парфуми», в якому простежено зацікавленість автора способами вижи­вання мистецтва під час розпаду та вивітрювання міфічних загальнолюдських цін­ностей. 1987 року вийшов у світ повість «Голубка», в якій «майже немає дії, але вона впливала на людину як буревій».

1991 рік — «Повість про пана Зоммера». Провідні теми — інфантилізм та спус­тошення: перша — обмежувала маргінальність героя парадигмою дитячої неслух­няності, друга — констатувала невтішну марноту шукань хоч якоїсь опори, а одно­часно і те, що за подібними пошуками філософського каменя залишалося випалене поле, вкрите уламками колишніх абсолютів. Маргінал пан Зоммер виявився люди­ною, котра безуспішно намагалася зловити себе за хвіст із втрачених літ, сподіваю­чись, що це могло б сприяти поверненню до далекого і щасливого часу свого існу­вання. Про це свідчила навіть сама характеристика пана Зоммера. Невідомо, хто він і звідки з' явився; усе його свідоме життя схоже на безкінечну і безцільну гонитву за механічним зайцем; у цьому нескінченному русі зачарованим колом він допомагав собі палицею, яку оповідач порівнював з третьою ногою; у його порожньому рюк­заку калаталися тільки бутерброд та гумовий плащ для захисту від зливи.

Цей дорослий і навіть підстаркуватий інфант перетинав свій життєвий курс опові­дача ще кілька разів, і на кожному з подібних екзистенційних перехресть відкривали­ся дедалі нові риси старості. Образ головного героя закономірно еволюціонував: Зю- скінд прийшов до героя, котрий відокремив себе від світу монастирською стіною сподіваної недоторканості. Пан Зоммер загинув через прагнення спокою. Внутрішній світ людини, очевидно, спорожнів настільки, що з його середини навіть не з' явилися сморідні тумани, які спонукали хоча б до зловмисного та ремісницького мистецтва.

Розпад Зюскіндової парадигми письма вивершилася у збірнику «Три оказії та одне спостереження» (1995 р.), де він вималював чимало лейтмотивів. Так, у новелі «Потяг до глибини» лейтмотивною стала тема мистецтва та його творця: героїню, художницю із Штуттгарта, збив з пантелику невідомий критик, який не побачив у її витворах глибини. У відчайдушних пошуках незнаної та незрозумілої їй глибини вона прийшла до заперечення власного мистецтва, вбила себе — і той самий критик знайшов у неї «нещадний потяг до глибини». У цьому творі мистецтво знову неща­дно і цілковито забрало людину в полон.

В оповіданні «Битва» на поверхню вийшла традиційна для Патріка Зюскінда си­туація поразки в перемозі. Шахіст Жан, ремісник від гри, переміг якогось молодика «з блідим обличчям і фанатичними темними очима». Але великих радощів цей ви­граш йому не приніс, навпаки, обернувся брудною плямою цілковитої поразки. Відбулося неймовірне: Жан бажав успіху своєму супротивникові, оскільки так вто­мився від нескінченних перемог над усіма, що після програшу пішов би одразу по­далі від глядачів, яких він назвав «заздрісними бандитами». Глядач постав тут як вічний і трагічний опонент митця, від якого творцеві будь-якого рангу слід тікати, усією душею прагнучи спокою.

У цьому збірнику тема спокою стала ключовим елементом майже в кожній но­велі. Так, у новелі «Заповіт метра Мюссара» головним героєм був відкривач жахли­вої істини: земля сховала себе у стулках величезної мушлі. Для самого метра від­криття цього псевдозакону стало тією панацеєю, що нагородила його омріяним спокоєм.

Логічним у фіналі збірки — «спостереження», найменоване «Amnesie in Lit- teris», у якому оповідача, майже остаточно злитого з самим П. Зюскіндом, засмок­тав водограй літературного забування. У спробах згадати прочитане він наштовх­нувся на мур пустки: письмо, що ніколи не з'являлося у текстах письменника, не­сподівано заперечило себе. Людина у річищі метафор видалося загубленою у безмежній та позбавленій вказівників бібліотеці — бібліотеці, сконструйованій з ефемерного матеріалу забуття.

Патрік Зюскінд, який видав у співавторстві з Гельмутом Дітлем свій останній на сьогодні твір «Россіні, або Вбивче питання, хто з ким спав» (1997), повернувся до немовби забутої форми сценарію, з якої він починав, тим стверджуючи самоповто­рення та замикаючи біг своєї творчості в жорстку оправу всеохоплюючої літерату­рної амнезії.