3. Іронічний ґатунок центрального конфлікту в романі «Ім'я троянди» У. Еко

магниевый скраб beletage

У. Еко — надзвичайно обдарована, різнопланова і, якою мірою, навіть непередбачувана особистість. Він надзвичайний книгоман (стверджували, що йо­го особиста бібліотека нараховувала близько 30000 томів, серед них багато давніх книг і книжкових ра­ритетів), мав пристрасть до малювання і гри на флейті, дуже любив жарти і містифікації. Так, у 1995 році він поділився із журналістами «таємни­цею» свого прізвища, яке, як стверджував письмен­ник, було абревіатурою Ex Caelis Oblatus, що в пе­рекладі означало «божий дар». У числі його головних захоплень — середньовічна філософія, масова культура, сучасне мистецтво. Вже в 50-ті роки У. Еко був відомий як спеціаліст з культуроло­гії. Він з усією серйозністю детально аналізував складові елементи шоу-бізнесу, зокрема стриптиз, і поведінку телеведучих.

На початку 60-х років Еко прославився як пародист. Популярними стали дві збі­рки його пародій і жартів «Мінімум-щоденник» (1963) і «Другий мінімум- щоденник» (1992). З кінця 60-х років У. Еко вів курс візуальної комунікації на фа­культеті архітектури у Флорентійському університеті, а в 1969—1971 роках обі­ймав посаду професора семіотики на архітектурному факультеті Міланського полі­технічного інституту. З середини 70-х років письменник очолив кафедру семіотики в Болонському університеті, обіймав посаду генерального секретаря Міжнародної асоціації з семіотичних досліджень, систематично читав лекції в Гарвардському, Колумбійському, Йєнському університетах.

Починаючи з 60-х років, У. Еко активно виступив як теоретик постмодернізму. Одна з ключових ідей його постмодерністської естетики — це інтертекстуальність, що виявляло себе у формі діалогічного цитування, пародіювання, інтерпретації ві­домих літературних сюжетів.

Роман «Ім'я троянди»(1980) став першою і надзвичайно вдалою спробою пера письменника, що не втратила своєї популярності і понині. Роману було присуджено кілька премій, у тому числі й престижну — літературну премію «Стрега». Лише до зими 1982 року було продано понад чотириста тисяч примірників. До 1985 року роман було перекладено 19-ма мовами світу, а через рік було знято франко- американо-німецький фільм «Ім'я троянди», який також користується надзвичай­ною популярністю у глядача.

Книга У. Еко, на перший погляд, містила у собі усі ознаки детективного твору. Пе­редусім це детективна зав'язка твору. В його основу фактично покладена історія роз­слідування серії загадкових вбивств, що сталися в листопаді 1327 року в одному з іта­лійських монастирів (шість вбивст за сім днів, впродовж яких розгорталася дія роману). Завдання розслідування злочинів покладено на колишнього інквізитора, а ра­дше філософа та інтелектуала, францисканського монаха Вільгельма Баскервільського, якого супроводжував його малолітній учень Адсон, що одночасно виступав у творі і як оповідач, очима якого читач бачив усе зображене у романі. Вільгельм і його учень сумлінно намагалися розплутати у творі кримінальний клубок, і це їм майже вдалося.

Історичне тло роману становило опис політичних інтриг між папою римським і імператором Людовіком Баварським. У своєму протистоянні папі Людовік намага­вся прилучитися підтримкою францисканського ордену, який також перебував у опозиції до папи. Між Людовіком і францисканцями була досягнута політична уго­да, до якої пристали відомі у Європі філософи Вільям Оккам і Марсілій Падуансь- кий. Вони почали збирати навколо себе у Мюнхені групу ідейних однодумців, так званих «імперських богословів», до яких приєднався і головний герой роману У. Еко Вільгельм Баскервільський. У монастир він прибув з метою виявити полі­тичні симпатії ченців і, по можливості, схилити їх на свій бік. Але його плани ви­явилися порушеними низкою вбивств, скоєних у монастирі. Загинув чернець: чи сам плигнув із вікна, чи його викинули; незабаром знайшли другого ченця, якого втопили у боцчі з кров'ю поросяти; потім двох наступних отруїли; ще одному роз­трощили голову глобусом. Наставник монастиря зразу ж, коли знайшли труп, по­просив Вільгельма взятися за розслідування. Тим паче, що цього вимагали і зовні­шні обставини: скоро до монастиря приїдуть почесні делегації, щоб вести переговори про примирення папи і імператора. Доручене слідство Вільгельм про­водив енергійно, кваліфіковано та уміло. Врешті-решт він все вияснив. Викривав він і винного у злочинах: це сліпий старець Хорхе із Бургоса. Встановлено і причи­ну — єдиний примірник, який зберігся на землі, другої книги «Поетики» Арістоте- ля, що роками приховували у монастирській бібліотеці.