Особливості сповідальної прози

• Сповідальна проза характеризувався схожістю головного героя і авто­ра твору;

• Розповідь йшла від першої особи;

• Життя героя-автора вимірювався через світогляд героя;

• Колишній солдат — дзеркало миру.

До сповідальної прози Ремарка належали романи: «На Західному фронті без змін» (1929), «Повернення» (1931), «Три товариші» (1938).

Його герої (Пауль Боймер — «На Західному фронті без змін», Роберт Ло- камп, Отто Кестер, Готтфрід Ленц — «Три товариші») спочатку добровольцями йшли на війну, вірячи в її «священність», потім — розчарування і прозрівання: їх використано, обмануто, далі — відчай і безвихідь, коли навіть смерть сприй­мається як єдино можливий вихід. А ті, кому вдалося вижити, стали «втраченим поколінням».

Роман Еріха Марії Ремарка «Три товариші» — належав до тих, що здатні впли­нути на душу людини, її почуття. Цей твір — останній роман з трьох (перші два — «На західному фронті без змін» і «Повернення»), написані протягом одного десяти­ліття і об'єднані ідейно і художньо. Усі вони спрямовані проти війни, її антилюдсь- кої суті, її жахливих наслідків.

Ремарк за своїми переконаннями — пацифіст. Пацифізм — антивоєнний рух, представники якого виступали проти всіх без винятку воєн, незалежно від їхнього характеру і мети. Прихильники пацифізму стояли на позиціях морального засу­дження всякої збройної боротьби, пов'язаної з людськими жертвами. Звичайно, переконання письменника позначилися і на його творчості. Митець звинуватив війну не тільки у фізичному знищенні людей, а й у тому, що чоловіки, які уціліли, мусять пройти нелегкий шлях повернення до мирного життя, бо вони «втрачене покоління».

В той же час автор переконав, що три товариші не могли належати до «втраче­ного покоління» — за їхніми світоглядними принципами, їхнім ставленням один до одного, до одного і того самого оточення.

Автор познайомив нас з головним героєм твору — Робертом Локаптом у день його 30-ліття. Це вік, коли людина вперше підсумувала прожите. За його плечима залишилася війна. Саме вона завжди була поруч з ним. Пригадалися інші дні наро­дження. До нього, молодого новобранця, приїздила мати. Другий день народження позначений газовою атакою, під час якої в муках помер його друг. Потім був шпи­таль. Після цього минуло десять років, а цей жах і досить поряд. Війна — причина хвороби Пат, винуватиця зруйнованих доль повій.

Але все ж таки Роберт, Кестер і Ленц не стали циніками. Цинізм — презирливе ставлення до суспільства, до його духовних і особливо моральних цінностей та за­гальноприйнятих норм поведінки. Герої — не безпутні люди. І якщо якісь прояви апатії у них траплялися — це швидше маска, за якою вони приховали свої зранені душі. Порожнеча минулого життя, сповнена лише страшними спогадами і безнаді­єю прийдешнього, змінилася розумінням необхідності жити для іншої людини. Стосунки Роберта і Патриції — це справжній прояв високих почуттів. Кохання зда­тне робити дива. Віддане кохання героїв пройшло через жорстокі випробування і витримало їх. Доля завдає Робі ще одного страшного удару — відібрала у нього Пат. Мабуть, він не зміг би пережити смерті коханої, якби не Кестер. Маючи таких друзів, варто жити. У цій дружбі герої Ремарка вірні до кінця. Є над чим задума­тись, читаючи слова Роберта: «Чоловік не може жити лише задля кохання. Але жити задля іншої людини може».

Ця єдність залишилася для них рятівною і після війни. Герої «Трьох товари­шів» Ремарка спробували знайти собі місце в новому житті: Отто Кестер після війни став пілотом, деякий час був студентом потім гонщиком і врешті-решт купив майстерню, де ремонтував автомобілі; Готтфрід Ленц «декілька років ти­нявся по Південній Америці», спробував студентського життя на медичному факультеті, а потім приєднався до Кестера. Де тільки не працював Роберт Ло- камп — на будівництві дороги в Тюрингії, завідував рекламою на фабриці гумо­вих виробів, був тапером в кафе, студентом, і нарешті опинився в майстерні Ке­стера. Цим сильним чоловікам у новому їхньому житті не вистачало надійного плеча друга, того, хто зрозумів би, не засуджував і ніколи їх не зрадив. І тому вони знову разом.

«Втраченому поколінню» властива певна двоїстість, суперечливість світовідчут­тя. В характерах, як хемінгуеївських, так і ремарківських героїв взаємодіяли тради­ційно несумісні якості. Поряд з невірою ми бачимо готовність вірити, поряд із жор­стокістю життєвої позиції, цинізмом — людяність, вболівання за ближнього, благородство, чуйність, делікатність, навіть здатність на справжнє кохання. Потрі­бно розуміти, що грубуватість і цинізм цих людей породжені безнадійністю і вто­мою від пережитих втрат і горя. Це цинізм фальшивий, маска. Аби він був справж­нім, то не було б тієї надзвичайної людяності, вміння прийти на допомогу кожному, хто її потребує, тієї доброти і благородства, дружби і кохання. Це, швидше, спроба захистити свою понівечену вразливу душу, від оточуючого світу з його брехливою, лицемірною мораллю — прикриття, щит.

Так, це були втомлені війною люди, зневірені і розчаровані в мирному житті, де панували ділки, продажність і злиденність. Один із них сказав, що вони не довіряли нікому, крім найближчого товариша, і вірили лише в небо, тютюн, де­рева хліб і землю.

Але вони зберегли головне, найкраще, найцінніше, що є в кожному із нас — людську гідність, людяність, щирість, доброту, співчутливість. Та ні Хемінгуей, ні Ремарк не залишили своїм героям жодного шансу на щастя — його у них відібрала війна. Романи мають дуже песимістичні фінали. Такою була реальність.

Автор підвів до висновку, що герої твору — це не «втрачене покоління». Шви­дше, можливо, йшлося про втрачене суспільство, яке викинуло людей, багатих ду­ховним потенціалом, на задвірки життя.