2. Передумови розвитку, сутність реформи драми та основні принципи «епічного» театру Б. Брехта : Історія Зарубіжної Літератури ХХ століття : B-ko.com : Книги для студентів

2. Передумови розвитку, сутність реформи драми та основні принципи «епічного» театру Б. Брехта

Головним напрямком німецької драматургії тих років став експресіонізм, який заперечував війну, поєднав протест проти буржуазного світу, любов людини до людини, хвилювання про її долю.

Незабаром у Брехта з' являється думка про створення такої драматургії, яка б стосувалася не почуттів людини, а її розуму.

Б. Брехт розрізнив два види театру:

— драматичний («аристотелівський»);

— епічний.

Теорія «епічного театру» була сформульована драматургам у 20-х роках ХХ століття.

Особливості

1. Завдання театру Брехт вбачав у створенні цілковитої ілюзії життя на сцені (дія не мала переносити глядача в певну епоху, актору не потрібно було повністю перевтілюватися. Його завдання полягало в тому, щоб грати і через гру показати, яким був герой, і примусити, таким чином, глядача споглядаючи думати).

2. Основне — вплив на розум, а не на почуття. З цією метою він ввів у п'єси зо- нги (пісні-монологи героя або автора). Їхня функція — пряме звернення до глядача. Здебільшого такі пісні не були зумовлені обставинами дії. Герой через їхню визна­чальну роль у розкритті художньої думки перетворився на рупор ідей автора і під­сумував події, розмірковував над їх смислом, свої думки передав глядачеві.

3. Письменник вважав, що драматичний потрібно писати і ставити так, щоб гля­дач постійно пам'ятав, що перебуває в театрі, що перед ним сцена, а на ній актори.

З цією метою режисер звів до мінімуму декорації, костюми набули умовного харак­теру.

4. Драматург наголосив на необхідності критичного ставлення автора до того, що відбувається у п'єсі і на сцені.

5. Дію у п'єсах автор переніс в екзотичні, зовсім нереальні обставини.

6. Для посилення сценічного ефекту, крім зонгів, Брехт використав різні табли­чки з написами, що з' являлися над головами акторів перед початком кожного ново­го епізоду. У цьому він вбачав засіб критичного ставлення до того, що відбувалося на сцені.

7. Театр німецького драматурга став «театром відкритих висновків». Автор за­пропонував глядачам одночасно кілька логічних варіантів, що взаємовиключають один одного. Таким чином режисер підвів глядачів до самостійного висновку, зму­сив їх втручатися у хід не того, що відбувалося на сцені, а самого життя. Режисер не імітував життя, а розмірковував над ним.

8. Мета Брехта — театр, який тлумачив уроки історії.

9. «Ефект відчуження» — це незвичайне зображення звичайного, коли глядач сприймав сценічний образ як відчуження.

ФОРМИ І ОЗНАКИ ТЕАТРІВ

Драматична форма театру

Епічна форма театру

В основі — дія

В основі — розповідь про дію

Зображувала життєві події, явища, кон­флікти

Зображувала саме буття, загальні закономірності

Залучала глядача до подій

Ставила глядача в позицію спостерігача, змушувала замислюватись над подіями

Зверталася до почуттів, змушувала спів­переживати (емоційно-експресивне на­чало)

Зверталася до розуму, спонукала робити висновки, узагальнення (інтелектуально-аналітичне начало)

Використовувала традиційну поетику

Використовувала нетрадиційну поетику (притчевість, «ефект відчуження»)

Збуджувала інтерес до розв'язки

Збуджувала інтерес до розвитку подій, нерозв'язаних конфліктів

Це поняття у літературознавчий та мистецькій вжиток вів у 1914 році Віктор Школовський. Але до Брехта ніхто не застосовував його широкою, як теоретично розроблений метод побудови п'єс та вистав.

Свої погляди не театр та драму виклав у працях «Сучасний театр — театр епіч­ний», «Театр розваг чи театр повчання», «Про експериментальний театр».

Вплив Брехта в Росії відчув на собі Любимов — театр на Таганці. Лесь Курбас, як і Б. Брехт, любив філософські твори, розбудував український національний те­атр, використав «ефект відчуження». Лесь Курбас намагався пробудити розум, вміння аналізувати і робити висновки. О. П. Довженко також вдало використав «ефект відчуження».

Після смерті Брехта у нас і за кордоном почалася полеміка про співвідношення театральних систем Брехта і Станіславського. У Станіславського основою системи стало перевтілення актора в образ. До елементів внутрішньої техніки належало удосконалення уваги, уяви, емоційної пам'яті, взаємодія акторів-партнерів. До зов­нішньої техніки — пластика актора, його володіння голосовим апаратом. Робота над роллю охоплювала вивчення п'єси, виявлення її задуму. У Станіславського — головний актор, а у Брехта — драматург, але об' єднав їх «почуття відповідальнос­ті» перед суспільством, «вірність правді», «зображення дійсності» у її суперечності. П'єси Брехта насамперед — літературні сценарії майбутніх спектаклів.