Особливості поетики Б. Шоу у п'єсі «Пігмаліон»:

магниевый скраб beletage

— основні художні засоби — парадокси і дискусії;

— засоби комічного поєдналися з реальним трагізмом буття суспільства і духо­вно багатої людини, якій не було місця в оточуючому світі;

— найбільший парадокс — людина.

Бернард Шоу прагнув створити проблемний інтелектуальний театр, і п'єса «Пі­гмаліон» стала шедевром його творчої майстерності.

Сюжет твору був іронічною, а часом і пародійною стилізацією давньогрецького міфу про Пігмаліона та Галатею. Відповідно до античного міфу Пігмаліон був ве­ликим скульптором, жив на Кіпрі багато віків тому і ненавидів жінок і шлюб. Якось він вирізьбив із слонової кістки статую дівчини небаченої краси. Мов жива, стояла ця статуя у майстерні. Здавалося, що вона дихало і ось-ось почне рухатися. Чоловік закохався у чарівну скульптуру і почав молити богиню кохання Афродіту оживити Галатею. Побачивши, як щиро кохав скульптор, Афродіта оживила його витвір. Га- латея стає реальною прекрасною жінкою, Пігмаліон одружився з нею, у них наро­дилися діти.

Але Шоу далекий від думки про відтворення образів і ситуацій античного міфу, навпаки, вони парадоксально змінені в його п'єсі У ролі Галатеї постала неосвічена дівчина Еліза Дуллітл, що торгувала квітами, а роль скульптора грав професор фо­нетики Генрі Хіггінс.

Головна колізія твору: професор Хіггінс разом зі своїм другом полковником Піке- рінгом взявся навчити Елізу правильної англійської мови і манер настільки добре, що ніхто не зрозумів її від герцогині. Еліза виявилася здібною ученицею і не тільки навчи­лася доброї вимови та манер, але й змінилася духовно. Але Шоу показав трагічну не­можливість талановитої, духовно збагаченої та освіченої жінки достойно владнати своє життя без належного капіталу. Драматург декілька разів змінював фінал п'єси: спочат­ку Еліза рішуче залишила Хіггінса, щоб більше ніколи не повернути до нього; згодом у післямові автор сказав про те, що Еліза могла вийти заміж за Фредді Ейнсфорд Хіллі та за матеріальної підтримки Хіггінса і Пікерінга відкрити квітковий магазин. Зрештою виник ще один варіант фіналу: Еліза повернулася до Хіггінса, але не як дружина чи ко­ханка, а як приятелька, їхні стосунки суто ділові, дружні.

Центральним сюжетним мотивом «Пігмаліона» став мотив пробудження людини.

Образ Хіггінса — це варіація на тему «художник». Діяльний, жвавий, всюди­сущий Хіггінс сповнений тієї творчої зацікавленості, без якої неможлива будь- яка творча діяльність. Він не мав особливого шанування до буржуа. Для нього всі люди рівні, без поділу на класи. Саме тому так сміливо береться він довести, що за три місяці квіткарка стане герцогинею. Професор зважився на експери­мент і докладав всіх зусиль, щоб довести правильність власної істини. Герой порівняв себе із творцем — Богом. Фонетичний експеримент Хіггінса, по суті, здійснився за принципом «людина для фонетики», а не «фонетика для людини». Хіггінс не думав про те, що буде після того, як казковий сон скине свої чари, і

Галатея прокинеться. Природні сили, що були приспані в Елізи, виявилися наба­гато більшими, ніж на це міг розраховувати професор фонетики. Хіггінс прирів­няний автором до Пігмаліона.

Професор Хіггінс

Пігмаліон

1) Він навчав мови Елізу, допоміг зрозуміти світ мистецт­ва, хоча так, як і Пігмаліон, ненавидів жінок

2) Еліза майже нічого не змінила в поглядах професора, і він не збирався змінюватися сам

3) Він не відчував відповідальності за долю людини, його захоплювали вищі ідеї, результат експерименту

1) Галатея змінила Пігмаліона, її кра­са розбудила в його душі завмерлу струну кохання

Професор Хіггінс — людина науки, для якої не існувало іншого життя. Він — аристократ, але його манери не аристократичні, експериментатор, але без відпові­дальності за долю піддослідного. Водночас це порядна людина, адже він не обіцяв Елізі чогось більшого, а мови і манер він її навчив.

Еліза стало достойним суперником Хіггінса. Вона сповнена гордощів, само­поваги. Опановуючи мову, Еліза засвоїла також і навички правильного мислен­ня, що допомагло їй мати власні судження про життя. Вона вважала, що її шлях до герцогині розпочався тоді, коли полковник Пікерінг назвав її «міс Дуллітл», коли він виявив до неї увагу: зняв капелюх, відчинив двері, адже «різниця між леді і квітникаркою полягала не в тому, як вона поводиться, а в тому, як до неї ставляться».

Еліза в розпачі, перед нею зрештою постала жорстока істина — здобувши мане­ри й вимову герцогині, вона не знайшла собі місця серед аристократії, коло цих людей її не прийшло; і від свого класу Еліза вже відірвана, вона не стане тією прос­тою «нетіпахою», якій так весело було жити на світі.

Таким чином, розпочавши з проблем фонетики, автор вивів читача на проблему особистості, її духовного розвитку. Він зазначив, що навіть освічена, розумна лю­дина навряд чи змогла б вийти за межі свого соціального стану. А якщо і знайшла у собі сили для цього, то це процес непростий і болісний.

Парадокс у творі — це основний засіб постановки проблеми. Шоу сказав, що його парадокси відтворили дійсність, що парадоксальні не його п' єси, а саме життя. Письменник тільки допоміг це побачити.

Висновок до твору: драма не про кохання, а про силу творчості, про духовне пробудження людини під впливом мистецтва, про можливість здобуття особистіс­тю внутрішньої краси й свободи.

ЗАНЯТТЯ № 8