ЛЕКЦІЯ 5

ТЕМА ВІЙНИ У НІМЕЦЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ XX СТОЛІТТЯ. Е. М. РЕМАРК, Г. БЕЛЛЬ

1.                                   Загальна характеристика німецької літератури XX сто­ліття. Поняття «втрачене покоління».

2.                                  Життєвий і творчий шлях Е.-М. Ремарка.

3.                                   Г. Белль — «совість німецької нації». Тема Другої світової війни у творчості Г. Белля.

1. Загальна характеристика німецької літератури XX століття. Поняття «втрачене покоління»

Німецька література почала розвиватися з часів Лессінга, якого вважали і засно­вником. Роз'єднаність у країні не дала змоги розвиватися культурі і літературі зок­рема. У 1871 році давня мрія німецького народу нарешті здійснилася: країну об'єднали не внаслідок демократичного руху, а «залізом і кров'ю», угодою князів і королів, навколо найсильнішого із них — короля Прусії.

На початку XX століття у Німеччині стрімко розвивалася промисловість. У 70-х роках у суспільному житті відбулися глибокі зміни. Замість дрібних, напівфеодаль­них держав, виросла Німецька імперія. Такий підйом суспільного життя наклав від­биток і на літературу. Розвивалися нові художні напрямки: критичний реалізм, на­туралізм, експресіонізм.

Очолили боротьбу за демократичну та соціалістичну літературу встають пись- менники-антифашисти, які повернулися з еміграції: Й. Бехер, Б. Брехт, А. Зегерс. Були і такі, що залишилися емігрантами на все життя (Е. М. Ремарк). Провідною темою в літературі стала антифашистська.

У цей період розпочалася особлива драматургія, біля витоків якої стояв Б. Брехт. Він став засновником «епічного» театру.

З проголошенням НДР розпочався новий етап літературного розвитку. Особли­вістю розвитку нової літератури став 'її просвітницький характер. Відбувся стрім­кий розвиток публіцистики, жанру есе. Поезія цього періоду була адресована ши­рокому колу читачів і набула пісенної форми. Центральною темою літератури стала тема відповідальності, духовного відродження, «двох Німеччин». Провідним худо­жнім методом виявився соціалістичний реалізм.

Однією з найбільших трагедій стала війна. Знецінюючи найвищу цінність на зем­лі — людське життя, вона була трагедією як для переможених, так і для переможців.

Перша світова війна — це цинічна гризня за колонії та сфери впливу насамперед між Англією та Німеччиною. У цю війну так чи інакше було втягнуто весь світ. Друга світова війна — це неприховане бажання Гітлера та його прибічників- фашистів заволодіти світом. Тим, хто мав уявлення про Другу світову війну, перша могла здатися надто страшною. Але щодо вагомості деяких своїх соціально- психологічних наслідків Перша світова війна не поступалася другій, а може, і її пе­ревершувала. Хоча б руйнуванням укорінених ідеалів. Обидві світові війни просто незрівнянні ні за числом жертв, ні за масштабами руйнувань, ні за рівнем жорсто­кості. Якою б не була війна, вона завжди відлунювалася тяжким болем у людських душах.

По-різному сприйняли війну письменники: надто гучними були гасла у кожній із воюючих країн, надто високі, священні інтереси пропонувалося захищати. Та од­разу й однозначно заперечували війну Ромен Ролан, Леонгард Франк, Стефан Цвейг, Бертольд Брехт. Багатьом же розуміння антилюдяності війни та брехливості воєнної пропаганди далося пізніше. Трагічний досвід Першої світової війни по- своєму передали у творах ті письменники, які прийшли на війну молодими, спов­неними надій, а повернулися із зруйнованими, знищеними старими ідеалами, не набувши нових. Серед тих, хто пройшов крізь вогонь Першої світової війни, були Еріх Марія Ремарк, Ернест Міллер Хемінгуей, Річард Олдінгтон, Уїльям Фолкнер та ін.

Це були різні люди за своїм соціальним положенням і особистою долею. Загаль­ним для них стало світовідчуття, заперечення війни і мілітаризму, на жаль, вони не мали надії на можливе краще життя. Ці письменники-антифашисти розповіли чита­чам про біль втрат, про відчай людей під час Першої світової війни. Їхні твори увійшли до літератури «втраченого покоління», що з'явилась у 20—30-х роках ХХ ст., майже через десятиріччя після її закінчення. І це не випадково. Зневірені колишні фронтовики, які стали жертвами безглуздої війни, не могли знайти собі мі­сце в повоєнному житті. Наслідком цього і була поява нової генерації — «втраче­ного покоління», а згодом і літератури про нього.

Письменники, які започаткували цю літературу, самі належали до «втраченого покоління»: вони, як і персонажі їх творів, брали участь у тій війні і постраждали від неї. Вони засудили війну, створили яскраві образи молодих людей, які були ду­ховно і фізично покалічені війною. Кохання, фронтова дружба, забуття — ось що вони протиставляли війні. Однак це був ілюзорний підхід, а звідси песимізм, усві­домлення безглуздя життя. Усі вони не займались дослідженням характеру війни, причин, з' ясуванням фактів — їх цікавила доля молодого покоління, що стало «втраченою генерацією» для людства; історія душевних потрясінь, які викликала в серцях цих людей війна.

Народжені для життя, сотні тисяч юнаків неприродно рано пізнали смерть, а ті, що залишилися жити, були приречені на душевні муки. Втративши ілюзії, і не на­бувши нових, жахаючись пустоти життя, «втрачене покоління» судомно шукало вихід у п'янстві і розгулі, в екстремальних відчуттях. Здавалось, що у світі не за­лишилося більше ніяких моральних цінностей, ніяких ідеалів, проте вони любили життя: «Життя є життя. Воно не було варте нічого і коштувало дуже багато».

Відомо, що термін «втрачене покоління» ввійшов у широкий вжиток з легкої руки Ернеста Хемінгуея. Людиною «втраченого покоління» власник паризького га­ража назвав свого механіка, колишнього солдата, який вчасно не відремонтував машину письменниці Гертруди Стайн. Вона надала цим словам ширшого значення і сказала Хемінгуеєві, що прийшов з нею в гараж: «І що то всі за люди, ви, молодь! Минуле ви ненавидите, сучасне — зневажаєте, а до майбутнього вам байдуже! Усі ви — втрачене покоління». А Хемінгуей використав цей афоризм як епіграф до ро­ману «Фієста» (1926 р.).

Вже література ХІХ ст., принаймні починаючи з О. де Бальзака, чітко усвідоми­ла життя як процес втрачання ілюзій. То могли бути які завгодно ілюзії: від вдалого заміжжя до розумно влаштованого Всесвіту, але їхньою спільною ознакою залиша­лося те, що всі вони рано чи пізно втрачалися. Згодом геній перехідного періоду від

XIX  до XX ст. — М. Пруст — назвав життя — втратою часу. Нарешті, із фрази Ге- ртруди Стайн, підхопленої Xемінгуеєм, світ заговорив про „втрачене покоління". «Втраченість» покоління традиційно пояснювалось війною, котра зруйнувала в мо­лодих людях віру в позитивні ідеали тощо. Велика ілюзія героїзму та романтики була розстріляна війною, залишивши після себе велику порожнечу безвір'я, безна­дії, спустошеності i марних сподівань.

У витоків літератури «втраченого покоління» стояли два титани світової літера­тури — Еріх-Марія Ремарк та Ернест Xемінгуей. Проте Ремарк, на відміну від Xе- мінгуея, про це, певно, й не здогадувався. У своїх творах вони відобразили і не- сприйняття навколишньої дійсності, й відчуженість людини від людини, і глибокий песимізм, спричинений жорстокою дійсністю.

Особливості:

В Показуючи як війна руйнує тіла і душі людей, їхні долі, Т письменники перетворили свої романи на романи-протести.

Р Головна тема творів — доля молодого покоління, що стало А жертвою Першої світової війни.

Ч Ненависть до мілітаризму і фашизму, до державного устрою, яке Е породжує жахливі війни.

Всесвітньовідомими письменниками, які представляли німецьку літературу

XX  століття, стали, Брехт Е. М., Ремарк Г., Белль.