ЛАТИНСЬКА МОВА В УКРАЇНІ (ІСТОРИЧНИЙ ЕКСКУРС)

магниевый скраб beletage

Латинська мова з давніх давен відігравала важливу роль у куль­турному розвитку Західної Європи. Вона була літературною мовою пе­реважної більшості західноєвропейських народів, це була мова науки, медицини, юриспруденції, мова художньої літератури.

Вперше латинізми проникають на терени України ще в X - XI ст. (коляда, тмин, кесар, фортуна та ін.). Однак основна маса латинізмів бу­ла засвоєна українською мовою у XVI - XVII ст.

В історії України це був період енергійного культурно- просвітницького руху, період розквіту науки і літератури. На цей час припадає перше культурне відродження України, яке, за словами М. Грушевського, "розбудило громадську енергію, приспану ... періодом упадку, викликало нові пориви національної солідарності, викресало нові колективні форми громадської кооперації, нові методи освіти і культурного виховання"[6]. Саме на цей період припадає піднесення літописання (Острозький, Львівський, Хмільницький літописи), по­лемічної літератури (твори I. Потія, М. Смотрицького, З. Копистенсько- го, I. Борецького), драматургії (інтермедії до драми Я. Гаватовича, "Сло­во о збуреню пекла"). У цей період було надруковано українською мо­вою багато богословських трактатів та перлин ораторського мистецтва (твори К. Транквіліона-Ставровецького, М. Смотрицького, З. Копи- стенського та ін.).

Для історії України XVI-XVII ст. характерний інтенсивний на той час розвиток науки і шкільництва; у різних регіонах України виникають навчальні заклади, що були названі братськими школами. Першу таку школу заснувало братство у Львові (1586). Ь статутів шкіл і реєстрів учнів, що збереглися до нашого часу, видно, що братські школи були за­кладами, приступними для всіх станів. До Львівської школи, як видно з її реєстру, приймали дітей панів, попів і дияконів, ковалів, пекарів, ма­лярів, кравців, кушнірів і навіть дітей старців. У самій школі до багатого ставилися так само, як і до бідного, про що свідчить четвертий параграф "Порядку школьного": "...богатьіи над убогими в школе ничим вьіщим не мають бьіти, только самою наукою, плотію же равньї все, все бо єсми о Христе братія"[7]. За зразком Львівської братської школи згодом постало чимало інших братських шкіл: у Перемишлі (1592), Галичі, Городку, Ро­гатині, Стрию, Миколаєві, Комарному, Ярославі, Холмі, Красноставі, Замості (1606), Любліні, Більському, Бересті, Володаві, Пинську, Києві (1615), Стрятині, Вінниці, Немирові, Кам'янці-Подільському, Межи- божі, Луцькому (1620), Володимирі-Волинському, Кременці та ін.[8] Про­те далеко не всі схвально ставилися до поширення шкіл на території Ук­раїни. Г. Домецький зауважує, що "від неучених попів і козаків велике було обурення і нащо заводите латинську і польську школи, яких у нас дотепер не було ..."[9].

При Києво-Богоявленському братстві діяла "школа наук елліно- словенського и латино-польского письма", як вона була названа у гра­моті патріарха Феофана 1620 р. Після об'єднання її з Лаврською шко­лою (заснованою П. Могилою в 1631 р.) виник знаменитий в історії ук­раїнської освіти Києво-Могилянський колегіум (1632 р.), який з часом був реорганізований у Києво-Могилянську академію. Остання стала ви­датним центром науки і освіти не лише на східнослов'янських землях, а й відомим в усьому слов'янському світі та в ряді інших країн Європи. Про це свідчить хоча б той факт, що в її стінах навчалися студенти з Болгарії, Сербії, Чорногорії, Далмації, Греції, західно-слов'янських, арабських та деяких інших країн[10].

Великі просвітницькі завдання, які ставили перед собою діячі культурно-національного руху в Україні XVI - XVII ст., викликали поя­ву друкарства й спонукали до організації видавничої справи. Уже в 1586 р. Львівське братство організувало свою друкарню. Ця друкарня швидко розвинула свою діяльність і дожила як друкарня Ставропігіального інституту до нашого часу.

Упродовж 1604 - 1606 рр. у Стрятині (Галичина) працювала дру­карня Ф. Ю. Балабана. Після його смерті Є. Плетенецький купив і пе­ревіз друкарню до Києва, в Лавру, і з 1615 р. почав друкування книг у Києві. В середині XVII ст. в Україні діяло 25 друкарень в 17 містах і се­лах. Спершу було чимало малих приватних видавництв, але поступово видання книжок зосередилося в найбільших друкарнях - Києво- Печерської Лаври, Львівського братства, Михайла Сльозки, Львівського єзуїтського колегіуму6.

Ці події не могли не вплинути на мовну ситуацію в Україні. Свої "закони", як стверджує О. Купчинський, епоха Відродження запропону­вала і для мови. Характерним для того періоду була боротьба двох тен­денцій: утвердження національної мови і прагнення до багатомовності, з чим було пов'язане входження України до європейського культурно- просвітницького ареалу.

У XVI - XVII ст. в Україні була надзвичайно складна, "най- скомплікованіша в Європі (якщо не в усьому світі) мовна ситуація". У цей період в Україні знайшли застосування і розвивалися багато різних мов, які належали до відмінних мовних систем, мали різну структуру і відрізнялися як походженням, так і характером використання; це були: українська (руська), церковнослов'янська (слов'янська), грецька, ла­тинська, гебрайська та ідиш, вірменська, турецька, кипчацько-татарська, польська, німецька, угорська, молдавська, італійська, французька та інші мови7. Серед цього різноманіття мов особливу роль у культурному роз­витку України XVI - XVII ст. відіграла латинська мова, яка була мовою культури середніх віків у цілій Європі.

Українські книжники розуміли міжнародне значення латинської мови в Західній Європі, її престижність; цією мовою здобували освіту українські студенти в західноєвропейських університетах, засвоюючи досягнення європейської науки. Деякі з цих студентів пізніше самі ста­ли професорами і викладачами в університетах Західної Європи. В 1488­1489 рр. "поясняв" студентам Арістотеля у Краківському університеті князь Андрій Свірський[11]; професором цього ж університету був гуманіст Юрій Котермак з Дрогобича (відомий як Юрій Дрогобич); ступінь магістра у Кракові здобув Павло Русин ('Paulus Crosnensis de Rucia', 'Ruthenus") у 1506 р. і відтоді був викладачем латинської літератури у Краківському університеті.

В Україні ставлення до латинської мови на різних етапах її вико­ристання було неоднаковим: спершу - ворожим, згодом - прихильним. Так, багатьом латинська мова здавалася недосконалою. У 1622 р. З. Ко- пистенський писав: "Безпечнейшая есть реч и увиреннейшая философію и феологію славенским язіком писати и з грецкого переводити, нижли латинским, которьій оскудньїй есть, же так реку - до трудньїх вьісокьіх і богословских речей недовольньїй и недостаточньїй". ІВишенський сво­го часу радив: "Не ходи, любимьій брате, до латинскоє хитрословноє лжи, бо веру згубиш"[12]. На його думку "латинська премудрість - пряма дорога до пекла. Риторика, діалектика й інші поганські (латинські) хит­рості й руководства є витворами діявола, що веде боротьбу із слов'янською мовою, яка є найбільш плодюча і найулюбленіша Бо- гові"[13]. Зауважимо, що і в братських школах на початку їх існування ла­тинська мова не посідала провідних позицій: "...обученіе именно сла- вянскому язь ку здесь и занимало первенствующее место. Латинскій язьїкь не процветаль вь домогилянскихь школахь. Некоторьіе ревнители православія строго консервативного направленія желали даже, чтобь онь вовсе исключень бьіль изь школьной программьі. ...Невключеніе вь школьную программу латинскаго язьїка, бьівшаго не только ключемь кь тоговременной науке, но имевшаго вместе сь темь вь литовско- польском государстве громадное общественное значеніе, - могло бь по­ставить южно-русскіе школь вь слишкомь приниженное положение сравнительно сь польскими учебнь ми заведеніями, и титло неуковь и безь того сплошь и рядомь прилагавшееся кь воспитанникамь сихь школь, безь сомненія, прилагалось бь кь нимь еще чаще"[14].

Переломним етапом у визнанні латинської мови в Україні були 30- ті роки XVII ст.: у грамоті від 26.05.1620 р. патріарх Феофан називає Київську школу "еллино-славенскаго и латино-польскаго письма", а в листі до царя (1625) самі братчики назвали свою школу училищем "язьі- ка словяноросскаго и еллиногреческаго". Зауважимо, що українським прогресивним діячам, зокрема П.Могилі, довелося боротися за право провадити навчання за західноєвропейськими зразками, оскільки поль­ський король Владислав IV своїм привілеєм від 14 березня 1633 р. за­твердив школи на українських землях такими, якими вони були до того часу, тобто із середнім рівнем, а в 1634 р. - суворо заборонив мати в Києві й інших містах латинські школи[15]. Універсалом від 18 березня 1835 р. Владислав IV утвердив право викладати латинською мовою ли­ше курси діалектики й логіки. З цим правом Київська колегія залишила­ся до кінця польського панування над Києвом. Але на ці заборони П. Могила не звертав уваги і продовжував розпочату шкільну програму.

У Києво-Могилянському колегіумі латинська мова посідала перше місце в навчальній програмі: "...розумеется, значеніе латинскаго язьїка вь означенной школе за расматриваемое время бь ло только тенью вь сопоставленіи сь темь значеніемь, какое онь пріобретаеть здесь вь сле- дующій (могилянский періодь), - и Сильвестрь Коссовь бь ль вполне правь, заявляя, что они (т. е. профессора коллегіи могилянской) лучше насаждали вь русскіе умьі латинскій язьїкь, чемь бьівшіе до нихь на­ставники"[16]. Про місце латині в реорганізованому колегіумі писав і М. Булгаков: "Із мов найголовнішою почиталась латинська, яка через це й була у найбільш квітучому стані з перших років училища. Цією мовою викладалися усі науки, крім слов'янської граматики й православного ка­техізису; ...нею писалися майже всі твори учнівські"[17]. Збереглося чима­ло шкільних курсів теорії поетичного та ораторського мистецтва досліджуваного періоду, написаних латинською мовою і прочитаних не лише у Києво-Могилянській, а й у Московській слов'яно-греко- латинській академіях та в інших навчальних закладах України і Росії. До найвідоміших належать твори А. Старновецького і М. Котозварського "Liber artis poeticae" (1637), Я. Понтана "Commendatio brevis poeticae" (1646), "Poetica practica" (1648), "Subsidium Rhetoricum" (1670), "Poeticarum institutionum breve compendium" (1671), И. Кроковського "Penuarium Tullianae Eloquentiae" (1683), "Fons Castalius" (1685), "Cunae Bethlumicae" (1686-1687), І. Волянського "Rhetor Roxolanus" (1689), "Promptuarium artis eloquentiae" (1691), "Cytheron bivertex" (1694-1695), "Lyra" (1696), "Rosa inter spinas" (1696-1697), С.Яворського "Concha" (1698).

Вихованців Києво-Могилянської академії зобов'язували говорити латинською мовою "... і в класах, і в житлових кімнатах, і на самих вули­цях, - словом - скрізь, де тільки могли зійтись один з одним" [16, 75]. За помилки в латині братчиків суворо карали: вішали на шию calculus з на­писом "asinus asinorum" і треба було "великого сприту, щоби позбутися цього calculus - передати тому, хто зробить помилку в латинській мові. Найприкріше було останньому, хто мусив заночовувати з calculus"[18].

Латинська мова у першій половині XVI ст. була мовою канцелярій Галицько-Волинської держави. На Холмщині, Підляшші, Поліссі у за­значений період в канцеляріях користувалися не лише мовою "русь­кою", а й латинською. Після прийняття Люблінської унії (1596) латинсь­ку мову було запроваджено у діловодство тих волинських міських кан­целярій, де до того часу використовували українську мову; на Поділлі з того часу актовою мовою також стала латинська. Отже, опанування ла­тинською мовою у тих суспільно-політичних умовах було життєвою не­обхідністю. С.Косов наголошував на важливості вивчення латинської мови для українців того періоду: "Перша причина, чому нашому народу потрібна латинська наука - та, щоб нашу Русь не називали неосвіченою Руссю. А то поїде бідний русин на трибунал, на сейм, на сеймик, у місь­кий або земський суд, - без латинської мови програє справу (bez laciny placi winy). Без неї - ні судді, ні адвоката (praktyka), ні розуму, ні посла; дивитиметься то на одного, то на другого, витріщивши очі, як ворона"[19]. Пізніше (1644) цю ж думку висловив митрополит П. Могила в своїм "ЛіFосі": "Для Русі для літургії необхідно учитися грецькою і слов'янською [церковнослов'янською - С.Г.] мовами, але для політики не досить цього, а треба їм уміти польською мовою і латиною: в Короні Польській латинську мову як природню не мало вживають не тільки в костьолі, а також перед Иого Королівською Милістю, в сенаті, як і в по­сольстві... , так і в трибуналі, зрештою, у всіх політичних справах: для чого слушною є та мова русинам, що мешкають у Короні, без якої в тій країні не можна жити. Недопустима річ і непристойна була б [ситуація. - С.Г.], коли б перед паном в сенаті або в посольстві [русин. - С.Г.] го­ворив грецькою або слов'янською, коли йому з собою завжди треба було б возити перекладача і його сприймали б за чужинця або дурня, про що йому було б сказано"[20]. Автор зазначав, що латинську мову треба вивча­ти якщо не для публічних промов, то, принаймні, для розуміння оточую­чих, які послугувалися латинською як розмовною мовою. Латинська мо­ва була потрібна для диспутів на релігійні теми, щоб вміти відповідати тією мовою, якою запитано; для розуміння латинськомовних богослов­ських книг, яких було багато, на відміну від грецьких і слов'янських.

Український патріот В. Загоровський у своєму заповіті (1577) на­казував вчити дітей обов'язково латини: "А коли имь Богь милосердний дасть в своємь язьїку рускомь вь писме светомь науку досконалую ... тогдьі маєть єє милость пани дядиная моя бакаляра статечного, которьій бь ихь науки латинского письма добре учити могь, имь зьєднавши, вь дому моємь велеть учить. А кгдь вже в науце той добьрь є початки вь себе мети будуть, маєть ихь єє милость ..., до Вильни кь єзуитам, бо тамь фалять детямь добрую науку, або где ся напристойней ихь милости видеть будеть, до науки дати, котороє абьі ся, до дому не приєжчаючи ани вь немь бьіваючи, єсли Богь дасть, семь леть або и болшь уставичне и пильне учили. Отколи имь Богь милостивьій дасть умеєтность доско­налую вь латьінской науце, мають бьіть даньї."[21]

Вплив латинської мови на культурне життя в Україні к. XVI - XVII ст. був досить сильним, що давалося взнаки і за кордоном; так, московські воєводи були не задоволені тим, що в 1655 р. Виговський і Тетеря з львівськими послами розмовляли по-латині, а коли в 1649 р. українці побудували в Москві школу, то на них скаржилися, що в ній навчають дітей латинської мови ("кто по-латьіни научится, тоть сь пра­вого пути совратится"). А серед закарпатських українців в Угорщині ла­тинський вплив був сильним аж до XVIII ст., де латина мала статус офіційної мови.

Вплив античної культури на українську у XVI - XVII ст. йшов опосередковано через Європу, особливо через посередництво німецької та чеської культур; та найпомітнішу роль у цьому процесі відіграла Польща, що було зумовлено тогочасними суспільно-політичними та економічними умовами розвитку Речі Посполитої, до складу якої входи­ла частина українських земель.

Отже, латинська мова (література, культура) через посередництво польської культури у XVI - XVII ст. проникає на східнослов'янські те­рени й посідає помітне місце у науковому, духовному, адміністративно­му та культурному житті України (Білорусі, Росії). Інтенсивне вивчення латинської мови, переклади латинських художніх творів, використання латинської лексики для наукової термінології впливало на "книжковий" характер запозичень. Процес запозичення латинізмів тривав і в наступні століття, але інтенсивність його була значно меншою. Не всі з давніх ла- тинізмів збереглися в сучасній українській літературній мові, однак се­ред запозичень з інших мов латинізми посідають чи не одне з найпочес- ніших місць!